Герменевтика, як метод філософії.

Герменевтика (від грецького – роз’яснюю) – це мистецтво і теорія тлумачення, яка має за мету виявити суть тексту, виходячи з його об’єктивних (значення слів та їх історично обумовлені варіації) та суб’єктивних (наміри авторів) основ.

Герменевтика виникає в період еллінізма в зв’язку з інтерпретацією та дослідженням класичних текстів (Гомера) та розвивається у період середньовіччя і епоху Відродження. в рамках розтлумачення священного писання.В XIX ст. починається розвиток так званого “вільної” герменевтики, тобто не обмежений предметом, межою зміст тексту. Основоположни-ком став Шлейєрмахер.У Дільтея герменевтика перетворюється в специфічний метод наук про духа.У XX ст. герменевтика поступово оформлюється в одну з основних методологічних процедур філософії. Герменевтика набуває функції онтології.

Проблема пізнання філософії.

Християнський Бог недоступний для пізнання, але він відкриває себе людині і його відкриття явлено в священих текстах Біблії, тлумачення якиз і є основним шляхом пізнання. Вивчення священого писання привело до створення спеціального методу інтерпритації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створення світу можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра.

В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття і сутність. Пізнання тієї чи іншї речі починається з відповіді на такі запитання:

1. чи є річ

2. Що вона собою являє

3. Яка вона

4. Для чого вона існує

Відповідь на перше запитання дає можливість з`ясувати існування речі. Відпоповівши на решту питань, можна з`ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться тільки в богові. Що ж стосується створених речей, то вони складні де буття і сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена Богом.

29. Формування в ХІХ ст. філософії української національної ідеї. М. Костомаров, Т.Шевченко, „Громади”, „Молода Україна”

Важливою особливістю суспільно-політичних поглядів Т.Г.Шевченка є їхня послідовна і безкопромісна антикріпосницька спрямованість. Кріпацтво і самодержавство він справедливо вважавосновною причиною соціальних і економічних негараздів в Російській імперії. Надзвичайно важливий бік діяльності Т.Г.Шевченка — його непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів. Він рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народних масах пригноблених націй почуття національної гідності, прагнення боротися за рівність. Хвилювала Т.Г.Шевченка й слов'янська проблема. Розв'язував він її з позицій революційного демократизму і братерської єдності слов'ян. Поет рішуче викривав реакційні антислов'янські та панслов'янські "теорії" пангерманістів і слов'янофілів. Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм, що зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тому образ України, яким він створений у поетичному доробку Шевченка, утворив на емоційному рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час і в подальшому спрямування теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української ідеї. Шевченко — поет-пророк. Україна сприймається ним як край, сповнений суперечностей, що роблять неможливим існування людини в сучасному поетові стані. Таким же конфліктиним, дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке усоблює світ козацтва. Козаччина — це, з одного боку світле минуле України, її «золотий вік», а, з другого, це не менш трагічне минуле, усіяне могилами й несправедливостями. Світ ідеальної спільноти, зародки якої існували в минулому й існують сьогодні, вбачається Шевченком абсолютно пануючим у майбутньому. Це — світ, звільнений від зла, від тих сил, які визначали конфлікт з ідеальним началом у теперішньому світі і в минулому. Микола Костомаров (1817-1885 pp.) — історик, етнограф, громадський діяч.. У творі«Книги буття українського народу» Костомаров висвітлює трагічну історію українського народу і виголошує впевненість, що він обов'язково відродиться як самобутній культурний ентнос. . Головний висновок, що його доходить Костомаров, такий: український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського. Коротко принципи відмінності українського та російського менталітету зводяться, за Костомаровим, до таких моментів: 1)у росіян панує загальність над особистістю.Українець вище цінує окрему людину, ніж загал; 2)росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. На Україні ж люди звикли з незапам'ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям; 3)росіяни — народи «матеріальний», українці ж прагнуть «одухотворити весь світ»; 4)українці дуже люблять природу, землю, тоді як росіяни відносяться до неї байдуже; 5)у суспільному житті росіян ціле панує над людиною. Українці ж цінують особисту свободу.