ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Види підприємницької діяльності

2.2. Поняття та класифікація організаційно-правової форми підприємництва.

2.3. Господарські товариства як організаційна форма підприємництва.

2.4. Індивідуальне підприємництво.

2.5. Об'єднання підприємств: переваги й недоліки.

2.1. Види підприємницької діяльності

Загальні положення щодо осіб, які можуть займатися підприємницькою діяльністю, містяться у Господарському кодексі України та Цивільному кодексі України. Для характеристики цих осіб означені нормативні акти допускають паралельне існування декількох термінів: “суб’єкт підприємницької діяльності”, “суб’єкт підприємництва”, а також “підприємець”. Натомість ЦК України відмовляється від єдиного узагальнюючого поняття і запроваджує термін “підприємець” стосовно фізичних осіб, а також прикметник “підприємницькі” стосовно юридичних осіб — товариств.

Поняття “суб’єкт підприємницької діяльності” співвідноситься із поняттям “суб’єкт господарської діяльності” так само, як співвідносяться поняття “підприємницька діяльність” і “господарська діяльність”, тобто як часткове із цілим. Тому під час характеристики суб’єктів підприємницької діяльності ми будемо, звичайно, звертатися і до загальних ознак, притаманних суб’єктам господарської діяльності.

Суб’єктами господарювання (в тому числі підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. До них, зокрема, належать договірні відносини між суб’єктами підприємницької діяльності і, відповідно, відносини, що виникають між ними у разі порушення таких зобов’язань.

Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно‑господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Відносини між суб’єктом підприємницької діяльності та органом державної податкової служби з приводу сплати податків, придбання торговельного патенту тощо належать саме до організаційно‑господарських. До них також належать відносини між суб’єктом підприємницької діяльності — юридичною особою та його засновниками. Більш докладно ці відносини ми розглянемо далі.

Внутрішньогосподарськими, у свою чергу, є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами. Зокрема, у процесі затвердження положення про структурний підрозділ (філію, представництво) та виділення йому майна суб’єктом підприємницької діяльності‑власником між власником та філією складаються такі відносини.

Класифікація суб’єктів підприємницької діяльності

Частина 2 ст. 55 ГК України містить загальний перелік суб’єктів господарювання, який можна застосувати і для класифікації суб’єктів підприємницької діяльності. Ними вважаються:

1) господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. На рис. 2.1 подається їх узагальнена схема.

Рис. 2.1. Субєкти підприємницької діяльності за законодавством України

Підприємницька діяльність — різноманітна, як різноманітні людські потреби. Всі численні прояви підприємницької діяльності можна поділити на три основні її види: виробниче підприємництво; комерційне підприємництво; фінансово-кредитне підприємництво (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Види підприємницької діяльності

Виробниче підприємництво є найважливішим, визначальним, провідним видом підприємницької діяльності, спрямованим на виробництво продукції, послуг, інформації тощо, які підлягають реалізації споживачам. Ця діяльність здійснюється підприємствами, що виготовляють різноманітну продукцію, виконують будівельні, ремонтні та інші роботи, надають побутові, консультативні, інформаційні та інші послуги, створюють духовні блага тощо.

Для багатьох виробниче підприємництво не асоціюється з бізнесом. Для них бізнес — це комерція, а не виробництво. І такі люди глибоко помиляються. Бізнес найтіснішим чином пов’язаний з виробництвом. Без виробничого підприємництва торговельний бізнес не мав би матеріальної (речової) основи, залишилася б лише можливість торгувати імпортними товарами.

У центрі виробничого підприємництва — виготовлення споживчих благ. Таким чином, до виробничого підприємництва належать і заводи, і фабрики, і перукарні, і кав’ярні, і школи, і ліцеї, і агрофірми. Ці підприємства можуть і самі реалізувати свою продукцію, але головна їх функція — виробництво.

Виробниче підприємництво тісно пов’язане з бізнесом у сфері обігу, сприяє йому. Товари, що виробляються, необхідно продавати, обмінювати на гроші або на інші товари. З історії розвитку підприємництва видно, що бізнес у сфері ремесел породжував купецький бізнес (комерційне підприємництво). Цей зв’язок простежується протягом багатьох століть. При цьому виробництво не завжди займало активну позицію. Комерційний бізнес, зокрема торгівля, яка мала попит та товари, значно активізувала виробниче підприємництво.

Принципова схема виробничого підприємництва зображена рис. 2.3.

Здійснення виробничого підприємництва пов’язане з необхідністю здобуття підприємцем цілої низки факторів виробництва, з яких на рис. 3.3 відображені лише найголовніші, узагальнюючі. Так, щоб виготовити продукцію, товари, підприємцю необхідні оборотні засоби виробництва у вигляді матеріалів, із яких виготовляється продукція. Крім того, у виробництві знадобляться напівфабрикати, тобто готові складові, які будуть використані при виготовленні товару (наприклад, ґудзики, цвяхи, електродвигуни тощо). Всі ці ресурси позначені на схемі літерою М. Для отримання необхідних матеріалів необхідно придбати їх у власників оборотних коштів, сплативши їм певну суму грошей.

Рис. 2.3. Принципова схема виробничого підприємництва

Далі для виробництва необхідні основні засоби (ОЗ) у вигляді робочих приміщень, машин, обладнання тощо. За це необхідно сплатити власникам основних засобів виробництва певну грошову суму (Го). Виробництво вимагає залучення підприємцем робочої сили (РС). Частіше за все це наймані працівники, а затрати підприємця на оплату праці позначені у схемі буквами Гр. До цієї суми необхідно включити також заробітну плату самого підприємця.

Виробниче підприємництво завершується випуском товару (Т), який продається підприємцем або безпосередньо споживачу, або торговельним організаціям. У результаті підприємець отримує виручку від продажу товару (Гт).

Комерційне підприємництво — це діяльність, пов’язана з обміном, розподілом та споживанням товарів і послуг.

Змістом комерційного підприємництва є товарно‑грошові та торговельно‑обмінні операції. Комерція у вузькому розумінні слова — це торгівля, а комерсант — це працівник торгівлі. Торговельно‑обмінні операції здійснюються у вигляді угоди з купівлі‑продажу або перепродажу товарів і послуг. Представниками комерційного підприємництва є різні торговельні організації, що реалізують (продають) предмети споживання і засоби виробництва.

Принципова схема комерційного підприємництва є істотно простішою за схему виробничого підприємництва у зв’язку з незначною кількістю основних чинників, які впливають на комерційний бізнес. У спрощеному вигляді схема комерційного бізнесу подана на рис. 2.4.

Рис. 2.4. Принципова схема комерційного підприємництва

Підприємець закуповує товар (Т) у володаря товарів. Товар є для комерсантів визначальним чинником бізнесу. Підприємець сплачує за товар його власнику грошову суму (Гф), яка залежить від обсягу товару та його ціни на ринку продажу, як правило, за оптовими цінами, які значно нижчі, ніж ринкові роздрібні ціни, за якими потім реалізуються закуплені товари.

Тому під час реалізації всієї партії товару комерсант отримує відповідну виручку (Гт).

Основною формулою торговельної угоди є: “товар — гроші” (за товар — гроші) при продажу та “гроші — товар” (за гроші — товар) при купівлі. Торгівля охоплює і так звані бартерні, товарообмінні операції, які здійснюються за формулою: “товар — товар” (за товар — інший товар або послуги).

Формула торговельної угоди нібито проста, але реальна картина комерційного підприємництва набагато складніша, ніж це здається на перший погляд. Комерційне підприємництво включає пошук, закупівлю товару будь‑якого виду і типу, забезпечує його зберігання транспортування, доставку в торговельне підприємство (місце), продаж товару, а інколи і післяпродажне обслуговування покупця‑споживача, наприклад, доставку додому, встановлення, налагодження, усунення дефектів тощо. Торгівля включає також документальне оформлення торговельної угоди.

Суб’єктами комерційного підприємництва є магазини, речові та продовольчі ринки, біржі, виставки‑продажі, аукціони, торговельні доми, ярмарки, торговельні бази, інші заклади торгівлі, у тому числі комерційні (торговельні) кіоски та намети.

В умовах численних господарських зв’язків комерційні організації не в змозі розв’язати всі питання обігу власними зусиллями, Тому надійними партнерами тут виступають посередники. Представниками посередницьких структур є установи та окремі особи, які знаходяться між підприємцем і споживачем. Посередницькі фірми здійснюють не лише брокерські (посередницькі) операції, а можуть також здійснювати торгівлю на власний розсуд. Посередницький бізнес як різновид комерційного підприємництва дедалі більше поширюється в ринковій економіці.

Фінансово-кредитне підприємництво — це діяльність, де об’єктом купівлі‑продажу є специфічний товар — гроші, іноземна валюта, цінні папери.

Сутність фінансово‑кредитного підприємництва полягає в тому, що підприємець придбаває головний фактор підприємництва у вигляді різних грошових коштів (грошей, валюти, цінних паперів) за грошову суму (Гф) у володарів грошових коштів. Придбані грошові кошти (Ге) потім продаються покупцям за плату (Гт), що перевищує попередню грошову суму (Гф), в результаті чого утворюється підприємницький прибуток (рис. 2.5).

Фінансово‑кредитне підприємництво належить до найскладніших видів підприємницької діяльності, воно сягає корінням у лихварство, відоме ще за часів Стародавньої Греції.

В Україні фінансово‑кредитне підприємництво перебуває лише на початковій стадії становлення. У зв’язку з широким розповсюдженням купівлі‑продажу акцій, облігацій, розвитком кредитних відносин, розширенням кола валютних операцій, формуванням системи комерційних банків в Україні передбачається значне зростання активності фінансово‑кредитного бізнесу.

Рис. 2.5. Принципова схема фінансово‑кредитного підприємництва

Фінансово‑кредитне підприємництво здатне приносити не менші доходи, аніж комерційне, але вимагає більш високих вимог до знань і досвіду підприємців, продавців і покупців грошових коштів. Досвід фінансово‑кредитного підприємництва в Україні свідчить про значний ризик всіх учасників цього нового та незвичного поки що для багатьох українців виду підприємницької діяльності.

Агентами фінансово‑кредитного підприємництва є комерційні банки, фондові біржі, окремі фірми, навіть громадяни‑підприємці.

Особливою формою фінансово‑кредитного підприємництва є страхове підприємництво. Кожен підприємець діє на свій страх і ризик і не може обійтися без надійного страхування на випадок небезпеки. Страхування — це формування грошових фондів та їх використання на відшкодування збитків у разі непередбачуваних випадків і на допомогу громадянам у певні періоди життя.

Найбільш відомі три види страхування: страхування життя і здоров’я, майна, відповідальності.

2.2 . Поняття та класифікація організаційно-правової форми підприємництва

Підприємництво може набувати різноманітних форм залежно від того, чи діє підприємець самостійно, особисто або в партнерстві з іншими підприємцями, користується лише своїм майном або водночас і майном інших осіб, використовує свою працю або залучає найманих працівників.

Найпростіша форма підприємництва — це провадження підприємницької діяльності без створення юридичної особи, за умови державної реєстрації як громадянина‑підприємця.

Кожен громадянин може, наприклад, вирощувати овочі у своєму городі та продавати їх тим, хто бажає купити. Така діяльність дозволялась і раніше, але з певними обмеженнями, і мала назву “індивідуальна трудова діяльність”.

Громадянин‑підприємець має право на власний розсуд користуватися майном, що йому належить. До роботи він може залучати до 10 осіб, які перебувають у трудових відносинах з ним, включаючи членів своєї сім’ї. Треба мати на увазі, що відповідно до Цивільного кодексу України громадянин‑підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями всім майном, що йому належить. Він може розпочати та припинити діяльність у будь‑який час за власним бажанням.

Приватне підприємництво не обмежується діяльністю фізичних осіб (громадян‑підприємців). Будь‑який дієздатний громадянин, котрий бажає створити власну господарську організацію, має право набути статусу офіційної юридичної особи, зареєструвавши суб’єкта підприємницької діяльності як приватне підприємство (приватну фірму).

Приватне підприємство — це підприємство, яке засноване на власності фізичної особи, яке набуває статусу юридичної особи. Власником приватного підприємства, підприємцем є єдина особа, єдиний громадянин — суб’єкт підприємницької діяльності. Але власник приватного підприємства має право найму будь‑якої кількості працівників, котрі є не власниками (господарями) підприємства, а найманими працівниками. І незважаючи на те, що вони беруть участь у підприємницькій діяльності як виконавці “волі господаря”, їх не можна вважати підприємцями. У даному випадку підприємець — це власник і засновник приватної фірми.

До приватного підприємництва близькими є селянські (фермерські) господарства та сімейні підприємства, які формально належать до колективних форм підприємництва, але в дійсності є різновидом приватного підприємництва.

Підприємець як власник приватного підприємства має великий простір свободи дій та прийняття рішень. Однак така “незалежність” здобувається ціною повної персональної відповідальності. Тобто з цього випливає висновок, що один підприємець — слабкий воїн у великому полі бізнесу.

Тому підприємці схильні до об’єднання коштів і зусиль, до переходу від індивідуального до колективного підприємництва. Але не слід думати, що колективне підприємництво обов’язково вимагає відмови підприємця від приватної власності на майно при створенні колективної фірми, зареєстрованої як юридична особа.

Індивідуали можуть зберігати майнові права, створюючи спільне підприємство, з’єднувати тільки свої зусилля, створюючи єдину команду. Для цього достатньо закріпити єдність своїх дій загальною угодою (установчим договором) про створення виробничого кооперативу, товариства з громадян, серед яких панує взаємна довіра.

Отже, колективне підприємство має властивість поєднуватися і приватною власністю на всі фактори виробництва. У товаристві, кооперативі кожен учасник (засновник) може об’єднувати з іншими власні засоби виробництва, кошти, майно, нарешті, свою інтелектуальну власність.

Подальше об’єднання коштів, капіталів, зусиль, управління веде до великих інтегративних форм колективного підприємництва у вигляді синдикатів, корпорацій тощо.

Якщо ж до підприємництва приєднуються державні структури, то в ньому беруть участь підприємства і організації, засновані на державній формі власності, тоді існують всі підстави говорити про державне підприємництво. Державне і особливо комунальне підприємництво (як різновид державного підприємництва) може здійснюватися у формі оренди власності відповідної територіальної громади (адміністративно‑територіальної одиниці) та державної власності підприємцями.

Вибір організаційно-правової форми підприємництва є важливим і складним етапом на шляху започаткування підприємницької діяльності.

Організаційно-правова форма передбачає поєднання організаційних і правових ознак, що характеризують особливості як створення юридичної особи, так і її діяльності, а також майнового статусу, прав засновників (учасників) на майно та особливості їхньої відповідальності за зобов'язання суб'єкта. Різноманітність організаційно-правових форм діяльності підприємців зумовлена багатьма факторами, відображеними на рис. 2.6, у тому числі й тим, що кожна з форм має свої переваги та недоліки, які виявляються по-різному, залежно від сфери та масштабу діяльності суб'єкта.

Рис. 2.6. Фактори, які впливають на вибір організаційно-правової форми підприємництва

Знання особливостей тієї чи іншої організаційно-правової форми важливе в трьох аспектах. По-перше, важливо правильно визначити ту організаційно-правову форму, в якій підприємцю найвигідніше й найзручніше діяти. Важливо також правильно і вчасно визначити, коли настане необхідність зміни організаційно-правової форми, якщо наявна вже не задовольняє потреби підприємця.

По-друге, укладаючи договірні зв'язки з контрагентами за угодами, знання специфіки їх організаційно-правових форм допомагає визначити майновий статус контрагента, характер відповідальності, щоб уникнути невиправданого ризику.

По-третє, певні види діяльності можуть здійснюватися тільки в тих організаційно-правових формах, що зазначені в законодавстві. Зокрема, діяльність, пов'язана з виготовленням та реалізацією військової зброї й боєприпасів, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій — і повними товариствами також.

Класифікація організаційно-правових форм підприємництва у загальному вигляді представлена в табл. 2.5. кожна з форм підприємницьких утворень розподілено в ту чи іншу групу згідно із класифікаційними ознаками.

Таблиця 2.1

Класифікація організаційно - правових форм підприємництва

Підприємство - це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а також іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГКУ та іншими законами.

Принципова відмінність підприємства від організації полягає в тому, що підприємства виробляють певну продукцію, а організації, як правило, виконують певні роботи (будівельні, науково-дослідні, проектні тощо) і надають послуги.

Установоює організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Кожне із підприємств відрізняється за способом формування майна (рис. 2.7), масштабами діяльності (рис. 2.8), ступенем відповідальності, формою власності, можливостями зростання.

Рис. 2.7. Порівняльна характеристика унітарного і корпоративного підприємств

Рис. 2.8. Групування підприємств за масштабами діяльності за Господарським кодексом України

За новим Господарським кодексом України, юридичні особи поділяються на підприємства, інші організації та об'єднання підприємств (асоціація, корпорація, консорціум, концерн та ін. (рис. 2.9). Підприємства поділяються: на комунальне, підприємство колективної власності, державне підприємство, підприємство змішаної форми власності, приватне підприємство і господарське підприємство.

Рис. 2.9. Організаційно – правові форми класифікації юридичних осіб за Господарським кодексом України

2.3. Господарські товариства як організаційна форма підприємництва

Поширеною формою підприємництва є господарські товариства (ГТ) із різним ступенем відповідальності, які діють на основі Закону України "Про господарські товариства", що визначає види господарських товариств, правила їх створення та порядок діяльності.

Згідно з цим Законом господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами або громадянами шляхом об'єднання їх майна й участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Залежним господарським товариствомможуть бути: товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю у разі, якщо двадцять або більше відсотків статутного капіталу такого товариства належить іншому (головному) господарському товариству; чи акціонерне товариство, двадцять або більше відсотків простих акцій якого належить іншому товариству.

Проаналізуємо властивості кожного з видів ГТ.

Акціонерне товариство відповідає за зобов'язаннями учасників лише за наявності двох умов:

1) якщо зобов'язання пов'язане зі створенням товариства;

2) якщо дії учасників були схвалені загальними зборами акціонерів.

Статут акціонерного товариства є установчим документом.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТзОВ) може бути засноване одним або кількома особами, при чому воно не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа, має обмежений ступень відповідальності при настанні несприятливих обставин.

Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю укладається кількома особами для визначення взаємовідносин між ними, але за новим ЦКУ він не визнається установчим документом. Установчим документом товариства є Статут.

Мінімальна величина статутного капіталу має становити 100 мінімальних заробітних плат відповідно до Закону України "Про господарські товариства". До моменту державної реєстрації учасники товариства повинні оплатити не менше ніж 50 % суми своїх вкладів, решту доплачують протягом першого року діяльності товариства. Якщо таку оплату не здійснено, то товариство має оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства. Статутний капітал підлягає зменшенню, якщо вартість чистих активів товариства виявиться меншою від статутного капіталу після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року.

Корпоративні відносини (відносини між ТзОВ і конкретними учасниками) припиняються у випадках, відображених на рис. 2.10.

Рис. 2.10. Підстави для припинення корпоративних відносин

Принципові відмінності між виключенням і виходом учасника відображені в табл. 2.3.

Таблиця 2.3

Відмінності між поняттями «виключення» і «вихід» учасника з ТзОВ

Чинне законодавство визначає певні підстави для виключення учасника з ТзОВ, а саме:

—систематичне невиконання або виконання неналежним чином учасником своїх обов'язків;

—перешкоджання своїми діями досягненню мети ТзОВ;

—з інших причин, передбачених чинним законодавством.

Не можна ототожнювати вихід з товариства із відступленням частки.

Учасник ТзОВ має право власності на частку у статутному капіталі. Одним із складових права власності є право розпорядження майном, учасник ТзОВ має законне право здійснити відчуження частки, яка йому належить. Однак необхідно пам'ятати, що оскільки статутний капітал є спільною пайовою власністю всіх учасників ТзОВ, то кожний із них повинен погоджувати свої дії щодо розпорядження часткою з іншими учасниками. У Законі це положення визначається як отримання згоди інших учасників на відступлення частки. Тому при реалізації учасником цього права відбувається заміна осіб: замість учасника, що вибув, з'являється нова особа, але з тим самим обсягом прав та обов'язків, який був і в учасника, що вибув. Це означає, що учасник передає всі права й обов'язки, які випливають із права володіння часткою, іншій особі. Щодо ТзОВ, то воно й далі продовжує користуватися майновою часткою, яка була відчужена, адже вона залишилась у статутному капіталі ТзОВ.

Реалізація учасником ТзОВ права на розпорядження своєю часткою шляхом відчуження її іншій особі в Законі називається відступленням частки.

На відміну від відступлення частки вихід учасника з ТзОВ не є цивільно-правовою угодою, тому ТзОВ і такий учасник не є рівноправними сторонами за договором. Відсутність такої рівноправності виявляється в тому, що ТзОВ не може домовлятися з учасником про розмір компенсації за його частку, а зобов'язане виплатити учаснику чітко встановлену вартість його частки. У разі виходу учасника із ТзОВ згода інших учасників на це не потрібна. У цьому випадку вихід залежить від волі учасника, оскільки він має безперечне право вийти у будь-який момент із ТзОВ, а останнє не має права відмовити йому в цьому. Відповідно до ст. 54 Закону виплата учаснику, який виходить із ТзОВ, вартості частини майна ТзОВ провадиться після затвердження звіту за рік, в якому вийшов учасник, але протягом 12 місяців від дня виходу. Зважаючи на цю обставину, можна зазначити, що процедура виходу, на відміну від процедури відступлення частки, є тривалішою. Корпоративні відносини між учасником і ТзОВ у разі виходу припиняються з моменту остаточного розрахування ТзОВ з учасником, а в разі відступлення частки — з моменту передачі частки учасника третій особі, яка займає місце учасника.

Таким чином, при відступленні частки учаснику не повертається вклад статутного капіталу у тому вигляді, в якому його було здійснено, а виплачується вартість частини майна, пропорційна його частці у статутному капіталі.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТзДВ) подібне до товариства з обмеженою відповідальністю: за правовим положенням, структурою управління, формуванням установчих документів, формуванням статутного капіталу.

Однак для товариства з додатковою відповідальністю законодавство встановлює підвищену відповідальність учасників, яка займає проміжне становище між повним товариством і товариством з обмеженою відповідальністю. Учасники товариства у разі, коли майна товариства для покриття боргу не вистачає, несуть додаткову відповідальність, яка перевищує величину їх вкладу у статутний капітал. Ця відповідальність встановлюється в однаковому для всіх учасників розмірі, кратному вкладу кожного учасника.

Товариство з повною відповідальністю (ТзПВ) створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується всіма його учасниками. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства. Учасник товариства не має права без згоди інших учасників учиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб дії, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.

У разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Зауважимо, що учасник відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство.

Законодавець дає вичерпний перелік підстав, за якими може бути припинена участь особи в товаристві і при цьому надає учасникам право самостійно визначити процедуру припинення участі в повному товаристві.

Учасник товариства, яке було створене на невизначений строк, може у будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу з товариства. Допускається достроковий вихід учасника з товариства, що засноване на певний строк, але тільки з поважних причин. У цьому праві учаснику не відмовляється.

Передбачено передання учасником частки (її частини) у спільному капіталі повного товариства, тобто "поступка частки". Передання такої частки іншій особі позбавляє учасника усіх прав та обов'язків, пов'язаних із правом на цю частку, і результатом цього є вихід учасника з товариства.

За систематичне невиконання чи виконання неналежним чином обов'язків, покладених на учасника товариством, або перешкоджання своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, учасника може бути виключено зі складу учасників товариства, хоч він може оскаржити рішення про його виключення.

Кодекс передбачає таке поняття як "вибуття" з товариства у разі смерті фізичної особи — учасника товариства, чи припинення юридичної особи — учасника товариства, а також при деяких видах примусової реорганізації юридичної особи.

При припиненні участі в повному товаристві учаснику виплачується грошовий еквівалент вартості частки у спільному капіталі товариства або виділено частку в натурі, якщо таке передбачено в установчому договорі. Строки виплати встановлюються засновницьким договором і законом.

Якщо в акціонерному товаристві й товаристві з обмеженою відповідальністю товариство не відповідає за зобов'язаннями учасників, то в повному товаристві передбачається звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі, тільки якщо іншого його майна не достатньо для задоволення вимог кредиторів.

Ліквідується повне товариство за загальними правилами ліквідації юридичних осіб та якщо в ньому залишається один учасник. Такому учаснику надається право трансформувати товариство на інше господарське товариство протягом шести місяців.

Заснованим на договорі є також командитне товариство.

Особливістю командитного товариства є наявність у його складі засновників двох груп із різним правовим становищем: повні учасники — ті, що несуть необмежену відповідальність за зобов'язаннями товариства, та «командитисти», які практично не беруть участі у керівництві товариством та відповідають за його борги тільки у межах внесених ними вкладів. На командитне товариство поширюються норми ЦК, які регулюють правове становище повного товариства, оскільки вони за своєю правовою природою схожі. Командитне товариство створюється й діє на підставі засновницького договору, який підписується усіма учасниками з повною відповідальністю. Якщо командитне товариство створюється одним учасником із повною відповідальністю, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею для командитного товариства.

Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві, водночас вона не може бути учасником повного товариства. Якщо особа є повним учасником товариства, вона не може бути вкладником цього товариства.

Управління діяльністю командитного товариства здійснюється виключно учасниками з повною відповідальністю. Вкладники такого права не мають і можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.

Розмір внесків учасників товариства та їх характер визначаються засновниками товариства, але є одне обмеження щодо створення спільного капіталу товариства, згідно з яким розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати 50 % спільного капіталу повного товариства.

Господарські товариства різноманітні за своєю організаційною структурою та іншими ознаками, однак мають багато спільного між собою. Спільні риси господарських товариств відображено на рис. 2.11.

Рис. 2.11. Спільні риси господарських товариств

Усі вони є юридичними особами і внаслідок можуть набувати майнових та особистих немайнових прав, вступати в зобов'язання, виступати в судових органах від свого імені.

Спільними для них є зміст і порядок державної реєстрації. Право власності ГТ також виникає з однакових джерел. Товариство є власником майна, переданого йому засновниками й учасниками у власність; продукції, виробленої товариством у результаті своєї діяльності; одержаних доходів, а також іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Усі ГТ несуть ризик випадкової втрати або пошкодження майна, яке є їх власністю.

Прибуток ГТ утворюється з надходжень від підприємницької діяльності після покриття всіх витрат на її здійснення. Усі ГТ сплачують передбачені законодавством податки та інші платежі до бюджету та позабюджетних фондів. Чистий прибуток залишається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його використання. Спільним є також порядок припинення діяльності товариства.

Переваги та господарських товариств порівняно з іншими підприємницькими утвореннями представлено в табл. 2.4.

Таблиця 2.4.

Переваги та недоліки господарських товариств

2.4. Індивідуальне підприємництво

Індивідуальне підприємництво — це таке підприємництво, власником якого є одна людина. Власник індивідуального бізнесу є, як правило, і його менеджером. Він діє від свого імені і на свій ризик, має необмежену відповідальність (персональну) усім своїм майном за зобов'язання, які виникають у процесі підприємницької діяльності. Це означає, що майно індивіда як компенсацію за борги також конфіскують.

Індивідуальне підприємництво має різні форми:

1. Індивідуальна трудова діяльність (ІТД) - це найпростіша форма підприємництва. Щоб почати таку діяльність, достатньо подати в податкову службу за місцем проживання заяву про реєстрацію. Для більшості видів діяльності ніяких дозволів на їх проведення не вимагається. Окремі види діяльності, перелік яких установлюється законодавчо, дозволяється проводити тільки за ліцензією. Особи, які займаються ІТД, не мають права використовувати найману працю. Індивід у ринкових умовах діє як фізична особа: купує патент; платить тільки прибутковий податок із громадян; розрахунки веде, як правило, готівкою чи використовує свій особистий рахунок в Ощадбанку; бухгалтерський облік веде за спрощеною формою — дохід визначає як різницю між виторгом і витратами.

2. Підприємництво без утворення юридичної особи — це одна з вигідних форм індивідуального підприємництва. На ринку товарів і послуг підприємець без утворення юридичної особи користується такими ж правами, як і підприємство, а саме: має право відкрити свій розрахунковий рахунок у банку, товарний знак, одержувати кредити, проте він не має права використовувати найману працю, хоч може залучати громадян до своєї роботи на основі договору підряду чи на комісійних умовах. Ставки податків на доходи, одержані від такого виду діяльності, нижчі ніж у підприємств. Підприємець без утворення юридичної особи є платником таких податків: прибуткового, місцевих податків і страхових внесків до Пенсійного фонду України.

3. Індивідуальне приватне підприємство - це таке підприємство, власником якого є приватна особа чи сім'я. Приватне підприємство є юридичною особою, тому може використовувати найману працю. Власник індивідуального підприємства самостійно відповідає всім своїм майном за свої зобов'язання.

Індивідуальним підприємствам властиві як певні переваги, так і певні недоліки, які в узагальненому вигляді представлені на рис. 2.12.

Рис. 2.12. Переваги та недоліки індивідуального підприємництва

2.5. Об'єднання підприємств: переваги й недоліки

Згідно з чинним законодавством підприємства можуть на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, і з цією метою можуть бути створені різні види об'єднань, відображених на рис. 2.13.

Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства, визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю — підпорядкування відповідно до вимог Господарського кодексу України та інших законів.

Рис. 2.13. Характеристика основних видів об’єднання підприємств

Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство має компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки.

Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнане банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство. Створюють холдингову компанію у формі відкритого акціонерного товариства.

Дочірнє підприємство не може володіти паями, акціями, іншими цінними паперами холдингової компанії у будь-якій формі.

Рис. 2.14 Переваги та недоліки об’єднання підприємств

Організація та діяльність об'єднань будь-якого виду ґрунтується на таких принципах:

—добровільність входження підприємств на основі спільних інтересів;

—свобода у виборі організаційної форми об'єднання;

—дотримання чинного законодавства;

—добровільність у делегуванні підприємствами повноважень об'єднанню в цілому;

—самоуправління об'єднання;

—договірна основа організації відносин між учасниками один з одним та об'єднання в цілому.

Конгломерат — статутне об'єднання підприємств, які здійснюють спільну діяльність на основі добровільної централізації функції виробництва, науково-технічної, інвестиційної, фінансової діяльності, а також організації комерційного обслуговування. У конгломерат, як і багатогалузевий концерн, об'єднуються підприємства за вертикальним принципом, але його учасники користуються широкою економічною автономією. Зв'язки між підприємствами, що входять у конгломерат, досить вільні і об'єднувальною ланкою виступають тільки виробничі капіталовкладення чи єдина політика у сфері одержання прибутку, які виходять з одного центру.

Промислово-фінансові групи є об'єднанням, яке створюється за рішенням КМУ на певний строк із метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва та структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також із метою виробництва кінцевої продукції.

До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприємства, наукові й проектні установи, інші установи й організації усіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин.

Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання.

Причин об'єднання підприємств є багато, але у кожному випадку виходять із доцільності, враховуючи позитивні сторони об'єднання й, оцінюючи можливі недоліки.

• ⇐ Назад
• 1
• 23