Загальний огляд та періодизація античної філософії.
Тема 2. Антична філософія.
План.
1. Загальний огляд та періодизація античної філософії.
2. Міф та перехід від міфа до логосу. Нове розуміння місця і завдань людини.
3. Нове розуміння науки.
4. Етичні вчення та система неоплатонізму.
5. Антична філософія на українських землях.
6. Антична філософія архітектури.
Загальний огляд та періодизація античної філософії.
Колиска західної філософії — грецькі колонії на узбережжі Середземного моря, в Іонії (Мала Азія) і в Південній Італії. Жвава торгівля, що процвітає там, з усім відомим на той час світом не лише забезпечує грецьким містам-колоніям заможне життя, а й ознайомлює їх зі знаннями інших народів: математикою, астрономією, географією, хронологією (календарем), монетною справою, користуванням папером (папірусом).
Ознайомлення з іншими культурами заохочує допитливість і розширює духовний горизонт греків.
Характерною ознакою цього часу є початок переходу від панування родової знаті до інших політичних форм життя (тиранії, демократії) і пов'язані з цим внутрішньополітичні кризові явища. У цей час духовної переорієнтації відбувається поворот, який влучно назвали "від міфу до логосу" (В. Нестле). Замість пояснення дійсності за допомогою антропоморфних богів відтепер відбувається пошук природних, раціональних принципів, які могли б пояснити устрій світу і місце людини в ньому. Однак цей перехід не був раптовим, тому міфологічне мислення ще проглядається в багатьох місцях, особливо у досократиків і навіть у Платона.
Найважливіші риси античної філософії такі:
спроби розв'язати проблеми першоначала (архе) та першопринципу (логос) світу і в зв'язку з цим пошуки його єдиної основи;
теми, пов'язані з поняттям "алетейя" (істина як несокровенне): буття, істина, істинне пізнання;
дослідження природи людини і її морального призначення: властивості душі, благо і чеснота. В індивідуальній етиці — проблема досягнення евдемонії (щастя).
Періодизація
Досократики: натурфілософія мілетської школи, піфагорійська школа, елеати, Геракліт, молодші натурфілософи й атомісти. Софістів також, як правило, відносять до досократиків. Але їхній інтерес спрямований на людину і суспільство.
Діяльність софістів, які дуже потіснили міфологічні моделі й піддали критиці традиційні моральні цінності, називають також грецьким просвітництвом. Класичний період: діяльність Сократа, Платона й Арістотеля, які відповідно перебувають у стосунках учитель — учень. Центром філософії стають Афіни. Сократ, вчення якого виникло на тлі софістики, вважається засновником автономної етики, на основоположних питаннях якої він сконцентровує своє мислення. За словами ЦІЦЕРОНА, він "спустив філософію з неба на землю". Платон продовжує займатися проблемами Сократа й досократиків і розв'язує їх у межах метафізичної концепції свого вчення про ідеї та душу.
Арістотеля вважають засновником побудованої як система й науково обґрунтованої філософії, яка намагається охопити всі сфери людського досвіду. Елліністична філософія: на ґрунті історичних і соціально-революційних змін (поява і розпад імперії Александра; піднесення Риму як світової держави) виникають два найважливіші вчення еллінізму:
стоїчне й епікурейське, які характеризуються перенесенням інтересу у сферу етики.
Історія Стої поділяється на три періоди: Давня Стоя розробляє і надає завершеної форми стоїчній системі. Серед її представників особливо слід виділити засновника Зенона з Кітіона і Хрісіппа. Середня Стоя представлена діяльністю Панеція, завдяки якому грецька філософія поширилась у Римі, і Посидонія. Обидва вони працювали в напрямі пом'якшення ригоризму древньої Стої. Нарешті, пізня Стоя розвивалася в римську епоху (Сенека, Епіктет, імператор Марк Аврелій).
Засновник другої школи елліністичної філософії — Епікур, ідеї якого переказують у своїх творах римські поети Лукрецій і Горацій.
Інші напрями елліністичної думки — скептицизм, який піддає радикальному сумніву всю філософію як систему (Піррон з Еліди), і еклектизм, який поєднує різноманітні філософські вчення (наприклад, Ціцерон). Найбільший вплив мають школи: академіків, заснована Платоном, і перипатетиків, заснована Арістотелем. У неоплатонізмі антична філософія знову переживає розквіт (Плотін). Нарешті Боецій узагальнює античну традицію і передає її середньовіччю. Християнська філософія, що почала формуватися вже в пізню античну епоху, (Августин і патристика), розглядається зазвичай як середньовічна.
Формування західного мислення відбулося, безперечно, завдяки грекам. Духовна історія відображає вироблені ними постановки проблем і моделі мислення.