Розвиток знання і нове розуміння науки.
Перехід від міфа до логосу відбувся не миттєво, цей процес відбувався протягом доволі тривалого періоду. Перший крок у критиці віри у світ богів та пояснення світу на основі принципів здійснили своєю постановкою питань іонійські філософи 5 і 6 століть до н. е., (Фалес, Анаксимандер, Анаксимен), які всю сукупність природи намагалися пояснити на основі єдиного матеріального або нематеріального принципу (першоелемента).
Навіть якщо для сучасної людини "першоелементи" (Фалес: вода, Анаксимен: повітря, Анаксимен: "необмежене (апейрон)") і виглядають не зовсім переконливими, то цього ж не можна сказати про сам переворот у мисленні: якщо раніше у міфологічному мисленні, наприклад, у Гомера чи Гесіода, виникнення світу уявлялось наслідком діяльності богів, то тепер питання: «звідки все виникло» втрачає свою актуальність, а замість нього постає питання з чого складається світ. Методологічний поворот виглядає тут безсумнівним: на місце виведеного із віри постає спроба раціоналізації емпіричного світу.
Розв’язання проблеми про "першоелементи" дійсності вказує тільки матеріальний принцип всього сущого, але при цьому логічно виникає наступна проблема загального або формального принципу. Спробу вирішити її зробили піфагорійці, на думку яких на місце запитання: "з чого все складається?", постає: "чи є у всіх речах дещо співмірне (загальне)?". Піфагорійці вважали таким співмірним (загальним) числа, іншими словами те, що зводить всю різноманітність емпіричного світу у співвідношення між собою, цим вони зробили наступний чіткий крок у напрямі раціонального, або такого що може бути перевіреним, пояснення світу. Однак одразу тут виникло нове ускладнення. Якщо те, що від природи не змінне можливо описати у формі числових співвідношень, як тоді можливо науково пояснити рух і зміну всього існуючого?
Це питання першим перед собою поставив Геракліт і намагався дати на нього відповідь тезою про "логос" (Геракліт: „Про природу”). Згідно Гарекліта все виступає змінним, (добре відомим є вислів філософа: „все тече і неможливо двічі увійти у одну і ту ж річку, оскільки кожен раз нас омивають нові води”), таким що зникає і виникає, воно постійно перебуває у русі, а сама природа підпорядковується закону („логосу”), який не є основою для пояснення природи, як це було у іонійських філософів, а швидше виступає самим природоорганізуючим принципом, при цьому сам не є природним оскільки існує до природи. Цим було досягнуто і до сьогодні методологічно значимого положення, а саме, що наше пояснення природних процесів, саме не є чимось природним. Пізнати загальний закон природи здатний тільки розум, вважає Геракліт, виходячи із принципу, що подібне пізнається подібним, чуттєвість же не здатна до істинного пізнання.
Те, що істинне пізнання і знання є справою мислення, а не чуттєвості виступає на передній план і для Парменіда, який прагне показати, що розрізнення між істиною і хибою, буттям і видимістю (уявним знанням) і т. ін., може здійснювати тільки мислення. (Парменід. „Про природу”). Але вирішальний крок зробив тут звичайно Сократ, який своїм постійним запитуванням "Що таке чеснота, хоробрість, дружба?" і таке ін., намагався віднайти логічно всезагальне у мисленні та мові. Іншими словами для Сократа переважне значення мають не питання: хто чесний, справедливий, хоробрий, або хто є другом? Його завданням було прояснити, на якій підставі, або за яким правом ми користуємося предикатами (поняттями) "чесний", "хоробрий" та ін., з одним і тим самим значенням у різних не схожих між собою випадках.
Сократ відкрив, що пізнання і знання неможливе без використання понять, особливо всезагальних, і що повинне також бути поняття для самих визначень понять. Коли Сократ задавався питанням: „що я знаю”, то сам афористично відповідав: „я знаю, що нічого не знаю”, і хоча у його діалогах всі спроби дати змістовне і задовільне визначення понять часто виявлялось безуспішними, він залишався вірним собі і все життя присвятив проясненню понять.
Філософія Сократа стала найвищим злетом поступового і послідовного руху, що знаменував собою перехід від міфу до логосу. Знанням і наукою з тих пір прийнято називати лише те, що може бути раціонально обґрунтоване і здатне бути доведеним. Цей засновок у подальшому, кожен по своєму, розвивали два найвідоміші мислителя Античності, Платон і Арістотель.
Платон намагався віднайти змістовне закріплення двох основних сократівських вимог для будь-якого пізнання, а саме загальнозначимості і необхідності і знайшов їх у так званих ідеях, вічних і незмінних зразках всього існуючого.
Арістотель, під впливом філософського вчення Сократа, створив власну логіку і методологію науки, ядро яких полягає у тому, що істинним знанням можна вважати тільки те що спирається на певні засади (основи).
На відміну від Платона Аристотель не вважав ці основи чимось сущим (Платон постулював існування особливого світу ідей, який і є справжньою та істинною реальністю, у той час як світ речей виступає лише світом копій (тіней) світу ідей і є несамостійним). Обидва конститутивні принципи науки, загальнозначимість і необхідність, постають для Арістотеля продуктом свідомості, а не елементами сущого, як це вважав Платон. Все суще для Арістотеля є індивідуальною натурою, загальне це справа мислення.