Система науки кримінології

Кримінологія, як і будь-яка наука, має власну систему. Система кримінології прямо залежить від її предмета, відображає його структуру, оскільки особливістю наукових знань є їхній логічно упорядкований, систематизований виклад.
Система науки кримінології базується на двох підставах: предметі дослідження та рівні узагальнення науково-практичної інформації.
За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох частин:
1) учення про злочинність;
2) учення про детермінацію злочинів;
3) учення про особу злочинця та жертву злочинів;
4) учення про засоби протидії злочинності.
За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на загальну й особливу (спеціальну) частини.
Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми злочинності. Це поняття кримінології як науки, її предмет, завдання, функції, система, методологія та методика досліджень, історія розвитку кримінології та аналіз її основних теорій.
У загальній частині наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та якісні параметри (показники), аналізується проблема детермінації (причин та умов) злочинності. Значне місце в загальній частині відводиться особі злочинця й механізму злочинної поведінки, а також питанням, віктимології та суїциду, кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності. При вивченні загальної частини кримінології на перший план виступає здатність до абстрактного мислення та засвоєння теоретичних положень.
В особливій частині міститься кримінологічна характеристика різних видів і груп злочинів: корисливої та насильницької злочинності, професійної і організованої, рецидивної та економічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін. Цей розділ є найнасиченішим щодо інформації та для його засвоєння потрібна ретельна робота й глибоке знання Кримінального кодексу України.

 

 

3Етапи розвитку кримінології: класичний, позитивістський, плюралістичний (сучасний) У розвитку кримінології можна відокремити три етапи: класичний, позитивістський, плюралістичний (сучасний).

Перший (класичний) період продовжувався з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст., другий (позитивістський — біологічні (антропологічні), психологічні, соціологічні теорії) — з останньої третини XIX ст. по 20-ті рр. XX ст.; третій (плюралістичний, сучасний) — з 30–40 рр. XX ст. до нашого часу. Класичний період характеризувався тим, що кримінологічні ідеї формувались у межах класичної школи кримінального права, яскравими представниками якої були італієць Ч. Беккаріа та англійці І. Бентам, Дж. Говард. Ці вчені заклали підвалини майбутніх наукових пошуків кримінологів. Головні постулати їх праць є такими: людина сама контролює свою долю згідно зі своєю вільною волею; від учинення злочинів її можна утримати за допомогою загрози покарання; аби ця загроза була реальною, потрібно, щоб покарання наставало невідворотно і було співмірним тяжкості вчиненого злочину. Ч. Беккаріа у 26 років (1764 р.) опублікував монографію «Про злочини і покарання», де серед інших розглядалися питання запобігання злочинності. Саме він виголосив принцип: «Краще запобігти злочину, ніж потім карати за нього». Представники класичної школи пов’язували діяльність, що запобігає вчиненню злочинів, із свободою, просвітництвом, досконалим вихованням. Методологічною основою кримінологічних теорій позитивістського періоду є філософія позитивізму (від. лат. positivus — позитивний). Засновником позитивізму був французький вчений О. Конт. При поясненні реальності використовувалися не абстрактні висловлювання, а виключно позитивні факти, здобуті методом досвіду і спостережень. Позитивізм як методологічна основа кримінології проявився в емпіричному аналізі взаємозв’язку між окремими криміногенними факторами і злочинною поведінкою. Засновником біологічного (антропологічного) напрямку (і першим ученим-кримінологом) вважають італійського тюремного лікаря Ч. Ломброзо, який у 1876 р. опублікував книжку «Злочинна людина». На великому емпіричному матеріалі (досліджено понад 26 тисяч злочинців) ним було сформовано так звану теорію природженого злочинця, який може бути розпізнаний за певними анатомічними і фізичними ознаками, що свідчать про дегенерацію і атавізм: аномалії черепа, асиметрія обличчя, знижена чутливість до болю, подовжені або недорозвинені мочки вух тощо. Пізніше Ч. Ломброзо частково змінив свою теорію, зосередивши увагу на інших факторах, що обумовлюють злочинність: кліматичних, етнічних, культурологічних, виховних, спадкових, родинних. Головною заслугою вченого вважають те, що він започаткував системні дослідження особистості злочинця. Наукові дослідження у цій сфері були продовжені і модифіковані учнями вченого — Е. Феррі та Р. Гарофало. Е. Феррі, ставши університетським професором у 25 років, є автором «Кримінальної соціології» і вважається засновником багатофакторного підходу. Він також звертав увагу на важливість соціальних заходів впливу на злочинність. Р. Гарофало у 1885 р. видав доволі об’ємну працю, що мала назву «Кримінологія». Її підзаголовок розкривав сутність роботи: «Природа злочинності і теорія покарань». У своїх працях учений приділяв увагу психологічним і соціальним факторам, що обумовлюють злочини. Гарофало бачив причини злочинів, перш за все, не у фізичних рисах людини, а у їх психологічному еквіваленті — «аномаліях моралі» конкретної особи. Англієць Ч. Горінг визнавав, що злочинні риси притаманні всім індивідам, а різниця між злочинцями і незлочинцями полягає у ступені виявлення цих рис. Засади соціологічного напрямку у кримінології позитивізму заклали французькі вчені Г. Тард, Е. Дюркгейм, Ф. фон Ліст. Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки. Е. Дюркгейм — один із засновників французької соціологічної школи — розробив теорію аномії (безнормативності), підтримував ту ідею, що злочинність є нормальним явищем у суспільстві, поки вона не переходить певний «поріг насиченості». Згідно з поглядами Е. Дюркгейма і його послідовників, суспільство нормально функціонує при «соціальній згуртованості», яка урегульована нормами права й моралі. Відсутність між людьми соціальної згуртованості призводить до стану аномії і соціальної дезорганізації, яка породжує злочинність. У рамках позитивістського напрямку наприкінці XIX — на початку XX ст. сформувався психологічний підхід до пояснення злочинної поведінки. Його започаткували Р. Гарофало, Г. Тард і продовжили Ж. Пінатель, Г. Годдард, К. Хорні. Сучасний етап розвитку кримінології, що розпочався з 30–40 рр. XX ст. і триває до наших днів, характеризується продовженням наукових пошуків у рамках біологічних, психологічних, соціологічних теорій з акцентом на інтеграційні теорії. У XX ст. дуже потужно почала розвиватися кримінологія у США. На її розвиток відчутно вплинула соціологія. На відміну від біосоціальних і психологічних теорій, що зосередили увагу на особистості, соціологічний підхід до вивчення злочинності та її причин ґрунтується на дослідженні взаємодії індивідів і всього суспільства, а також його інститутів. Загальний соціологічний напрям можна поділити на три великі групи, представлені різними теоріями. Першу становлять так звані теорії соціальної структури, до яких належать теорії соціальної дезорганізації, аномії, культурної девіантності, теорія субкультур і теорія можливостей. До другої групи належать так звані теорії соціального процесу. Ця група об’єднує теорії соціального навчання, диференційованого зв’язку, нейтралізації і соціального контролю. До третьої — належать теорії, які можна умовно назвати альтернативними (наприклад, теорії стигматизації, теорії конфлікту). У другій половині ХХ ст. у всьому світі набувають розвитку статистичні та віктимологічні кримінологічні дослідження.