Суспільний устрій середніх віків.
Тема 1.
Вступ. Література раннього Середньовіччя (V – IX ст.). Література періоду розкладу родового устрою і зародження феодальних відносин.
Мета:
— cхарактеризувати Середньовіччя як епоху;
— ознайомити студентів із культурно-історичними передумовами виникнення Середньовіччя;
— визначити хронологічні межі Середньовіччя;
— дати студентам уявлення про напрями у літературі раннього та пізнього Середньовіччя;
— удосконалювати навички роботи з різними жанрами літератури;
— виховувати інтерес до культури Середньовіччя, прививати любов до скарбниці світової літератури.
Міжпредметні зв’язки: історія, релігієзнавство, філософія, українська література.
План
1. Поняття „середньовіччя”, „середньовічна література”. Суспільний устрій середніх віків.
2. Періодизація історії середньовічної літератури.
3. Роль античної культурної спадщини, народної творчості, християнської релігії і католицької церкви в становленні і розвитку культури і літератури Середньовіччя.
4. Два потоки у розвитку культури раннього Середньовіччя:
4.1. Клерикальна (писемна) література латиною.
4.2. Народна поетична творчість раннього Середньовіччя.
Поняття „середньовіччя”, „середньовічна література”.
Суспільний устрій середніх віків.
Епоха Середньовіччя відіграла визначну роль у розвитку світової культури. З початком нового періоду формується інше світобачення, відбуваються складні процеси ідеологічного протистояння, що перш за все характеризуються неприйняттям культурних цінностей античних часів і водночас засвоєнням художнього досвіду тієї епохи. У таких умовах започатковуються традиції, що визначили подальший розвиток духовного буття мистецтва, літератури й культури людства.
Одним із найістотніших важелів принципових змін у розвитку культур народів світу стає те, що тяжіння до монотеїстичного світобачення реалізувалося у формуванні нових релігій — християнства та ісламу, в утвердженні й поширенні буддизму. Світові релігії багато в чому визначили розвиток літератури. Формується новий комплекс морально-етичних та естетичних ідей. Священні книги — Біблія, Коран (священне писання ісламу, зібрання проповідей, обрядових настанов, молитов), Тіпітака (канонічне зібрання текстів буддизму) стають для літератури й мистецтва скарбницями нових ідей, образів, сюжетів. Посилюється інтерес до внутрішнього світу людини, намічається тенденція до поглиблення психологічного аналізу, збагачується жанрова система.
У Середньовіччі в літературному вжитку міцно закріпилися й досі широко використовуються у художній творчості міфологеми, образи, що виникли в античні часи й у наступні епохи набували в художньому мисленні різних народів нового змісту, зберігаючи те вічне, що визначає їх головну суть. Створюються й нові мотиви, що збагачували літератури різних народів протягом багатьох століть.
У середні віки все більш відчутною стає єдність світового літературного процесу, це виявляється у спільних закономірностях (аналогічні процеси розвитку та їх послідовність), у подібності й розвитку жанрових систем. У країнах Західної Європи й Сходу продовжують розвиватися жанрові форми — філософські трактати, історичні хроніки, повчання і виникають нові — містерії, житія святих, канцони, сирвенти, фабльо, маками.
Наприкінці доби античності величезна Римська імперія була єдиною політично і економічно (перебувала під владою римського імператора, мала єдину систему товарообміну, грошову одиницю), а також культурно. Зокрема в ній склалася єдина літературна традиція, започаткована давніми греками і підхоплена римлянами. Цей єдиний процес був як художнє надбання різних народів. У середні віки починається новий етап його розвитку. Засвоєння набутків культури і літератури давніх часів супроводжувалось утвердженням нових ідейно-естетичних принципів, що визначили характер літератури середніх віків.
Але спочатку, говорить Т.Н. Грановський, що потрібно познайомитися з тими елементами, які перейшли середнім вікам у спадок від стародавнього світу. Він говорить, що кожний період в історії людства несе в собі особливий характер, особливі ознаки, які і являють його суть. Це є національно-політичні елементи:
— національний елемент являє собою наступне. Ідея національності була чи не найголовнішою у стародавньому світі, але вона була дуже слабкою у середні віки. Національність держав у середні віки починає складатися не раніше ХІ ст., а період з V по ХІ ст. можна назвати тільки епохою утворення народності. Кожний народ поділявся на декілька родів: рід общин, васалів, феодалів. Між ними не було нічого спільного, крім мови та релігії. Отже, Т.Н. Грановськийзазначає, що елемент національності, джерело найвищих чеснот стародавнього світу, не впливало на середньовічне життя. Другий елемент — політичний — грає другорядну роль у середніх віках. Політична обізнаність, яку заповів стародавній світ, художня побудова держави були не зрозумілі для цього суспільства, яке повинно було ще боротися проти анархізму. [4, с.96-97].
Розвиток літератури, як і культури людства в цілому, багато в чому визначається характером культурно-історичних умов (за З.В.Кирилюк):
1. Рабство стало гальмом для розвитку виробничих сил, що призвело до повстань рабів і падіння Римської імперії. Продовжувалися процеси державотворення, закріплювалося землеволодіння, старі суспільні норми змінювалися новими. В умовах розпаду рабовласницького устрою формувалися феодальні суспільні відносини, і складалася нова ієрархія станів.
2. Величезна рабовласницька держава поступово занепадала, розвалювалася її економіка, зменшувалась військова могутність. Європа стала ареною грандіозних битв і перемін. Починається масове пересування варварських племен, яке прийнято називати великим переселенням народів (IV-VI ст.). (Варвари вторгаються і в Римську імперію).
3. У період середньовіччя відбулися корінні зміни в етнічних угрупованнях і державних утвореннях. Племена зливалися в народності, з яких згодом почали формуватися сучасні нації.
4. Надзвичайно велику роль відіграло виникнення і поширення світових релігій — християнства, ісламу, буддизму. Із їх утвердженням формувались ідеологічні засади культури феодальної формації, для яких характерне панування релігійного світогляду.
5. Істотні зміни відбуваються у розумінні ролі й прав людини, її місця у світі. На основі теологічної (theos — бог) системи світосприйняття у середні віки формується нова концепція людини, для якої характерне ствердження першорядного значення духовних цінностей. Релігійним вихованням формується ідея вірності християнським канонам, служіння Богу. [12, с.5-8]
Середні віки – це майже тисячолітній період (V–XVст.) в історії європейської культури поміж античністю та Відродженням. „Середніми”, тобто тими, що залишилися всередині, їх назвали діячі та мислителі доби Відродження. Вони вважали, що після руйнації Західної Римської імперії прийшла доба культурного занепаду, тому 10 століть середньовічної культури називали „темними століттями”. Це поняття у сучасній науці відходить на другий план завдяки працям видатних вчених-медієвістів Ж. ле Гоффа, А.Я. Гуревича, Й. Хейзенги, У. Еко та ін. Занепад Західної Римської Імперії відбувся у V ст. н.е. внаслідок численних вторгнень варварів (германці, готи, гуни та ін.) на територію Імперії. Безумовно, процес занепаду не міг відбутися за один рік: Імперія була послаблена через демографічну кризу, брак коштів та золота, жорстоку експлуатацію населення (яке часто допомагало загарбникам). У VІ столітті відбулися дві визначні події: переселення народів та жорстока епідемія чуми, внаслідок якої населення Європи зменшилося майже на половину. У цей час в Галлії править династія Меровінгів, і період їх влади з VІ по VIII століття, як правило, і називають «темними століттями». У цей період відбуваються численні міжусобні війни, боротьба за владу, епідемії, технічний та культурний регрес. Лише з приходом до влади королівської династії Каролінгів (з 751 р. править Піпін Короткий, а потім із 768 р. Карл Великий) починає створюватися новий світ, який буде формуватися ще чотири століття. Серед варварських вторгнень і міжусобних війн єдиний відносно стабільний інститут, що постійно зростає та збагачується, — католицька церква. Вона накопичує землі, прибутки, привілеї і намагається розповсюдити свій вплив через християнізацію населення. У 800 р. відбувається коронація Карла Великого імператором, здійснена Папою Римським. Це дійство слід розглядати як символічне злиття влади та церкви, оскільки влада імператора тепер підтримувалась церквою, а значить, самим Богом. Католицька церква тепер отримала могутню підтримку для розширення впливу християнського віровчення. Після смерті Карла корона переходила кільком королям, але імператорська влада була реставрована лише Оттонівською династією у Німеччині у Х столітті. Оттон І намагався продовжувати політику Карла: укріплення васальної вірності за рахунок дарування земель та інших привілеїв. Даровані землі, тобто бенефіції, успадковувались нащадками, які повинні були зберігати вірність сеньйору. Х століття також характеризується відносною стабільністю, демографічним ростом, піднесенням сільського господарства, повсюдним будівництвом феодальних замків і соборів. З VІІІ століття населення Європи було розділено на три стани: oratores (молящі), тобто духовенство, bellatores (воюючі), тобто лицарі, та laboratores (працюючі), тобто селяни. Ці стани зберігалися протягом усієї доби Середньовіччя. Із середини ХІ століття (по кінець ХІІІ ст.) починається доба Хрестових походів у Святу Землю, які мали метою християнізацію народів та відвойовування святинь. Але найчастіше під гучними гаслами приховувались інші цілі походів – грабунок «невірного» населення і збагачення церкви та дворянства. Однак взаємодія зі світом Сходу обумовила розвиток європейської культури, особливо лицарської, у надрах якої народилася прекрасна лицарська література. Для того, щоб зрозуміти процес розвитку культури цього періоду, необхідно знати періодизацію та хронологічні межі Середньовіччя, остаточне визначення яких, проте, досі залишається дискусійним питанням.
Прихильники більш традиційної точки зору визначають добу Середньовіччя з V по XV ст., у якій виділяють два періоди:
Раннє Середньовіччя (V–Xст.)
та Зріле Середньовіччя (Х–XVст.).
Після цих двох етапів настає доба Відродження (XV – п. XVІІ ст.). Друга точка зору полягає в тому, що науковці намагаються включити у загальний процес Середньовіччя добу Відродження, щоб продемонструвати безперервність культурних та літературних зв’язків, що єднають дві доби. Тобто періодизація виглядає так:
1) Раннє Середньовіччя (V–Xст.)
2) Зріле Середньовіччя (Х–XVст.).
3) Пізнє Середньовіччя, у межах якого відбувався перехід до нової культури – доби Відродження (XV – п. XVІІ ст.).
Однак, зазначимо, що у добу Відродження відбувалися зовсім інші літературні процеси, ніж у Середньовіччі, тому під час вивчення саме літературних явищ краще дотримуватись більш традиційного підходу, який розглядає Відродження та Середньовіччя як окремі етапи літературного розвитку.
Тому, на нашу думку, періодизація середньовічної літератури є такою:
І період – література Раннього Середньовіччя (період розкладу родового устрою і зародження феодальних відносин) з V по X століття.
ІІ період – література Зрілого Середньовіччя (період розвиненого феодалізму) з Х по XV століття.
Важливо також пам’ятати, що будь-яка періодизація є умовною, тому кожні хронологічні межі визначаються дуже приблизно і окреслюють загальні процеси розвитку культури та літератури. Наприклад, хоча хронологічний поділ на Раннє та Пізнє Середньовіччя ніби не викликає сумніву, у Франції феодальні відносини остаточно склалися вже в ІX ст. (тобто там вже розпочалося Пізнє Середньовіччя), а в Англії та Німеччині лише у Х ст.