Клерикальна (писемна) література латиною.

Латиномовна (або просто латинська) середньовічна література виконувала роль своєрідного містка між античними та новими європейськими літературами. У ранньому Середньовіччі вона була єдиною (!), а у зрілому Середньовіччі —однією з провідних писемних літератур.

У кожній національній літературі Середньовіччя утворюються більш чи менш визначені напрями: клерикальний, що пропагував духовні цінності, та світський, у якому відображалися життєві проблеми, погляди, інтереси різних соціальних верств населення від придворної верхівки до міських демократичних низів.

У ранньому Середньовіччі латинська література проходить три головних етапи розвитку:[23, с. 10]

а) «темні століття»;

б) «каролінгське» або «вергіліанське відродження»;

в) «Оттонівське» (або «гораціансько-теренціанське») відродження»

Світська література латинською мовою певною мірою продовжувала традиції класичного античного періоду. Серед її жанрів домінували філософські твори, життєписи, хроніки. Найвидатнішою постаттю цього періоду був Аніцій Манлій Северин Боетій (бл. 480-524). Головною метою своєї творчості він вважав збереження для латинського світу набутків грецької науки, все життя працював над перекладами наукових праць. Він переклав твори Аристотеля, Платона та твори інших авторів, які, на його думку, мали збагатити романську культуру. Визначним твором Середньовіччя став його трактат «Про розраду філософією». Історія його створення пов’язана з трагічними подіями. Боетія звинуватили у таємних зв’язках із Візантією і стратили як державного зрадника. В очікуванні страти у в’язниці Боетій працював над філософським трактатом, у якому відображено настрій і переконання приреченого. Автор виклав свої роздуми про примарність земних принад і обґрунтував переконання, що головними для людини є чиста совість, душевний мир і самопізнання. Побудовано твір у формі діалогу. До ув’язненого завітала Філософія в образі жінки, і відбулася розмова, яка й становить зміст твору. Філософія переконує його, що варто позбутися думок про уявні блага і пізнання істинні, якими є розум, доброчесність, міцність духу. Написано трактат прозою й віршами різних розмірів.

Відомим латинським поетом був і Венанцій Фортунат (бл. 530-600), чия творчість вплинула на багатьох середньовічних поетів.

Наприкінці VI ст. разом із занепадом шкільної справи і освіти починається спад у розвитку латинської писемності. Починаються так звані «темні віки».

Перший етап (сер. VI – сер. VIII ст.) — «темні століття» — характеризувався майже повним занепадом світської освіти. У населеній напівдикими племенами Західній Європі античну спадщину латинською мовою читали лише освічені ченці. Письменники були рідкістю, переважно вони жили на околицях колишньої Римської імперії: у Галлії — поет Венанцій Фортунат (530-600) і історик Григорій Турський (VI ст.); у Іспанії — енциклопедист Ісидор Севільський (VII ст.); у Англії — історик Беда Високоповажний (VIII ст.).

Найпродуктивнішою ж була клерикальна (церковна, релігійна) література. Передусім це твори «батьків церкви» Софронія Ієроніма (347-420) та Аврелія Августина (354-430). Зокрема, Ієронім зробив канонічний (найдовершеніший, узаконений) переклад Біблії з давньогрецької мови на латину. Августин прославився насамперед двома творами: «Сповідь» і «Про град божий».

На зміну античним епічним поемам із їхньою міфологією та героїчною тематикою прийшли поеми, які розробляли біблейські сюжети. Одночасно з ними складалися житія святих — короткі сказання про мучеників за віру, про монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали себе різноманітним катуванням. Цей жанр виробив свою поетику і точну сюжетну схему: народження святого від знатних і багатих батьків, раннє чернецтво, мученицькі подвиги, «чудеса» біля гробу святого і, врешті, похвальне слово йому. Найбільш популярним на Заході було «Житіє святого Олексія», в якому найвиразніше проявилися аскетична доктрина.

Пізніше виникли легенди. Спочатку легендами називали релігійно-фантастичні біографії святих; з часом — пов’язані з релігійним культом притчі про тварин, рослини тощо. Наприклад, притчі про лева, який безжалісно мордував язичників, але віддано служив християнам-пустельникам.

Поширеним жанром були видіння, у яких звичайно змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Видіння відзначалися повчальністю та злободенністю. Це все віднайшло відображення у «Божественній комедії» Данте.

Другий етап (сер. VIII-IX ст.) недаремно носить назву «каролінгське» або «вергіліанське відродження». Відродження, бо антична традиція немов ожила, відродилася. Каролінгське, бо воно відбулося при дворі видатного франкського державного та військового діяча коро­ля, а згодом імператора Карла Великого, який належав до ди­настії Каролінгів. Чому «вергіліанське»? Тому що в центрі ес­тетичних смаків так званої придворної «Академії» (перша в Європі вчена організація від часів античності!) Карла була пе­реважно творчість давньоримського поета Вергілія.

Діяльність придворної «Академії» (вченого гуртка) Карла Великого — явище непересічне. Передусім цікавою осо­бистістю був сам Карл, могутній владика гігантської імперії, який сорокарічним таки навчився писати! "З-поміж усіх воло­дарів він був найжадібнішим щодо пошуку людей обізнаних", — писав про нього придворний історик-біограф Ейнгард. [21, с.11] Відомий такий факт. Якось ірландські вчені (які тоді вважали­ся найосвіченішими людьми Європи) разом з англійськими купцями прибули до Карлової столиці — Аахена. Доки купці голосно зазивали натовп, ірландці стояли осторонь і скромно пропонували: «Хто шукає знання, хай купує їх у нас». Дізнавшись про це, Карл негайно послав спитати ціну на «неходовий товар». У відповідь посланці почули: «Зручне місце, здібні учні, їжа та одяг». Ірландці (як і освічені пред­ставники інших національностей) негайно були запрошені до Академії. [21, с.11]

Про еcтетичні вподобання та ідеали цього гуртка крас­номовно свідчать псевдоніми (несправжні імена), що їх взяли собі «академіки»: так, Ангільберт став елліном «Гомером», керівник Академії Алкуїн — римлянином «Фланком» (Горацієм), а сам Карл — біблійним єврейським царем Давидом. Таке поєднання античних і біблійних естетичних цінностей було на той час новаторським.

Провідним же ідеологічно-політичним пафосом, духом каролінгського відродження був пафос збройного служіння королю, державі.

І, нарешті, третій етап (Х- поч. ХІ ст.) — Оттонівське (або «гораціансько-теренціанське») відродження». Німецькі королі Оттон І і Оттон II (звідси — оттонівське відродження) при своєму дворі теж збирали діячів літератури і культури. Естетичним центром стала творчість давньоримських поета Горація та комедіографа Теренція. Провідною думкою, пафосом цього відродження було моралізаторство, повчання. Цікаво, як поєднала несумісне (язичницьку античність і християнське середньовіччя) найвидатніша письменниця тієї доби Гросвіта Гандерсгеймська. У своїй праці «Теория драмы от Аристотеля до Лессинга» О. Анікстзазначає, що Гросвіта наслідувала Теренція, хоча її п’єси не були схожі на шумні, а інколи і непристойні римські комедії. Якщо він оспівував «постыдное распутных жен многоблудие», то вона бажає прославити «достохвальное святых девственниц целомудрие». [3, с.91-92]

Гросвіта сміливо змішала два несхожих жанри: богопротивну комедію і богоугодне «житіє». В результаті виникає комедія на житійні теми.