Національні особливості сімейних стосунків
До середини XIX ст. родина розглядалася як вихідна мікромодель суспільства, соціальні відносини були похідними від сімейних. Саме суспільство трактувалося дослідниками як поширена родина, причому як патріархальна родина з відповідними атрибутами: авторитарністю, власністю, субординацією тощо. В етнографії накопичений великий матеріал, що відображує національні особливості відносин у родині. Для сім’ї у Древній Греції характерним були: табу інцесту; домінування моногамії; багаточисельність родини; патріархат (домінування батька над дружиною, дітьми, співмешканками). Чоловікам належала більшість прав, а жінки за зраду піддавалися суворій карі. Мешканець Спарти міг віддати свою дружину будьякому гостеві, якщо той забажає, діти інших чоловіків, які народжувалися від таких зв’язків, залишалися в сім'ї, якщо це були здорові хлопчики. У сім’ях Древнього Риму :віталася моногамія, але позашлюбні зв'язки були поширені; шлюб існував винятково для дітородіння, у відповідності до законів римського права; велике значення надавалося весільній церемонії, надзвичайно коштовній та продуманій до дрібниць; авторитет батька був винятковим, діти підкорялися тільки йому; жінка вважалася частиною майна чоловіка. Великий вплив на інститут сім'ї в багатьох країнах світу мало християнство. Церковна доктрина освячувала моногамію, сексуальну чистоту, цнотливість, піддавала анафемі сім’ї, де декілька дружин або декілька чоловіків. Однак на практиці духівництво не завжди додержувалося церковних канонів. Церква звеличувала невинність, помірність при вдівстві, доброчесний шлюб. Шлюби християн з іновірцями вважалися гріховними. Ліберальне відношення до них було лише в період раннього християнства, оскільки вважалося, що за допомогою шлюбу християнин може навернути до щирої віри ще одну людину. На ранньому етапі християнства шлюб вважався приватною справою, а потім закріпилася норма вступу до шлюбу за згодою священика. Наприклад, вдова не могла знову вийти заміж без благословення священика. Церква регулювала й сексуальні стосунки. У 398 р. Карфанеським собором було ухвалене рішення, за яким дівчина повинна зберігати невинність три дні й три ночі після весілля. Тільки за умови сплати церковного збору було дозволено вступати у статеві стосунки. Формально християнство визнавало духовну рівність жінки й чоловіка, але у дійсності деякі категорії жінок - вдови, незаймані, що служили у монастирях і лікарнях - мали авторитет у суспільстві, перебували у привілейованому положенні. У Росії сімейні стосунки стали об'єктом вивчення лише в середині XIX ст. Джерелами дослідження служили давньоруські літописи й літературні твори. Історики Д.Н.Дубакін, М.М.Ковалевський та ін. здійснили глибокий аналіз сімейношлюбних відносин у Древній Русі. Особлива увага приділялася вивченню сімейного кодексу «Домострою» - літературного пам'ятника XVI ст., виданого у 1849 р. Із середини 50-х рр. психологія родини почала відроджуватися, з'явилися теорії, що пояснюють функціонування родини як системи, мотиви вступу до шлюбу, що розкривають особливості подружніх і батьківсько-дитячих відносин, причини сімейних конфліктів і розлучень; почала активно розвиватися сімейна психотерапія (Ю.А.Альошина, А.С.Спиваковська, Е.Г.Ейдемілер та ін.). Нормативна дохристиянська модель російської сім'ї включала батьків і дітей. Відносини між матір'ю і батьком або були конфліктними, або будувалися за принципом «домінування -підпорядкування». Характерним був для сім’ї того часу конфлікт поколінь, протистояння батьків і дітей. Розподіл ролей у сім'ї припускав відповідальність чоловіка за зовнішнє, природне, соціальне оточення, жінка ж була більше включена у внутрішній простір родини. Статус одруженої людини був вище, ніж статус самотньої. Жінка мала волю як до шлюбу, так і в шлюбі, влада чоловіків - чоловіка, батька - була обмежена. Жінка мала право на розлучення й могла повернутися в сім'ю батьків. З виникненням християнської моделі родини (XII-XIV ст.) чоловік став безроздільно панувати в родині, всі були зобов'язані йому підкорятися. Чоловік як голова сім'ї був зобов'язаний нести тягар відповідальності, дружина смиренно посідала друге місце, займалася рукоділлям, домашньою роботою, а також вихованням і навчанням дітей. Мати й дитина були відособлені, але разом з тим відчували незриму й грізну владу батька. «Виховуй дитя в заборонах», «люблячи сина, збільшуй йому рани» - написано у «Домострої». Головні обов'язки дітей - абсолютна слухняність, любов до батьків, турбота про них у старості. У сфері міжособистісних відносин чоловіка й жінки домінували батьківські ролі над ролями еротичними, останні не зовсім заперечувалися, але визнавалися малозначними. До сімейних задоволень, за «Домостроєм», відносяться: затишок у будинку, смачна їжа, пошана й повага з боку сусідів; засуджуються блуд, лихослів'я, гнів. Осуд людей значимих, шановних вважався страшним покаранням для сім'ї. Залежність від людської думки - основна риса національного характеру сімейних відносин на Русі. Соціальному оточенню потрібно було демонструвати сімейне благополуччя й заборонялося розголошувати сімейні таємниці, тобто існувало два світи - для себе й для людей. У росіян, як і в усіх східних слов'ян, довгий час переважала велика сім'я. Сім'ї включали діда, синів, онуків і правнуків. Кілька шлюбних пар спільно володіли майном і господарювали. Керував сім'єю найбільш досвідчений, зрілий, працездатний чоловік, що мав владу над усіма членами родини. На початку XVIII ст. у Росії нормативною стала індивідуальна родина із двох-трьох поколінь родичів по прямій лінії. На межі XIX-XX ст. дослідниками була зафіксована криза сім'ї, супроводжувана глибокими внутрішніми протиріччями. Втрачається авторитарна влада чоловіка, сім'я втрачає функції домашнього виробництва. Нормативною моделлю стає нуклеарна родина, що складається із чоловіка, жінки й дітей. У східній і південній частинах дореволюційної Росії сімейне життя будувалося відповідно до патріархальних традицій: зберігалися сімї, де був один чоловік і декілька дружин, необмежена влада батька над дітьми, тощо. У деяких народів існував звичай брати калим - викуп за наречену. Нерідко батьки нареченої й нареченого укладали угоду ще в дитинстві або навіть до їхнього народження. Поряд із цим практикувалося викрадення наречених. Викрадаючи або купуючи дружину, чоловік ставав її повноправним власником. Доля дружини була особливо тяжкою, якщо вона потрапляла в сім'ю, де у чоловіка вже було кілька дружин. У мусульманських сім'ях серед дружин існувала певна ієрархія, що породжувала суперництво й ревнощі. У східних народів розлучення було привілеєм чоловіка, й здійснювалося дуже легко: чоловік просто виганяв дружину. Протягом тривалого часу зберігалися пережитки родового ладу й полігамії у багатьох народностей Сибіру, Півночі й Далекого Сходу. Люди знаходилися під сильним впливом шаманів.