Гуманістична» модель сімейного виховання
Один з найбільш відомих підходів до розуміння виховання в сім'ї розроблений А. Адлером, автором індивідуальної теорії особистості, що іноді розглядається як попередник гуманістичної психології. За А.Адлером, людина - істота соціальне, розвиток особистості розглядається в першу чергу через призму соціальних відносин. У теорії особистості, розробленої А.Адлером, підкреслюється, що в кожної людини є вроджене почуття спільності, або соціальний інтерес (тобто природне прагнення до співробітництва), а також прагнення до досконалості, у якому реалізується унікальність особистості й творчі властивості людського «я». Фундамент особистості, або стиль життя, заставляється й міцно закріплюється в дитинстві, заснований на зусиллях, що спрямовуються на подолання почуття неповноцінності, на компенсацію й виробіток переваги. Сімейна атмосфера, установки, цінності, взаємоповага членів сім'ї й здорова любов (насамперед матері) сприяють розвитку в дитини широкого соціального інтересу. А. Адлер розглядає виховання не тільки з погляду користі для окремої сім'ї й дитини, але і як діяльність батьків, що відчутно впливає на стан суспільства в цілому. Основними поняттями сімейного виховання, по Адлеру, є: рівність, але не тотожність між батьками й дітьми як в області прав, так і в області відповідальності; співробітництво; природні результати.
Послідовником А. Адлера був педагог Р.Дрейкурс, що розвив і конкретизував погляди вченого, впровадив практику консультацій і лекцій для батьків.
Завдання виховання батьками своїх дітей він бачив в:
• повазі унікальності, індивідуальності й недоторканності дітей із самого раннього віку;
• розумінні дітей, проникненні в їхній спосіб мислення, умінні розбиратися в мотивах і значенні їхніх учинків;
• виробленні конструктивних взаємин з дитиною;
• знаходженні власних прийомів виховання з метою подальшого розвитку дитини як особистості.
Сформульовані Дрейкурсом методи виховання як і раніше становлять інтерес для батьків. Батькам варто будувати свої взаємини з дітьми на їхній щирій підтримці, але не можна при цьому допускати безмежної свободи. У співробітництві з дитиною потрібно визначити обов'язки і її відповідальність. Установлені обмеження створюють у дитини почуття безпеки й надають упевненість у правильності своїх дій. Не слід карати дітей, тому що покарання породжує таку ж озлобленість, як і примус; не можна кривдити словами. Відхиляючи покарання як дисциплінарну міру, що включає перевагу однієї людини над іншим, батьки можуть використати інші корекційні прийоми: розвиток логічних наслідків, застосування заохочень. При вирішенні конкретних завдань психолог пропонує дотримувати таких принципів: невтручання батьків у конфлікти між дітьми; рівна участь всіх членів сім'ї в домашніх справах; розуміння кожним членом сім'ї того, що він сам відповідальний за порядок у своїй кімнаті й своїх речах. Особлива увага Дрейкурс звертає на тлумачення негативної поведінки дітей, спрямованих на батьків і вчителів. При цьому форми неправильного поведінки розглядаються як помилкові підходи, використовуючи які діти намагаються знайти собі місце усередині родини або групи й забезпечити почуття причетності, безпеки й визнання. Негативна поведінка переслідує цілком певні цілі. Вимога уваги різними способами, у тому числі заподіюючи занепокоєння, викликаючи роздратування, особливо якщо в цьому діти бачать єдиний спосіб, щоб батьки їх помітили, займалися ними. Демонстративна непокора є наслідком помилкового висновку дітей про те, що вони можуть самоствердитися, наполігши на виконанні своїх бажань, довівши свою силу в протиборстві з дорослим. Помста, відплата, бажання заподіювати біль іншим іноді здаються дітям єдиним способом почувати себе «важливими», значимими. Ствердження своєї неспроможності або неповноцінності, демонстрація справжнього або уявлюваного безсилля допомагають відмовлятися від спілкування, доручень, відповідальності. Багато дефектних типів поведінки - неуспішність, лінь, нічне нетримання сили, неправда, злодійство - можуть бути вираженням прагнення до однієї з перерахованих цілей. Дорослий, висловивши дитині своє припущення про причини поганої поведінки, повинен уважно ставитися до його емоційних проявів, орієнтуватися на спонтанну реакцію, особливу посмішку або блиск в очах, рефлекс визнання. Потім у підходящий час можна спробувати розкрити зміст учинку в гіпотетичній, неосудливій манері. При такому підході діти можуть по-новому усвідомити свої дії, спираючись на логічні міркування дорослого. Щоб дефектні цілі дітей змінилися, батькам потрібно перебороти звичне прагнення підсилити натиск на дитину й творчо підійти до пошуку адекватних прийомів встановлення єжових, конструктивних взаємин. У руслі уявлень Адлера й Дрейкурса перебуває програма вироблення позитивної дисципліни дітей, що розробили педагоги Д.Нельсен, Л.Лотт і Х.Сленн. Основні ідеї виховання, на їхню думку, полягають у наступному:
контроль батьками власної поведінки (у тому числі прийняття обов'язків, відповідальності, режиму, установленого порядку);
визнання права на власне життя - і для батька, і для дитини;
підтримка почуття достоїнства й поваги до себе й дитині;
перспективна мета виховання - формування здорової самооцінки й життєвих навичок дітей, щоб вони були повноправними членами суспільства й щасливих людей.
Цією метою повинні постійно керуватися батьки в пошуку відповіді на незліченні проблемні ситуації. Ключові поняття даної системи виховання - співробітництво, співучасть; творчий гнучкий підхід відносно різних дітей; емоційна чесність; атмосфера любові, заохочення, підбадьорення.
Для досягнення позитивної поведінки дітей психологи радять батькам: • використати спільні сімейні обговорення проблем і досягнень сім'ї;
• розпитувати дитини про її проблеми (замість пояснень і констатації), це сприяє розвитку навичок мислення й критики.
Задавати питання дітям тільки при наявності справжнього інтересу до думки й почуттів дитини.
Не можна задавати питання як «пастки», якщо батько заздалегідь знає відповідь;
• критикуючи дитину, краще використати Я~висловлювання: «Я помітив, що ти не почистив зуби. Давай зробимо це зараз»;
• давати дітям можливість вибору хоча б між двома прийнятними варіантами. У міру дорослішання дітей кількість альтернатив повинне збільшуватися;
• не змушувати або карати, а виховувати, дозволяючи дітям відчути природні або логічні наслідки їхніх учинків.
Природні наслідки прості: якщо дитина коштує під дощем, він промокає; логічні наслідки вимагають втручання батьків: якщо дитина не кладе брудний одяг у кошик для білизни, батько нічого не говорить, але й не пере цей одяг;
• застосовувати некаральні методи корекції поведінки (тайм-аут, встановлення зв'язку «додаткова можливість - додаткова відповідальність», включення почуття гумору, заміна надмірної багатослівності на коректну дію).
Особливу увагу автори звертають на те, що негативна поведінка дітей є наслідком помилкових цілей, а типові труднощі при формуванні відповідальної поведінки - це ефективне завершення справ (дитина перебудовує поведінку, починає виконувати домовленості, але надовго його не вистачає) і адекватне відношення до зроблених помилок, переживання із цього приводу. У США й в інших країнах популярна модель сімейного виховання Т. Гордона, що одержав назву «Тренінг ефективності батьків» (ТЭР). На її основі створені авторські варіанти психотренінгів, наприклад, американськими психологами Дж. Байярд і Р. Байярд, російськими - Ю. Б. Гиппенрейтер, В.Рахматшаєвої, які ми також будемо використати при описі даної моделі. Основу поглядів Т. Гордона на сімейне виховання становить феноменологічна теорія особистості К.Роджерса, що вірив у споконвічну здатність людини до добра й досконалості. К. Роджерс стверджував, що людині властиві потреба позитивного відношення, що задовольняється, коли дитина зазнає схвалення й любов з боку навколишніх, і потреба самоповаги, що розвивається в міру задоволення першої потреби. Умовою здорового розвитку дитини є відсутність протиріччя між Я ідеальним (уявлення про те, як тебе люблять) і Я реальним (дійсним рівнем любові). Найважливішими поняттями моделі сімейного виховання Роджерс вважав прояв щирих почуттів (і позитивних, і негативних) всіма членами сім'ї; безумовне прийняття своїх почуттів і почуттів близьких; відданість своєму внутрішньому Я. Основні ідеї виховання К. Роджерса.
• Батьківська любов має різні рівні - це любов-турбота про тілесне благополуччя дитини й любов-турбота стосовно його внутрішнього Я, до його здатності приймати індивідуальні рішення.
• Батьки повинні прагнути вплинути на цінності й переконання дітей, залишаючи за ними свободу вибору конкретних дій.
• Стиль спілкування в сім'ї повинен бути заснований на відкритості, волі, взаємоповага.
• Потрібно навчити дитини самостійно справлятися із проблемами, поступово передаючи йому відповідальність за пошук і ухвалення рішення.
• Батьки повинні навчитися приймати допомогу від дітей. На думку К.Роджерса, для позитивної взаємодії з Дітьми батькам необхідні три основних уміння: чути, що дитина хоче сказати батькам; виражати власні думки й почуття доступно для розуміння дитини; благополучно розв'язувати спірні питання, так щоб результатами були задоволені обидві конфліктуючі сторони. Методи й прийоми виховання, розроблені Т. Гордоном.
• Будь-яка проблема вирішується батьками разом з дітьми, це дозволяє уникнути примуса й народжує в дитини бажання й надалі брати участь у справах сім'ї. Вирішення проблеми відбувається поступово: орієнтується й визначається сама проблема; продумуються варіанти її вирішення; зважується кожний варіант; вибирається найбільш придатний, підшукуються способи вирішення проблеми; оцінюється можливість успіху.
• Найважливіше питання для визначення лінії батьківської поведінки - чия проблема ? Варто проаналізувати, для кого рішення даної проблеми має безпосереднє значення - для батька або для дитини. Якщо проблема дитини, то він має право прийняти рішення й випробувати всі його наслідки, найближчі й віддалені.
• Метод моделювання - надання дитині зразка для наслідування в любові й турботі про своєму внутрішній Я. (Зверніть увагу: при подібності назви з методом соціально -когнітивного навчання, у цьому випадку мова йде про те, що змістом переносу повинна стати не конкретна поведінка, а інтерес, турбота, увага до власного внутрішнього світу, які батько здійснює стосовно себе.)
• Заохочення, підтримка здатності дитини приймати самостійні рішення. Відмова від вимоги неухильного виконання своїх наставлянь дітьми.
• Рекомендується думати й говорити про своїх дітей у термінах конкретних особливостей і фактів їх поведінки, а не з погляду «перманентних» властивостей особистості, яким звичайно дається оцінка. Наприклад: «Джимми не привітався з моїм другом» замість «Джимми соромливий і нечемний»; «Кэті забула свої речі у вітальні» замість «Кэти неакуратна й неуважна до навколишнього».
• Реагувати на неприйнятне з батьківської точки зору поведінки дітей за допомогою Я-повідомлень, висловлень, що містять тільки вираження власних почуттів батька, але не обвинувачення, нотації, накази, попередження й т.п. Наприклад: «Я занадто утомився, щоб грати з тобою» замість «Ти просто нестерпна дитина»; «Щоб я міг почитати книгу, мені потрібна тиша» замість «Припини волати або підеш у свою кімнату». Принципово важливі попередження стосуються неминучості наслідків застосування батьками сили у вигляді різних захисних реакцій дітей (відкрита непокора, мстивість, агресивність, відхід у себе, озлобленість, покірність, підлабузництво, неправда, некомунікабельність, уникнення й т.д.). Стратегія потурання також приводить до негативних результатів. Вибираючи стратегічно вірний шлях передачі відповідальності дитині батьки попереджають про специфічні труднощі й цей шлях, особливо його початкового етапу: прагнення до волі супроводжуються страхом перед нею, і часто діти йдуть на провокування негативної уваги батьків. Реалізуючи систему виховання Т. Гордона в «Практичному керівництві для зневірених батьків», Р. і Дж. Байярд пропонують парадоксальний підхід до типових проблем підліткового віку, таким як пропуски школи, провали в навчанні, втечі з дому, неправда, неохайність, злодійство, «погані друзі» і т.д. На думку авторів, батько повинен зайнятися собою, звернутися до свого внутрішнього Я, ґрунтовно переглянути форми спілкування з підлітком, підвищити культуру спілкування, у тому числі мовного. Гордоновское напрямок зазнає критики за зайво оптимістичний погляд на здатністі людини, особливо дитини права надається самій вирішувати свої проблеми. Ю. Б. Гіппенрейтер представила модифікацію моделі сімейного виховання Т. Гордона з урахуванням закономірностей психічного розвитку, відкритих у російській психології. «Уроки спілкування» батька з дитиною містять у собі такі теми: що таке безумовне прийняття, як можна й потрібно надавати допомогу дитині, як слухати дитину, як ставитися до почуттів батьків, як вирішувати конфлікти й підтримувати дисципліну.
Теорія сімейного виховання, розроблена X. Джайноттом, орієнтована насамперед на практичну допомогу батькам, на вироблення їхньої впевненості у власних силах, він пропонує конкретні поради: як говорити з дітьми; коли хвалити й коли лаяти дитину; як привчити її до дисципліни й гігієни; як перебороти страхи дитини й т.д. Центральні ідеї й ключові поняття моделі виховання Х.Джайнотта зводяться до наступного: найбільш повне пізнання дорослим самого себе, усвідомлення власних емоційних конфліктів; прийняття й схвальне відношення до особистості, почуттям дитини; сензитивність батьків до емоційних станів і переживань дитини, прагнення зрозуміти її. Методи виховання, запропоновані X. Джайноттом.
• Принципове заперечення універсальних методів виховання, готових формул реагування.
• Відточування комунікативних навичок і способів проникнення в почуття дитини.
• Послідовне й обґрунтоване визначення меж дозволеного в поведінці дитини.
• Відкрите й щіре вираження своїх почуттів, емоційних реакцій у відповідь на поведінку й учинки дітей. В. Горяніна крок за кроком веде батьків від авторитарності як принципу виховання до довіри й взаєморозуміння, до відповідальної поведінки дітей. Ці щаблі «дорослішання» батьків зв'язуються насамперед з поглибленою особистісною роботою над собою.
Співзвучні ідеї висловлює А. Фромм: батько повинен контролювати в першу чергу власне поведінку; виховувати дитину, не придушуючи її особистість; прагнути зрозуміти причину поведінки дитини; передати дитині переконання, що ми її любимо й готові допомогти. Ключовими поняттями його моделі виховання є повага; близькість із батьками; прояв любові. А. Фромм підкреслює важливість виховання в перші роки життя, він переконаний, що любов необхідна не тільки стосовно дитини, але й між іншими членами сім'ї. Батькам він відводить у вихованні особливу роль - бути зразком чоловіка, формувати в хлопчиків чоловіче відношення до життя, але при цьому не висувати надмірних вимог. Особливу увагу батьків автор звертає на необхідність фізичного контакту з дітьми (обійняти, поцілувати, поплескати по плечу); на безперервність у передачі дитині відчуття любові, симпатії, що вимагає зменшення дратівливості по дрібницях; на щиру готовність ділитися з дітьми часом, знаннями, досвідом, а не «іти на жертви». Головні ідеї сімейного психотерапевта В. Сатир пов'язані з розумінням сім'ї як центра формування нових людей, тому потрібно вчитися бути батьками. Ключові поняття, якими користується автор: сім'я вдала, успішна й проблемна; складність сімейної взаємодії; сімейна система відкрита і закрита; батьколідер і батько-бос. На думку В. Сатир, батьківсько-дитячі відносини повинні будуватися за законами ефективного особистісного спілкування. Батько повинен бути не начальником, а лідером, що покликаний навчити дитини загальним способам самостійного вирішення проблем. Виховання повинне бути спрямоване на вироблення в дитини найцінніших інтелектуальних особистісних якостей: унікальності, сили, сексуальності, участі, доброти, реалістичності, відповідальності, самостійності, розважливості. Підходи «Моральної психології й педагогіки» і виховання в православній сім'ї разюче відрізняються від розглянутих вище. Тут не ставиться завдання розвити які-небудь дивні здатності дітей - інтелектуальні або фізичні. У центрі уваги - цінності й ідеали дитини й інших членів сім'ї. Лабораторія «Моральна психологія й педагогіка» А. Ц. Гармаєва виникла в 80-і рр. XX в. Ціль її діяльності - відродження сімейних традицій, зміцнення моральних принципів людського гуртожитку.
Пріоритет належить духовним цінностям, сімейним, а не суспільним проблемам. Головні достоїнства людини - проходження обов'язку й уміння допомогти тому, хто потребує підтримки. Виховати душу дитини, на думку автора концепції, можна лише через «проживання», через особистий приклад батьків у повсякденному житті сім'ї. Самовиховання батьків, їхній духовний зріст - запорука успіху у вихованні дитини. Своєрідний понятійний апарат напрямку: благо, уклад, укладна й неукладна сім'я, таємна людина, проживання. Ієрархія сімейних відносин, повага до старших, дисципліна, слухняність і любов - основні складові «укладної» сім'ї, а егоїзм батьків - слідство проблем, що виникають у сім'ї. Автор пропонує системи занять, вправ, спрямованих на усвідомлення батьківського егоїзму й способи його подолання. Він також велике значення надає вагітності й родам, але акцент робиться на духовний зріст і самовдосконалення матері, її смиренність, лагідність, спокій. Пологи розглядаються як прояв щедрості або егоїзму матері, готовності або неготовності терпіти, переносити біль, думати насамперед про дитину. Виховні прийоми прості - це процес життя в гармонічній, правильно організованій сім'ї, спільне вирішення найважливіших питань на сімейних радах, співучасть у суспільно корисній праці, наприклад по відновленню церков. Фізичному розвитку дітей приділяється підпорядковане значення як умінню переносити «тілесний дискомфорт». Правила батьківської поведінки нечисленні: десяти секундна пауза перед тим, як зробити дитині зауваження; триденна пауза після зауваження, перед тим як продовжити розмову на цю тему (або відмовитися від нього); і терпіння, терпіння, терпіння. Православна сім'я будується на християнських принципах.
Шлюб - це насамперед мученицький подвиг кожного зі членів союзу. Тяготи чоловіка й дружини збільшуються з появою дітей. Однак таїнство шлюбу обіцяє торжество добра. Чоловікові й дружині уготовані різні ролі в сім'ї, це дві половинки одного цілого зі своїми достоїнствами. Голова сім'ї - чоловік, батько, він усвідомлює свою відповідальність за сім'ю перед Богом. Друга роль приділяється дружині. Цінність жінки - у її сердечності, чуйності, гнучкості розуму, покірності. Ціль сім'ї - народження й виховання дітей; ніякі успіхи батьків у професійній діяльності не спокутують гріхів у вихованні власних дітей. Досконале дитя тільки від досконалого шлюбу. Головні засоби виховання - молитва й приклад батьків, їх внутрішнє духовне життя, подолання індивідуалізму, себелюбності, «поглиблене духовне життя кожного, робота над собою, ходіння перед Богом». Основні виховні зусилля спрямовані на стан душі дітей, їхнє вміння жити доброчесно й скромно. Отже, розглянувши «ідеальні» моделі взаємодії поколінь батьків і дітей у сім'ї, узагальнимо деякі основні положення. Проблема сімейного виховання дітей у різних авторів здобуває різне звучання. Це може бути проблема батьківськодитячих відносин, коли на першому місці - особистість дитини, впливи, випробовувані нею, внутрішні переживання й «характерообразучі» наслідки. В інших випадках у центрі уваги дослідника - фігура батьків, їх провідна роль у взаємодії, труднощі, які в них виникають. В «психоаналітичних» і «бихевіорістичних» моделях дитина представляється скоріше як об'єкт додатка батьківських зусиль, як істота, яку потрібно соціалізувати, дисциплінувати, адаптувати до життя в суспільстві. «Гуманістична» модель має на увазі насамперед допомога батьків в індивідуальному становленні дитини. Тому вітається прагнення батьків до емоційної близькості, розумінню, чуйності у відносинах з дітьми. Виховання розглядається як взаємодія, спільна, загальна, взаємна діяльність по зміні обставин життя, власної особистості і як наслідок особистості іншої людини. Стаючи вихователем, батько повинен почати із себе, зі зміни свого сприйняття дитини як недосконалого «начерку» людини. Тільки поважне, довірче, але покладаюче певну міру відповідальності виховання може привести до оптимального формування особистості дитини. І закордонні, і вітчизняні автори активно призивають до педагогічної освіти, вихованню батьків. Книги, посібники, керівництва «для зневірених» або просто, батьків, що замислюються, містять рекомендації, яким повинні бути батьки, але й пропонують способи, прийоми особистісного самовдосконалення