Диференціація первісного архаїчного права (протоправа)* із системи соціальних норм, зародження та розвиток механізму правового регулювання на теренах України

Схема диференціації первісного права буде більш зрозумілою, якщо враховувати світоглядні традиції (ідеальне джерело права) епохи первісності, основою яких була міфологічна свідомість, що знаходила вираження у різних формах суспільної свідомості, однією із яких була ідеологія потестарності.* Вона у цілому мала універсальний характер і відображала певні спільні механізми суспільного розвитку, змістовно втілюючи цінності первісного суспільства. Йдеться про те, що на ранніх етапах історії в міфології того чи іншого народу специфічно відображалася уся сума властивих йому уявлень про природу, суспільство, проявлялось реальне практичне знання про зовнішній світ, узагальнювалось властиве первісній людині розуміння космічного і соціального порядку. У традиційних суспільствах роль закону виконує міф. Основна відмінність міфічного закону від закону в юридичному його тлумачення полягає в тому, що міф-закон виражає волю не окремих людей чи органів влади, а належить усьому суспільству, оскільки є утіленням вищої (природної чи надприродної) справедливості. Об’єднувальною ланкою між живими людьми і міфом зазвичай виступали предки. Звідси й ставлення до звичаїв і традицій – практичного і духовного надбання предків– як до закону, вимоги якого слід неухильно і ретельно виконувати.

Суспільні регулятори в добу первісності виконували дві основні функції: функцію соціального регулювання і функцію соціальних норм. Функція соціального регулювання полягала в утвердженні стабільних відносин у суспільстві, позаяк утвердження певного стандарту, зрозумілість і передбачуваність поведінки в умовах боротьби за існування і виживання створювали для індивіда певну гарантію безпеки. Функція соціальних норм полягала у створенні умов (моделей поведінки), за яких первісна людина позбавлялася страху перед оточуючим середовищем, натомість з’являлася можливість для вивільнення життєвої енергії на продуктивну діяльність. Істотно, що процес формування перших соціальних норм вчені вважають початком становлення потестарних стосунків між людьми – початком утвердження архаїчного лідерства, – оскільки дотримання норми завжди передбачає упідлеглення, а порушення її – покарання з боку суспільства, або уповноважених ним осіб.

Система соціального регулювання на ранніх етапах розвитку людства виражалась у мононормах*, природа яких мала предметно-символічний, дифузний* і синкретичний* характер. Ці норми відображали звичаї ( усталені звички людей) потестарної епохи, правила поведінки які переконували не погрозою примусу, а доцільністю, оскільки освячувались первісною міфологією і релігією.У цьому разі, мононорми у сполучній, нерозчленованій формі інтегрували зачатки моралі, етикету, релігійних норм, норм права тощо. Саме в цих нормах, які мали синкретичний характер, в зародку перебували уявлення людей про добро і зло, їх співвідношення в системі суспільних відносин. У такий спосіб формувалися і перші уявлення про взаємодопомогу, взаємозахист, ендогамію*. Головне завдання мононорм полягало в забезпеченні (підтримки і збереження) цілісності общини (роду, племені), позаяк поза общиною життя окремого індивіда було приреченим. Звідси визнання свободи окремої людини сполучалось із визнанням свободи існування всього роду. Отже приватний і публічний інтереси в зародковому стані не протиставлялися.

Завдяки тривалому застосуванню мононорми ставали звичайними, освячувались первісною міфологією, релігією і зазвичай не вимагали ні зовнішньої об’єктивації (інституціалізації), ні спеціального апарату примусу. Діяв, заснований на доцільності, психофізіологічний механізм заборон, який реалізовувався в культурній формі табу. Заборону в системі табу науковці розглядають як форму відображення реально діючої норми поведінки – фактично формальне її закріплення.

В умовах неолітичної революції* (15-12 тис років тому) егалітарне суспільство* поступово трансформувалось у рангове*. Трансформація супроводжувалась соціальною диференціацією та формуванням «доправової культури» – перехідної стадії розвитку соціонормативної регуляції суспільства у напрямку до виникнення права.

На етапі доправової культури відбулась диференціація мононорм на норми моралі, релігійні норми, норми етики, етикету та норми раннього (початкового) права – протоправа (в контексті сучасного розуміння права) або його ще в літературі називають архаїчним правом. Якщо узагальнено охарактеризувати правовий аспект мононорматики, то статично він проявлявся в запобіганні конфліктів ( первісне право називають правом примирення), а динамічно в процесі урегулювання конфліктів, за умов можливого порушення стану «рівноваги» між суб’єктами однієї або кількох локальних соціальних груп. Правовий аспект заборон виявляв себе в гарантовано зовнішньому соціальному примусі з боку верховного правління, легітимної влади* в разі їх порушення. Проте примус, зазвичай, був морального змісту, хоч зрідка застосовувались і елементи фізичного впливу.

Для загальної інформації. Дослідники первісності ( В.Генінг, Н.Бутінов, Ю.Павленко та ін..) наголошують, що трьом етапам розвитку первісного суспільства відповідали три типи общини і, відповідно, три типи архаїчного права, які визначалися за принципами кровної спорідненості й успадкування зв’язків: кровне ( або материнське) право (верхній палеоліт і мезоліт), родове право (неоліт), агнатне право (пізній неоліт і метал) , батьківське право – це вже в умовах зародження і розвитку цивілізації. На усіх етапах розвитку первісного суспільства життя общини, роду, звязки, що виникали між членами цих соціальних структур згідно з пануючою міфологічною свідомістю становили точну копію світопорядку, були тим мікрокосмом, де можна було реалізувати кожному свій людський потенціал. Істотно, що основою і невід’ємною часткою світопорядку було право, яке й забезпечувало всезагальний зв'язок між людьми. Нагадуємо, що термін «право» тоді ще не побутував у суспільній свідомості, але всі зв’язки, які охоплює поняття «право» в сучасному розумінні, кореспондувалися із звичаєм – моделлю, стародавнього, успадкованого від предків порядку – всього того, з чим погоджувались, поважали і добровільно підкорялись, оскільки звичаї були не тільки обов’язковими, а й правильними, справедливими.

В процесі диференціації мононорм автономізувалися відповідні регулятори соціального контролю: моральні, релігійні, правові тощо. В системі мононорматики сучасна наука виокремлює шість регуляторів, що діяли на етапі «доправової культури»: 1) біолого-психологічний;2) шлюбно-сімейний; 3) корпоративно-груповий; 4) міфологічно-релігійний; 5)моральний; 6) правовий. Істотно, що серед усіх регуляторів тільки правовий функціонально був пов'язаний із публічною владою, що теж виникає в цей час. Відповіднов епоху «доправової культури» закладався міцний фундамент у формування системи правового регулювання, що теж пов’язане з функціями публічної влади. Отже, новоз’явлені норми права функціонально відображали собою, головним чином, можливість і здатність інститутів влади, які володіли привілеєм застосовувати примус,обирати методи і засоби цього примусу, але які не суперечили звичаям і традиціям.

Науковці виокремлюють три стадії еволюції правового регулятора (правового регулювання). Перша – це стадія зародження і власне виникнення правового регулятора на етапі відтворювальної економіки. Процес супроводжувався формуванням і відособленням апарату соціального контролю, розділення об’єкта і суб’єкта регуляції; друга – оформлення правового регулятора в систему правил і норм шляхом формалізації нормативних процедур, паралельно з тенденцією до централізації публічної влади в рамках ранніх держав; третя – письмова систематизація права ( в літературі вживається термін – кодифікація санкцій). Першими писаними систематизованими збірниками були «варварські правди» – судебники.

Перша стадія зародження і виникнення правового регулятора співпадає з умовами автохтонного етногенетичного процесу. Складались передумови для формування системи особливих моделей поведінки – правових звичаїв, які мали тісний зв'язок з етнічною формою буття і знаходили своє вираження у появі в окремих народів, пов’язаних між собою етнічною спільністю, тільки їм притаманних інститутів (таліону в семітів, ордалій у германців і слов’ян), що зберігалися протягом століть. Уже в умовах неолітичної революції у різних народів склалась система правових звичаїв – «правди» - основний закон племені.

Корінною основою «правд» були норми архаїчного права ( протоправа, первісного права), передумови виникнення якого складались в епоху потестарності і яке утверджувалось в умовах формування ранніх держав. Норми «правд» за змістом відповідали етичним вимогам здорового глузду, яким добровільно корилися усі члени спільноти, містили у собі життєву справедливість – правду, істину без обману, доброчинність. Істинним вважалося все, що було доведено у суді із застосуванням клятви і присяги та з обов’язковим дотриманням усіх, передбачених звичаєм, процедур. До клятв, ритуалів, ордалій і поєдинків існувало більше довіри, ніж до речових доказів. Наприклад, в тлумачному словнику В. Даля юридичний аспект слова «правда» означає – старе право суду, повноваження судити, карати, милувати.

Якщо узагальнити етичний смисл слова «правда» у поєднанні з його юридичним смислом, то й отримуємо поняття «правда», яке позначає – встановлення істини по справі, шляхом справедливого і законного її розгляду у суді. Так, зазвичай вживаний у руських писемних джерелах права термін «дати правду» означає здійснити справедливий і законний суд. У понятті «суд» в епоху панування звичаєвого права виражалась уся сукупність адміністративних дій, спрямованих на утвердження і захист внутрішнього миру і порядку.

У цілому, основне завдання «правд» полягало в охороні миру в надрах існуючої суспільної організації на засадах давніх і нових звичаїв та традицій. За їх посередництвом забезпечувалось правове регулювання різноманітних відносин у великому племені, чи в союзі племен.

Згідно із висновками американських економістів - істориків Д.Норта і Р.Томаса, головним змістом неолітичної революції стало формування інституту прав власності які закріпили виключне право індивіда, сім’ї, роду чи племені на землю. Істотна риса в еволюції права у зв’язку з виникненням інституту прав власності полягає в тому, що був закладений наріжний камінь у формування двох великих підсистем права: публічного і приватного. Цей процес супроводжувався виокремленням із синкретичної системи родової влади інституту соціального контролю, а в суспільній свідомості поступово формувалося відношення «суб’єкт – об’єкт» власності. Мова йде про те, що з’явилися умови коли суб’єкт права починає протиставляти себе об’єкту права. У цьому разі, відбувається розділення об’єкта і суб’єкта регуляції, що є необхідною умовою правової діяльності. Істотно, що в епоху потестарності, тобто до епохи неолітичної революції, об’єктивних умов для протиставлення суб’єкта і об’єкта права не існувало (практично і не могло існувати із-за колективної форми господарювання привласнювального типу), оскільки не існувало відносин, які можна було б позначити поняттям власності у її сучасному політекономічному, чи юридичному розумінні..

Завдання протодержавних утворень, що формувалися у цей період, полягало у знаходженні адекватних форм закріплення та захисту приватної власності. Цей процес активізувався в рамках другої стадії еволюції правового регулятора і супроводжувався появою органів публічної влади( базової структури держави), які намагалися оволодіти інструментами правого регулювання перш за все таким як суд, покарання, санкції. З’явилися правила і норми, які змістовно відповідали інтересам посилення публічної влади. Із правової сфери витіснялись звичаєво-правові норми, які вважались застарілими і неефективними, звужувалась юрисдикція племінних, общинних судів в інтересах судів королівських, князівських і т.п., посилювалась тенденція до записування норм права. В процесі записування, правовий звичай зазнавав трансформації у поєднанні з новими нормами, які відображали більше політичні настанови влади, котра прагнула здійснювати юридичну, перш за все судово-адміністративну діяльність у точно визначеному владою напрямку.

Особливо ця тенденція посилилась в епоху «варварських держав», в рамках яких набули чинності норми так званих «варварських правд»*. На перший погляд, зовні вони мали вигляд збірників записаних старих племінних звичаїв, але в реальності акумулювали незначну їх кількість, перероблену і доповнену нормами , які виражали владні інтереси. Шлях цей був тривалим і здійснювався через компроміс. Влада, з одного боку, видозмінювала звичай і вносила низку нових установлень, прикриваючись захистом всезагального інтересу, але, з іншого боку, вона не була спроможною відразу скасувати звичай, гарантом якого виступала сама община. Істотно: варварські правди в літературі називають законодавством варварських королів. Проте це не законодавство у сучасному розумінні – скоріше це були напучення миру (населенню) зберігати і охороняти спокій, порядок, пильнувати звичаїв, дотримуватися справедливості і утримуватися від дій, які можуть нанести шкоду спільноті..

Гіпотетично, на другій стадії еволюції правового регулятора поряд із заборонами уже ствердився ще один із трьох способів правового регулювання – дозволи. Підстави для виникнення дозволів були об’єктивними: по – перше, в суспільній свідомості вже існувало розділення (протиставлення) суб’єкта і об’єкта регулювання; по – друге, у зв’язку з формалізацією нормативних процедур складались умови, за яких суб’єкти права так чи інакше мали реагувати на вимоги і дозволи влади ( Це свідчить про зародки юридичного процесу*, як нормативно-визначених форм упорядкування правової діяльності, спрямованих на оптимальне задоволення і гарантування інтересів суб’єктів права. Істотно,що в умовах панування архаїчного права уявлення, а тим паче поняття про суб’єктів права не існувало, отже термін «процес» позначає безпосереднє розв’язання конфліктів шляхом формалізованої процедури на основі органічного поєднання реального й ідеального в праві. Цей механізм було успадковано і звичаєво-правовоми системами. А вже в умовах функціонування держави сучасного типу домінуючої ролі набув юридичний процес).

Принагідно зауважимо, що в теорії права поняття дозволів досить поширене і пов’язане із суб’єктивним правом, яке розглядається як міра дозволеної поведінки. Позитивна реакція носіїв суб’єктивних прав на установлену норму складає правомірну поведінку. Ухиляння від норми веде до правопорушення. Правопорушення, як передбачений юридичною нормою права юридичний факт, породжує правовідносини. Проте останні могли виникати і на основі міжособистісних договорів, перш за все, у сфері обміну результатами праці.

Третя стадія розвитку правового регулятора співпадає з розвитком феодальної державності і позначена письмовою систематизацією феодального права. В умовах феодалізму зазнавало трансформації общинне звичаєве право, еволюціонуючи в напрямку позитивного (національного) права, ядра і нормативної основи національних правових систем. Паралельно цьому процесу закладалися основи сучасних національних держав. В умовах утвердження буржуазного способу виробництва, відповідно з виникнення і функціонування держави сучасного типу, коли були відрегульовані і зведені у відповідність між собою уся державна система управління, судочинства і законодавства, стала можливою поява системи позитивного (юридичного) права та регулярного законодавства.

На третій стадії розвитку правового регулятора остаточно утвердився ще один з трьох основних способів правового регулювання – зобов’язання, коли з’явилась потреба в законі, як пануючій формі права в умовах державно - організованого суспільства. Ця потреба первісно виникла виключно у зв’язку із об’єктивною необхідністю в охороні тих прав, забезпечення яких можливе було лише завдяки « репресивним» заходам з боку публічної влади. А активізувався процес уже в умовах розвитку ринкових відносин, коли виникла необхідність в уніфікації права та ліквідації його партикуляризму*. На цій стадії набувало системного характеру запровадження у правову систему юридичних норм, а регламентація поведінки учасників суспільних відносин здійснювалася шляхом встановлення їх правового статусу. Для суб’єктів правових відносин (фізичних і юридичних осіб) визначалося коло їх прав і обов’язків.

З появою системи юридичних норм, виражених у законодавстві, державі вдалося відтіснити на периферію, але не витіснити остаточно звичаєво - правові системи, встановити свою гегемонію, але не монополізувати правову сферу. «…Парадокс правової еволюції полягає в тому, що і на самих вищих її стадіях співіснування правового звичаю і встановленого владою людей закону… правовий звичай не зникає, а набуває лише нових відтінків і характеристик» (В. Графський).

У підсумку слід наголосити, що архаїчне право ( протоправо) інтегровано поєднувало правила і вимоги соціального (обрядового культового тощо), біологічного (кровноспорідненого, статево-вікового тощо), космічного і природного призначення. Воно виражалось у самобутній і самодостатній системі соціального регулювання, що мала природний характер замиреного середовища і було ефективним засобом підтримання порядку без участі державно-владного адміністрування. Основними санкціями і засобами примусу були осуд, помста, процедура примирення, композиції і штрафи. Судові функції по розгляду конфліктів частіше всього виконували судді із числа посередників (найвпливовіших членів локальної спільноти).

Архаїчне право (протоправо) еволюціонувало в общинне звичаєве право (його в історичній літературі ще називають традиційним правом) перших політичних утворень – ранніх держав, покликаних забезпечувати всезагальний інтерес Його реалізація забезпечувалась владою самої общини. Общинне звичаєве право інтегрувало два компоненти норм: прадавні (архаїчні) норми, підтримувані владними інститутами ранніх держав, і запроваджені ними правові новації.

Особливістю общинного звичаєвого права (на протязі всієї середньовічної історії європейських країн і народів) було те, що воно існувало поряд із законами і збірниками законів, встановлених і зібраних за наказом верховних правителів «варварських держав» раннього середньовіччя і феодальних держав пізнього середньовіччя.

У цілому, якщо змоделювати процес зародження, еволюції і функціонування права і правового регулятора то матимемо наступне:

Зародження і еволюція права пов’язані з потребою у мінімальній організації суспільних відносин через нормативні механізми обов’язків і прав , обмінних і розподільних стандартів, заохочувань і покарань, стимулів і заборон

Джерелом зародження права з його соціальними, юридичними і соціокультурними ознаками є об’єктивна потреба у врегулюванні суспільних відносин задля забезпечення всезагального інтересу (замиреного середовища) за посередництвом влади, яка володіє визнаним привілеєм здійснювати примус.

Еволюція права здійснювалась а) від судейського миротворчого посередництва общини, народних зборів, очільників племен, протодержав, ранніх держав до законодавчої і судової діяльності держави сучасного типу; б) від усного права до писаного; в) на етапі неолітичної революції – перехідної стадії від потестарності до цивілізації – виникає інститут прав власності на землю. Із виникненням цього інституту було закладено наріжний камінь у еволюцію двох великих підсистем права: публічного і приватного.

Історичними формами генезису правових норм виступають мононорми, тобто первісні соціальні ( родові) норми, в яких сполучені воєдино релігійні, моральні, і звичаєво-правові настанови і імперативи; протоправо; правові звичаї; судові прецеденти, звичаєве общинне право; позитивне право (закон). Істотно, що основою усіх цих форм є узвичаєні для суспільства способи правового регулювання: заборони, дозволи, позитивні зобов’язування.

РАДИМО ПРОЧИТАТИ

1.Аннерс Е. История европейского права: Пер. со шведск. / Отв. ред. В.Н.Шекаль. – М.,1996

2. Берман Г. Западная традиция права: Эпоха формирования. – М.,1988.

3. Думанов Х.М., Першиц А.И. Мононорматика и начальное право (Статья первая) //Государство и право . – 2000. - №1

4. Думанов Х.М., Першиц А.И. Мононорматика и начальное право (Статья вторая)//Государство и право. – 2001. - №9

5. Кашанина Т.В. Происхождение государства и права: Учеб. пособ. для вузов.- М.: Высшая школа, 2004

6. К вопросу о происхождении права // М.Н.Марченко Проблемы теории государства и права – М.,2001. – С.327-340

7. Мірошниченко М.І. Державність і право України: генезис у європейському контексті ( З найдавніших часів – до початку Х1Х ст..)- К., Атіка, 2006. – С. 70-161

8. Мэн Г. Древний закон и обычай. – М., 2011.

9. Рулан Н. Юридическая антропология: Учебник для вузов / пер. с франц.- М.,1999.

Терміни і поняття

Варварська держава -це рання форма державності раннього етапу європейського середньовіччя, завершального етапу епохи «Великого переселення народів». Повна антитеза сучасній державі, оскільки засновувалась на особистісних відносинах, а не на абстрактній концепції сучасної держави. За своєю природою і функціями – це ранньокласова військово-племінна структура, що виникала шляхом об’єднання племен чи союзів племен під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. «Варварських держав» було кілька типів: племінні княжіння у слов’ян, герцогства у германців, багатоплемінні політичні об’єднання – федерації; конфедерації племінних княжінь, утворені різними етнічними спільнотами.

Європейські «варварські держави» завершили процес переддержавної епохи розвитку суспільства і започаткували етап формування ранньофеодальних монархій. Водночас, слід наголосити, що подібні утворення ще не були державами у сучасному розумінні із-за відсутності, по-перше, територіальної організації влади; по-друге, сформованого апарату політичної влади верховного правителя (короля, князя); по-третє, існувало чітко визначеного кола управлінських завдань і функцій , отже відсутнім був бюрократично-чиновницький апарат; по-четверте, влада короля, князя не набула ще характеру публічної влади, відокремленої від народу, вона мала військово-племінний характер ( в суспільній свідомості влада і суспільство не протиставлялися).

Термін «варварська держава» корелює з асоціативним образом «варвара», сформованим античною історичною думкою ще до початку «Великого переселення народів». Семантика терміна розкривалася в рамках антитези «еллін – варвар», «римлянин - варвар»,«варвари - НЕ римляни». Відповідно термін «варвари» використовувався сучасниками переселення в якості узагальненої дефініції конгломерату племен, що населяли як ближню, так і далеку периферію античного світу.

Варварські правди – судебники, які були практичним керівництвом для княжих і королівських суддів. Під кутом зору юридичної техніки вирізнялись фрагментарністю, безсистемністю. Записувалися у формі конкретних юридичних казусів*, взятих безпосередньо із життя. Отже, їх не варто вважати систематизованими збірниками норм, які б врегульовували усі сторони суспільного життя в умовах «варварських держав». Їх швидше варто сприймати як змістове відображення тієї звичаєво-правової основи, на основі якої вони формувалися.

Дифузія мононорми (від лат. diffusio - расповсюдження) полягає у володінні потенцією до розосередження джерел формування норм моралі, етики, релігії права іт.п.

Ідеологія потестарності – релігійно-ідеологічна доктрина, яка змістовно відображає цінності первісного суспільства і легітимізує відносини між тими, хто управляє, і тими, ким управляють ( легітимізує право на владу).

Ендогамія(від др.-греч. ἔνδον – всередині + γάμος – шлюб )– практика одруження переважно всередині своєї спільноти. У вузькоспеціальному значенні– звичай, що забороняє одруження за межами даної соціальної (етнічної) групи. Ендогамія виступає однією з найважливіших ознак етносу і служить об'єктивним механізмом підтримання цілісності етнічної спільноти, починаючи з основних етнічних одиниць первісного суспільства– племені аж до великих етносів.

Легітимна влада– від поняття «легітимність». Легітимність – це згода народу з владою, коли він добровільно визнає за нею право приймати обов’язкові рішення. Легітимна влада кваліфікується як законна і справедлива. В умовах сучасної держави – чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде вдаватися до силового примусу.

Мононорма –обов’язкове правило поведінки, що сполучає в собі норми загальносоціального, релігійного і правового характеру. Первісна мононорматика мала синкретичний та дифузний характер, тобто, відповідно, була нерозчленованою єдністю «взаємопроникаючих» релігійних, моральних, етичних, етикетних, правових норм.

Неолітична революція –корінний переворот у сфері матеріального виробництва, який полягав у переході суспільства від привласнювального типу господарювання до відтворювального ( від полювання і збиральництва – до землеробства і тваринництва) та появи надлишкового продукту. Появу надлишкового продукту розглядають як велике революційне зрушення в розвитку продуктивних сил, що створило передумови до корінних змін у суспільстві – переходу від потестарності до цивілізації на основі суспільного розподілу праці, виникнення приватної власності, соціальної диференціації суспільства, відокремлення духовного виробництва від матеріального, становлення основних форм духовної культури, у тому числі науки і природознавства. В історії права відбувається формування й відокремлення інституту соціального контролю із системи соціального регулювання, розділення об’єкта і суб’єкта правової регуляції, оформлення правового регулятора в систему правил і норм шляхом формалізації нормативних процедур.

Партикуляризм права– (від слова «партикуляризм» – прагнення до відособлення) відсутність єдиної в межах країни системи права ( кожна соціальна спільнота мала своє право).

Первісне егалітарне суспільство –суспільство загальної рівності у розумінні однакового доступу кожного члена до основних ресурсів життєдіяльності. Соціальна диференціація існує, але заснована не на майновому чи соціальному статусах, а на різниці у віці, статі та індивідуальних задатках.

Первісне право (протоправо) – це право примирення - система легалізованих звичаєм і диференційованих за змістом та ступенем безпеки для первісного суспільства правил урегулювання конфліктних і поза конфліктних відносин у замиреному середовищі, розв’язання яких відбувалося на спільних зборах членів родової спільноти з дотриманням узвичаєної формальної процедури. Судові функції по розгляду конфліктів частіше всього виконували судді із числа посередників (найвпливовіших членів локальної спільноти).

Право примирення – це не цивільне, не кримінальне право у сучасному розумінні. Це - угода про примирення між ворогуючими сторонами. Відповідно його справедливо розглядають як вираження ідеї добровільної угоди (суспільного договору).

Рангове суспільство –Стратифіковане суспільство епохи неолітичної революції. Стратифікація відбувалась на основі майнової і соціальної диференціації. Започатковується процес інституціалізації влади старійшин. Формується історична спільність людей плем’я.

Синкретизм– нероздільна єдність будь-якого явища, властива раннім стадіям його розвитку.

Юридичний казус – це окремо взята судова справа чи правова ситуація. У правотворчій діяльності є безпосереднім вираженням випадковості, відображенням одиничних проявів реальності в їх ізольованому вигляді.

Юридичний процес– Нормативно встановлені форми упорядкування юридичної діяльності ( законотворчої, виконавчо-розпорядчої, судової), спрямовані на оптимальне задоволення інтересів суб’єктів права та їх гарантії з боку держави.