Особливості окремих видів грацильних австралопітеків.
Найбільш ранніми представниками роду були австралопітеки анамський (Australopithecus anamensis) та афарський (A. afarensis).
Австралопітек анамський – найдавніший австралопітек, жив 4,2-3, 9 млн. р. т. Знахідки фрагментарні (рис. 46)[20, 42, 60, 130].
Рис. 46. Реконструкція асталопітеків анамського (ліворуч) та афарського (праворуч)[130, 165].
Австралопітек афарський – найменший вид австралопітеків (рис. 46) [130]. Він, ймовірно мав темну шкіру і був покритий волоссям [42, 49]. Самці були більших розмірів за самиць. Зріст – 1-1,3 м, маса тіла – близько 30 кг. Розміри черепа порівняно невеликі, мозкова коробка мала. Лоб низький, є надочноямковий валик, ніс плаский, щелепи з масивними корінними зубами виступають вперед, виступ підборіддя відсутній. Мозок австралопітека афарського не відрізняється великим об'ємом (≈ 380-430 см³, що трохи більше, ніж у шимпанзе в середньому).
Зубна дуга австралопітека афарського дещо нагадує зубний ряд людиноподібних мавп так само, як і великі різці. У той же час ікла в цього австралопітека більше, а підкорінні зуби примітивніші, ніж у пізніших гомінідів. Відмінними особливостями зубних дуг австралопітека афарського є діастема між різцями і іклами, а також товстий шар емалі на корінних зубах, які досить сильно стерті. Австралопітек з Афара ходив на злегка зігнутих ногах, у нього були зігнуті кістки пальців рук і ніг, а стегна були схожі на стегна шимпанзе. Самиці мали більш близько поставлені стегна, ніж у сучасних жінок.
Рис. 47. Реконструкції вигляду австралопітеків африканського та седібба[130].
Австалопітек африканський (Australopithecus africanus) – жив 3,6—2,4 млн. р. т. у Південній Африці (рис. 47) [42, 130]. На відміну від афарських австралопітеків, африканські мали більш мавпоподібний скелет, хоча деякі риси черепу виглядають прогресивнішими. Разом з тим, загальна будова тіла має більше схожості зі скелетом мавпи (наприклад, пальці даного виду довгі та зкручені, що дозволяло йому з легкістью лазити по деревам). Судячи по кісткам кінцівок і тазу, вони були повністю прямоходячими, але проводили багато часу на деревах. Зріст біля 1−1,5 м, вага 20−45 кг, об'єм мозку — 425−450 см³. Дитинчата цього виду часто гинули від великих хижих птахів. Відомий також близький до нього австралопітек барельгазальський (Australopithecus bahrelghazali), проте кількість його залишок недостатня для визначення його ролі в процесі антропогенезу.
Австралопітек седіба (Australopithecus sedibba) – вид австралопітеків, відомий за рештками, вік яких оцінюється в 1,78-1,95 млн років (плейстоцен) [42, 130]. Із 130 ознак 23 відрізняють їх від австралопітеків та наближують до людей, 7 – наближують до австралопітеків, та відрізняють від людей (рис. 47) [130]. Об’єм мозку – 420 см3.
Австралопітек Гарі (Australopithecus garhi) – грацильний австралопітек, що існував близько 2,5 млн років тому (рис. 48) [42, 130]. Знайдений в Ефіопії (Боурі) і описаний у 1997 році. Можливо цей вид є прямим предком лінії, що веде до людини.
Представлені череп, зуби, кістки кінцівок. Зріст 1,2-1,5 м. Об'єм мозку близько 440-450 см³. Характерною особливістю є дуже великі передні зуби. Разом з залишками австалопітека Гарі знайдені простіші кам'яні знаряддя праці і кістки антилоп зі слідами надрізів. Можливо один із предків людини вмілої.
Кеніантроп плосколиций (Keniathropus platyops) – стародавній рід гомінідів, що жив в пліоцені близько 3,2—3,5 млн років тому (рис.48) [42, 130].
Рис. 48. Реконструкції австралопітеку Гарі[165]та кеніантропу пласколицього [42, 130].
З точки зору авторів описання виду, форма лицевого скелету дозволяє наближувати Kenyanthropus platyops с більш пізнім Homo rudolfensis а також говорить про віднесення «ранніх Homo» до роду Kenyanthropus з утворенням назви Kenyanthropus rudolfensis. Найхарактернішою рисою вважають значну ширину та плескуватість лиця кеніантропа, однак вона, по-перше, може бути значно збільшена деформацією, а, по-друге, не набагато сильніше виражена, ніж у багатьох A. africanus и, тим більш масивных австралопітеків; відмінності за цією ознакою від синхронного та територіально ідентичного виду A.afarensis також не є очевидними.
Австралопітеки масивні, або парантропи (Paranthropus), були представниками більш молодої з еволюційного погляду групи, розвиток якої пов'язаний із силовою спеціалізацією (рис. 49) [42, 130]. Парантропи були вищими від класичних австралопітеків і досягали 160 см, маса тіла становила приблизно 60 кг. За типом харчування вони були рослинноїдними. Силова спеціалізація, характерна для них, виявилася неадаптивною, а сама група масивних авсралопітеків вимерла близько 1 млн. років тому, тобто виявилася сліпою гілкою еволюції.
Рис.49. Реконструкція вигляду Парантропів ефіопського, Бойсова та потужного[130].
Парантроп ефіопський (Paranthropus aethiopicus) – викопний вид роду парантропів («масивних австралопітеків»), що мешкав в Східній Африці близько 2,5 млн років тому (рис. 49) [42, 130]. Це найстародавніший з парантропів, відомих науці.
Черепна коробка маленького розміру, низька, витягнута в довжину і розширюється донизу. У дорослих самців дуже сильно розвинений сагітальний гребінь, який служив для кріплення потужних жувальних м'язів. Надбрівний валик дещо тонкий. Будова скроневої кістки близько до такої у парантропа Бойса. Основа черепа плоска, а потиличний отвір зміщений назад, що можна розцінювати як примітивні ознаки. Сосцевидні відростки великі. Кістки обличчя масивні, обличчя дуже широке, його центральна частина ввігнута, а бічні краї виступають вперед. Вертикальний профіль обличчя виразний з дуже сильним альвеолярним прогнатизмом. Верхня щелепа масивна, сплощена спереду, сильно виступає вперед. Піднебіння велике, масивне, плоске. Нижня щелепа масивна, з дуже широкою зубної дугою, сильно розходиться назад. Корінні зуби дуже великі, а передкорінні, ікла і особливо різці відносно менш великі. На верхній щелепі є діастема – проміжок між різцями і іклами, що є ще одною примітивною ознакою.
Мозок дуже маленький, об'єм черепної коробки становить всього лише близько 410 см3. За формою і співвідношеннями розмірів відділів мозку парантроп ефіопський близький до сучасних людиноподібних мавп [143] .
Про будову інших частин скелета практично нічого достовірно невідомо. Можливо, до цього виду належить стегнова кістка KNM-WT 16002, знайдена в тому ж районі, що й «чорний череп», але трохи давніша. Її розміри - середні для австралопітеків.
Парантроп Бойсів, або зинджантроп (Paranthropus boisei) – наймасивніший вид парантропів, датований від 2,5 до 1 млн років тому (рис. 49) [20, 42, 46, 60, 130]. Характерні величезні моляри, важкі щелепи, які, однак, не виступають вперед, великі кісткові гребені, що служили для прикріплення жувальних м'язів. Загальна статура була масивною, мабуть, дуже великою на зріст – 1,2-1,6 м, парантроп Бойса важив від 40 до 90 кг. Парантропи Бойса були повністю прямоходячими. Обсяг мозку 400-500 см³ (у сучасної людини в середньому 1350 см³).
Важливо, що разом з парантропом Бойсовим було знайдено горіхову шкаралупу, що в сукупності з потужними зубами (щелепами) дає підстави вважати, що цей вид мав рослинну спеціалізацію. Також поряд були знайдені примітивні кам'яні знаряддя (оббита галька). Спочатку його відкривач Луїс Лікі вважав (помилково), що зинджантроп почав використовувати кам'яні знаряддя першим з усіх тварин в історії, і консиліум вчених з небажанням визнав що парантроп Бойса є однією з «відсутніх ланок» оскільки при всьому примітивізмі вмів виготовляти кам'яні знаряддя. Але вже через кілька місяців у 1960 році Лікі відновив істину, повернувся до Африки і відкопав на тому ж таки місці і Homo habilis — справжнього власника тих кам'яних знарядь, а парантроп Бойса, відповідно, ставши обідом Homo habilis, був сильно знижений в ранзі.
Парантроп потужний (Paranthropus robustus) – був датований періодом від 2 до 1,2 млн років (рис. 49) [130]. Об’єм головного мозку приблизно 520 см³. Вид відрізнявся кістяним гребенем на черепі для кріплення жувальних м'язів, ймовірно, це дозволяло пережовувати жорсткі рослинні волокна. Виступаючі вперед вилиці також свідчать про розвинену жувальної мускулатури. Судячи з аналізу зубів цей вид був всеїдний [20, 42, 46, 59, 130] .
Пізні форми грацильних австралопітеків, які жили 1,5-2,6 млн років тому в плейстоцені четвертинного періоду кайнозойскої ери, були представлені австралопітеком Гарі (Australopithecus garhi) та а. седібба (A. sedibba) [42, 130].
Перші люди.
Відомі також перші кандидати на звання людини – людина вміла та людина Рудольфська, які можливо є потомками австралопітеку Гарі (рис. 50) [130].
Рис. 50. Реконструкції людини умілої та людини з озера Рудольфа [130].
Для цього часу характерна галькова або олдувайська культура. Цей термін застосовують щодо вілафранкських комплексів із Південної і Східної Африки. Аналогічні знахідки на інших територіях одержали назву пре-ашель. Подібність цих культур зумовлюється спільними функціональними задачами, які вирішувалися за допомогою відповідних знарядь (артефактів). Перші знахідки важко було ідентифікувати, оскільки їх знаходили поряд із кістковими рештками відразу декількох представників гомінід. Спочатку припускали, що знаряддя були виготовлені зинджантропом, який є більш пізньою формою ( ці гомініди жили близько 1,7 млн. років тому). Проте, невеликий розмір головного мозку і ряд інших ознак свідчать про помилковість такого твердження. Пізніше були виявлені кісткові залишки інших більш прогресивних істот, що жили близько 2 млн років тому і названих презинджантропами. Вивчення цієї знахідки привело до висновку, що саме цей гомінід міг бути одним із творців олдувайської культури. Артефакти віднайдено і поряд з іншими представниками прегомінід, до яких належать парантроп, грацільні австралопітеки, австралопітек Бойса та інші.
Морфологічно хабіліси суттєво не відрізнялися від інших австралопітеків [42, 44, 46, 59, 60, 130]. Вони мали зріст близько 120-160 см і масу 30-40 кг. На двох ногах вони пересувалися досить швидко (як і більшість приматів), але вже міг і ходити кроком, тому що перший палець стопи вже не був відведеним у бік. Об'єм головного мозку цих істот був близько 700 см3 (500-800 см3), а його морфологія суттєво не відрізнялася від структури мозку всіх прегомінід (рис. 51) [143].
1 2
Рис. 51. Реконструкція ендокранів людини вмілої (1) та людини з озера Рудольфа (2)[143].
Проте вже спостерігається перше суттєве збільшення його розмірів. На цій стадіїї мозок перетнув ту межу, яка була характерною для людиноподібних мавп. Можливою причиною цього була більш м’ясоїдна дієта. Якщо раніше, перевагу для розмноження становили особини, метаболізм мозку яких був не дуже активний, так як в живленні переважала рослинна їжа, а робота мозку забирала багато енергетичних ресурсів організму(«неекономні» особини були зайвими), то зараз якраз стали виживати ті особини, метаболізм мозку яких був активніше, тому що мясна їжа є набагато калорійнішою та містить багато важливих нейромедіаторів (це дозволило їм вижити). Таким чином виживати стали особини, активність мозкових процесів яких була інтенсивнішою і це стало закріплюватися в потомстві природнім добором. Добре сформованими в мізках були ділянки, пов'язані із загальною чутливістю (верхньо-тім'яна і постцентральна), а також зона стереогнозу і ручної рецепції. Вони стали основою для виникнення більш високого рівня функціонування головного мозку і зробили можливим подальше виникнення абстрактного мислення і трудової діяльності.
Хабіліси активно використовують знаряддя праці, які вже самі й виробляють [42]. Це були переважно примітивні форми, проте вони були вже достатніми (мали ріжучу кромку), щоб відокремити м'ясо від шкіри, відчленини шматок м’яса, кінцівку. Той хто виробляв кращий інстумент, той швидше набирав здобичі та швидше з нею втікав, доки не прийшли більші хижаки. Відповідно мав більші шанси повернутись з «полювання» та нагодувати своїх самок та дитинчат. З часом інструменти дозволили вже відганяти конкурентів від здобичі, завдяки можливо більшій згуртованості самців та кращому розподілу функцій в їх стаді. До теорії висунутої Ою Лавджоєм [90] вдало приєднується теорія, що була створена Ф. Енгельсом («трудова теорія», у відповідності до якої труд створив людину).Хабіліси виготовляли декілька типів знарядь, які за формою поділялися на чопери або ударники (основний тип), уніфаси і біфаси (1 – 2 сколи робочої поверхні), клівери (сокироподібні), сфероїди (кулеподібні), поліедри (гранчасті). Найбільш поширеними були чопери. Вони становили собою гальки розміром 7-10 см із декількома сколами робочої поверхні й природним опуклим торцем, який замінював рукоятку (рис. 52) [42].
Рис. 52. Чоппери (Олдувайська культура)[42].
Для виготовлення знарядь у хабілісів ще не існувало певних норм. Кожнен винаходив власний спосіб оброблення каменю методом спроб і помилок. У тих місцях, де гальки було мало, для виготовлення знарядь використовували шматки лави або кварцу. Знаряддя олдувайської культури були інвентарем, за допомогою якого хабіліси забезпечували себе різноманітною рослинною і тваринною їжею.
Засвоєння навичок трудової діяльності зумовило порівняльно високу швидкість еволюції пізніх австралопітеків і наступний перехід до Homo еrectus здійснювався вже винятково за рахунок розвитку матеріальної культури і приведення в дію механізму зворотних зв'язків між фізіологічним і культурним розвитком. Природний добір як фактор біологічної еволюції почав сприяти більш ефективному виготовленню знарядь праці, умінню пригасити агресивність і здатності до колективних дій, тому що тільки такі соціальні ознаки забезпечували виживання.
Також в цей же час існувала альтернативна популяція антропоїдів, що також має відношення до Олдувейської культури – людина Рудольфська (Homo rudolfensis) [42].
Час існування – 2,3-1,5 млн років тому. Характерними відмінностями Homo rudolfensis від Homo habilis є більша масивність і більші розміри зубів (хоча деякі дослідники вважають, що ці відмінності можуть бути пояснені статевим диморфізмом). Обличчя Homo rudolfensis помітно сплощене, а скулова частина розгорнута вперед. Форма лицьового скелету дає можливість зближувати Homo rudolfensis з стародавнішим Kenyanthropus platyops. Об'єм мозку Homo rudolfensis – в середньому понад 700 см³ (до 770 см³) [143]. Проте в цілому Homo rudolfensis доволі слабко відрізняється від Homo habilis. Його залишки були знайдені у тих же районах і тих шарах, що і залишки Homo habilis.
Відомі й інші види першолюдей:
Людина гаутенгенська (Homo gautengensis) – вид вимерлих африканських гомінідів, що жив приблизно 1,8 млн років тому [42, 130]. Мав великі зуби для пережовування рослинної їжі і відносно невеликий мозок. Його місце в еволюційній лінії розвитку людей не є на даний момент зрозумілим.
Таким чином, вже 2млн. р. т. на Землі існував цілий ряд антропоїдів, що розвивалися в різних еволюційних напрямках. І лише один якийсь із них дав початок генетично сучасним людям, першими представниками яких були очевидно архантропи.
Тема 6. Архантропи.
Напередодні Дунайського зледеніння 1,95-0,5 млн. р. т. в східній півкулі існував, як вважають окремі дослідники один поліморфний вид людей, архантроп – Homo erectus, в межах котрого іноді виокремлюють наступні види (Homo ergaster, Homo erectus, Homo georgicus, Homo cherpanensis, Homo floresiensis, Homo antecessor, Homo heidelbergis) [42, 130]. При цьому межі зазначеної групи чітко не є встановленими. Найдавнішими з архантропів була людина працююча (Homo ergaster), що вирізнялася ареалом Африканської локалізації (1,75-1,5 млн. р т.) та перша з людей на Євразійському континенті – людина грузинська (Homo georgicus), залишки якої датуються 1,95 млн. р. т. Найпоширенішою все ж є Homo erectus, що існувала з 1,55 до 0,350 млн. р. т. (пітекантропи, синантропи, атлантропи, чадантропи, люди з річки Соло). Найпізнішими з відомих представників архантропів можна вважати людину з острова Флорес, що існувала до 0,025 млн. р. т. Існує крім того спірне питання щодо належності до групи архантропів також людей попередніх (Homo antecessor), людей гейдельбергських (Homo heidelbergis), а також протосапієнсів Африки та Європи. Ці представники у відповідності до сучасних уявлень є загальними предками як сучасної людини, так і неандертальця, денисівця, родезійської людини. Іноді їх відносять вже до палеоатропів. Межа між цими двома групами нечітка і викликає багато запитань.
Різноманіття архантропів.
Найбільш ранній вид архантропів – людина працююча.
Люди́на працю́юча (лат. Homo ergaster) — вид роду Homo, що разом із Людиною прямоходячою (лат. Homo erectus), прийшов на зміну Людині умілій (лат. Homo habilis). Час існування — 1,75-1,5 млн років тому. Основні знахідки – в Кенії, Танзанії, Грузії (рис. 53, 54, 55) [130, 164].
Знахідки в Дманісі (Грузія), що відносяться до 1,8 млн. р. т., – є першим свідченням виходу первісної людини за межі Африки. Іноді знахідки в Грузії відносять до окремого виду – Людини грузинської (лат. Homo georgicus) [42, 130]. Судячи по істотній зміні будови тіла (вищий зріст, довші ноги), людина працююча зайняла нову екологічну нішу – відкриті вторинні савани.
Рис. 53. Люди працюючі (реконструкція), (Walking With Cavemen,
[164]).
Мала тверду, випрямлену ходу, зформоване склепіння підошви. Остаточний перехід до життя на відкритих місцевостях спричинив швидке розселення людини працюючої за межі африканського континенту.
Людина працююча зробила важливі відкриття: навчилася виготовляти ручні кам'яні рубила і використовувати вогонь. Це вже мисливець, здатний до полювання на велику здобич, тривалого переслідування здобичі, що значно розвивало логіку слідопита. Найдавніші випадки використання вогню відомі із стоянок в Східній Африці датованих 1,5-1,7 млн років тому (Чесованжа, Гомборе I, Кообі Фора). Моливо існував культ вогню, про що свідчить обкладання вогнищ камінням. Скелет людини працюючої в цілому вже близький до скелета сучасної людини. Об'єм мозку становить приблизно 800-900 см³, у деяких випадках менше — 700 см³ (для знахідок в Даманісі), зріст – 130-175 см. Особини швидко розвивалися і рано дорослішали, повністю формувалися вже до 12 років. Зменшився розмір зубів по відношенню до розміру тіла. Наявність склепіння підошви, що збільшило амортизаційну здатність під час руху. Посилився рельєф мозку в районі зони Броку (моторний центр мови), зріс розмір частини нижньо-тімяної зони (відповідає за чутливість рук та їх моторику), зросла потилична зона (відповідає за первинну обробку зорової інформації). Існував вже розподіл праці між статями,зменшився статевий диморфізм, посилився взаємозв’язок між їжею та «сексом», посилення зв’язків між матір’ю та дитиною, зростання чоловічого внеску в потомство, збільшення піклування про дітей, народження дітей з недорозвинутим мозком, довге дитинство.
Рис. 54. Скелет хлопчка з о. Туркана[130].
Люди́на прямоходя́ча (Homo erectus, застаріла назва – архантроп) – вид роду Homo, який розглядають як один з безпосередньо передуючих сучасній людині. Вважається, що еректуси з'явилися під час виходу людей зі Східної Африки в епоху середнього плейстоцену, еволюціонували від людини працюючої (Homo ergaster) або її попередників, і вже 1,6 млн. р. т. через Близький Схід вони широко заселили Євразію аж до Китаю (Юаньмоуська людина) [20, 42, 44, 46, 49, 59, 60, 130]. Не слід забувати при цьому, що в той же час продвжують існувати також і африканські популяції архантропів, які зараз не відносять до цього виду. Дослідження ДНК викопної X-хромосоми у 2008 році привело до висновку, що азіатський вид Homo erectus цілком міг схрещуватися з Homo sapiens і бути предком сучасних людей по змішаних лініях (не по прямій чоловічий і не прямій жіночої). Зараз представниками цього виду вважають переважно азійські популяції людей (H. e. lantianensis, H. e. palaeojavanicus, H. e. pekinensis, H. e. nankinensis, H. e. wushanensis, H. e. yuanmouensis, H. e. soloensis). Останнім представником зазначеної групи є людина флоресійська, що жила на о. Флорес, ще 25 тис. р. т.
Рис. 55. Людина грузинська (реконструкція вигляду),[130].
Представники цієї популяції є типовими архантропами [42, 130].
Представники цього виду мали зріст 150-175 см, масу тіла від 40 до 73 кг, кістяк несуттєво відрізняється вже від скелета сучасної людини, але сильно розвиненими були надбрівні валики і потилична частина голови, справжній підборідний виступ – відсутній (рис. 57). Череп масивний, у скроневій частині сильно звужений (ознака, яка характерна для шимпанзе), щелепи великі, чоло низьке, ніс плаский. Розмір головного мозку складав 775-1 215 см3. Велика мінливість цієї ознаки свідчить про те, що інтенсивно йшли процеси перебудови мозку і виникали різні варіанти його структури.
Пізня форма азійських архантропів – людина флоресійська мала об’єм мозку близькь 400 см3, що є свідченням тривалої деградації внаслідок інцесту, в умовах островної ізоляції (зріст – 0,8-1м) [42, 130]. ЇЇ належність саме до архантропів доводить примітивна будова передплечових та плечових кісток (у людини розумної локтева та плечова головка можуть повертатися на 145-165°, у них – 110°), що зумовлювало їх сутулість під час роботи. Це характерно і для класичних архантропів. Кіски зап’ястя тако мали примітивну будову, як і у інших архантропів. Для неї характерний також великий розмір підошви, довгі пальці ніг, при цьому великий палець вкорочений (добре ходила, але погано бігала), слабке склепіння підошви.
Для розуміння еволюційного значення подібних процесів у антропогенезі треба враховувати деякі загальні принципи самоорганізації складних систем (від фізико-хімічних до соціальних). Будь-яка структура, що складається з декількох компонентів з елементами невизначеності (на нижчому рівні організації це може бути навіть електрон), внаслідок накопичення випадкових відхилень від гомеостазу неминуче опинеться в ситуації, коли вона вже не зможе зберігати попередню організацію. Починається пошук нових форм достатньо сталої будови чи функції. Це провокує зростання мінливості й утворення найрізноманітніших систем. Їх досконалість перевіряється зовнішнім середовищем: залишаються тільки ті варіанти організації, які забезпечують виживання особин. Позосталі форми гинуть.
Рис. 56. Різноманіття архантропів: ряд зверху – яванський пітекантроп (ліворуч) та синантроп (праворуч), знизу – людина флоресійська[130].
протягом більш або менш тривалого часу. Особини, що залишаються, отримують перевагу в розмноженні та заселенні екологічних ніш.
Таким чином, ті ознаки, які забезпечують пристосованість і виживання особин, закріплюються в популяціях і розвиваються прискореними темпами. Висока швидкість еволюції зберігається лише певний проміжок часу, доки система не досягне рівноваги. Потім певний час зберігається стабільність структури і функції системи, коли вона існує без суттєвих перетворень. Але накопичення нових відхилень від гомеостазу внаслідок статистичного характеру переважної більшості природних процесів знову виведе систему зі стану рівноваги. Розпочнеться новий виток пошуку оптимальних варіантів структури і функції у змінених умовах довкілля. Загальна схема виглядає таким чином: неминуче змінюються внутрішні або зовнішні умови, що викликає зростання мінливості й пошук нових адаптацій. Вони поширюються у популяціях і діють протягом обмеженого відрізку часу. Потім цикл повторюється.
Аналогічна ситуація багаторазово складалася і під час антропогенезу, забезпечуючи формування такої організації головного мозку, яка реалізувалася в пластичному психічному відображенні та гнучкій поведінці, що і призводило до високої конкурентної здібності гомінід. Еволюція гомінід із самого початку спрямовувалася не на збільшення розмірів головного мозку, а на розвиток якісно іншої системи зв'язків між окремими нейронами і ланками головного мозку.
На ендокрані (відбиток внутрішньої поверхні черепа) архантропів уже спостерігається асиметрія борозен головного мозку (рис. 57) [142, 143].
Рис. 57. Череп та реконструкція ендокрану мозку людини випрямленої[142, 143].
В лівій півкулі лобова частина має більш виражений гомінідний характер, що може бути пов'язаним з праворукістю архантропів [44, 46, 143]. Між скроневою та лобовою частками мозку з'являється досить довга і широка щілина, змінюється лобовий край, особливо його задня частина, де формується латеральний горбок, який відповідає центру Брока. Розрізняється більше випинань осередків інтенсивного росту нижньо-тім'яної, верхньо-скроневої і нижньо-лобової ділянок. Тут знаходяться зони третинного кіркового аналізу узагальнених абстрактних сигналів, які вже були попередньо обробленими в зонах первинного (центральні ядра аналізаторів, безпосередня сенсорна рецепція) і вторинного (периферійна зона аналізаторів, початковий синтез інформації від різних рецепторних зон) кіркового аналізу. Особливе значення для ефективного протікання цих процесів має нижньо-тім'яна підобласть. У сучасної людини вона інтегрує слухову, зорову і тактильну рецепцію. На цій основі здійснюється стереогноз, встановлюються зв'язки між окремими подіями та явищами, відбувається розуміння чужої і власної мови, стають можливими письмо і рахування. Нижньо-тім'яна підобласть, як правило, не має безпосередніх контактів з аналізаторами. Вона одержує інформацію із інших кіркових зон через спеціальні ядра зорового горба проміжного мозку.
Рис. 58. Карта і нумерація цитоархітектонічних полів головногу мозку людини розумної (для порівняння з мозком архантропів) [47]:зверху – зовнішня поверхня півкулі, знизу – внутрішня поверхня півкулі (виділені цифрами та штрихуванням). Первинні поля (субстрат першої сигнальної системи) – 1, 2, 3, 4, 17, 41. Вторинні поля (перша сигнальна система, зони складного аналізу образів) – 5, 6, 7, 8, 18, 19. Третинні поля (асоціативні зони другої сигнальної системи) – 9, 10, 40, 37, 39, 40, 44, 45, 46.
Внаслідок складних зв'язків і переключень між відповідними нервовими структурами здійснюється узагальнення інформації і вироблення комплексного, абстрагованого сигналу, який спрямовується у філогенетично нові поля кори (№39 і № 40) (рис. 58). Аналогічні поля є у людиноподібних мавп, але їх площа набагато менша, диференціація на підполя значно слабіша, асоціативні волокна ще не розвинені, відрізняється і клітинна структура. Внаслідок цього мавпи, навіть такі кмітливі як шимпанзе, не можуть до початку певної діяльності встановити зв'язки між різними предметами та явищами, не мають уявлення про форму.
Будова головного мозку архантропів дозволяла їм ще до початку виготовлення знаряддя узагальнити інформацію від рецепторів руки та ока, відчути вагу, форму, розмір, рельєф, колір та інші якості каменя, його просторові співвідношення з власним організмом. Ці первинні відомості відносно предмета труда з початком його оброблення доповнювалися руховими імпульсами, пов'язаними з встановленням просторово-часових співвідношень, розрахунком послідовності ударів, їх цілеспрямованості і розміру силових зусиль.
Системний взаємозумовлений розвиток головного мозку і трудової діяльності неминуче сприяв і формуванню більш досконалої комунікації. Прискореними темпами розвивалися зони головного мозку, які відповідають за мовлення, зокрема, зони Верніке і Брока. Зона Верніке розташована у скронево-тім'яній підобласті лівої півкулі, в антропогенезі виникла трохи раніше. Вона контролює розуміння мови. Її дефекти призводять до сенсорної афазії, тобто до втрати здатності розуміти чужу мову. Зона Брока сформувалася дещо пізніше. Вона розташована в задній частині лобової частки (скронево – лобова частина) лівої півкулі і контролює мовну діяльність. Це центр моторних, рухових образів слова, відповідальний за правильну артикуляцію в момент вимовляння слів. При її ушкодженні розвивається моторна афазія, тобто втрачається здатність говорити. Обидві зони в сучасної людини формуються в онтогенезі досить пізно, близько 17-20 місяців життя. Можливо архантропи мали можливість розмовляти, проте їх мова була схожа на дитячий лепіт. Удосконалення морфологічної структури головного мозку архантропів супроводжувалося її стандартизацією, тобто мінливість за цією ознакою ставала мінімальною. Паралельно відбувалася і стабілізація поведінки. Трохи збільшилася і тривалість життя, хоча 68% населення ще не доживало до 14 років.