Співвідношення та взаємодія держави і особи

Забезпечення заняття

А. наочні посібники таблиці та схеми

Атамась Г.О., Шелепов А.П., Якутка А.М. Правознавство: навчальний посібник. - Львів: «Львівська політехніка», 2004. – 252с.

Братанюк Л.Є. Основи права і законодавства в охороні здоров’я: підручник. - К.: Медицина, 2011. - 544 с.

Б. роздатковий матеріал _______________________________________________________

В. технічні засоби навчання мультимедійна презентація

Г. навчальні місця ____________________________________________________________

Д. література ________________________________________________________________

Основна

Бойко М.Д. Правовий самозахист: коментарі, роз’яснення, практичні поради, зразки юридичних документів. - К.: Наук. думка, 2004. - 447 с.

Болотіна Н.Б. Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів. - К.: ВД «Ін-Юре», 2005.

Братанюк Л.Є. Основи права і законодавства в охороні здоров’я: підручник. - К.: Медицина, 2011.

Брецко Ф.Ф. Основи держави і права: навч. видання в 2-х кн. - Ужгород: Закарпаття, 1998. - Кн. 1.

Кононенко І.В. Основи правознавства. Навчальний посібник у схемах і таблицях. - К.: Кондор. - 2008. -

Кравченко В.В. Конституційне право України: навч. посіб. - К.: Атіка, 2006. - 568 с.

Гладун З.С. Основи конституційного права. - Астон, 2003. - 425 с.

Осауленко О.І. Основи правознавства: навч. посіб. для абітурієнтів. - К.: КНТ, 2008. - 408 с.

Правознавство: навч. посіб. / За заг. ред. С.М. Тимченка, Т.О. Коломієць. - К.: Істина, 2007. - 480 с.

Правознавство: підручник / За ред. В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 736 с.

Медичне право України: підручник / С.Г. Стеценко, В.Ю. Стеценко, І.Я. Сенюта; За заг. ред. проф. С.Г. Стеценка. - К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. - 507 с.

Додаткова

Фрицький О.Ф. Конституційне право України: підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 510 с.

Цивільне право України / За ред. Я.М. Шевченко. - К., 2003. - 360 с.

Цивільний кодекс України: коментар. - Х.: ТОВ «Одіссей», 2003. - 856 с.

Шпиталенко Г.А., Шпиталенко Р.Б. Основи правознавства: навч. посіб. 4-е вид. - К.: Каравела, 2006.

Законодавче забезпечення лікарської діяльності: навч. посіб. / І.Ю. Хміль, Б.В. Михайличенко, О.І. Артеменко. - К.: Медицина, 2010. - 208 с.

Основы медицинского законодавства Украины: учеб. пособие / И.Ю. Хмиль, Б.В. Михайличенко, А.И. Артеменко. - К.: Медицина, 2011. - 240 с.

План і організаційна структура заняття

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Теорії походження держави. Держава: поняття, ознаки та функції. Історичні типи держави. Правова держава: поняття та ознаки. Право: поняття, ознаки та суть. Мораль і право в системі соціальних норм. Норми права та джерела права. Правові відносини: поняття, склад, види. Правова культура медичного працівника.

САМОСТІЙНА РОБОТА

Зв’язок лікарської етики та медичної деонтології з правовою культурою. Правова культура медичного працівника. Правове виховання: поняття, ознаки, функції.

Лекція №1

Основи теорії держави і права України. Право, мораль, медична етика та деонтологія.

ПЛАН

1. Держава і право, їх роль в житті суспільства. Правова держава.

2. Поняття і види соціальних норм, їх співвідношення.

3. Теорії походження права. Основні правові системи сучасності.

4. Система та джерела права. Нормативні акти.

5. Правовідносини. Юридичні факти. Юридична відповідальність. Законність і правопорядок.

6. Правосвідомість і правова культура медичних і фармацевтичних працівників.

7. Право, мораль, медична етика та деонтологія.

1.С правовими питаннями людина стикається набагато частіше, ніж це може здатися на перший погляд. Можна сказати, що право супроводжує людину протягом майже всього її життя. Від народження людина стає громадянином своєї держави, вступає з нею та іншими людьми у певні відносини. Віддаючи свої речи до камери схову на ЖД вокзалі, людина в такий спосіб укладає договір зберігання. Купуючи телевізор, вона укладає договір купівлі-продажу. У дитинстві – ходить до школи, набуваючи в ній знань. У дорослому віці людина сумлінно працює, дотримуючись вимог трудової дисципліни. І все це регулюється правом. Та люди не замислюються над цим здебільшого доти, доки все йде нормально – школа нормально працює, речи зберігаються, телевізор – гарної якості, трудова дисципліна не порушується. Якщо ж щось виходить не так, люди звертаються по допомогу до держави, вважаючи, що саме вона має захистити їхні інтереси за допомогою права. Про право и державу, що його охороняє, згадують, певна річ, у скрутному становищі. Але потрібно розуміти, що держава не може опікуватися всіма проблемами людини і регулювати все до найменших дрібниць (ідея моральної автономії – І.Кант), права та держава стоять на сторожі лише тих суспільних відносин, які стосуються суттєвих інтересів особистості, суспільства і держави. І тільки вільно орієнтуючись у правових питаннях, можна активно обстоювати власні інтереси, правильно користуватися своїми правами тощо. Курс «Основи правознавства» покликаний зорієнтувати вас у неосяжному морі юриспруденції, окреслити основні положення національного права, познайомити з кращими надбаннями світової та юридичної думки. Та головне – навчити самостійно мислити, аналізувати і зіставляти. Без цього неможливо розібратися в сутності державно-правових явищ, тенденцій, процесів, як неможливо без цього й захистити свої права.

Право слід знати для того, щоб вміти обстояти свої права і права інших людей, щоб уміти розв’язувати щоденні потреби власного життя, не завдаючи при цьому шкоди іншим людям.

Держава і право існували не завжди. Але існувала суспільна влада. Спершу вона здійснювалася на основі різноманітних звичаїв, традицій, моралі.

Так, з курсу історії відомо, що найдавнішим етапом розвитку людства було первісне суспільство. Суспільство - соціальний організм, частина природи, що складається з людей, які постійно працюють над удосконаленням знарядь і засобів виробництва.

Суспільство – це ознака тільки людського співтовариства. Основою організації первісного суспільства була община – рід, плем’я, їх об’єднання. Органами суспільно влади були родові збори, старійшини (вожді), військовоначальники, жерці (жрецы). Відносини, що виникають у людському суспільстві, називають суспільними(соціальними). Життя людей надзвичайно багатогранне, тому й суспільні відносини є дуже різноманітними.

Види суспільних відносин: економічні, політичні, правові, духовні, трудові і т.п.

Влада у первісному суспільстві мала суто суспільний характер. Усі життєво важливі питання вирішувалися народними зібраннями. У первісному суспільстві діяли певні правила поведінки – соціальні норми (звичаї, традиції, мораль). Вони регулювали побутові, сімейні, трудові відносини членів роду, деякі були нормами первісної моралі, релігії, тобто виступали регулятором суспільних відносин. Первісні звичаї характеризувалися такими ознаками:

1. походили від роду та виражали його волю й інтереси;

2. діяли через звичку і виконувалися добровільно;

3. не існувало різниці між правами й обов’язками членів родової організації: право сприймалося як обов’язок, а обов’язок – як право;

Поступово з розвитком суспільства стосунки між людьми дедалі більше ускладнювалися. Від людського стада племена перейшли до сусідської громади. Керувати таким колективом по-старому було вже неможливо. Не завжди впливав авторитет, не всі знали традиції, звичні для одного племені, усе більше диференціювались, доходячи до протиріч, інтереси окремих членів суспільства.

Отже, виникла потреба виробити певні норми поведінки, правила, обов’язкові для всіх. Важливу роль у переході від первісного до якісно нового способу виробництва відіграв великий поділ праці.

Три великі поділи праці:

1) відокремлення скотарства від землеробства;

2) відокремлення ремесла від землеробства;

3) відокремлення торгівлі від виробництва.

Диференціація та спеціалізація колишньої колективної праці надала змогу створити надлишковий продукт, його накопичити у вигляді знарядь праці, запасів товарів, земельних ділянок в окремих сімей, старійшин, військових начальників. Так з’являється приватна власність. Суспільство розколюється за майновою ознакою. Інтереси бідних і багатих аж ніяк не збігаються. За таких умов родоплемінна організація влади виявляється безсилою. Потрібен був новий владний орган, який був би здатний забезпечити перевагу інтересів однієї частини суспільства за рахунок іншої. З причини такого розколу на економічно нерівні групи (класи) суспільство породжує таку організацію влади, яка повинна, з одного боку, підтримувати інтереси заможних, а з іншого – стримувати протиріччя між ними та економічно залежною частиною суспільства. Такою організацією і стала держава. Так закінчується бездержавний період розвитку суспільства, виникають держава і право.

Таким чином, від самого початку виникнення держава и право стали нероздільними суспільними утвореннями, водночас – основними засобами розв’язання численних суспільних суперечностей і різноманітних конфліктів.

Поступово держава і право вдосконалювалися, в процесі свого розвитку перетворилися в складний та універсальний інструмент урегулювання відносин між окремими людьми, особою і суспільством, окремими суспільними групами. Держава і право почали сприйматися у цивілізованому суспільстві як незаперечно позитивні явища, тобто стали соціальними цінностями.

Держава і право відіграють значну роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади, можуть бути ефективною протидією сваволі, анархії, безладдю, здатні сприяти розвиткові господарства і культури.

Держава і право тісно пов’язані з владою (можливість здійснювати вирішальний вплив на поведінку людей). Існують різні види влади. Найголовнішою з них є політична влада, яка спирається на державу, а держава є основним знаряддям цієї влади. Традиційно розділяють три різновиди (гілки) державної влади: законодавчу, виконавчу, судову.

Будь яку владу здійснюють люди, а оскільки людина не може бути досконалою, то потрібен чинник, який регулював би дії людини при владі, який не давав би їй можливостей зловживати цією владою. Цим чинником і є право. Але право регулює не лише людей, які здійснюють владу, а й усієї решти членів суспільства.

Причини виникнення держави і права:

1) три великі поділи праці;

2) поява надлишкового продукту, приватної власності на засоби

виробництва і, як наслідок, майнової нерівності;

3) утворення суспільних економічних класів з протилежними інтересами, конфліктами між ними;

4) неспроможність суспільної влади первісного суспільства управляти ним за наявності класових суперечностей.

Причини виникнення права:

1) переростання первісних звичаїв, традицій в юридичні норми;

2) правотворча діяльність компетентних державних органів чи посадових осіб;

3) перетворення рішень судових органів щодо конкретних справ на загальну норму, що є обов’язковою для вирішення аналогічних справ (так званий прецедент).

Історичний тип держави – сукупність найбільших суттєвих ознак, властивих державам, які існували на певних етапах історії людства. В історії визначають рабовласницьку, феодальну, буржуазну (капіталістичну), соціалістичну держави.

Держава є основним інститутом політичної системи суспільства. Вона організує спільну діяльність і відносини людей, соціальних груп, класів, асоціацій і контролює її. У руках держави концентруються влада й ресурси, що дозволяють їй вирішальним чином впливати на всі прояви громадського життя. У державі народ має можливість об'єднати свої сили, дисциплінувати їх і направити на досягнення економічних, політичних і соціальних цілей.

Держава виникла як закономірний результат природного розвитку суспільства на відомому щаблі його зрілості. Держава виділилася із суспільства в процесі розкладання первіснообщинного ладу.

Історичний підхід змушує нас порушити питання, коли й чому виникла держава, які суспільні зв'язки призвели до цього? Найпоширенішими є наступні концепції й погляди.

Неісторичні погляди

Аристотель, який проголосив, що природа людини заповіла їй жити в суспільстві й тому вона є природним продуктом змін у сфері людських співтовариств.

Аналогічні за змістом традиційні теологічні концепції в християнській культурі, де конкретний акт здійснення державної влади виводиться з волі зверхприроднього фактора. У древніх народів Сходу, Єгипту, Греції, Рима вища державна влада обожнювалася. Походження верховних правителів оголошувалося божественним.

Патріархальна теорія

Держава - це результат розвитку родини. Ще Конфуцій виклав патріархальну концепцію держави, відповідно до якої держава є великою родиною. Абсолютна влада правителя є продовження влади батька в родині.

Договірна концепція

В 17 й 18 століттях у процесі розвитку в Європі абсолютистського ладу виникли різноманітні теорії суспільного договору. Прообразом цієї ідеї можна вважати погляди філософа Епікура, який за багато століть до Гоббса, Руссо, Локка сформулював її. Суть цієї теорії складається в трактуванні держави як результату пакту, договору, укладеного між суверенним правителем і підданими. Причини укладання договору трактуються по-різному. Гоббс оцінював природний стан як «війну всіх проти всіх». Постійне побоювання за життя, безпеку, власність переросло в переконання, що необхідно когось наділити владою, що забезпечить порядок і приборкає агресивність людей. Так був укладений суспільний договір, що передав атрибути влади суверенному, абсолютному монархові. Руссо інакше сприймав додержавний стан. Людина, що живе окремо, індивідуально, у стані гармонії із природою, була щаслива і не прагнула змін. Зовнішні й об'єктивні обставини - стихійні лиха, потреба підкорити природу колективними зусиллями, поява приватної власності зробили необхідними організування публічної форми життя. Був укладений договір усіх з усіма. Народ став колективним сувереном.

Теорія завоювання

Засновник теорії був Л. Гумплович. Він вважав, що держава виникла як результат поневолення слабких груп більш організованими й більш сильними: тобто державна структура стає формою панування переможців над переможеними.

Марксистська теорія (соціально-економічна теорія)

Один з ранніх її представників Платон виводить джерела держави з поділу праці, відокремлення діяльності по керівництву суспільством. Теорія пояснює походження держави поділом праці, появою приватної власності, а разом з нею й класів з непримиренними інтересами. Економічно панівний клас створює державу для підпорядкування собі незаможних. Держава, отже, стає знаряддям захисту інтересів економічно панівного класу.

Психологічна теорія

(представники Л. Петражицкий, Г.Тард, Дж. Фрезер й ін.)

Держава - це організація, що створилася для керування суспільством з боку визнаних осіб. Це керівництво є необхідним, тому що люди мають психологічну потребу в підпорядкуванні.

Іригаційна теорія

Перші держави виникли в країнах жаркого клімату на берегах рік. Тут людям, щоб вижити, необхідно було будувати гігантські греблі й канали. Орган, створений для організації будівництва, поспішно перетворився в орган по керівництву всім суспільством, у державу.

Органічна теорія

(основоположник Г.Спенсер)

Подібно до біологічного організму, держава народжується, росте, розвивається, старіє і гине; має відповідне «політичне тіло»: руки, ноги, голову, тулуб, внутрішні органи, які виконують певні функції.

Технократична теорія

Держава – результат спілкування людини з технікою.

Держава різних історичних епох і народів мало схожа між собою. І все-таки вони мають деякі риси, які в більшому або меншому ступені властиві кожному з них. Це наступні загальні ознаки:

1. Територія.

Держава нерозривно пов'язана з певною територією. Закони й повноваження держави поширюються на людей, що проживають на даній території. Територія включає землю, надра, повітряний простір і територіальні води.

2. Населення.

Людське співтовариство, що проживає на її території й підкоряється її владі. Населення держави може складатися з одного 3. Політична публічна влада. Відносини держави й підпорядкування, що існують між політичною елітою та іншою частиною суспільства. Організація політичної публічної влади означає наявність в неї особливого апарату примусу (армії, служб охорони порядку й безпеки)

4. Примус (принуждение).

Ніхто не може довільно ухвалювати рішення щодо свого існування поза державою й про не підпорядкування державній владі. Бездержавність (апатридизм) трактується як ненормальне явище, що було визнано Загальною декларацією прав людини, підписаної в 1948 році. Явища апатридизма бувають можливі у випадках міждержавних конфліктів або непогодженості правових систем окремих держав у питанні про громадянство.

5. Право на застосування насильства. Держава має спеціалізовані органи насильства, до яких прибігає в ситуаціях, установлених законом.

6. Суверенітет.

Суверенітет держави має зовнішній і внутрішній вимір. Це означає, що держава має у своєму розпорядженні вищу й необмежену владу стосовно внутрішніх суб'єктів, що діють у її кордонах, а інші держави зобов'язані поважати цей принцип.

7. Загальність (всеобщность).

Держава охоплює своїм впливом всіх людей, що перебувають на її території (це стосується також громадян інших держав).

8. Державна символіка.

9. Право на стягнення податків і зборів населення.

Податки необхідні для утримання численних службовців і для матеріального забезпечення державної політики: оборонної, економічної, соціальної, і т.д.

Отже, на підставі вищевикладеного можна дати таке визначення держави.

Держава - це особлива форма політичної організації влади, утворена національною або багатонаціональною спільністю на певній території, що володіє суверенітетом і здійснює керування суспільством на основі права за допомогою спеціального механізму (державного апарата) і матеріально-фінансових ресурсів (податків).

Функції держави

Форми активності держави стосовно навколишнього середовища, суспільства, закордонних країн, і т.д. класифікуються у вигляді її функцій. Функції держави - це головні напрямки її діяльності.

Традиційно функції держави підрозділяються на внутрішні й зовнішні.

До внутрішніх функцій варто віднести політичну, економічну, організаторську, правову, соціальну, освітню, культурно - виховну.

1. Політична функція складається в забезпеченні політичної стабільності, здійсненні владних повноважень, розробці політичного курсу.

2. Економічна функція полягає у розробці й здійсненні податкової політики, виділенні кредитів, використанні економічних санкцій.

3. Правова функція забезпечення правопорядку, встановлення правових норм, які регулюють суспільні відносини й поведінку громадян, охорона суспільного ладу від дестабілізації.

4. Організаторська функція - виконання рішень, формування й використання кадрового корпусу керівників, здійснення контролю виконання законів, рішень.

5. Соціальна функція складається в задоволенні життєво важливих потреб людей у роботі, житлі, підтримці здоров'я, здійсненні соціального захисту.

6. Освітня функція — забезпечення демократизації освіти, її безперервності, надання людям рівних можливостей її одержання.

7. Культурно - виховна функція спрямована на створення умов для задоволення культурних потреб людей, формування високої духовності.

Серед зовнішніх функцій варто виділити:

1. Оборонна функція полягає в забезпеченні цілісності, безпеки й суверенітету держави.

2. Військово-агресивна функція — втручання у внутрішні справи інших держав.

3. Дипломатична функція - пов'язана з підтримкою й розвитком міждержавних відносин.

4. Зовнішньоекономічна функція полягає в розвитку взаємовигідного економічного співробітництва й інтеграції з іншими країнами, участі в міжнародному поділі праці.

Всі функції пов’язані між собою. Зовнішні функції закономірно випливають із внутрішніх й є їхнім продовженням, разом з тим вони впливають на внутрішні функції.

Існуючи протягом багатьох тисячоліть, держава змінюється разом з розвитком усього суспільства, частиною якого вона є. У розвитку держави можна виділити два глобальних етапи: традиційний і конституційний.

Традиційні держави виникли й існували переважно стихійно, на основі звичаїв і норм, що йдуть коріннями в стародавні часи. Вони мали інституціональну необмежену владу над підданими, заперечували рівноправність всіх людей, не визнавали особистість як джерело державної влади. Типовим втіленням такого типу держави були монархії.

Конституційна держава є об'єктом свідомого людського впливу, організації, керування й регулювання. Конституційний етап пов'язаний з появою конституції. Перші конституції були прийняті в 1789 році в США ( в 1791 році Білль про права) і у Франції (в 1789 році Декларація прав людини й громадянина й в 1791 році Конституція). Конституція виступає текстом «суспільного договору», що міститься між громадянами й державою, яка й регламентує її діяльність.

Держава як велика політична організація складається з менших організацій, які є ланцюгами цієї великої системи. Поєднує їх те, що всі вони здійснюють функції держави. Система всіх державних організацій, що повинні здійснювати функції держави, називаються механізмом держави:

1. державні органи (апарат держави), які здійснюють управління суспільством;

2. державні підприємства, які здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності;

3. державні установи – державні організації, які під керівництвом державних органів здійснюють функції держави у сфері діяльності, пов’язаної зі створенням нематеріальних цінностей (освіта, культура, наука, спорт).

Найважливішими інститутами держави є:

- представницькі органи (парламент);

- виконавчо-розпорядницькі органи (президент, уряд, прем'єр-міністр...);

- наглядово-контрольні органи;

- судова система;

- органи влади громадського порядку, державної безпеки;

- збройні сили.

Поняття форми держави

Форма держави об’єднує три компоненти: форму державного правління, форму державного устрою і державний режим.

Державне правління – це спосіб організації і здійснення вищої державної влади. Традиційно виділяють такі основні форми державного правління:

1) монархія – це форма державного правління, при якій вища державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і, звичайно, передається у спадок;

2) республіка – форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається виборцями на певний строк.

МОНАРХІЯ

Монархія (від гр. monarchia - єдиновладдя) це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється одноосібно й переходить, як правило, у спадщину.

Основними ознаками класичної монархічної форми керування є:

- існування одноособового глави держави, що користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах);

- спадкоємний порядок спадкової верховної влади;

- представництво держави монарха за своїм розсудом;

- юридична безвідповідальність монарха.

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У буржуазному суспільстві збереглися лише традиційні, а в основному формальні риси монархічного керування.

У свою чергу монархія ділиться на:

- абсолютну

- обмежену(конституційна)

- дуалістичну

- теократичну -парламентарну.

Абсолютна монархія така форма правління, при якій верховна державна влада за законом цілком належить одній особі.

По формулі Петровського Військового уставу – «самовладний монарх, що нікому на світі про свої справи відповіді дати не повинен». Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність яких-небудь державних органів, що обмежують компетенцію монарха.

Виникнення абсолютизму пов'язане із процесом зародження буржуазних відносин і процесом розкладання феодалізму й старих феодальних станів. До найбільш істотних рис абсолютної монархії відносяться: ліквідація або повний занепад станових представницьких установ, юридично необмежена влада монарха, наявність у його безпосереднім підпорядкуванні й розпорядженні постійної армії, поліції й розвиненого бюрократичного апарату.

Влада в центрі й на місцях належить не великим феодалам, а чиновникам, які можуть призначатися й звільнятися монархом.

Державне втручання в приватне життя в епоху абсолютизму здобуває цивілізовану форми, одержує юридичне закріплення, хоча як і раніше має примусову спрямованість. В історії такими країнами були Росія 17 - 18 і Франція до революції 1789 року.

Конституційна монархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха значно обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затверджуваної парламентом. Монарх не вправі змінити конституцію.

Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. Формально вона не втратила свого значення в ряді країн Європи й Азії й дотепер (Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція й ін.).

Конституційна монархія буває парламентарною й дуалістичною. Парламентарна монархія характеризується наступними основними ознаками:

- уряд формується із представників певної партії (або партій), що одержали більшість голосів на виборах у парламент;

- лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою держави;

- у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично відсутня, вона є символічною;

- законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом;

- уряд, відповідно до конституції, несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.

Прикладом такої монархії можна вважати - Великобританію, Японію, Швецію, Бельгію, Данію й ін.

При дуалістичній монархії державна влада носить двоїстий характер. Юридично й фактично влада розділена між урядом, формованим монархом, і парламентом.

Уряд у дуалістичних монархіях формується незалежно від партійного складу в парламенті й не відповідальний перед ним. Монарх при цьому виражає переважно інтереси феодалів, а парламент представляє буржуазію й інші верстви населення. Монарх наділений виконавчою владою й лише частково - законодавчої. Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині (1871 - 1918), а зараз у Марокко, Кувейті, Йорданії.

У деяких державах монарх очолює не тільки світське, але й релігійне керування країною. Такі монархи звуться теократичні (Саудівська Аравія)

Монархії збереглися в тих країнах, де процес демократичного розвитку протікав в еволюційній формі. Сучасні монархії (Англія, Іспанія, Швеція, Японія й т.д.) виконують інтегруючу функцію в суспільстві, передають від покоління до покоління традиційні для даної країни цінності. І тільки на сході, у країнах Перської затоки монархії й у наші дні існують у майже незмінному вигляді.

РЕСПУБЛІКА

Республіка (від лат. Respublika, де res - справа й publika - суспільний) - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк. Загальними ознаками республіканської форми правління є:

- існування одноособового й колегіального глави держави;

- виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;

- здійснення державної влади не по своєму велінню, а з доручення народу;

- юридична відповідальність глави держави, у випадках передбачених законом;

- обов'язковість рішень верховної державної влади. Республіканська форма правління в остаточному вигляді сформувалася в Афінській державі. У міру розвитку громадського життя вона видозмінювалася, здобувала нові риси, усе більше наповнювалася демократичним змістом.

Налічується кілька основних різновидів республіканського правління. У свою чергу вони діляться за формою державного устрою на:

- парламентарні;

- президентські;

- напівпрезидентські (змішані);

- суперпрезидентські.

Парламентська республіка - різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна роль в організації державного життя належить парламенту.

У такій республіці уряд формується парламентським шляхом із числа депутатів, що належать до тих партій, які мають у своєму розпорядженні більшість голосів у парламенті. Уряд несе колективну відповідальність перед парламентом за свою діяльність. Вони залишаються доти у влади, поки в парламенті вони мають більшість. У випадку втрати довіри більшості членів парламенту уряд або йде у відставку, або через главу держави домагається розпуску парламенту й призначення дострокових парламентських виборів.

Уряд має виняткову владу й право клопотання перед президентом про розпуск парламенту. Функції президента в основному зводяться до представницького.

Як правило, глава держави в подібних республіках обирається парламентом або спеціально утвореною парламентською колегією. Призначення парламентом глави держави є головним видом парламентського контролю над виконавчою владою. Процедура обрання глави держави в сучасних парламентарних республіках неоднакова.

Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є те, що уряд лише тоді правочинний здійснювати керування державою, коли він користується довірою парламенту.

Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламент має важливі фінансові повноваження, оскільки він розробляє й приймає державний бюджет, визначає перспективи розвитку соціально-економічного розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики. До парламентарних республік можна віднести Італію (по конституції 1947 року), Австрію, Швейцарію, Ісландію, Ірландію, Ізраїль й ін.

Президентська республіка - один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд з парламентаризмом з'єднує в руках президента повноваження глави держави й глави уряду.

Найбільш характерні риси президентської республіки:

- непарламентський метод обрання президента й формування уряду;

- відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;

- більш широкі, чим у парламентарній республіці повноваження глави держави.

Класичною президентською республікою є США. Відповідно до конституції США, в основі якої лежить принцип поділу влади, чітко визначено, що законодавча влада належить парламенту, виконавча - президентові, судова - Верховному суду. Президент США обирається населенням країни шляхом непрямого голосування (виборів) - через колегію вибірників. Кількість вибірників повинне відповідати числу представників кожного штату в парламенті (конгресі). Уряд формується переможним на виборах президентом, з осіб приналежних до його партії.

Президентська форма правління в різних країнах має свої особливості. У Франції президент обирається загальним голосуванням. Обраним уважається кандидат, що одержав абсолютну кількість голосів.

У президентській республіці уряд відрізняється стабільністю. Парламент не може винести уряду вотум недовіри, президент же не вправі розпустити парламент. Лише у випадку серйозних антиконституційних дій з боку президента йому може бути виражений імпічмент - він достроково відстороняється від влади.

У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з якої за принципом поділу влади нормально функціонують законодавча й судова влади. Ефективно діючий механізм витрат і противаг, що існують у сучасних президентських республіках, сприяє можливості гармонічного функціонування влади, дозволяє уникнути сваволі з боку виконавчої влади. Парламент може обмежувати дії президента за допомогою законів і через затвердження бюджету. Президент звичайно має право вето на рішення парламенту. Президентська республіка переважає в Латинській Америці (Аргентина, Бразилія).

Напівпрезидентська республіка (змішана). Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, що обов'язково повинен бути затверджений парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем'єр - міністр. В Україні функціонує напівпрезидентська форма державного керування. Першим всенародно обраним Президентом був Л. Кравчук. Другим Президентом був обраний Л. Кучма (червень 1994 рік), якого в жовтні 1999 року переобрали на другий строк.

Змішана республіка існує сьогодні в Австрії, Фінляндії, Болгарії, Польщі й ряді інших країн.

У країнах Латинської Америки, Азії, Африки, часто зустрічаються «суперпрезидентські республіки». Ця форма правління - практично незалежна, яка слабко контролюється законодавчою й судовою владою. Це особливий конгломерат традиційної форми з напівдиктаторським керуванням, а подекуди президент навіть оголошується довічним главою держави ( Заїр, Малаві й ін.).

Державний устрій – це поділ території держави на певні складові й розподіл влади між нею і цими складовими. Історично склалися дві форми державного устрою: проста і складна.

Проста: - унітарна держава

Складна: - федеративна, конфедеративна, імперія.

Унітарна держава

Унітарна держава - це єдине, цільне державне утворення, що складається з адміністративно - територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади й ознаками державної незалежності не володіють.

Унітарна держава характеризується наступними ознаками:

- унітарний устрій припускає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі й судові органи, які здійснюють верховне керівництво відповідними органами;

- на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;

- складові частини унітарної держави (області, департаменти, округу, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

- унітарна держава, на території якої проживають не більші по чисельності національності, широко допускає національну й законодавчу автономії;

- всі зовнішні міждержавні зносини здійснюють центральні органи, які офіційно представляють країну на міжнародній арені:

- має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.

Розходження в ступені й формах контролю центральної влади над місцевими органами керування дозволяють говорити про централізовані (Великобританія, Швеція, Данія й ін.) і децентралізовані (Франція, Італія, Іспанія) унітарні держави, але ці розходження стосуються вузької сфери керування.

До унітарних держав відносяться такі держави як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія, Україна, Англія, Китай. У ряді унітарних держав деякі регіони користуються адміністративною автономією (Шотландія й Північна Ірландія у Великобританії, обласна автономія в Італії, Крим в Україні).

Федерація

Федерація - являє собою добровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу.

Федеративний державний устрій неоднорідний. У різних країнах він має свої унікальні особливості, які визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації й насамперед національним складом населення країни, своєрідністю побуту й культури народів, що входять у союзну державу.

Разом з тим можна виділити найбільш загальні риси, які характерні для більшості федеративних держав:

1. Територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів: штатів, кантонів, земель, республік і т.д.

2. У союзній державі верховна виконавча, законодавча й судова влада належить федеральним державним органам.

3. Суб'єкти федерації мають право прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі й судові органи.

4. У більшості федерацій існує союзне громадянство й громадянство федеральних одиниць.

5. При федеральному державному устрої в парламенті є палата, що представляє інтереси членів федерації.

6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, Канада, Мексика й ін.).

7.Суб'єкти федерації не мають право виходу зі складу федерації.

Федерації будуються по територіальній, національній, і змішаній (Росія) ознаці, що значною мірою визначає характер, зміст, структуру державного устрою.

Територіальна федерація (США) характеризується значним обмеженням державного суверенітету суб'єктів федерації. Національні федерації (Індія) характеризуються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальною й національною федерацією складається в різному ступені суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада в територіальних федераціях має верховенство стосовно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.

У складі федерації може бути різна кількість суб'єктів: у США - 50, у Канаді - 10, в Австрії - 9 і т.д.

Конфедерація

Конфедерація - це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їхніх спільних інтересів.

При конфедеративному устрої держави - члени конфедерації - зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.

У відмінності від федеративного устрою конфедерація характеризується наступними рисами:

- конфедерація не має своїх загальних законодавчих, виконавчих і судових органів, у відмінності від федерації;

- конфедеративний устрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету;

- зберігає громадянство тих держав, які перебувають в тимчасовому союзі;

- держави можуть домовитися про єдину грошову систему, про єдині митні правила, про міждержавну кредитну політику на час існування союзу.

Як правило конфедеративні держави не довговічні, або вони розпадаються, або перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815-1867), Швейцарський союз (1815 - 1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація, Німеччина (1815 - 1867). Сучасними прикладами конфедерації є Британська Співдружність націй, Європейський Союз.

Імперія

Імперія - це своєрідні державні утворення, для яких характерні: велика територія, багатонаціональний склад населення при обов'язковій наявності державотворчої нації, сильна централізована влада.

В історії людства відомі Китайська, Монгольська, Римська, Візантійська, Німецька, Французька, Англійська, Російська й ін. імперії. Більшість імперій виникли за рахунок насильницького приєднання нових територій до сильної національної держави. Відносини в рамках імперій будувалися по вертикалі метрополія - колонія, центр - провінція, центр - національні республіки. У різних формах імперії, що виникли в рабовласницькому суспільстві, проіснували до 2 половини 20 століття й були знищені в результаті європейських соціальних революцій і національно - визвольного руху.

Політичний (державний) режим – це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

У сучасних умовах державні режими класифікують так:

1) демократичний режим – це режим, що характеризується децентралізацією, розосередженням влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів, це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління та прийняття рішень відповідно до волі більшості;

2) авторитарний режим – це режим, що характеризується значним зосередження влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав та свобод громадян і їх об’єднань, строгою регламентацією їхньої активності, різким скорочення повноважень демократичних інституцій;

3) тоталітарний режим – це режим, що характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумці

У світі існувало та існує розмаїття державних форм державного ладу:

1. аристократія - влада привілейованої меньшості, спадкової еліти;

2. тиранія – одноособова влада, що не передається в спадщину та здійснюється за допомогою репресій;

3. теократія – поєднання вищої світської і духовної влади в одних руках (наприклад, папа римский у Ватикані);

4. олігархія – владарювання невеликої купки багатіїв (іноді «плутократія» );

5. охлократія – влада юрби, не керована жодними законами і нічим не обмежена.

Платон створив теорію кругообігу форм державного ладу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Аристотель визначав правильні (монархія, аристократія, політія) та неправильні (тиранія, олігархія, демократія) форм державного ладу.

Правова держава

Владыки! Вам венец и трон

Дает Закон - а не природа;

Стоите выше вы народа,

Но вечный выше вас Закон,

И горе, горе племенам,

Где дремлет он неосторожно,

Где иль народу, иль царям,

Законом властвовать возможно

А.С. Пушкин

Термін «правова держава» (Rechfssaat) твердо встановився в німецькій юридичній літературі в першій половині 19 століття (у роботах К.Т. Вельхера, Р. фон Молячи й ін.), а надалі одержав широке поширення. Прихильником ідеї правової держави був український учений Б. А. Кистяковський. Ідея правової держави зародилася в далекій давнині. Платон писав, що держава можлива лише там, де панують закони, «де закон - цар над правителями, а вони його раби». На стражі законів повинне стояти правосуддя. Платон помітив, що в державі повинні бути відповідно організовані суди. Хоча в розумінні Платона судова влада ще не самостійна галузь влади.

В 18-19 століттях у Європі сформувалася цілісна концепція правової держави. Французькі філософи Ш. Монтеск'є (концепція поділу влади) і Ж-Ж. Руссо (ідея народного суверенітету) вважали, що в природі й суспільстві діють природні об'єктивні закони. Закони в державі регулюють відносини між людьми, народами й правителями. За допомогою суспільного договору люди делегують державі частину своїх прав і свобод, одержуючи замість тверді правові гарантії від держави. Розвиваючи ідею про суспільний договір, німецький філософ И. Кант вказував, що в правовій державі буде постійно розширюватися практичне застосування принципів волі й соціальної справедливості. На думку Канта, тільки з'єднана воля всіх осіб, що утворять народ, може бути джерелом законів у правовій державі. Маючи право участі в загальному рішенні, кожний у той же час зобов'язаний неухильно йому підкорятися. Кожний громадянин вправі визнати над собою тільки таку владу, що сама неухильно дотримується тих же законів, що й він. «Правова держава» И. Канта ґрунтувалася на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Громадяни можуть робити все, що не заборонено законом, держава ж може робити тільки те, що дозволено законом, правосуддя повинне бути незалежним і покладатися на презумпцію невинності. Права людини повинні мати пріоритет над правами будь-якої спільності (нації, класу), а права нації повинні бути пріоритетними над правами держави.

Правова держава - це така держава, де на практиці забезпечена вища влада закону, де влада заснована на праві, їм обмежується й через нього реалізується.

Основні принципи правової держави: