Норма права. Поняття системи права як внутрішньої його організації
Первинним ланцюгом системи права є норма права - це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки суб’єкта права, загального характеру, що в установленому порядку приймається, змінюється, забезпечується державою для регулювання суспільних відносин. Правові норми поділяють за спрямованістю на норми-заборони (заборона на певні дії), норми-приписи – установлюють обов’язки громадян. Бувають матеріальні норми – установлюють заборони, обов’язки, права – громадянин має право здобувати освіту екстерном – і процесуальні – визначають порядок використання цих прав та обов’язків (складання екзаменів екстерном громадянин подає заяву до районного відділу освіти).
Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв’язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.
Гіпотеза(якщо)– це частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.
Диспозиція (тоді) – це частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто само правило поведінки.
Санкція(інакше) – це частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).
Норми права можуть об’єднуватися в інститути й галузі права.
Інститут права можна визначити як відокремлену групу взаємозв’язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.
Система права – це внутрішня форма права, що визначає певну взаємодію між його елементами - галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.
Галузь права – це сукупність правових норм (приписів), що за допомогою певного методу правового регулювання регулюють суспільні відносини в певній сфері.
Серед існуючих галузей права розрізняють конституційне (державне), яке встановлює основні норми існування і діяльності держави, адміністративне (регулює відносини, що складаються у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності), фінансове (регулює відносини, що виникають під час надходження та розподілу коштів державного бюджету), земельне (регулює відносини між державою та суб’єктами різних форм власності на землю), цивільне - гражданское (його норми регулюють майнові та деякі особисті немайнові відносини), трудове (регулює відносини, що виникають між працівником та роботодавцем / власником підприємства), кримінальне (установлює відповідальність за найбільш небезпечні порушення закону - злочини), сімейне і т. ін.
Усі існуючи галузі права можна поділити на галузі публічного й галузі приватного права. Визначальним при цьому є метод правового регулювання, який переважно використовується. У галузях публічного права основним є імперативний метод регулювання, у галузях приватного права – диспозитивний метод. Імперативний метод передбачає можливу нерівність учасників правовідносин, використання примусу, жорстку обов’язковість правових норм і рішень. При диспозитивному методі регулювання обидві сторони правовідносин рівні між ними можуть бути врегульовані шляхом певних договорів, угод.
Медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів.
Предмет медичного права складається об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об'єктивність пов'язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров'я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.). Слід також відмітити, що суспільні відносини, котрі виникають у сфері медичної діяльності, регулюються не тільки нормами права. Мова йде про те, що історично обумовлене відношення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до медичних працівників - як до людей, що керуються в своїх професійних діях перш за все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, пов'язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація обумовлює становище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних установ знаходяться під значним впливом етичних і моральних норм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не можуть бути регламентовані законом. З цієї причини до предмету медичного права належать ті суспільні відносини, які можуть підлягати правовому регулюванню.
Особливе місце в системі права займає міжнародне право. Разом із системою права існує система законодавства. Система законодавства – це сукупність усіх прийнятих у встановленому порядку й упорядкованих нормативно-правових актів держави. Система законодавства має як вертикальну, так і горизонтальну побудову. Горизонтальна структура - поділ за галузями (галузева структура), а вертикальна - це поділ за рівнем юридичної сили правових актів.
Характеристика джерел права як зовнішньої форми його вираження
Окрім внутрішньої розрізняють також зовнішню форму права, або джерела права. Це способи юридичного вираження права, його організація в належну юридичну оболонку.
До зовнішньої форми (джерел) права відносять:
1) правовий звичай – це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру;
2) правовий (судовий чи адміністративний) прецедент – це рішення компетентного органу держави щодо конкретної справи, яке стає обов’язковим для вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ;
3) нормативний договір – це формально-обов’язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб’єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір);
4) нормативно-правовий акт – це письмовий документ державного органу, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, забезпечується державою і породжує юридичні наслідки. Різновидами цих джерел права є закони, постанови, укази, інструкції, розпорядження.
За юридичною силою нормативні акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.
Закони – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Конституція – Основний закон держави.
Підзаконні нормативно-правові акти – це документ компетентного органу держави, що приймається на основі виконання та відповідно до закону. Залежно від юридичної сили їх класифікують на загальні (постанова Верховної Ради України, укази президента України), відомчі (акти міністерств, державних комітетів), місцеві, локальні (регламентують діяльність конкретних підприємств).
Систематизація нормативних актів – це діяльність з упорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.
Інкорпорація – об’єднання кількох нормативних актів в одному збірнику без змін їхніх норм. Критерій систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження.
Кодифікація – це вид систематизації нормативних актів, що стосується їх переробки, узгодження, що супроводжується зміною змісту їхніх норм (усуненні розбіжностей і суперечностей, скасуванні застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Результатом кодифікації стає новий нормативно-правовий акт - кодекс, статут, закон, положення.
Кодекс – це кодифікаційний акт, що забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існує вісімнадцять Кодексів.
Правові відносини
Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії взаємних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються державою.
Основні ознаки правовідносин:
1) вони виникають на основі норм права або укладання угоди;
2) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб’єктні права та юридичні обов’язки;
3) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і об’єднань;
4) здійснення суб’єктивних прав чи додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Медичні правовідносини - це результат впливу норм медичного права на поведінку суб'єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв'язки.
Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин.
Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти (прийняття, зміна чи припинення нормативно-правового акта, укладання угоди).
Суб’єктами правовідносин вважають тих учасників, які є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Суб’єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов’язків, здійснювати їх від свого імені й нести юридичну відповідальність за свої дії.
Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин:
1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу.
2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу.
3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).
Правоздатність – це здатність суб’єкта бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (з моменту народження і припиняється з її смертю).
Дієздатність – це здатність суб’єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки. ЇЇ поділяють на угодо- і деліктоздатність (з 18 років).
Угодоздатність – це здатність суб’єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати й укладати цивільно-правові угоди.
Деліктоздатність – це здатність суб’єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.
Об’єкти правовідносин – це реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
Юридичні обов’язки – це закріплена нормами права міра необхідної, найбільш розумної та доцільної поведінки особи (суб’єкта), спрямована на задоволення інтересів носія суб’єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.
Суб'єктом медичних правовідносин - пацієнтом - може вважатися особа за умови, що вона:
а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); щодо особи, яка не досягла віку 14 років, а також особи, визнаної в установленому законом порядку недієздатною, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників;
б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків).
Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання щодо яких надають їх законні представники, ці законні представники, по суті, також є суб'єктами цих складних правовідносин.
Слід також відмітити, що у випадках надання невідкладної медичної допомоги, а також при лікуванні пацієнта з обмеженою дієздатністю (кома, параліч, порушення свідомості і т.п.) умови і вимоги до пацієнта як суб'єктів правовідносин змінюються. Так, згідно з п. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я громадян, у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.
У таких випадках, без сумніву, не доводиться говорити про наявність вираженого самим хворим бажання вступати в правовідносини і укладати договір з лікувальною установою. Тут необхідно орієнтуватися на волевиявлення родичів хворого, а за неможливості швидкого контакту з ними (автомобільна катастрофа, різке погіршення стану здоров'я людини, що проживає в іншому місті тощо.) - на обов'язок медичних працівників надавати допомогу хворим, закріплений у нормативних актах і який міститься у самій суті медичної професії.
Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виникнення чи припинення правовідносин.
Юридичні дії поділяють на правомірні й неправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти – таку юридичну поведінку, що здійснюється з метою породження юридичних наслідків, правомірні юридичні вчинки – такі дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків.
Неправомірні юридичні дії – це правові аномалії, зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини й різні проступки.
До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв’язує виникнення чи припинення правовідносин.
Зміст медичних правовідносин складають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які реалізуються в поведінці суб'єктів медичних правовідносин. Наприклад, суб'єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований лікарем метод лікування, а юридичний обов'язок - виконувати медичні приписи, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я. В той же час у медичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов'язок надавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб'єктивне право - відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.
Правомірна поведінка
Правомірна поведінка – це суспільно необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб’єктів, що виявляється у здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.
До ознак правомірної поведінки відносяться: об’єктивна можливість і необхідність, бажаність і допустимість, відповідність інтересам громадянського суспільства, гарантованість і охорона державою, відповідність поведінки нормам права.
Правосвідомість– система поглядів, понять, уявлень, почуттів із приводу чинного права або ситуацій, що пов’язані з правом.Правосвідомість складається з таких елементів: правова ідеологія – система правових поглядів, що відображають наукове (теоретичне) ставлення суспільства до права; правова психологія – система правових поглядів, що відображають буденне, емоційне ставлення суспільства до права.
Правопорядок – система суспільних відносин, будь-яких інших дій, що мають правове значення і здійснюються в суспільстві відповідно до вимог права.
Дотримання правопорядку передбачає забезпечення в державі принципу законності. Цей принцип передбачає точне й неухильне здійснення всіх нормативно-правових актів, а також ефективний контроль за неухильним дотриманням норм права й притягнення винних у правопорушеннях до юридичної відповідальності. Правопорядок – реалізована законність.
Правова культура– система правових цінностей, вона є ознакою високого рівня правосвідомості людини.
Мораль - опора права.
Право спирається на мораль, яка допомагає йому регулювати суспільні відносини. Право допомагає моралі бути дієвою, а мораль служить основою юридичних норм. Як вже зазначалося, право як регулятор поведінки людей з’явилося значно пізніше моралі, з виникненням держави. Що є спільним як для моралі, так і права:
1. в них сконцентровані загальнолюдські цінності;
2. позитивно впливають на поведінку людей;
3. вони змінюються під впливом змін, які відбуваються в суспільстві;
4. мораль і право взаємодіють між собою.