Кіммерійці — назва племен ассирійців, що жили на території України з IX по VII ст. до н. е.

Хроніка російської історії

Від появи людини —

IIIтис. до н. е. Кам’яний вік.

III — І тис. до н. е. Бронзовий вік.

І тис. до н. е. — І ст. н. е. Залізний вік.

IX — перша половина

VII ст. до н. е. Розселення кіммерійців у Північному Причорномор’ї.

Кіммерійці — назва племен ассирійців, що жили на території України з IX по VII ст. до н. е.

Перші відомості про кіммерійців містить “Одіссея” Гомера. За даними Геродота та відомостями інших авторів і джерел (зо­крема, ассирійських клинописних текстів кін. VIII—VIIст. до н. е.), кіммерійці жили у Північному Причорномор’ї, займали територію між ріками Тір (Дністер) і Танаїс (Дон) та Кримський і Таманський п-ви. У VI ст. до н. е. грецькі колоністи назвали Керченську протоку Боспором Кіммерійським.

Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Вони також займалися землеробством і виготовленням виробів із заліза. У суспільній організації досягли рівня військової демократії. Кіммерійці вели війни з Урарту (держава на території сучасної Вірменії) та Ассирією, у 70-ті рр. VII ст. до н. е. вони захопили Фригію, а в 50-ті рр. — Лідію (обидві — в Малій Азії). У VII ст. до н. е. були вигнані з Північного Причорномор’я і частково асимільовані скіфами.

Скіфи. Головні відомості про скіфів дають археологія і праці Геродота. Скіфи прийшли зі сходу в VII ст. до н. е. й улаш­тувалися на північному узбережжі Чорного моря. Скіфи — це велике племінне (державне) об’єднання, яке займало у VII—V ст. до н. е. середнє і південне Подніпров’я, Нижній Дон, Кубань і Тамань. Могутня Скіфська держава зуміла протистояти військово-політичним претензіям персів і македонян. Територію Скіфії населяли неоднорідні народи, що розрізнялися госпо­дарським укладом і способом життя: скіфи-орачі, скіфи-кочівники. З III ст. до н. е. по III ст. н. е. скіфи очолюють державне об’єд­нання в Північному Причорномор’ї — Скіфське царство зі столи­цею на Дніпрі (Кам’яне городище).

У скіфів було розвинуте господарство, зокрема землеробство, скотарство і ремесла. Вони активно торгували з грецькими колоніями. Скіфи мали досить розвинені соціальні відносини. Знамениті скіфські кургани донесли до нас свідчення яскравої і своєрідної культури.

Відомий поетичний образ скіфів як “азіатів із розкосими і жадібними очима”, створений О. Блоком, не відповідає дійсності: антропологічні матеріали доводять, що жодних монголоїдних рис у скіфів не було. Вони були типовими європеоїдами, а за мовою належали до північноіранської групи. Із сучасних народів найближче до них за мовою осетини — нащадки сарматів, найближчих родичів скіфів.

III ст. до н. е. — III ст. н. е. Розселення сарматських племен.

Сармати. Перейшовши в причорноморські степи із Західної Азії в III ст. до н. е., сармати розбили скіфів і зайняли землі Причорномор’я і Прикаспію.

Амазонки. Одна лише згадка про них одразу малює в нашій уяві образ жінок, які ні в чому не поступалися чоловікам у доблесті, відвазі та військовому вишколі. Досі не розкрита таємниця появи слова “амазонка”. Приблизно, воно походить від древнього індоєв­ропейського “велика мати” (вдова старійшини великої сім’ї) або “асзін” (“асзеноза”). Греки, зіткнувшись під час колонізації з не­знайомими їм раніше мовами, побутом і звичаями численних ко­чових племен, переінакшили почуте ними поняття на свій лад — “амазонка”.

Перекази про амазонок є поширеним сюжетом античної міфології. Так, Геродот у знаменитій “Історії” наводить одну оповідь, у якій описує появу представниць племені амазонок на землях скіфів.

Після звитяжної битви під Фермодонтом елліни поверталися додому на трьох великих кораблях, везли із собою полонених у бою амазонок. У відкритому морі ті напали на греків і, заволодівши зброєю, всіх перебили і захопили судна. Однак, не вміючи керувати кораблями, вони були змушені тривалий час безпомічно пливти за хвилями і вітром, поки не пристали до землі скіфів.

Амазонки зійшли на землю і, захопивши табун коней, стали робити набіги на сусідні околиці. Під час чергового збройного зіткнення скіфи, прийнявши відважних вершниць, що напали на них, за молодих чоловіків незнайомого племені, дали їм гідну відсіч і вбили декількох амазонок. Тільки тоді вони виявили, що воювали з жінками.

Здивовані цим фактом і вражені проявленою ними хоробрістю, скіфи вирішили мирно приєднати групу амазонок до свого племені. Для цього вони послали до них загін своїх найкрасивіших юнаків. Через деякий час, зумівши порозумітися з безстрашними войовницями й узявши їх собі в дружини, молоді скіфи назавжди покинули місце свого звичного мешкання. Так, за одним із грецьких переказів, з’явилося плем’я савроматів.

Гуни були вихідцями з монгольських степів, відкіля вони відкочували спочатку в Середню Азію і на Південний Урал, де ввійшли у військово-дипломатичний союз із вогулами (мансі), а потім — у Причорномор’я. Л.М. Гумільов пише, що на Південному Уралі утворився новий етнос — західні гуни, “так само схожі на старих азіатських хунів, як техаські ковбої на англійсь­ких фермерів”. Могутній гунський союз під верховенством їхнього вождя Аттіли наприкінці IV ст. увірвався в Європу. Після 70 років воєн і походів, у середині V ст., після смерті Аттіли у 451 р., гунський союз розпався. Частина гунів, залишилась на Дунаї й у Причорномор’ї, поступово була асимільована їх сусідами, інша частина відкочувала на схід.

VI-IX ст. Панування аварів.

Авари в VI ст. повторили шлях гунів з Азії в Європу; вони влаштувалися на теперішній Угорській рівнині і заснували могутню державу — Аварський каганат, що існував до початку IX ст. Рух авар через східноєвропейські степи супроводжував запеклими сутичками зі слов’янами. У “Повість временних літ” розповідається, що авари (“обри”) поневолили частину слов’ян і піддали їх жорстокому гнобленню. Войовничі авари постійно здійснювали набіги на Візантію і на Західну Європу, їхні орди досягали берегів Північного моря. Зрештою, після тривалих воєн, авари були розгромлені франками і зникли зі сторінок історії. Їхню загибель на Русі відображено в приказці: “Загинули аки обри”.

VII ст. Виникнення Хозарської держави.

Хозарський каганат — державне утворення, що виникло в середині VII ст. на території Нижнього Поволжя і східної частини Північного Кавказу. Первісною етнічною основою каганату були кавказькі племена хозар.

Проживаючи спочатку в Північному Дагестані, хозари з’явилися у Східній Європі після гунської навали (ІV ст.) і кочували у Західно-Прикаспійському степу між річкою Сулак у Північному Дагестані й Нижньою Волгою, займаючись здебільшого скотарством (у низинах Волги), землеробством та садівництвом. Разом із племенами савірів нападали на володіння Візантії та Ірану.

В VI ст. хозари були підкорені Тюркським каганатом. У результаті розпаду Західнотюркського каганату виник як його продовження Хозарський каганат на чолі з ханами з тюркської династії Ашина. Його столицею до початку VIII ст. було м. Семендер у Дагестані, згодом — Ітиль на Нижній Волзі. В другій половині VII ст. хозари підкорили приазовських булгар, які входили до об’єднання Велика Булгарія, а також царство гунів-савірів у Дагестані, обклали даниною Албанію Кавказьку. З Візан­тією хозари встановили союзницькі відносини, спрямовані проти Арабського халіфату, що утвердився у другій половині VII ст. на Закавказзі.

На початку VIII ст. Хозарський каганат володів Північним Кавказом, Дагестаном, частиною Закавказзя і степом між Доном і Волгою. Хозари обклали даниною східнослов’янські племена, воювали з Візантією за Тамань, Крим, Босфор.

У 735 р. у землі хозар вдерлися араби і перемогли їх. Каган, його оточення і частина населення каганату змушені були прийняти іслам (каган та його оточення невдовзі відмовилися від цієї релігії). У першій половині VIII ст. у Хозарію переселилися вигнані з Візантії та сасанідського Ірану групи єврейських купців та лихварів, у т. ч. князь Булан.

Любецький з’їзд князів — зібрання найвпливовіших давньоруських князів з роду Рюриковичів Володимира II Мономаха, Святополка Ізяславича, Давида Святославича, Олега Святославича, Давида Ігоровича і Василька Ростиславича в м. Любечі (тепер смт. Чернігівської обл.). Головною метою з’їзду було:

— вироблення рішень, спрямованих на припинення чвар між Рюриковичами за спадкове право на управління удільними отчими територіями;

— об’єднання військових сил проти половецької загрози, що зростала.

Любецький з’їзд закріпив два основоположні принципи стосунків між Рюриковичами: “хай кожен тримає отчину свою” і “не переступати межі братньої”.

Князь у ІХ—ХVІ ст. у слов’ян та у деяких інших народів — голова феодально-монархічної держави або окремого політичного об’єднання (удільний князь); представник феодальної аристокра­тії; пізніше — дворянський титул.

Давніше значення цього слова “родовладники” відклалося, судячи з усього, у весільній лексиці українсько­го та російського народів, у яких наречені (умовно кажучи, засновни­ки роду), називаються князем та княгинею. Князі також очолю­вали племена та племенні союзи. У результаті консолідації пле­мен та пов’язаного з цим зміцнення князівської влади усклад­нювалися і функції князя. Він організовував та очолював оборо­ну, наступальні операції, відав зовнішньою політикою союзу пле­мен, також виконував релігійні та судові функції. З утворенням перших держав (наприклад у антів) князі стояли на їх чолі.

На Русі князі очолюють окремі князівства-землі: Київське, Переяславське, Волинське, Галицьке та ін. З об’єднанням князівств навколо Києва глава цього об’єднання починає титулуватися великим князем. Протягом другої половини ІХ — у Х ст. князівська влада набула подальшого розвитку і значно зміцніла. Територія держави, котра постійно збільшувалася, вимагала від князівської влади більше активності та самостійності.

До названих функцій князя додалися такі, як підкорен­ня інших східнослов’янських племен та підтримка військово-по­літичного панування над “прилученими сусідами”, також знач­но розширилися релігійна роль князя та його права в галузі суду та управління. Слід зазначити, що в X ст. влада князя була обме­жена радою старійшин (“старці градські” ). Князь також мав прислухатися до думки народних зборів, котрі називалися “віче”. Окремі князівства-землі в ХІ—ХІІ ст. починають дробитися на князівства-уділи на чолі з удільними князями.

У ХІ—ХП ст. князь на Русі був необхідним елементом соціально-політичної організації суспільства. Якщо князя не було, порушувалося нормальне життя волості, яка опинялася на межі небезпеки насамперед перед зовнішнім світом.

У процесі зміцнення влади князь долає опір місцевої боярської знаті, отримує титул короля, наприклад, у Галицько-Волинській державі, в Чехії, Польщі.

Після захоплення монголо-татарами руських князівств роль князя значно зменшилася. З переходом українських земель під владу Великого князя литовського в ХІV ст. українські князі стали його васалами і поступово протягом ХV—ХVІ ст. — перетворилися на впливових земельних магнатів, що зберігали ще деякі зі своїх привілеїв. У царській Росії в XVI ст. поряд з успадкованим з’явився і пожалуваний царем титул князя, якій існував до 1917 р.

1108 Заснування міста Владимира.

Владимир виник як міцна фортеця для захисту Ростово-Суздальської землі з південно-західного напряму. Заснував місто Володимир Мономах, щоб боронитися від нападів князя Олега Святославича, з яким вів тривалу війну за володіння краєм.

1111—1174 Життя та діяльність Андрія Болюбського — князя владимиро-суздальського.

Андрій Юрійович Боголюбський — владимиро-суздальський князь у 1157—1174 рр. Син Юрія Долгорукого, народився і виховувався в Ростово-Суздальській землі.

1149 р., коли Юрій Володимирович оволодів Києвом, Андрій Юрійович отримав від батька київську князівську резиденцію у Вишгороді. Через рік був переведений у західноруські землі, де тримав Туров, Пінськ і Пересопницю.

У 1151 р. за згодою батька повернувся на Суздальщину, володів уділом у Владимирі-на-Клязьмі. Коли в 1155 р. батько в черговий раз оволодів Києвом, Андрій Юрійович був знову переведений ним до Вишгорода. Цього разу Андрій Юрійович також довго не затримався на Київщині, самовільно повернувшись до Володимира (куди вивіз і знамениту ікону Божої Матері, яку згодом було названо Владимирською Богородицею й перевезено до Москви).

Сумновідомим на Русі Андрій став після страшного погрому Києва, який учинили його війська в 1169 р. Оволодівши Києвом, посадив на князівському престолі князя Гліба Переяславського. Залишивши за собою титул великого князя, повернувся до Ростово-Суздальської землі, перенісши її столицю до Владимира-на-Клязьмі.

З іменем Андрія Юрійовича асоціюються процеси прискореного формування в Північно-Східній Русі деспотичної монархії. Самовладдя князя та терор стосовно опонентів спричинили виникнення проти нього змови, в результаті якої у ніч з 28 на 29 червня 1174 р. у своєму селі Боголюбові князя Андрія було по-звірячому вбито.

1125—1157 Князювання Юрія Володимировича (Долгорукого).

Владимиро-Суздальське князівство охоплювало землі частково кривичів, в’ятичів, також неслов’янських племен — мері, муроми, весі. У зв’язку з віддаленістю від центру ця земля відносно слабо залежала від влади київських князів. У ХІ—ХІІ ст. тут сформувалося велике феодальне землеволодіння, що сприяло укріпленню місцевого боярства, яке фактично було господарем землі. Політичними центрами були міста Ростов — цитадель “старого” боярства — і Суздаль, тому спочатку цей край називався Ростово-Суздальська земля. В XII ст. тут відбулися зміни. За рахунок колонізації краю з Південної Русі-України зросла кількість населення, з’явилися нові групи населення, не пов’язані зі “старим” боярством і незалежні від нього, виникло чимало нових міст — Владимир, Переяслав-Залеський, Юр’їв Польський та ін., з яких найважливішим був Владимир-на-Клязьмі, який згодом став пре­тендувати на роль столиці (звідки і нова назва — Владимиро-Суздальська земля). Під 1147 р. у літописі вперше згадується невеликий населений пункт князівства — Москва.

Внаслідок віддаленості від степу тут не було поло­вецьких набігів. У руках місцевих князів був такий магістральний шлях, як Волга, який вів у країни Сходу. Через князівство проходили всі новгородські шляхи на схід, що давало можливість владимиро-суздальським князям впливати на економіку Новгорода.

Особливістю державно-політичного устрою Владимиро-Суздальського князівства була авторитарна влада князя, в руках якого зосереджувалися необмежені повноваження. Хоча князям і довелося вести запеклу боротьбу з незалежним і свавільним боярством і навіть один із князів був убитий в ході цього протистояння (Андрій Боголюбський у 1174 р.), проте боярство було приборкане остаточно при Всеволоді Велике Гніздо.

Князівство відокремилося від Києва під час правління молодшого сина Володимира Мономаха Юрія Долгорукого, який, можливо, отримав це прізвисько за намагання захопити чужі володіння. Юрій Долгорукий (1125—1157) втручався в усі міжусобиці, борючись за лідерство в масштабах всієї Русі. Намагаючись утвердитися на великокнязівському престолі в Києві, цей князь не розглядав свої володіння як самостійну одиницю, розцінював їх як додаток до своїх південних володінь, сходинкою до Києва. Остаточно оволодівши Києвом, він там і помер.

Син Юрія — Андрій Боголюбський (1157—1174) теж претен­дував на титул великого князя Русі, але центром об’єднання бачив уже не Київ, а столицю свого князівства, якою він зробив Владимир-на-Клязьмі.

У боротьбі з сепаратизмом місцевих бояр князь Андрій опирався на городян і дрібних феодалів — дворян (термін “дворяни” — уперше застосовується у Владимиро-Суздальській землі з XIII ст.). Занепокоєні бояри організували змову і вбили його.

Вершиною розквіту і могутності князівства стало правління брата Андрія Боголюбського — Всеволода Юрійовича Велике Гніздо (1176—1212). Князь рішуче розправився з боярською опо­зицією, конфіскував майно найбільш запеклих своїх ворогів.

Всеволод силою підкорив Рязанське князівство. У Новгород він направив княжити свого сина. Переяславське князівство також залежало від владимиро-суздальського князя, сюди він сажав своїх синів. Київ змушений був зважати на авторитет північного можновладця. У Київській землі Всеволод отримав в уділ Поросся з містами Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав. Всеволоду виявив покірність галицький князь Володимир Ярославич. Авторитет суздальського князя був такий великий, що всі руські князі та частина польських під його тиском змушені були дати клятву не втручатися в галицькі справи (“не шукати галицького стола під Володимиром”). Успішно здійснювалася експансія князівства у східному напрямку — перемогою закінчився похід у 1183 р. на Волзьку Болгарію.

В останній рік життя Всеволода було скликано своєрідний орган влади — прототип земського собору. Тоді великий князь скликав бояр, представників духовенства, купецтва, дворянства й “усіх людей” для вирішення питання спадкування престолу. Цей з’їзд присягнув Юрію Всеволодовичу.

Після смерті Всеволода Велике Гніздо між його синами починаються чвари за великокнязівський престол, що привело до ослаблення впливу князівства на інші землі. Зрештою великим князем став Юрій Всеволодович, за якого певною мірою було припинено процес дроблення на уділи. До монголо-татарського нападу Владимиро-Суздальське князівство було одним із наймогутніших на Русі та зберігало політичну єдність під верховенством великого князя.

Походження назви “Русь”

Термін Русь має чотири значення.

1. Етнічне: Русь — народ, плем’я тощо.

2. Соціальне: Русь — суспільний прошарок або стан.

3. Географічне: Русь як територія, земля.

4. Русь як держава.

Найдавніша достовірна згадка назви Русь зафіксована близько 839 р.у франкській хроніці єпископа Пруденція

Поняття “Русь” та “Руська земля” вживає літописець спочатку стосовно порівняно невеликого регіону Середньої Наддні­прянщини, що охоплював Київщину, Переяславщину і Черні­гівщину.Згодом, із розширенням Давньоруської держави і вхо­дженням до її складу всіх східнослов’янських племен, термін “Руська земля” поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого, від витоків Дністра і Західного Бугу на заході до верхів’їв Волги, Оки та Верхнього Наддоння на сході. Разом із тим, зберігалося поняття Руської землі у вузькому значенні — як регіон Київщини і Поросся.

Упродовж XII — початку XIII ст. етнічна назва “Русь”, яка досі стосувалася полян та чернігівських і переяславських сіверян, поширюється на захід від Дніпра — на Поділля, Волинь і найпізніше — на Галичину. Причому Руссю в цей період джерела не називають землі Новгорода Великого, Ростовську і Муромську землі, а також Суздальщину з її новим політичним центром — Владимиром-на-Клязьмі.

Галицький літописець застосовує до галицько-волинського князя Романа, який зумів об’єднати більшість українських земель титул “самодержця всієї Русі”. Таким чином поняття “Русь” на кінець XII — початок XIII ст. ідентифікується з нинішньою Україною, для населення якої воно стало національною назвою.

Занепадом державності на українських землях скористалися владимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340—1353) наважився титулувати себе “Великим князем всея Руси”, хоча для цього не було жодних реальних підстав. Це усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кінця XVII — початку XVIII ст. вживалися переважно назви “Москва”, “Московія” (а до її населення — “московити”) і лише пізніше — “Росія”. Аналогічну термінологію застосовували також багато мандрівників, які у XVI—XVII ст. відвідували Московську державу (Сигізмунд Герберштейн, Адам Олеарій та ін.). Водночас щодо України застосовувалась її стара назва “Русь”.

Поряд із латинським варіантом назви Русі у Західній Європі для позначення Київської Русі та України в X—XVI ст. вживався також етнонім “Росія”.

Термін “Росія” (країна ромеїв) має грецьке походження й утворився згідно з правилами грецької граматики від імені “Рос”, різновиду терміна “Русь”. Таким чином, “Росія”, “російський” є грецькою вимовою давніх місцевих термінів “Русь”, “руський”.

В Україні цю модифікацію давнього етноніма “Русь” широко застосовували у XV—XVII ст. під час поширення грецької книжності. Разом із тим, з XV ст. термін “Росія” зустрічається і в пам’ятках великоросійського походження поряд із терміном “Русь”, таким чином, “Русь”, “Рос”, “Росія” у XV—XVII ст. вживалися в літературі та офіційній документації як в Україні і Білорусі, так і в Московській державі.

Слід зазначити, що використання давньоруської термінології в східнослов’янських країнах не заважало формуванню національної свідомості трьох народів, які чітко відчували свою окремість. Так, автор Густинського літопису після появи звісток про Москву (бл. середини XII ст.) Владимиро-Суздальську землю називає Московією, Московським князівством, Московською землею, а її князів — князями Московськими. В оповіданнях про захоплення Києва військами Андрія Боголюбського (у літописця він — великий князь московський), дедалі чіткіше розрізняються Русь (землі України) і Московська земля або Москва, якою він називає Владимиро-Суздальське князівство.

Така дефініція назв “Русь” і “Москва” була характерною для українського освіченого суспільства XV—XVII ст., що, як і вся Західна Європа, Руссю називало українські землі, а для тодішньої Російської держави застосовувалися терміни “Москва”, “Московія”. З іншого боку, в тогочасній Росії Україна фігурувала під назвою Мала Русь, Мала Росія, Черкасія. Остання назва закріпилася з огляду на важливу роль у житті України козацтва, тради­ційним центром якого були Черкаси і прилеглі райони.

Уперше терміни “Мала Русь” і “Велика Русь” з’явилися на початку XIV ст. в актах Константинопольського патріархату у зв’язку з поділом старої Київської митрополії і відокремленням від неї Галицької, яка отримала назву “Малої Русі”, або в грецькій формі — “Малої Росії”. Тим самим вона мала відрізнятися від митрополії “всієї Росії”, традиційно пов’язаної з Києвом. Термін “Мала Русь” у ці часи почали вживати щодо областей, які входили до скла­ду нової митрополії, також як територіальне державно-політичне визначення.

1127 — бл. 1155 Князювання в Рязані Ростислава Ярославича.

1127—1159 Князювання в Смоленську Ростислава Мстиславича.

Смоленське князівство

Смоленськ — одне з найдавніших руських міст — знаходився на території слов’янського племінного об’єднання кривичів. На території Смоленської землі перетиналися важливі торгові шляхи східної Європи — верхів’я Волги, Дніпра і Західної Двіни, тому вона рано почала торгувати з країнами Європи та Азії. Економічний розвиток сприяв виникненню тут багатьох міст— Дорогобужа, Можайська, Торопця, Орші та ін.

Остаточно Смоленське князівство відособилося від Києва після смерті Володимира Мономаха за правління його онука Ростислава Мстиславича (1127—1159). Бажаючи піднести авто­ритет князівства, Ростислав заснував у Смоленську окрему єпископську кафедру і наділив її землею та привілеями. Тут рано сформувалося велике феодальне землеволодіння. Є свідчення про боротьбу князів із боярством, наприклад, за князювання Давида Ростиславича (1180—1197), але немає відомостей про характер і причини цих протистоянь.

При Ростиславичах князівство укріпилося і розширилося. Серединне положення Смоленщини втягувало її князів у всі політичні події. Ця земля на межі ХІІ—ХІІІ ст. була однією із найвпливовіших і найсильніших, її володарі намагалися закріпитися як князі-намісники в Новгороді. Стратегічна близькість до Києва була причиною того, що багато смоленських князів перебувало на київському столі — Ростислав Мстиславич, Роман і Рюрик Ростиславичі, Мстислав Романович, Роман Мстиславич. Особливо зросло значення Смоленська під час діяльності Мстислава Мстиславича Удатного (початок XIII ст.). На думку багатьох істориків, він прагнув до централізації руських земель. Виконуючи доручення смоленських князів, він виявив себе здібним полководцем. Мстислав певний час був князем у Новгороді, потім галицьким князем (1219—1228), своїх ставлеників він утвердив у Києві (Інгвара Луцького) і Чернігові (Мстислава Романовича). Отже, в такий спосіб Мстислав Удатний контролював Смоленськ, Новгород, Галич, Київ і Чернігів. Втрутившись у боротьбу синів владимиро-суздальського князя Всеволода “Велике Гніздо”, цей політичний діяч сприяв перемозі Костянтина Всеволодовича. Але допомігши енергійному Костянтину очолити одне з найсильніших, якщо не найсильніше, на той час князівство, Мстислав утратив можливість стати загальноруським лідером. Цей факт говорить про те, що все-таки Мстиславу Удатному бракувало стратегічного мислення, хоч як тактик у політиці він був на висоті. Підтвердити вищесказане можна тим, що галицький стіл незадовго до смерті Мстислав передав не Данилу Галицькому, своєму зятю, а іншому зятю — угорському королевичу Андрію, хоча незадовго перед цим він розгромив угорців, які вторглися в Галичину. Отже, прорахунки Мстислава Удатного призвели до того, що смоленські князі втратили політичні позиції в деяких землях.

Однак Смоленськ певною мірою компенсував ці втрати, захопивши в 1223 р.Полоцьке князівство, на той час до краю ослаблене внутрішніми чварами. Та це придбання призвело до сутичок Смоленського князівства з Литвою і Лівонським орденом. Більше уваги приділялося боротьбі з литовцями, тому з орденом був укладений мир. Ослаблене участю в князівських усобицях, в основному приділяючи увагу південній політиці, Смоленське князівство незабаром втратило Полоцьк, який захопила Литва.

Монголо-татарська навала не зачепила смоленських земель, і вони зберегли свій економічний потенціал. Та в князівстві відбувався процес дроблення на уділи, володарі яких лише номінально визнавали сюзеренітет великих князів смоленських. Наслідком такого становища було захоплення смоленських земель Литвою у XIV ст.

1135—1136 Повстання в Новгороді. Вигнання за рішенням віча князя Всеволода Мстиславича. Зміцнення “боярської республіки” і принципу запрошення князя.

Новгородська земля (Новгородська феодальна республіка)

У новгородській землі вперше на Русі виявилися тенденції до відособлення від Києва. Це значною мірою було пов’язано з господарським розвитком цієї території. Економічну вагу Новгорода і його земель визначали три фактори:

1) велике значення торгівлі, насамперед зовнішньої, оскільки Новгород розташований на зручних торгових шляхах, які зв’язували його з Чорним і Каспійським морями;

2) розвинуте ремесло — Новгород був одним із найбільших на Русі ремісничих центрів;

3) наявність величезних земель-колоній, які були джерелом цінностей: хутра, срібла, воску та інших продуктів промислового господарства. Територія новгородської землі простягалася до Північного Льодовитого океану на півночі й до Уралу на сході.

Хоч основу економіки Новгородської землі становило сільське господарство і промисли, але через малопродуктивність зернового землеробства Новгород залежав від хлібного імпорту з інших князівств. Цим, наприклад, часто користувалися владимиро-суздальські князі. Припиняючи хлібні поставки, вони намагалися змусити Новгород приймати свої політичні умови.

Новгородські купці й ремісники гуртувалися в територіальні (уличні) і професіональні об’єднання (сотні, братчини). Найвпливовішим купецьким об’єднанням було “Іванівське сто” — сотня купців, яка торгувала воском (вощники). Об’єднання мало свій устав, скарбницю і патрональну церкву Іоанна Предтечі на Опоках.

У Новгороді рано утворилося і стало панівним велике боярське і церковне землеволодіння. Селяни потрапляли у феодальну залежність і змушені були віддавати землевласникам продукти своєї праці.

У Новгороді сформувався особливий політичний лад, відмінний від інших князівств. Тут республіканські органи управління стали над князівською владою. Спочатку в Новгород присилали князів із Києва. Посадників теж призначали київські князі. В 1126 р. новгородці домоглися права самостійно вибирати собі по­садника на вічі — першим виборним посадником був Мирослав Гюрятинович. Бояри починають виборювати відособлення від Києва.

У 1136 р. Новгород, Псков і Ладога повстали і вигнали князя Всеволода Мстиславича, звинувативши його в тому, що він не відстоює інтересів міста. З того часу посада князя хоч і збереглася — (феодали потребували князя і його дружину як військову силу), але його функції стали службово-виконавчими, і князь перебував під контролем посадника.

П’ять “кінців” (районів) міста утворювали адміністративно-територіальні і політичні одиниці, які мали свої віча. На них обирали кінчанських старост.

Вищим органом управління були міські вічові збори, в яких могли брати участь вільні городяни. Орендарі, кабальні чи феодально залежні категорії населення не могли брати участі у вічі. Віче вирішувало найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, запрошувало князя, обирало посадника, тисяцького.

Посадник разом із князем стояв на чолі війська, судив, керував, призначав і звільняв службових осіб. Тисяцькийкерувавміським ополченням, головував у торговому суді. І посадник, і тисяцький були відповідальні перед вічем. Князя запрошували із сусідніх князівств. Він присягав вічу на умовах, які викладалися у договірних грамотах.

З 1156 р. стала виборною і посада новгородського архієпископа, який тепер став не тільки головою церковної ієрархії, а й однією з найвпливовіших посадових осіб. Архієпископ відав фінансами та закордонними справами.

За всю історію Новгорода посадниками, тисяцькими, кінчанськими старостами були представники тільки 30—40 найбагатших і найвпливовіших боярських родин. Проте, Новгородська феодальна республіка не була демократичною і народоправною. Насправді вся влади знаходилася в руках бояр і верхівки купецтва, які прикривали свій вплив демократичними тен­денціями самоуправління.

Політична історія Новгорода ХІІ-ХІП ст. була переплетенням боротьби за незалежність з антифеодальними виступами народу і боротьбою боярських угрупувань за владу. Виступи бідноти бояри часто використовували для усунення від влади своїх політичних суперників. Так було в 1207 р., коли люди повстали проти посадника Дмитра Мірошкінича і його родичів, яких звинуватили в тяжких поборах з населення, лихварстві. Противники Мірошкіничів скористалися з повстання, щоб усунути їх від влади.

Запеклою була боротьба Новгорода за незалежність, особливо з володимиро-суздальськими князями, які намагалися поставити багате торгове місто під свій контроль. Новгород відстояв свою незалежність. Та позиції володимиро-суздальських князів тут залишалися сильними. Особливо вони зміцнилися, коли суздальська воєнна підтримка допомогла новгородцям у боротьбі з німецькими та шведськими феодалами.

Особливе автономне місце в Новгородській республіці займав Псков — «молодший брат» Новгорода. Він вів власну торгівлю з Прибалтикою, німецькими містами і в другій половині XIII ст. фактично став самостійною феодальною республікою з державним ладом, схожим на новгородський.

12
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• Далее ⇒