Перша московсько-литовська війна XVI ст. (1500—1503 рр.).

Мир із Литвою тривав усього п’ять років, а потім був порушений литовцями. Але цього разу вони не напали на Московську державу, а навпаки, литовські князі попросилися на службу до Івана III разом зі своїми землями.

Першим до Івана III подався в 1499 р. князь Семен Іванович Бєльський. Семен Іванович був правнуком великого литовського князя Ольгерда, тобто по батьківській лінії був литовцем. Ольгерд — язичницьке ім’я, а під час водохрещення в православ’я його охрестили ім’ям Олександр. Ольгерд був сином великого князя Гедиміна і росіянки князівни Ольги, та й сам був одружений на Марії, дочці тверського князя Олександра Михайловича. Син Ольгерда — Володимир наприкінці XIV ст. став князем київським, а його другий син Іван одержав в уділ місто Бєлєв. Цей Іван і став родоначальником князів Бєльських.

Семен Бєльський прибув у Москву, “бив чолом великому князю, щоб прийняв на службу з отчиной”. Причиною свого вчинку Бєльський назвав утиски православних у Литві — “терплять вони в Литві великий нестаток за грецький закон”.

За Бєльським з багатими волостями перейшли князі, що раніше були заклятими ворогами великого князя Московського: князь Василь Іванович, онук Дмитра Шемяки, і син соратника Шем’яки — Івана Андрійовича Можайського князь Родин Іванович.

Князь Семен перейшов з Черніговом, Стародубом, Гомелем і Любичем; Шемячич — з Рильськом і Новгородом-Сіверським. Разом із ними пішли й інші князі — Мосальські, Хотетовській усі через гоніння за віру.

Литовський князь Олександр не став спокійно дивитися на перехід ледве не чверті свого князівства до Москви, і знову почав війну 1500—1503 рр.

Причини війни: нерозв’язані питання щодо розмежування московських і литовських володінь у зв’язку з утечею до Москви васальних Литві князів Вольського, Мосальського, Мценського і претензією у зв’язку з цим московського великого князя на перехід їх вотчин у підпорядкування московській державі. У свою чергу, великий князь литовський вважав, що особистий перехід деяких князівських осіб до Москви не має жодного стосунку до територіальних змін Литовської держави.

Мета війниу Московського князівства: відвоювати у ВКЛ межиріччя Оки і Дніпра, відсунути подалі від Москви литовський кордон на смоленському напрямі, який підходив до Москви на відстань у 120—130 км.

Привід до війни: невиконання великим князем литовським Олександром зобов’язання щодо спорудження для своєї дружини, княгині Олени, домової православної церкви і нібито спонукання її до переходу в католицтво, що не відповідало дійсності.

Хід війни: війну вели великі угруповання військ на двох головних напрямках:

а) на південно-західному (чернігово-сіверському);

б) на західному (смоленському).

Південно-західний напрямок: Основною частиною московських військ командував служилий татарського хана Магмет-Аміня воєвода Яків Захарійович Кошкін. Ця рать зайняла міста: Мценськ, Серпейськ, Мосальськ, Брянськ і Путивль. Князі Сіверські — Можайський і Шемячич були приведені до присяги Іванові III.

На смоленському напрямку: частину московського війська очолив сам боярин Юрій Захарійович Кошкін. Він узяв Дорогобуж і мав з’єднатися з тверською раттю під начальством князя Данила Щені, яку направив Іван III. Проте, між ними розпочалися місницькі спори. Тільки після втручання Івана III вдалося “приструнчити” Кошкіних і забігаючи наперед, скажемо, що надалі Кошкіни —Захар’їни — Романови тривалий час не насмілювалися суперничати ні з Гедиміновичами, ні з Рюриковичами.

Помирившись Юрій і Щеня 14 липня 1500 р. дали бій литовської раті на Митьковому полі на ріці Ведроші. Завдяки раптовій атаці засадного полку литовців було вщент розбито, а гетьмана князя Костянтина Острозького з усіма литовськими воєводами взято у полон.

Надалі російські війська через неузгодженість дій командування і нерішучість були розбиті біля озера Смолін (25 км від Вітебська) і до зими 1501—1502 рр. воєнні дії практично припинилися.

Глибоке проникнення московських військ на литовську територію, поневолення гетьмана і загальна втома від багаторічних воєн привели до того, що в березні 1503 р. Литва відрядила послів у Москву на переговори. 25 березня 1503 р. було досягнуто перемир’я на 6 років:

· ВКЛ передавало Московській державі такі міста з навколишніми землями: у Чернігово-Сіверській землі — Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Гомель, Любеч, Почеп, Трубчевськ, Брянськ, Мценськ, Серпейськ та ін.

· ВКЛ відмовлялося від значної частини Смоленського князівства і невеликої частини Вітебського воєводства, в тому числі від таких міст як Вязьма, Дорогобуж, Бєльськ, Торопець. Усього до Московської держави в результаті цієї війни від ВКЛ відійшло: 20 міст, 70 волостей, 22 городища, 13 великих сіл.

· ВКЛ визнавало за Іваном III та його нащадками титул “государ всієї Русі”, що певною мірою відкидало претензії великих князів Литовських іменувати себе “королями руськими”.

1500—1503 Російсько-лівонська війна.

Основні битви:

1) перемога 18 жовтня 1501 р. російських військ під проводом Д.В. Щені під Гельмедом;

2)поразка 27 серпня 1501 р. російських військ під проводом В. Шуйського і П. Ярославського біля р. Сурище;

3)14 листопада 1501 р. російські війська завдали відчутної поразки литовцям у битві під Мстиставлем;

4)13 вересня 1502 р. псковська битва між російським військом під командуванням воєводи Щені і військом Лівонського ордену на чолі з магістром Плеттенбергом. Останній із залишками війська відступив із російської території.

1503 Перемир’я між Москвою і Лівонським орденом строком на 50 років. Жителі лівонського міста Дерпта (Юр’єва), заснованого Ярославом Мудрим, зобов’язалися сплачувати данину московському князеві.

1503, 17 квітня Померла Софія Палеолог.

1503 Відбувся церковний собор, присвячений питанню церковного землеволодіння. Полеміка між прихильниками Ніла Сорського і Йосифа Волоцького.

1504, 27 грудня Після засудження церковним собором у Москві відбулася страта єретиків, звинувачених у “єресі ожидовілих”.

1505, 27 жовтня Помер великий князь московський Іван III у віці 65 років. Він правив країною 43 роки.

1505, 28 жовтня На московський престол всту­пив великий князь Василь III Іванович.

1505—1533 Правління Василя III Івановича.

Енергійно боровся за подальше посилення централізації Московської держави, приєднуючи до Москви останні напівсамостійні руські землі (Псков, Рязань, Новгород-Сіверський). Василь III усіляко сприяв зростанню дворянського землеволодіння і водночас обмежував політичні привілеї боярсько-князівської арис­тократії. У зовнішній політиці Василь III боровся з Великим князівством Литовським, Казанським та Кримським ханствами за приєднання земель навколо Москви.

1506—1507 Походи московських військ на Казань. Хан Магмет-Амінь від­новлює мирні відносини з Мос­квою.

1507—1508 Друга московсько-литовська війна XVI ст.

Друга московсько-литовська війна XVI ст. (1507—1508 рр.)

Розпочалася до закінчення строку перемир’я у зв’язку зі смертю головного гаранта збереження миру у ВКЛ — великого князя Олександра, зятя Івана III.

Вступ на литовський престол Сигізмунда І, який з 24 січня 1507 р. став також королем Польщі, призвів майже автоматично до початку з літа 1507 р. нової війни з Москвою, що можна розцінювати як реванш за поразку в 1501—1503 рр.

Всередині Литви, на території східних земель ВКЛ, відбулася “змова Глинського”. Це було сильне угруповання противників війни із Московією під керівництвом князя Михайла Львовича Глинського, який об’єднав інших князів православного віросповідання, підданих Литви. Останні організували в районі Мінська, Борисова, Орші партизанський повстанський округ, який був готовий ударити в тил литовським військам і допомогти московським полкам, які наступали зі сходу. Останні були направлені до Мінська, щоб посилити Глинського, проте сильно запізнилися, в результаті чого виступ у тилу литовських військ було придушено. Керівникам повстанців — М. Глинському, Д. Бєльському та ін. довелося тікати до Москви, залишивши сім’ї і майно. Причиною повернення до Орші московських військ були сильні морози.

Надалі війна проходила за явної переваги литовських військ: російські війська, позбавлені (на відміну від першого етапу війни) підтримки місцевих збройних сил, оточили спочатку Оршу і Борисів, але змушені були надалі зняти облогу, відійти за Березину і зрештою навіть здати Дорогобуж.

Осінні тривалі дощі 1508 р., бездоріжжя і нестача коштів у державній скарбниці ВКЛ змусили литовський уряд припинити війну й укласти “Вічний мир”, який було підписано у Москві 8 жовтня 1508 р.

Причини війни: прагнення обох сторін вирішити терито­ріально-прикордонні питання на свою користь, оскільки кожна держава вважала себе власником і об’єднувачем руських земель.

Мета війни:

Для ВКЛ: повернути втрачені під час першої і другої московсь­ко-литовських воєн землі, що належали ВКЛ за часів Ольгерда і Вітовта.

Для Москви: завершити приєднання захоплених у Литви руських земель і приєднати до Московської держави Смоленщину, Полоцьку Русь і всю Східну Білорусь.

Мотиви війни:

У Москви: вступ Сигізмунда І в союз із Кримом усупереч умо­вам мирного договору 1508 р., що давало Москві право розірвати “вічний мир” і розпочати війну.

У ВКЛ: відмова Московської держави видати політичних біженців, які перейшли на службу до царя, — князів Глинського і Бєльського, яких Сигізмунд І прагнув покарати як “зрадників”.

Хід війни. Ще в 1511 р. на прохання литовської сторони на 23 квітня 1512 р. було призначено з’їзд межувальних послів для розв’язання прикордонних суперечок, який, однак, не відбувся і був перенесений на 26 жовтня 1512 р. Тим часом у травні 1512 р. на південні кордони Московської держави — міста Одоєв, Бєлєв, Рязань вчинили набіг кримські війська — союзники ВКЛ. Розпочалася Третя московсько-литовська війна.

Пізньою осінню 1512 р. під Смоленськ вирушило численне військо Василя III. Розпочалася облога міста, яка тривала з грудня 1512 р. по лютий 1513 р. і закінчилася безрезультатно. Так само невдалою виявилася облога Смоленська влітку 1513 р. Місто захищав гарнізон під командуванням смоленського намісника Ю. Сологуба. За наполяганням царя було організовано 100-тисячне військо, до складу якого вперше, поряд з важкою кріпосною артилерією, було включено новий рід військ — “піщальників” — важку протикінну піхоту з вогнепальною зброєю.

Московські війська очолив князь Михайло Глинський, який після інтенсивного артобстрілу 1 серпня 1513 р. захопив Смоленськ. На честь цієї події в Москві було побудовано Новодівичий монастир, де зберігалася смоленська ікона Божої Матері. Після перемоги під Смоленськом війська успішно просувалися в напрямку Орші, однак, з огляду на те, що Василь III відхилив пропозицію про підписання й укладання миру, вступив у лютому 1514 р. у союз з німецьким імператором Максиміліаном проти Польщі-Литви, Сигізмунд І спробував підкупити групу литовсько-руських князів, що перебували у мос­ковському війську. Йому вдалося схилити Михайла Глинського на зраду: незадоволений тим, що Василь III не віддав йому, як героєві захоплення Смоленська у вотчину Смоленське князівство, Глинський під час битви 8 вересня 1514 р. під Оршею залишив московські війська і намагався перейти на бік противника, що дало змогу командуючому литовським військом князеві Костянтину Острозькому взяти реванш — розбити московські війська. Це була найбільша поразка московських військ у війнах із Литвою.

За наказом Василя III Глинського було заарештовано, але не страчений: за нього просили імператор Максиміліан та заможні московські бояри (Бєльські, Шуйські, Горбаті). У 1524 р., після 10-літнього ув’язнення, його було звільнено і повернуто боярство.

Протягом 1515-1517 рр. Василь III розвинув бурхливу дипломатичну діяльність, шукаючи союзників у боротьбі з ВКЛ та Польщею, які могли б відкрити проти них “другий фронт”. Водночас він найняв війська кримського хана Гірея для спустошення литовських земель, які упродовж трьох років “воювали” з ВКЛ.

Великому московському князеві вдалося також укласти антилитовські союзи з Данією і Бранденбургом. Василь III запропонував європейським монархам здійснити ідею поділу Литви-Польщі між двома або трьома державами: Австрією, Тевтонським орденом і Московською державою, передбачивши тим самим поділи Польщі у XVIII ст. між тими самими країнами.

Зі свого боку, Сигізмунд І як литовський і польський монарх докладав чимало зусиль, аби домовитися про мир, і прохав імператора Максиміліана стати посередником. 18 квітня 1517 р. до Москви прибув із посередницькою місією цесарський посол Сигізмунд Герберштейн. Розпочалися мирні переговори. Проте вимоги литовських послів визнав цар неприйнятними, тому воєнні дії були поновлені. У вересні—жовтні 1517 р. литовські війська під проводом К. Острозького намагалися захопити московську фортецю Опочку. 6 жовтня відбувся її штурм, під час якого, втративши багато людей (18 тис.) і не дочекавшись допомоги, К. Острозький був змушений відступити, залишивши всю артилерію. Надалі наймані війська відмовилися воювати проти московських. Як наслідок, ВКЛ виявилося неспроможним вести наступальну боротьбу проти Москви.

27 липня 1518 р. у Москву прибули для посередництва цесарські посли, які прагнули схилити Василя III до перемир’я. На початку 1520 р. посли від ВКЛ уклали угоду про перемир’я на півроку.

Остаточно перемир’я в третій московсько-литовськії війні було укладено 25 грудня 1522 р. у Москві.

Іван IV — Іван Васильович Грозний (25 серпня 1530 р. — 18 бе­резня 1584 р.) — великий князь московський з 1533 р., пер­ший російський цар із 1547 р., син Василя III. Під час його правління сформувалася територія централізованої держави, що була зміцнена у внутрішньополітичному плані такими заходами.

З’явилася нова система державного управління. На чолі держави стояв цар. Роль законодавчого і дорадчого органу при ньому, як і раніше, відігравала Боярська дума. Але тепер її склад збіль­шився майже втроє, що дало можливість ослабити в ній роль старої боярської аристократії.

Новим державним органом став Земський собор, уперше зібраний у 1549 році. Він ухвалив рішення скласти новий Су­дебник і визначив шляхи подальших перетворень. Згодом собори скликалися нерегулярно, проте досить часто, аж до 80-х років XVII ст. На них вирішувалися найважливіші державні справи, передусім пов’язані із зовнішньою політикою і фінансами. Згодом у періоди міжцарювань на соборах обирали й нових царів.

До складу соборів входили Боярська дума, так званий Освячений собор, що складався з вищих ієрархів Російської православної церкви, представників різних станів Росії (дворянства, по­садських). На соборі 1613 р. були присутні навіть чорносошні селяни. Таким чином, це був становий орган, що брав участь в управлінні країною.

До середини XVI ст. почала формуватися система приказів — установ, що відали окремими галузями державного життя або окремими регіонами країни. Саме слово “приказ” з’явилося тому, що ці функції управління почали доручати, “приказувати” боярам. За Івана Грозного виникло близько 20 приказів, а до кінця XVII ст. їх кількість досягла 50.

Одним із перших приказів став Посольський, що займався зовнішньою політикою держави, який очолював дяк Іван Михайлович Віськоватий. О. Адашев керував Чолобитним приказом, вищим контрольним органом, що розбирав прохання, про які йшлося в чолобитних, помісний приказ відав розподілом маєтків між служилими людьми, розрядний — військовою службою бояр і дворян, пушкарський — артилерією. Розбійний — боровся з “лихими людьми”, розбійниками. Деякі приказі опікувалися окремими територіями держави. Так, після приєднання Казанського і Сибірського ханств виникли Казанський і Сибірський прикази. Приказ очолював боярин або дяк — великий державний чиновник, якому підкорялися піддячі. Число їх було невелике, але вони вели все діловодство. Формою приказного діловодства були стовпці, тобто сувої склеєних один заодним аркушів паперу, іноді довжиною в декілька десятків метрів.

Змінилася і система місцевого управління. Якщо раніше податки збирали “бояри-кормленники”, які фактично ставали правителями окремих областей і жили за рахунок поборів із населення, то в 1556 р. такі кормління було скасовано.

Влада на місцях повністю перейшла в руки виборних ізмісцевого населення: губних старост із дворян — у районах дво­рянського землеволодіння, земських старост із заможних се­лян — у районах чорносошного селянства, городових прикажчиків або улюблених голів з посадських — у містах. Це дало змогу зміцнити місцеву адміністрацію, обмежити боярське свавілля, запровадити елементи самоврядування.

Територія країни адміністративно була поділена на повіти, кордони старих удільних князівств перестали існувати. Таким чином, держава мала єдину територіальну струк­туру і чітку систему управління — сформувалася станово-пред­ставницька монархія.

Зміни в державному управлінні зумовили необхідність нового зводу законів — у 1550 р. було прийнято новий Су­дебник, замість Судебника 1497 р. Укладачі нового Судебника внесли в законодавство чимало змін, пов’язаних із посиленням центральної влади. Текст зводу був чітко система­тизований за окремими статтями. Вперше вводилося покарання для хабарників — від найдрібніших, піддячих, і закінчуючи боярами. Право виходу селян від власника у Юріїв день хоч і підтверд­жувалося, але плату за “пожиле” було збільшено. Феодал тепер відповідав за злочини своїх кріпаків, що ще більше зв’язувало селян з паном. Окремі положення Судебника в подальшій законодавчій діяльності царя уточнювалися і навіть змінювалися. Проте аж до 1649 р. Судебник Івана Грозного залишався основним зведенням законів Московської держави.

Єдина держава мала потребу і в єдиній грошовій системі. Її булостворено ще під час регентства Олени Глинської в 1534-1535 рр. Раніше на Русі існувало дві системи грошового обігу — московська і новгородська. Тепер основною грошовою одиницею країни став московський рубль (200 грошів).

Була змінена і податкова система. Населення Росії зобов’язане було нести тягло — цілий комплекс натуральних і гро­шових повинностей. У середині XVI століття одиницею оподатку­вання стала соха, до якої входила певна кількість чвертей землі залежно від її якості (землі ділилися на “добрі”, “середні” і “худі”) та належності різним категоріям власників (служилі, церковні та державні). З кожної сохи населення сплачувало певний податок.

Важливі зміни відбулися і в збройних силах держави. Ядро армії становило тоді дворянське ополчення. Для того щоб зробити його збір швидким у разі військової необхідності, в 1550 р. вирішено було відібрати тисячу “лутчих слуг” із дворян і виділити їм маєтки під Москвою. Усього таких дворян виявилося 1078 осіб, вони мали стати вірною опорою царської влади. Але, судячи з усього, більшість із них маєтків так і не отримала, оскільки вільної землі в районі Москви не знай­шлося.

Уряд Івана розпочав до формування постійного стрілецького війська. Спочатку його чисельність була невелика — близько 3000 осіб, однак вони становили важливу частину російського війська, належали до категорії “служилих людей по прибору”, тобто за набором. Для уніфікації військової служби було прийнято у 1555-1556 рр. відповідне Уложення, яке запровадило точний порядок служби, визначило, з якої кількості землі — вотчини або маєтку — необхідно виставляти одного озброєного воїна на коні. Було навіть визначено, що феодал, який “виставить” більше людей, отримає “допомогу”, своєрідну премію, а той, який менше, змушений буде заплатити певний штраф. Усі ці заходи зміцнили російське військо і підвищили його боєздатність.

Чіткій структуризації вищого стану сприяло й обмеження місницьких суперечок, які часто вносили сумбур в державне і військове життя. Близько 1555 р. був складений “Государев родословец” — офіційний довідник про походження і генеалогію знатних російських родів. Тим самим оформилося об’єднання феодалів різних російських князівств у єдиний стан Московського царства.

Не обійшли реформи і церковне життя. У 1551 р. було скликано церковний собор, що отримав назву Стоглавого, оскільки його рішення були сформульовані в ста розділах єдиного документа — “Стоглава”. Безпосередню участь в організації Собору взяв сам цар. Собор уніфікував церковні обряди для всієї Російської православної церкви. Ще так званими Макарівськими соборами 1547 і 1549 рр. було визначено загальноросійський пантеон святих, багато місцевих святих було тепер офіційно канонізовано.

Регламентації зазнало церковне мистецтво: наказувалося створювати нові ікони, наслідуючи певні зразки, серед яких особливе місце посіли твори Андрія Рубльова.

Виникло питання і про церковне землеволодіння. Було вирішено залишити церкві всі землі, здобуті до Стоглавого собору, але надалі купівля й отримання землі в дар мали проводитися тільки з царського дозволу. Таким чином, церковне землеволодіння було поставлено під царський контроль.

Велику увагу собор приділив моралі духовенства. Ченцям було заборонено пити горілку, а протопопи мали стежити за поведінкою рядових священиків, щоб “не билися и не лаялися и не сквернословили и пияни бы в церковь и во святый олтарь не входили, и до кровопролития не билися”. Боротьба за чистоту вдачі мала підняти авторитет духовенства і сприяти посиленню престижу церкви в суспільному і державному житті.

Єдиній державі були потрібні єдині символи. Такими стали знаки царської влади, передусім шапка Мономаха, якою вінчалися російські царі. Як державні емблеми Росії остаточно утвердилися зображення коронованого двоголового орла і вершника (царя), що вражає списом змія.

У великій державній печатці Івана Грозного були об’єднані емблеми з печаток колишніх князівств і земель, що ввійшли до складу Московського царства. Багато з них стали основою майбутніх територіальних російських гербів. Ці емблеми розміщувалися на печатці, центр якої займали державні герби, по колу. Отже, ідея єдності нового царства відображалася і на символічному рівні — шляхом створення системи державних емблем.

Успішною була в цей період і зовнішня політика Івана Грозного. її головним напрямом була ліквідація татарських ханств, на які розпалася колись могутня ординська держава. На сході від російських територій розташовувалися Казанське, Астраханське і Сибірське ханства. Поволзькі землі були багаті у господарському аспекті, їх освоєння обіцяло великі вигоди, недаремно один з ідеологів Іванова царювання І.С Пересвєтов називав їх “підрайськими”. Важливі вони були також для розвитку торгівлі, оскільки шлях Волгою пов’язував російську державу з Каспієм і країнами Сходу. Ще за Івана III робилися спроби посилити російський вплив у Казані. Казанське ханство визнало васальну залежність від Московії, але формально зберігало автономію. Іван Грозний вирішив розправитися з ним остаточно.

У 1552 р. 150-тисячне військо вирушило на Казань. Щоб полегшити взяття міста, у верхів’ях Волги було споруджено дерев’яну фортецю, яку потім у розібраному вигляді сплавили вниз по ріці до впадання у Волгу ріки Свіяга. Тут фортецю зібрали знову, і виникло місто Свіяжськ, що стало опорним пунктом у боротьбі за Казань. Після тривалої облоги Казань була взята 2 жовтня 1552 р. Під стіни було прорито підкоп, куди заклали 48 діжок пороху. У призначений час вибуху не сталося, і цар уже наказав було рубати голови майстрам, але потім все-таки вибух прогримів. Частина стіни завалилася, й у пролом, що утворився, увірвалися російські ратники. Казань було взято. Хана було скинуто з престолу і відвезено до Московії, де той згодом прийняв православ’я. Разом із ліквідацією Казанського ханства до складу Росії увійшли території, населені поволзькими народами, в тому числі чувашами і башкирами. У 1556 р. було взято й Астрахань. Ліквідувавши обидва ханства, Іван Грозний зробив Волгу російською рікою.

Відтоді Російська держава позбулася руйнівних татарських набігів зі сходу. Щоб убезпечити південні кордони, на які часто нападали кримські татари, було побудовано першу із засічних оборонних меж — Тульську. Ця оборонна лінія складалася із завалів лісу, так званих засік, у проміжках між якими зводили дерев’яні фортеці. Згодом московські государі побудували ще дві засічні оборонні межі.

З 1580-х років, почалося освоєння Сибіру. Після взяття Казані сибірський хан попросив російського царя взяти Сибір “під свою руку”. На деякий час Сибірське ханство стало васалом Росії, але потім колишнього хана скинув інший чингизід, що прийшов із Середньої Азії, — Кучум. Він припинив сплачувати Москві данину і став на шлях війни. Ординські загони нападали на російські поселення, розоряли їх, захоплювали велику здобич. Землі в Приуральї Іван Грозний віддав на відкуп багатим промисловцям Строгановим, які займалися солеварінням, видобутком руди, торгували хутром. Строганови розпочали освоєння краю. Вони будували містечка і запрошували для їх захисту козаків. Один із козачих загонів, що перебували на службі у Строганових, очолював отаман Єрмак Тимофійович. Строганови, які зазнавали частих нападів татар, вирішили організувати похід козаків у Сибір, на чолі якого став Єрмак.

Військо Єрмака налічувало всього близько 600 осіб. На веслових суднах козаки піднялися по ріці Чусова, потім волоком перевалили через Уральський хребет і увійшли в ріку Тагіл. Далі починалося царство Кучума. Єрмак наближався до столиці Сибіру — Кашлика. Дорогою відбувалися дрібні сутички з татарами. Основні сили Кучум зосередив на обороні столиці. Під Кашликом на високому пагорбі він розташував війська. Були побудовані дерев’яні укріплення, за якими ховалися татарські лучники. Озброєння татар складалося з шабель і луків зі стрілами. Козаки передусім воювали рушницями. З вогнепальною зброєю сибірці були ледве знайомі. Правда, у Кучума було кілька гармат. Дві з них він установив на своїх позиціях, але в бій вони так і не вступили. Зрештою, татари у відчаї просто скинули їх униз, на козаків, що наступали. Зброя Єрмака справила на воїнів Кучума величезне враження. Багатьох вразила стрільба, вогнем, що ранив і вбивав наповал.

Козаки зійшли на берег і рушили на татар. Але під градом стріл їм довелося повернутися до човнів. Зраділі татари вийшли з укріплення і кинулися навздогін. Раптом козаки повернули на ворога і в нетривалій сутичці розбили татар. Так, виманивши основні сили Кучума з укриття, Єрмак без великих зусиль розгро­мив їх. Сам хан разом з наближеними втік, кинувши свою столицю напризволяще. Услід за ним пішло майже все населення Кашлика. 26 жовтня 1582 р. Єрмак вступив у спустілу сибірську столицю. Тут козаки зазимували. До них почали при­ходити князьки навколишніх сибірських племен. Єрмак приймав їх в російське підданство. Тепер вони мали сплачувати ясак, тобто данину, що стягувалася в основному хутром, не Кучуму, а Москві. Так розпочалося освоєння росіянами Сибіру.

Але Кучум чинив опір ще тривалий час. Через декілька років в одному з боїв Єрмак загинув. На його невеликий загін раптово вночі під проливним дощем напали татари. Отаман, намагаючись урятуватися, кинувся у води Іртиша і потонув. Але услід за Єрмаком до Сибіру прямували нові загони козаків і стрільців, а потім і російські селяни, ремісники, мисливці. НаприкінціXVI ст. війська Кучума остаточно були розбиті і Сибірське ханство перестало існувати.

Якщо на сході зовнішня політика Грозного була успішною, то на заході виникли чималі труднощі. Важливим завданням, що стояло перед Росією, була боротьба за вихід до Балтійського моря. Балтика зв’язувала Західну Європу з російськими землями, тому володіння цим регіоном одразу б зробило контакти Росії з Європою тіснішими й ефективнішими. Розвиток торгівлі сприятливо позначився б на господарському житті, на новий рівень піднялися б і культурні відносини з європейськими країнами. Однак шлях до Балтики перегороджував Лівонський орден. Ще Іван III намагався закріпитися біля балтійських берегів, побудувавши Іван-город. Але просунутися далі без конфлікту з лівонськими рицарями було неможливо: Іван Грозний вирішив розбити орден і домогтися виходу до моря. Для початку війни використали такі дві обставини. По-перше, орден уже декілька років не платив Росії данини за місто Юр’їв (Дерпт). Місто розташовувалося на орденській території, але визнавалося російським, і за право володіння ним орден сплачував російському уряду щорічну суму. По-друге, лицарі затримали іноземних фахівців, запрошених у Росію царем. Цього виявилося досить, щоб у січні 1558 р. Росія оголосила ордену війну. Цю війну, що тривала чверть віку, називають Лівонською.