Внутрішня дисципліна – це дисципліна свідома, побудована на добровільному підпорядкуванні особистої зацікавленості колективної діяльності.

Дисципліна, яка будується на боязні перед окриком керівника та боязні отримати привселюдне різке зауваження, сковує психіку співаків та заважає прояву творчої свободи. Тому зусилля керівника мають бути направлені в першу чергу на те, щоб виховати у кожного учасника хору внутрішню впевненість в необхідності дотримання дисципліни.

Диригент, керівник колективу окрім знань та вмінь володіє владою. Приймаючи владу, треба прийняти на себе і відповідальність за створення атмосфери творчості, умов для максимального розкриття здібностей та таланту кожного співака.

Одже:

– заняття мають починатись в точно визначений час. В цьому випадку кожний, хто запізнився, буде відчувати провину перед колективом, роботі якого він завадив;

– диригенту не можна забувати про те, що між ним та співаками має бути деяка дистанція. Фамільярність також не треба допускати. Диригент має бути в якійсь мірі старшим;

– якщо претензії диригента до співаків справедливі, то потрібно вміти їх виражати у відповідній формі: травмувати творчих людей не можна. Їх душі довірливо відкриті, і керівник не може, не має права робити боляче залежному від нього артисту;

– важливо, щоб диригент турбувався не тільки за себе, але і за кожного співака окремо.

Ці спостереження, звичайно, не вирішують всі етичні вимоги.

Диригент – особлива професія. Ним не можна бути „ з десятої до дванадцятої, з сьомої до дев'ятої”. Творче та особисте, справа і життя в диригентському мистецтві не розривні. Тільки той, хто присвятив себе цій професії всього без останку, зможе отримувати від неї щастя та задоволення.

 

Аналізуючи етичний та естетичний аспект діяльності диригента, перш за все слід окреслити специфіку колективного виконавства в цілому і хорового виконавства, як такого.

На відміну від музиканта-інструменталіста інструментом виконавця в хоровому виконаннієспівацький голос.

Виховання хорового співака вимагає від керівника хору одночасного рішення як мінімум трьох задач, тісно пов'язаних між собою:

а/ сформувати необхідний виконавський апарат: виробити професійний співацький голос – «інструмент» співака;

б/ навчити співака «грати» на ньому;

в/ навчити його підлаштовувати голос до інших учасників хору, тобто співати в ансамблі.

Слід зауважити, що головна складність роботи з голосом полягає в тому, що керування процесом співу і контроль за ним здійснюються виключно за допомогою оцінки якісного звучання.

Друга складність – спосіб звуковидобування – дихання, що є складним процесом і не піддається спостереженню.

Третя складність – способи підвищення і пониження звуку, що також не доступні спостереженню, оскільки виконуються прихованими в гортані голосовими зв'язками, функції яких відбуваються чисто рефлекторно.

Нарешті, інструменталісту не доводиться супроводжувати своє виконання вимовою слів, що для співака є обов'язковим процесом який важко долається.

Одним з головних чинників у вірній організації процесу співу стає розвиток вокального зонного слуху, що тонко реагує на відхилення від потрібного тону і широку гаму фарб людського голосу.

Слід згадати про те, що в роботі ми спілкуємося не з інструментами, а вже через них із виконавцями, а безпосередньо зі співаками, які звикли ототожнювати тембр свого голосу з собою. Якщо оркестрант може посилатися на не зручний мундштук, чи на тверді трості, то скарження співака на свій голос свідчить про професійну не здатність. Це дуже важливо. І тому в момент критики слід зважати на те, що у співака може розвинутися комплекс неповноцінності, власної непридатності, що буде впливати не тільки на самовпевненість виконавця, а й на загальнопсихолгічний фон в колективі (детальніше в розділі «психологічна складова диригентської професії») і врешті решт віддалятиме керівника від колективу.

Зв’язок з текстом суттєво обмежує діапазон трактування твору але створює ряд проблем. Основною проблемою є співвідношення поетичного і музичного тексту. Автор, який закладає в основу свого твору образ іншого художника, повинен рахуватися з його баченням, намагатися якнайглибше зануритися в образно-поетичний світ, лише потім намагатися музичними барвами розставити власні акценти не суперечуючи поетові.

Педагогічні задачікерівника хору мають свої особливості. Всі виконавські навички формуються в репетиційній роботі, в основі якої лежать колективні та індивідуальні заняття і тут багато що залежить від диригента-педагога, від його уміння дати кожному учаснику колективу рівноправну можливість повніше проявити себе заради загальної художньої мети, від його уміння виховати у кожного співака бажання творити спільно.

Саме робота над співацькими навичками є той стрижень, навколо якого розгортається решта елементів навчально-хорової роботи.

Для того, щоб зрозуміти, якими саме етико – естетичними принципами повинен керуватися диригент – хормейстер (викладач) у своїй діяльності, слід визначити, якими якостями він повинен володіти.

Перш за все він має володіти певною харизмою і сугестивним (навіювання, маніпулювання) талантом.

Особливо важливий яскравий темперамент, вміння досягати мети попри все, коли трапляються епізоди, що потребують кропіткої праці і самовіддачі як керівника, так і виконавців.

Вольові якості завжди стануть в пригоді при роботі з хором, адже волю завжди поважають і підкорюються їй, коли вона підкріплена авторитетом.

До основних якостей диригента, що працює з хоровим колективом також належить Акторськамайстерність, адже завдяки акторському началу диригент зможе розкрити всі психологічні і характерні особливості образу, що лежать в основі композиторського задуму. Керуючись системою К.С.Станіславського слід відштовхуватися не від почуття, чи від психічних станів, переважно не підвладних волі і свідомості (хоча це важливо), а від логіки фізичних дій.

Психологічна чуттєвість допомагає керівникові у багатьох етичних питаннях. Адже диригент повинен безпомилково визначити темперамент всіх співаків, їхні психічні особливості, притаманні їм вади, і терпляче вирішувати їх розвиваючи артиста хору у всіх напрямках. Наприклад флегматик може мати проблеми із швидкістю сприйняття інформації, не слід робити на цьому акцент, треба свідомо ставити вимоги співакам в середньому темпі. У занадто темпераментного співака можуть виникати тимчасові проблеми з дисципліною. Не слід ображати його і принижувати, адже він не може змінити свій темперамент.

 

Не кожному такі здібності даровані природою, більшості їх потрібно розвивати. Педагогічні вміння, навички і способи діяльності групуються у блоки відповідних особистісних якостей, що підлягають розвитку :

– пізнавальні якості – уміння відчувати навколишній світ, ставити питання, шукати причини явищ, розкривати своє розуміння або нерозуміння питання тощо;

– творчі якості – натхненність, фантазія, гнучкість розуму, чуйність до протиріч, розкутість думок, почуттів, рухів; критичність, наявність власної думки тощо;

– методологічні якості – здатність усвідомлювати цілі творчо – навчальної діяльності; уміння поставити мету та організувати її досягнення, здатність до нормотворчості, рефлексивне мислення і самооцінка тощо;

– світоглядні якості, що визначають емоційно – ціннісні установки митця, його здатність до самопізнання і саморозвитку, загальнолюдські прагнення і толерантні якості особистості.

 

Існує чотири типи етико – естетичного відношення диригентів до своєї діяльності. 1. Ремісники. Основна естетична мета їхньої діяльності полягає у виконанні організаційних задач:

- дотриманні темпо-ритму;

- синхронності дій,

- виконанні елементарних нюансів.

Вони розуміють диригентську діяльність як суто зовнішню, фізичну і тому проникнення у всесвіт авторських задумів для них неможливий.

2. Диригенти – ілюстратори. Характерна для них якість – ідеалізація рухової діяльності, ілюстрування за допомогою зовнішньої форми музики, що виконується, її основних динамічних тенденцій. Їхня діяльність має щось спільне з балетом. Парадигма (метод) діяльності такого диригента полягає в тому, щоб запустити колектив, а потім ніби зануритися в його глибину, переживаючи реальне звучання музики і намагаючись знайти йому зображальний аналог. В результаті цього дії диригента не передують діям колективу, вони розвиваються синхронно.

3. Третя, досить авторитетна група складається з диригентів – реставраторів. Вони мають на меті реставрування авторського задуму. Це здебільшого музиканти у яких домінує аналітичний тип мислення. Основний інструмент реалізації – репетиційний процес, під час якого робиться акцент на баланс, відтворення всіх авторських вказівок. На репетиціях шляхом спроб і помилок встановлюється деякий ідеал, а на концерті «ідеал» повторюється. При цьому функції диригента звужуються до нагадування про досягнуте на репетиціях.

4. І нарешті диригент – творець. В основі його діяльності – тісний зв’язок, злиття з колективом. Всі його функції спрямовані на досягнення найвищого результату, при цьому припустима здорова, естетично оправдана інтерпретація. Диригент впливає на колектив, заражаючи його своїм емоційним настроєм. Завдяки постійному контролю реальних результатів і динамічного розвитку творчого процесу, бажане і реально відтворене у нього багато у чому співпадають. Психологічним регулятором його дій є концептуальний образ – ціль.

Саме такийетико – естетичний тип відношення диригентів до своєї діяльності(диригент–творець)здається нам найкращим і відтворює творчі пошуки справжнього музиканта.

Етичний аспект в диригентській діяльності починається з відносин з колективом.Саме тут диригент має проявити свою культуру, толерантність, гнучкість. Так як диригент і хор є одним творчим організмом, ми вважаємо єдино вірним демократичний стиль керування. Адже авторитарний. чи ліберально – безвольний стиль несе в собі чи утиск особистості і диктат, що не може підвищити швидкість і якість роботи колективу над музичним твором, чи аморфно – апатичне ставлення до твору, співаків і виконання, що взагалі не терпить ніякої критики.

Як згадувалося раніше, талант психолога повинен допомогти диригентові зрозуміти особливості спілкування с хористами. Слід врахувати міру чутливості кожної людини до критики. Керівник повинен досконало вивчити всі особливості кожної особистості і знати, кому з хористів треба лише натякнути на помилку, а кому жорстко вказати на хибу, з ким треба повчити в індивідуальному порядку, а кому натякнути, щоб він дома проглянув партію.

Загальний рівень освіти, культури та духовності теж повинен бути ретельно вивчений. Треба знати за допомогою чого впливати на кожну окремо взяту особистість. Кому достатньо сказати, а кого треба переконати.

Говорячи про етику і естетику мануальної і вербальної комунікації в контексті репетиційного процесу і концертної практики,слід зазначити, що диригент частіше повинен користуватися саме мануальною системою комунікації. При лапідарному, чіткому, напрацьованому заздалегідь жесті багато словесних пояснень стануть зайвими. Естетика диригентського жесту (тілесне інтонування) має на меті нагадати виконавцеві про візуальні, тактильні і слухові образи, що накопичила його пам’ять. При цьому жест ніби пояснює слухачеві, що відбувається на сцені. Це дуже важливо пам’ятати. Як і те, що жестом можна образити людину, зачепити її професійну гідність.

Стосовно вербальної комунікації слід зазначити, що найголовніше в ній – це висока культурна, продуманість, точність, натхненність.