Форми фінансового забезпечення корпоративних витрат
В сучасних умовах функціонування для переважної частини вітчизняних акціонерних товариств актуальними є проблеми фінансування їхньої діяльності. Правові особливості регулювання підприємницької діяльності, невеликий резерв альтернативних варіантів джерел фінансування, складні та громіздкі процедури кредитування, низький рейтинг інвестиційної привабливості та високий рівень збитковості українських підприємств зумовлює поступове нарощення ними обсягів кредиторської заборгованості, що неминуче призводить до банкрутства чи пошуку радикальних заходів щодо ліквідації боргів за зобов’язаннями (розпродаж частки майна, зміна власників, видів діяльності, розукрупнення підприємств тощо). Акціонерні товариства, які використовують сучасні управлінські технології щодо управління грошовими потоками, наприклад, бюджетування (за результатами проведених досліджень, понад 60% підприємств Львівської області впровадили бюджетування з метою зміцнення фінансової дисципліни, ліквідації кризи неплатежів та фінансових втрат [100]), переважно акцентують увагу на ліквідації боргів та дотриманні пріоритетності виплат за фінансовими зобов’язаннями у такій послідовності: оплата обов’язкових податкових платежів (при недотриманні термінів сплати накладаються штрафи, пені, неустойки); оплата процентів за кредитами та повернення кредитів; оплата електроенергії та послуг зв’язку (у протилежному випадку відповідні служби перестануть надавати підприємству дані послуги); виплата заробітної плати (за затримку у виплаті заробітної плати чинним законодавством передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність); розрахунки із постачальниками (у даному випадку пріоритетність виплат зумовлюється фактором важливості тих чи інших ресурсів та контрагентів для забезпечення функціонування підприємства); інші виплати коштів; виплата дивідендів. При цьому акціонерні товариства систематично намагаються знайти нові доступні джерела фінансування не лише поточної діяльності підприємства, але й перспективного розвитку. З огляду на це ознайомлення із можливими формами фінансування витрат корпоративних структур та здійснення їхнього порівняльного аналізу є надзвичайно важливим.
Проблема вибору оптимальних джерел фінансування витрат викликає неабиякий інтерес з боку зарубіжних та вітчизняних науковців та практиків. Бичкова Н.В. зазначає, що розглядаючи структуру фінансування суб’єктів господарської діяльності в умовах ринку, класично можна виділити такі основні джерела формування фінансових ресурсів: емісія цінних паперів, банківське кредитування, а також джерела самофінансування (нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування) [2, с. 37]. При цьому не аналізуються відмінності між фінансуванням капітальних та поточних витрат, доходи від різних видів діяльності також не враховуються як ресурси для фінансування витрат.
Професор Поддєрьогін А.М. зазначає, що фінансування діяльності підприємств здійснюється за рахунок фінансових ресурсів, що формуються під час заснування підприємства (внески засновників), за рахунок власних та прирівняних до них коштів (амортизаційні відрахування, цільові надходження, стійкі пасиви, цільові внески членів трудового колективу, доходи та прибутки), мобілізуються на фінансовому ринку (емісія акцій, облігацій та інших цінних паперів, кредитні інвестиції), надходять у порядку розподілу грошових надходжень (фінансові ресурси, які надійшли від галузевих структур, концернів, асоціацій, страхові відшкодування, бюджетні субсидії, інші види ресурсів) [173, с. 11].
Катан Л.І. розглядає під фінансовими ресурсами підприємства кошти, що знаходяться у розпорядженні підприємства, до яких належать усі грошові фонди і та частина грошових фондів, яка використовується у нефондовій формі на певну дату. Автором наведено комплексну класифікацію фінансових ресурсів підприємства за низкою ознак: джерелами створення (власні, позикові, залучені); формою власності (приватні, колективні, державні, комунальні, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав); цільовим призначенням (на фінансування при заснуванні підприємства, на розширення діяльності, рефінансування, на санаційне фінансування); формою виявлення (грошові фонди, кошти в нефондовій формі); напрямком надходження (внутрішні, зовнішні); способом формування (створені при заснуванні підприємства, створені за рахунок власних та прирівняних до них коштів, мобілізовані на фінансовому ринку, одержані у порядку розподілу грошових надходжень); напрямками використання (платежі державі, інвесторам, кредиторам, страховикам, інвестування у розвиток власного виробництва, інвестування у цінні папери, формування фондів споживання та нагромадження, на благодійні цілі та спонсорство) [53, с. 170-171].
Шаманська О.І. вказує, що усі фінансові ресурси поділяють на дві групи [178]:
- власні кошти (прибуток, амортизація, продаж майна, статутний капітал, резервний фонд, довгострокові позики, кредиторська заборгованість);
- залучені кошти: мобілізовані на фінансовому ринку (продаж акцій, облігацій, інших цінних паперів; кредити; операції з валютою та дорогоцінними металами; проценти і дивіденди з цінними паперами інших емітентів), надходять за перерозподілом (державні бюджетні субсидії; страхові відшкодування; фінансові ресурси, що надходять від галузевих структур, асоціацій, концернів).
При цьому фінансові ресурси можуть використовуватись за різними напрямами [178]: поточні витрати на виробництво і реалізацію продукції; інвестування засобів у капіталовкладення, використання нематеріальних активів; інвестування фінансових ресурсів у цінні папери; платежі фінансовій і банківській системам, внески у позабюджетні фонди; створення грошових фондів і резервів (на технічний та соціальний розвиток, стимулювання); спонсорство, доброчинні внески та інше.
Кіщенко А.В. розглядає відмінності у фінансуванні операційної діяльності підприємства та додаткової (інвестиційної і фінансової). До джерел фінансування операційної діяльності належать власні кошти (амортизаційні відрахування, нерозподілений прибуток, частина статутного капіталу, погашення довготермінових фінансових вкладень, кошти від оренди майна, мобілізований у інвестиції зайвий оборотний капітал, додатковий капітал, резервний капітал); позикові (банківське кредитування, емісія облігацій, цільовий державний кредит, податковий інвестиційний кредит, лізинг); залучені (емісія акцій, інвестиційних сертифікатів, безвідшкодовне цільове фінансування, іноземні інвестиції, кредиторська заборгованість). Теоретично, як зазначає автор, головним джерелом фінансування інвестиційної та фінансової діяльності корпорації є фінансовий результат від операційної діяльності, але на практиці підприємства зазвичай використовують кредитні та інвестиційні ресурси [55, с. 174-175].
Джерела фінансування витрат [34]:
1) Мобілізація на фінансовому ринку у результаті первинної та вторинної емісії акцій, а також випуску облігацій. Первинна емісія акцій пов’язана із формуванням статутного капіталу акціонерного товариства, вторинна – із його збільшенням. Функції та цілі збільшення статутного капіталу наведено у табл. 2.24 [166, с. 106].
Таблиця 2.24
Функції та цілі збільшення статутного капіталу акціонерного товариства [166, с. 106]
| Функції статутного капіталу | Цілі збільшення статутного капіталу |
| ─ Заснування та введення підприємства в дію; ─ відповідальність і гарантії (забезпечення кредитоспроможності); ─ захисна функція; ─ резервна функція; ─ фінансування та забезпечення ліквідності; ─ рекламна (репрезентативна) функція; ─ база для нарахування дивідендів. | ─ Реалізація інвестиційних проектів; ─ виконання вимог щодо мінімального розміру статутного капіталу; ─ проведення санації; ─ поглинання чи придбання пакета інших підприємств; ─ поліпшення ліквідності та платоспроможності; ─ модернізація чи розширення виробництва; ─ оптимізація дивідендної політики. |
При первинній емісії акцій компанія повинна сплатити державне мито у розмірі 0,1% загальної номінальної вартості акцій, що пропонуються для продажу, за реєстрацію інформації про емісію цінних паперів; витрати на реєстрацію емісії та опублікування інформації про випуск акцій; витрати на друкування сертифікатів цінних паперів у разі документарної форми розрахунку; інші витрати. Не усі проблеми випуску акцій чітко відрегульовані. Наприклад, у законодавстві України є положення, згідно з яким акціонерне товариство не пізніше ніж через 6 місяців після реєстрації випуску акцій зобов’язане видати акціонерам акції (сертифікати акцій) [166, с. 51]. Водночас законодавчо встановлено документарну та бездокументарну форми випуску акцій. У разі емісії акцій у бездокументарній формі емітент оформляє глобальний сертифікат, що відповідає загальному обсягу зареєстрованого випуску, і передає його на зберігання в обраний депозитарій. Коли покрито мімально 60% заявленого статутного фонду (для ЗАТ – 50%) акціонерне товариство офіційно починає свою діяльність після проведення установчих зборів, на яких затверджується статут, регулюють статутний фонд, обирають спостережну раду акціонерного товариства тощо.
Одним із альтернативних джерел залучення ресурсів для фінансування діяльності компанії є первинне публічне розміщення акцій (Initial Public Offering (ІРО)) – перша пропозиція компаніює своїх звичайних акцій до відкритого продажу. Інвестиційні компанії прогнозують ІРО-бум в Україні на 2008-2010 рр. При цьому у 2007 р. заявили про намір вийти на ринок ІРО 15 компаній. Переваги і недоліки ІРО наведені у табл. 2.25 [66, с. 270-274].
Таблиця 2.25
Переваги і недоліки ІРО [66, с. 273-274]
| Переваги | Недоліки | |
| 1. Звітність і корпоративне управління компаній приводиться до міжнародних стандартів | 1. Передбачає максимальну прозорість звітності і управління компанією | |
| 2.Підвищується інвестиційний імідж компанії і створюються умови щодо залучення позикового капіталу за менши низькими цінами | 2.Є високоризикованим інструментом | |
| 3. Найбільш оптимальний варіант щодо довгострокового залучення коштів з економічної точки зору | 3. Для здійснення ІРО необхідно розмістити на біржі визначені зведення про компанію, що ускладнює інформування інвесторів про існуючі переваги компанії | |
| 4. При ІРО найбільшу питому вагу в структурі капіталу займає акціонерний капітал, що є джерелом росту і стабільності | 4. ІРО призводить до зниження контролю над компанією колишніми акціонерами | |
| 5. ІРО дає можливість визначити реальну ринкову вартість компанії і дозволяє порівняти результати діяльності своєї компанії з фактичними результатами інших компаній тієї ж галузі | 5. ІРО позбавляє компанію можливості вдруге використовувати даний інструмент фінансування | |
| 6. У короткостроковій перспективі зростає ефективність діяльності компанії | 6. У довгостроковій перспективі емітенти ІРО стають менш ефективними і привабливими | |
Однією з форм фінансового забезпечення корпоратвиних витрат є самофінансування.
Самофінансування суб'єкта господарювання за змістом означає фінансування його діяльності за рахунок створених під час господарської діяльності власних коштів. Обсяг та джерела внутрішнього фінансування визначаються політикою самофінансування підприємства і належить до сфери довгострокового фінансування. Потік самофінансування підприємства утворюється його виробничою діяльністю, але фінансовий менеджмент має доволі дієві інструменти регулювання надходження та розподілу отриманих коштів. Інакше кажучи, грошовий потік підприємства регулюється методами нарахування амортизації, залученням позикового капіталу та політикою розподілу прибутку, зокрема створення резервів.