Історія суспільної та правової легітимації евтаназії
Лекція 5
Евтаназія
План
1. Визначення поняття: евтаназія. Види евтаназії.
2. Історія суспільної та правової легітимації евтаназії.
3. Аргументи «проти» і «на користь» евтаназії.
Визначення поняття: евтаназія
Евтаназія
Сучасна наука успішно може боротися з багатьма хворобами, що донедавна вважались невиліковними, повертати людей до повноцінного життя зі стану клінічної смерті, забезпечувати виживання безнадійних новонароджених дітей, продовжувати термін життя за наявності смертельних хвороб, що припиняють здатність організму самостійно справлятися з основними життєво важливими функціями. Та разом із тим наукові відкриття, вирішуючи якісь складні проблеми, автоматично породжують додаткові, більш складні, як з боку технічного, так і морального вирішення.
В умовах використання електронної техніки, різноманітної апаратури, механічних клапанів та насосів, штучних органів, проведення операцій з трансплантації, використання антибіотиків, хіміотерапії та багатообіцяючих досягнень генної інженерії все більше вкорінюється в нашу свідомість ідея про можливість необмеженого продовження життя. Медицина досягла значних успіхів у підтриманні життя людини з точки зору функціонування тіла як певного механізму, але не людини як такої, стверджував В.Р. Поттер, оскільки за певних медичних показань людське життя втрачає якісні характеристики.
В зв'язку з цим постає ряд надзвичайно складних питань:
Чи існують межі медичних маніпуляцій над хворими людьми?
Чи повинні встановлюватися обмеження на дії задля продовження та спасіння життя за будь-яку ціну?
Чи є морально допустимою евтаназія?
Термін «евтаназія» має давньогрецьке походження («еu» − добре + «thanatos» − смерть) і безпосередньо означає легка смерть (приємна, прекрасна).
У Давній Греції евтаназія не мала медичного змісту і означало щасливу смерть за батьківщину.
В науковий обіг термін евтаназія ввів англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626 рр.). У трактаті «Про гідність та примноження наук» (1623 р.) він писав: «... я повністю переконаний, що обов'язок лікаря полягає не лише в тому, щоб відновлювати здоров'я, а й у тому, щоб полегшувати страждання і муки, що несуть хвороби, і це не лише тоді, коли таке полегшення болю як небезпечного симптому може привести до одужання, а й у тому випадку, коли вже немає жодної надії на спасіння і можна зробити лише саму смерть більш легкою та спокійною, тому що ця евтаназія ... вже сама по собі є немалим щастям», − окресливши цим сучасний медичний підхід до проблеми невиліковно хворого.
На сьогодні термін «евтаназія»− умисне припинення життя невиліковно хворого з метою позбавлення його від нестерпних страждань, що не піддаються лікуванню наявними медичними методами та засобами.
Евтаназія як новий спосіб медичного вирішення проблеми смерті актуалізується під впливом, по-перше, науково-технічних досягнень в медичній практиці, зокрема, завдяки розвитку реаніматології, науки, що вивчає механізми вмирання та оживлення вмираючого організму, що робить можливим керування процесом вмирання.
Реаніматологія, сформована в 60-70 роках XX ст., є ознакою революційних перетворень у медицині, обумовлених передусім зміною традиційних критеріїв людської смерті − припинення дихання та серцебиття − на прийняття нового критерію, а саме, «смерті мозку». Це викликало появу нових моральних проблем в лікарській практиці, зокрема, чи завжди реанімаційні процедури є благом для пацієнта?
Наявні факти свідчать, що в одних випадках комплекс технічних засобів для підтримання життя повертає хворих до повноцінного існування, але в інших така «підтримка» виявляється лише способом продовження часу вмирання. Межа між підтримкою життя та продовженням вмирання стає настільки тонкою, що смерть стає тривалим механізованим процесом вмирання, технологічно який можна продовжити до десяти років.
14 квітня 1975 р. 21-річна Карен Енн Квінлен з міста Лендінг в штаті Нью-Джерсі (США), перебуваючи на дружній вечірці раптово впала в коматозний стан. Протягом чверті години вона була бездиханною, потім дихання на короткий час відновилося і знову пропало на такий же час. Причини такого стану достеменно невідомі, однак припускають, що то була реакція на заспокійливий препарат, що вона вживала у стані легкого сп'яніння. В лікарні Карен перебувала у глибокій комі, а згодом стан пацієнтки змінився на період повного оціпеніння та часткового відновлення роботи деяких м'язів. Під час таких «пробуджень» Карен не могла вживати їжу, самостійна дихальна функція не відновлювалася. Лікарі дійшли висновку, що Карен перебуває у стійкому вегетативному стані, викликаному смертю значної частини клітин головного мозку.
За такого діагнозу вегетативна нервова система продовжує функціонувати, однак хвора людина повністю позбавляється свого «я», втрачаючи пам'ять, здатність мислити і як наслідок − здійснювати осмислені контакти із зовнішнім світом. Через кілька місяців прийомний батько дівчини правовірний католик Джозеф Квінлен після неодноразового обговорення стану доньки з лікарями та священиками, вирішив припинити її страждання і попросив дирекцію лікарні надати дозвіл для відключення апаратури для життєзабезпечення. Адміністрація клініки відмовила в такому проханні, і Джозеф Квінлен звернувся до суду. Після низки судових слухань ця справа потрапила до Верховного Суду штату Нью-Джерсі.
У 1976 р. вирішено, що якби хвора на короткий час прийшла до здатності осмислювати навколишнє і усвідомила свій стан, то вона сама б не захотіла продовжувати таке псевдоіснування. Тому було винесено постанову, що у випадку підтвердження лікарями остаточної втрати функцій мозку та зі згоди її рідних вони можуть відключити апаратуру для життєзабезпечення без страху карного переслідування. На підставі цього рішення Карен відключили від вентилятора. Однак сталося непередбачуване: Карен почала дихати самостійно. Шоковані батьки дали згоду на продовження її життя на штучному харчуванні в інвалідному будинку. Карен пробула в цій установі ще дев'ять років і влітку 1985 р. померла від запалення легенів.
Зміна ціннісного спектра сучасного секуляризованого суспільства, в котрому відчутна орієнтація на задоволення, уникнення неприємного, робить біль, страждання, смерть − найбільш негативними, категорично неприйнятними цінностями. Це стимулює розмисли з приводу міри гуманності допуску передсмертних страждань та можливості їхнього уникнення. Покладаючись на ідею «прав людини», принцип автономії пацієнта, що слугують підґрунтям у визнанні права людини на власну смерть, людство прагне досягти «повного фізичного, психічного та соціального благополуччя», у тому числі і безболісної смерті.
У сучасній науковій літературі розрізняють евтаназію активну і пасивну (критерій − позиція лікаря) та добровільну і недобровільну (критерій − позиція хворого).
Активна евтаназія передбачає прямі дії, спрямовані на умертвіння пацієнта, − введення смертельної дози ліків (це може здійснити сам пацієнт або за допомогою сторонньої особи).
Дії, які можна віднести до активної евтаназії:
1) дію скоєно навмисно;
2) встановлення «інкурабельного» пацієнта, тобто він повинен бути безнадійно хворою людиною;
3) тривалість застосування методів і засобів лікування;
4) наявність у хворого нестерпних фізичних страждань;
5) відсутність ефективних заходів ддя полегшення страждань;
6) обов'язкова наявність добровільного прохання хворого про евтаназію.
Пасивна евтаназія − відмова від застосування таких методів лікування у невиліковно хворого, що лише подовжують період вмирання і зменшують якість решти його життя або опосередковане санкціонування лікарем вмирання хворого через усунення від дій, котрі б могли підтримати життя.
Критерії, за наявності яких діяння може бути віднесене до пасивної евтаназії:
1) бездіяльність;
2) наявність невиліковного захворювання з можливим летальним результатом;
3) тривалість застосування методів і засобів лікування;
4) неможливість нормальної життєдіяльності без спеціальної медичної апаратури;
5) наявність у хворого нестерпних фізичних страждань;
6) обов'язкова наявність добровільного прохання хворого про евтаназію.
Добровільна евтаназія − передбачає однозначну інформовану згоду пацієнта (поширеною практикою сьогодення в США та країнах Західної Європи є завбачливо юридично оформлений документ, що виражає волю особи стосовно евтаназії − living will («воля, висловлена за життя») − підписаний його автором у присутності двох свідків, жоден з них не повинен бути пов'язаний з автором родинними та дружніми стосунками, не повинен бути його спадкоємцем, ні його лікарем, ні особою, котра залежить від будь-якого лікувального закладу; таке розпорядження записується на спеціальному бланку і може бути відмінене, якщо йдеться про вагітну пацієнтку; термін дії такого розпорядження п'ять років).
Недобровольна евтаназія: 1) здійснюється за відсутності безпосередньої згоди хворого за припущення, що його воля не суперечила б прийнятому рішенню; 2) здійснюється на підставі опікунського рішення (з боку родичів чи етичного комітету) за відсутності безпосередньої згоди хворого, що перебуває у коматозному стані, а також у разі вирішення долі новонароджених дітей з певними фізичними вадами.
Комбінування названих форм евтаназії обумовлює чотири основні її види:
− активна добровільна;
− пасивна добровільна;
− активна недобровільна;
− пасивна недобровільна
Активна добровільна евтаназія деякими дослідниками ототожнюється із самовбивством, якщо акт евтаназії здійснюється самим пацієнтом за допомогою смертельної дози ліків, призначених лікарем.
Активна недобровільна − ототожнюється багатьма теоретиками та медичними практиками з примусовою евтаназією, фактично з прямим вбивством і вважається безумовно морально неприйнятною.
В медичній, рідше в юридичній літературі зустрічаються терміни «ортотаназія» − відмова від дорогого лікування; «дістаназія» − продовження життя хворого, визнаного невиліковним, у що б то не стало.
Специфіка етичного розгляду дилеми евтаназії полягає не в тому, який спосіб умертвіння невиліковно хворого є морально бездоганнішим, а в моральній легітимації прийняття рішення про здійснення евтаназії.
Йдеться про те, якщо людина має право на гідне життя, то чи означає це, що вона має моральне право і на гідну смерть, час якої визначає самовільно?
Чи варто покладатися на природу і наукові та практичні досягнення сучасної медицини, тим самим прирікаючи людину на тривале і болісне вмирання, чи можна допомогти невиліковно хворому піти з життя, вчиняючи чи не вчиняючи спеціальні дії?
Вирішення цих проблем залежить від відповіді на ще кілька питань: Цінність життя є абсолютною чи вона визначається певними якісними характеристиками? Якщо так, то якими?
Смерть − це завжди зло чи бувають ситуації, коли смерть є благом?
Спроби пошуку відповіді на ці, безперечно, фундаментальні питання фіксуються ще в античні часи. Так, Сократ був переконаний, що «більш за все потрібно цінувати не життя як таке, а життя гідне». Сократ, Платон, філософи-стоїки, Сенека виправдовували умертвіння важкохворих навіть без їхньої згоди. Платон вважав, що моральним обов'язком хворого, коли він стає тягарем для суспільства, є самогубство. Існувала й протилежна позиція, котру обстоювали піфагорійці, Аристотель, що були противниками умертвіння важкохворих людей.
В «Клятві» Гіппократа зафіксовано не лише заборону на здійснення евтаназії, а й на допомогу самогубцеві.
В іншому трактаті «Про мистецтво» Гіппократ не радить надавати медичну допомогу вмираючим, якщо відомо, що медицина неспроможна в лікуванні даної хвороби.
В епоху Середньовіччя традиційне християнство не припускало можливості евтаназії, її розглядали як один із найважчих видів самогубства. Августин і Фома Аквінський різко засуджували самогубство навіть з причин нестерпного болю.
Сучасний підхід до проблеми передсмертного хворого було закладено в Новий час Ф. Беконом. На початку минулого століття зміст поняття «евтаназія» як турбота про комфортне вмирання, започаткований філософом, суттєво коригується. Евтаназію починають розуміти як «милосердне вбивство».
У медичній літературі: евтаназія − умертвіння невиліковно хворих людей на їхнє прохання з метою припинення страждань; або свідома дія, що приводить до смерті безнадійно хворої людини відносно швидким і безболісним шляхом з метою припинення страждань.
В юридичній літературі: евтаназія − умисні дії чи бездіяльність медичного працівника, здійснювані відповідно до явно і недвозначно вираженим проханням інформованого хворого або його законного представника з метою припинення фізичних і психічних страждань хворого, що знаходиться в загрозливому для життя стані, в результаті яких настає його смерть.
Поняття «інформоване хворий», яке вживається в міжнародно-правових документах в галузі охорони здоров'я, означає пацієнта, який обізнаний про стан свого здоров'я, діагноз, прогноз розвитку захворювання і наслідки того чи іншого лікування або відмови від нього.
Завдяки інтенсивному розвитку біотехнологій на порозі ХХІ ст. фактично безмежними стають можливості медицини в питанні утримання людини, що ледь подає ознаки життя, по цей бік життя. Спокуса безнадійно хворого, людини, що страждає і людей, які доглядають за ним, припинити страждання велика.
У процесі дослідження евтаназії необхідно виділити ряд аспектів, сама актуалізація яких сприяла б додаванню суспільної важливості та державної значущості вищезазначеній проблемі:
1) Громадський аспект. Розвиток сучасних наукових технологій йде такими темпами, що громадськість не встигає формувати адекватне ставлення до нововведень. Все частіше виникають питання, які потребують залучення допомоги різних фахівців: юристів, соціологів, медиків, культурологів.
2) Загальноправовий аспект. Сучасний рівень розвитку медицини обумовлює необхідність вдосконалення правового регулювання проблем, пов'язаних з відходом людини з життя, в тому числі і проблем евтаназії.
3) Природно-правовий аспект, пов'язаний з визначенням поняття права на життя, його структурою, з спробами включити до неї і право на смерть як реалізацію права на вільне розпорядження своїм життям.
4) Кримінально-правовий аспект, пов'язаний з проблемами кримінально-правової відповідальності за вбивство на прохання потерпілого.
Історія суспільної та правової легітимації евтаназії
Легітимація (від лат. legitimus − законний) − процедура суспільного визнання, пояснення і виправдання якоїсь дії особи чи організації, якогось факту.
Легітимація не означає юридично оформленої законності; цим відрізняється від легалізації.
1906 р. − у США (штат Огайо) здійснена перша спроба прийняти закон, який би дозволяв евтаназію.
1935 р. − у Лондоні створено перше в світі Міжнародне товариство прихильників евтаназії.
1930-ті роки − у Німеччині в контексті ідей «расової гігієни» теоретично обґрунтовується примусова активна евтаназія.
У 1939-1941 pp. на підставі наказу Гітлера в примусовому порядку знищено в газових камерах приблизно 275 тис. німців − душевнохворих, людей похилого віку та дітей з важкими фізичними вадами.
1941 р. − Швейцарія стала першою країною, котра легалізувала «вбивство з милосердя».
1958 р. − професор юриспруденції Оксфордського університету Гленвілль Вільямс опублікував дослідження «Святість життя та карне законодавство», в якому вперше запропонував використовувати добровільну евтаназію для певної категорії пацієнтів.
1962 р. − Японія легалізувала евтаназію, однак на практиці здійснити таке право надто важко через складність бюрократичних процедур.
1967 р. − у США складено перший «заповіт, котрий підлягав виконанню при житті заповідача» (living will − юридичний документ, що засвідчував волю особи на здійснення евтаназії).
1968 р. − фахівці медичного факультету Гарвардського університету запропонували вважати критерієм смерті людини незворотно втрачені функції головного мозку, а не припинення серцебиття та дихання.
1973 р. − Американська лікарняна асоціація уклала Білль про права пацієнта (Patient Bill of Rights), де зазначалося, що хворий має право відмовитися від процедур, котрі підтримують його життя.
1974 р. − у журналі «The Humanist» опубліковано Маніфест евтаназії, підписаний більше 40 відомими особами, серед яких лауреати Нобелівської премії.
1974 р. − у США відкритий перший хоспіс.
1975 р. − у Нідерландах вперше відкрито опубліковано рекомендації для безболісного відходу з життя.
1976 р. − у штаті Каліфорнія (США) опубліковано закон про природну смерть (Natural Deacth Act), яким визнається за кожним дорослим індивідом право не використовувати або переривати «терапію підтримки життя» (будь-який медичний засіб чи втручання, що використовує механічну або штучну апаратуру для підтримки чи заміни природної життєвої функції і у випадку застосування може привести лише до відтермінування смерті) за екстремальних життєвих обставин.
1976 р. − відбувся Перший Міжнародний конгрес організацій, що виступали за легалізацію евтаназії.
1978 р. − перша у світі постановка вистави (Лондон, Нью-Йорк), темою якої стало право людини на смерть.
1980 р. − Папа Римський Іоанн Павло Другий опублікував Декларацію про «Евтаназію».
Католикам заборонялося «вбивство з милосердя», але дозволялося використовувати будь-які засоби для боротьби з болем та відмовлятися від застосування екстраординарних заходів для підтримки життя.
1987 р. − прийнято Декларацію про евтаназію на 39-й Всесвітній медичній асамблеї, що відбулася в Мадриді (Іспанія).
В цій декларації, зокрема, зазначається, що евтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання хворого, чи на підставі звернення з подібним проханням його близьких, є неетичним. Це не заважає необхідності поважливого ставлення лікаря до бажання хворого не чинити перешкод природному ходу процесу вмирання в термінальній фазі захворювання.
1990 р. − початок діяльності сьогодні всесвітньо відомого лікаря Джека Кеворкяна («Доктор Смерть»), що допоміг піти з життя жінці, яка страждала на хворобу Альцгеймера. В цьому ж році Конгрес США прийняв закон, що дозволяв пацієнтам відмовлятися від процедур, необхідних для підтримання їхнього життя.
1996 р. − на території австралійського штату Північна Територія прийнято закон «Права заключного третього акту» (Rights of the Terminalli III Act), який став першим у світі законодавчим актом, що схвалив евтаназію, розглядаючи її за певних умов як громадянське право. Внаслідок бурхливих дебатів з цього приводу по всій країні у 1977 р. Верхня палата Федерального Парламенту відмінила цей закон.
1997 р. − у Колумбії Конституційний Суд країни дозволив евтаназію, однак відповідний закон не був ратифікований парламентом, тому евтаназія в цій країні вважається злочином.
1998 р. − у штаті Орегон (США) діє закон, що дозволяє активну евтаназію.
1999 р. − у США засуджено до 25-ти років ув'язнення лікаря Дж. Кеворкяна за здійснення смертельної ін'єкції хворому, що було кваліфіковане як вбивство.
2002 р. − Бельгія та Нідерланди законодавчо закріпили право на евтаназію.
2003 р. − у Люксембурзі парламент країни більшістю в один голос заборонив легалізацію евтаназії.
2003 р. − у Новій Зеландії парламент країни більшістю в три голоси відхилив проект закону про легалізацію евтаназії.
2003 р. − Нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхилила пропозицію стосовно легалізації евтаназії. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передбачає, що допомога при здійсненні самогубства не суперечить закону.
За ст. 115 Кримінального кодексу Швейцарської Конфедерації, надання допомоги в акті самогубства, якщо це не переслідує особистих корисних цілей, не заборонено. Швейцарія − єдина країна у світі, де евтаназія не заборонена для іноземців, що стимулює розвиток "смертельного туризму" до країни для безнадійно хворих.
2004 р. − Французький парламент ухвалив закон щодо пасивної евтаназії.
2009 р. − у Люксембурзі легалізовано евтаназію.
2010 р. − у Швеції законодавчо дозволено активну евтаназію.
У Норвегії подібні дії караються законом.
У Великобританії та Канаді асистентам самовбивць загрожує до 14 років позбавлення волі. Однак в британському парламенті періодично ведуться дебати стосовно дозволу «самовбивства із міркувань гуманності».
В Італії, Уругваї, Угорщині, Росії евтаназія заборонена законом.
Згідно з Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» ст. 52 евтаназія в Україні заборонена.
3. Аргументи «проти» і «на користь» евтаназії
Проблема евтаназії є однією з найактуальніших та найскладніших в сучасній біоетиці, оскільки зачіпає інтереси без винятку всіх людей і за драматичністю та складністю морального обґрунтування прийнятного вирішення не має рівних. В обговореннях цієї надскладної проблеми, в котрих беруть участь медики, філософи, релігійні та громадські діячі, численні пацієнти, їх родичі та близькі, напрацьовуються та обґрунтовуються аргументи на користь ліберальної («за») чи консервативної («проти») позиції.