Сучасна жіноча українська проза. О.Забужко, М.Матіос, Г.Пагутяк, Є.Кононенко, Г.Вдовиченко, І.Роздобудько, С.Пиркало.

1. Жіноча проза чи проза написана жінками.

2. Знакові постаті сучастої прози (О.Забужко, М.Матіос, Є.Кононенко та ін.).

 

«Жіноча проза – соціо-культурний феномен, що виникає в процесі опанування жінками публічного простору і виражається в появі літературних текстів, які описують світ, соціальний досвід і практики жінок очима жінок» О. Трофімова

«Перша і головна заповідь письменника: не збреши. Здавалося б просто. Та саме вона, коли триматись її послідовно, й робить літературу небезпечною професією – як у альпініста або водолаза…» Оксана Забужко

Треба чоловічої сили і мужності, щоб писати «жіночі романи» Галина Тарасюк

Помітним явищем культурного життя останніх років став активний прихід у літературу авторів-жінок. Оксана Забужко, Марія Матіос, Софія Майданська, Галина Тарасюк, Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько та багато інших імен представляють різні напрями і жанри сучасної української літератури. У чому ж особливість, примітність жіночої прози, про що взагалі пишуть жінки? Самі ж вони визнають: «Пишу про те, про що сама хочу читати». У творчому доробку письменниць нового сторіччя невеликі романи, оповідання, новели, які змальовують життя і його витоки в далекому й недалекому минулому, сьогодення. Намагання осмислити час і людину, чоловіка і жінку сучасності, їхні стосунки, непорозуміння – ці мотиви найчастіше присутні в жіночій прозі. Проте письменницям притаманні глибокі філософські роздуми не тільки над жіночими, а й над загальнолюдськими проблемами, а також поетичне відтворення чудової української природи, зв'язок із народними традиціями, повір'ями, звичаями.

Відомий літературний критик Соломія Павличко та інші вітчизняні літературознавці зазначають, що після таких видатних постатей української літератури кінця XIX–початку ХХ ст., як Марко Вовчок, Леся Українка, Ольга Кобилянська, жінки ніби «замовкли» і з'явилися в нашій літературі лише на початку 80-х рр. минулого століття. Найбільш відоме літературне ім'я того часу – Оксана Забужко, яка зі своїми художніми творами, літературними розвідками, есе посіла почесне місце першої леді української жіночої прози і тримається на ньому до сьогодні. Завоювала свій п'єдестал на літературному олімпі Марія Матіос, яка стала лауреатом Національної премії ім. Т. Г. Шевченка за роман «Солодка Даруся». Разом із тим ціла плеяда талановитих письменниць, які створюють дійсно вартісну прозу, відзначену критиками та на різноманітних літературних конкурсах, маловідома сучасному читачеві. Ім'я

Галини Тарасюк – одне з найяскравіших у сузір'ї сучасних прозаїків. Вона – одна з небагатьох, хто не зійшов на шоу-белетристику, не піддався спокусі бути виданою за гроші замовників, які диктують правила гри. Правдиве зображення нашої дійсності з усіма її негативами, проблемами, нещасливі й щасливі людські долі, яскраві образи, чудова мелодійна мова творів – так коротко можна сказати про маленькі романи й оповідання Галини Тарасюк.

Як прозаїк Г. Тарасюк привернула до себе читацьку увагу передовсім маленькими романами – яскравими й контрастними картинами сучасного суспільного життя з точки зору жінки. Романи й оповідання побачили світ у прозових збірках «Любов і гріх Марії Магдалини» (1995), «Дама останнього лицаря» (2004), «Між пеклом і раєм» (2005), «Жіночі романи» (2006), «Янгол з України»(2006). Письменниця з високою майстерністю, ощадно й точно, а головне – психологічно переконливо і без фальшу відтворює внутрішній світ своїх сучасників, які не бажають бути заручниками обставин. Так, у романі «Смерть – сестра моєї самотності» зображено всю глибину творчого невдоволення справжнього митця і фальшиву славу агресивної посередності, яка є ближчою до влади. У романі «Любов і гріх Марії Магдалини» показано людську підлість, намагання прилучитися до посмертної слави художника. А роман «Між пеклом і раєм», навпаки, виводить образ романтика, практично ідеальної людини, яка не заподіяла нікому зла, а прагне вершити добрі справи для своєї країни. Героїня оповідання «Дама останнього лицаря» викликає водночас і співчуття, і захоплення, бо, незважаючи на її дивакуватість, вона має душевну перевагу над тими людьми, які з неї потішаються. До книжки «Янгол з України» увійшли нові твори, в яких авторка у властивій їй щирій, дотепній і водночас жорсткій манері «препарує» нашу українську дійсність, дошукуючись «коріння добра і зла», намагаючись зрозуміти природу людських чеснот і гріхів та осмислити феномен під назвою-символом «Україна» – у світовому контексті на межі між минущим і вічним. Ключовим у цій книзі є роман-сповідь «Грішні, чесніші за херувимів», в якому письменниця продовжує довженківську тематичну лінію – про родинне гніздо, про витоки власного світу і світогляду –через дослідження образів найближчих родичів по обидва боки родоводу – від матері й батька. Що ж таке українська ментальна матриця, і чим заповнювали її ми, грішні від покоління до покоління? Хто, скільки і за що платив у своєму житті? Цей психоаналіз триває у кожному розділі, що мають назву або релігійного свята, або ж це рядки молитов, або мітки певних епох. Роман «від абсурдного» «Блудниця вавилонська» порушує тему популярних нині паранормальних блудів, ворожби, пророцтв та «корекції» людських доль, яка вперше в українській сучасній літературі так детально досліджена, причому в контексті історії і нинішніх соціально-політичних реалій. Журналістський досвід і готовність стати на захист християнських цінностей допомагають авторці заглибитись у саму суть проблеми. Багатолюдні акції оздоровлення так званих масотерапевтів, екстрасенсів, народних цілителів виписані з притаманним письменниці дотепом. Однією з перших в сучасній українській літературі Г. Тарасюк порушила проблему гастарбайтерства. Новела «Янгол з України» болюча своєю відвертою правдивістю. Завершується вона символічним порозумінням України зі «світом», який (в особі поки ще багатої, але тяжкохворої грекині Філофеї) починає усвідомлювати: немає ані бід чужих, ані локальних «українських чорнобилів», є загроза глобальних техногенних катаклізмів і їх тотальних наслідків, від яких не сховаєшся у своїй фортеці, навіть якщо вона у благополучній Греції чи Італії. Цікаво досліджено тему «уявного патріотизму», притаманного головному героєві новели «Москалі йдуть», який за комуністів був абсолютним комуністом, а за незалежності став абсолютним націоналістом. У своїх маленьких шедеврах письменниця, як зазначила критик Л. Пастушенко, «вдається до рішучої трепанації сучасності і кожним своїм твором намагається вести читача до протверезіння й прозріння, нарешті, до багатовимірного сприйняття світу».

Євгенія Кононенко народилася 17 лютого 1959 році в Києві – сучасна українська письменниця і перекладачка. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шев-ченка у 1981 року та французьку філологію Київського Інституту іноземних мов 1994 року. Нині Кононенко проживає в Києві, працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Є членом Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Учасник багатьох міжнародних літературних, культурних і наукових форумів в Україні, Франції, США, Польщі, Фінляндії, Естонії, Росії тощо. У творчому доробку Євгенії Кононенко поезії, оповідання та есеї, повісті та романи, кілька дитячих книжок, ряд культурологічних розвідок з тем популярної культури та гендерних питань і журналістські статті. Але найбільше визнання Євгенія Кононенко отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв постійно додруковуються в Україні, перекладаються за кордоном і є темою наукових досліджень. Сьогодні твори Євгенії Кононенко вже перекладено та опубліковано українською, англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською, російською, польською, білоруською та японською. Євгенію Кононенко називають феміністкою. Коли письменницю запитали, чи назвала б вона себе феміністкою, вона відповіла: «Так, і я не соромлюсь цього, бо не вважаю, що феміністка – це стерва, ображена на всіх чоловіків. Феміністка – це жінка, яка виступає за партнерські стосунки з чоловіком». Новели Євгенії Кононенко включено до ряду українських та іноземних антологій, її поетичні та прозові твори публікувалися у багатьох часописах («Березіль», «Сучасність», «Кур'єр Кривбасу», «Літературна Україна», «Критика» тощо).Оповідання «Три світи» з однойменної збірки є показовим з точки зору авторського тлумачення нескладної ієрархії людських життів: нижчий світ спить на брудних матрацах у підвалах, сидить у в'язницях і отримує по пиці; ті, хто із середнього світу, стоять у чергах, їздять у переповненому трамваї, інколи ходять у гості з бісквітом; у третьому світі читають Шекспіра в оригіналі... Низів Є. Кононенко у своїй прозі не зачіпає, але демонструє, що в інших світах так само не сиплються з неба щасливі квитки.

У збірці «Новели для нецілованих дівчат» є розповіді і для жінок і для чоловіків: «Великомученице кумо» та «На ліву ногу» – про обмануте жіноцтво; «Рожеве світло на зупинці» – про нездійсненні мрії чоловіків; «Колосальний сюжет» – про «важкий випадок» нестерпних геніїв, які ще нічого не створили, але вже посягають на право нівечити людське життя; «Поцілунок у сідницю» – про безтурботних матерів, що залишають свої чада бабусям. Кожна новела показує чиєсь життя в розрізі або, ніби короткий відеоролик, дає уявлення про стереотипи поведінки людей. Прочитавши новели, читач робить висновок: «Щасливим є той, хто хоче бути щасливим». Подією столичного інтелектуального кола став роман «Імітація» («Книжка року» (2001)), який одержав схвальні відгуки критиків і читачів. Відомий автор детективних романів А. Курков зазначив: «Вперше отримав таке задоволення від українського детективу, який завдяки своїм іронічно-трагічним інтонаціям не тільки міцно тримає увагу читача до останнього рядка, а й відтворює наше сьогодення краще за будь-який «високий» роман. Формально «Імітацію» можна назвати детективом. Ще б пак: у романі аж два трупи, й карколомне аматорське розслідування призводить до цілком несподіваної розв'язки. Але «Імітація» – детектив лишень тією мірою, що й відомий роман Чернишевського з його «снами Віри Павлівни», що Що й «Ім'я троянди» Умберто Еко. Майстерно вибудувана детективна фабула є для авторки не самоціллю, а лише нагодою поговорити про сенс життя, про дихотомію справедливості й імітації, про любов і смерть, і ще про багато інших «вічних» речей у контексті нашого прагматичного й далекого від «високих матерій» часу. Отже, під колесами товарняка в якомусь Богом забутому Комбінатному на сході України гине співробітниця міжнародної фундації підтримки обдарованих дітей, зірка інтелектуальної тусовки 37-річна красуня Мар'яна Хрипович. Інтригай спосіб злочину – на самостійне опрацювання, однак варто наголосити, що своїм романом Євгенія Кононенко доводить: можна й у нашу добу постмодернізму писати блискучі й захоплені тексти, сповідуючи цілком реалістичні настанови і не впадаючи водночас у гріх солодаво-занудного українського провінціалізму.

Роман «Зрада» вийшов друком у 2002 р. Це – зразок психологічного детективу. За словами Дмитра Стуса, цей роман виявився дослідженням «дна» людських душ. І це дно куди огидніше за будь-які притони старого Києва. Письменниця досліджує, «що є зрада? І відповідь – вже в епіграфі – «Усе на світі зрада…». У фабулу роману письменниця вплітає безліч епізодів, де показує, як заради розв'язання власних проблем, «квартирного питання», яке псує «гарних людей», здійснюється найогидніший злочин – зрада. У романі дещо гротескно показано мотиви вчинків та дій, які керують поведінкою зовні пристойних людей. Провідна думка «Зради», – залучення читача до демаскування сфери приватного життя, опрацювання гендерного конфлікту чи, радше, кількох взаємопов'язаних конфліктів.

Ірен Роздобудькозараз одна з найбільш популярних письменниць, твори її регулярно видаються в різних видавництвах, друкуються в журналах, вона є автором ілюстрацій до деяких і з них. Але для більшості читачів, особливо читачок, стало відкри ттям, що головний редактор української редакції журналу «Караван историй» і відома письменниця –одна й та сама особа народилася 3 листопада 1962 р. в Донецьку. Батьки назвали її на честь Ірен Форсайт, героїні «Саги про Форсайтів» Джона Ґолсуорсі. За освітою – професійний журналіст, закінчила заочне відділення факультету журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Трудовий шлях почала в рідному місті – працювала диктором радіогазети на металургійному комбінаті, шпрехшталмейстером (конферансьє) у Донецькому цирку, кіномеханіком у відеосалоні, старшим методистом у кінотеатрі ім. Т. Г. Шевченка. Перше місце роботи в Києві – коректор у газеті. Невдовзі Ірен почала працювати на радіо: спочатку в редакції дитячих, а потім літературних передач. Згодом стала оглядачем з питань шлюбу, сім'ї, кохання, взаємин чоловіка і жінки в газеті «Всеукраинские ведомости». Робота в цій газеті стала своєрідним поворотним пунктом: невдовзі Ірен зателефонували з журналу «Наталі», запропонувавши очолити відділ. Зараз І. Роздобудько головний редактор української версії журналу «Караван историй». На сьогодні Ірен Роздобудько має чималий літературний багаж – дві збірки поезії та численні романи: «Мерці», «Ескорт у смерть», «Шості двері», Ранковий прибиральник», «Ґудзик», «Останній діамант міледі», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», «Зів'ялі квіти викидають», «Амулет Паскаля», «Переформулювання», «Оленіум», «Все, що я хотіла сьогодні». Нещодавно побачила світ збірка оповідань про дитячі роки видатних 12 людей «Ірен Роздобудько про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур, Чарлі Чапліна» з ілюстраціями авторки. Ірен стала відомою завдяки літературному конкурсу «Коронація слова», на якому двічі перемагала – з романами «Мерці» (2000) та «Ґудзик» (2005). Вона почала з детективів: «Коли я починала писати детективи, «ніша» гостросюжетної літератури була майже порожня. І мені хотілося написати так, щоб читалося на одному подиху». Як визначає сама письменниця, «Мерці» – це психологічний трилер, «Ескорт у смерть» – детектив, «Останній діамант міледі» – авантюрний детектив, до того ж із присмаком історичних порівнянь з романом О. Дюма «Три мушкетери». Детективні романи Роздобудько справді чи таються на одному подиху, вони мають логічно завершений сюжет, чітко окреслені образи і завжди психологічну підоснову письменниця досліджує психологічні причини злочину, намагається знайти позитивний вихід з будь-якої ситуації. Але Ірен Роздобудько створює не тільки якісні детективи. Роман «Ґудзик» – мелодрама з великою кількістю нашарувань, сюжетних колізій і героїв. Його часовий простір – від середини 70-х рр. минулого століття до наших днів, його географія – Київ, українська провінція, Росія, Чорногорія, Америка. Головна ідея роману така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з ґудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя... Цей роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а потрібно цінувати тих, хто є поруч з тобою – сьогодні і назавжди.

За романом «Ґудзик» знято телевізійний фільм, показ якого відбувся на каналі «1+1». «Фільм не зовсім такий, як книга, там навіть фінал змінений на більш позитивний, – поділилася Ірен Роздобудько на прес-конференції напередодні прем'єри. – Але екранізувати книгу гслово в слово й непотрібно. Актори вкладають свою енергетику, своє бачення. Тож книга – лише підґрунтя для фільму». Більшість романів письменниці об'єднує спільна характерна риса – акцентований психологізм персонажів. Авторка, майже відкинувши всі зовнішні чинники, пропонує читачеві подорож душею дійових осіб: у романі «Ранковий прибиральник» це український емігрант, що знаходить сили для кардинальних змін у житті; в «Амулеті Паскаля» – молода жінка, що знайшла свою долю завдяки містичному амулету; в романі «Шості двері» – героїня, якій дозволено прожити життя вдруге, виправивши всі помилки, і, можливо, зустріти Його... Доля героїні останнього з опублікованих романів – «Все, що я хотіла сьогодні...» – нічим не відрізняється від долі пересічної жінки: робота – чоловік – робота. Проте приходить момент, коли набридає рутина і жінка запитує себе: «Чому ми завжди відкладаємо життя в довгий ящик? Чи справедливо те, що ми завжди вчиняємо так, як треба, і зрідка (навіть – ніколи!) – так, як нам хочеться?». І. Роздобудько дає зрозуміти, що наші придушені бажання, навіть помірковані, які ми ховаємо на полицях пам'яті, призводять до втрати самих себе і навіть сенсу життя. Дуже цікавим моментом у книзі є розповідь про шанси, котрі доля дарує людині і якими треба скористатися, аби «навчитися робити вчинки», щоб зрозуміти: «Життя прекрасне (якщо ми цього хочемо), і його варто прожити!». Зовсім не схожа на попередні романи книга «Переформулювання», яка є своєрідним рецептом досягнення успіху. Побудувавши її на історіях із власного життя, цікавих інтерв'ю та рецензіях, Ірен Роздобудько ділиться з читачем роздумами на різноманітні теми, пересипаючи їх цікавими, часто кумедними історіями з власного досвіду і спростовуючи думку про те, що є щось неможливе. Прочитавши цю книгу, читач починає вірити в те, що перемагає не той, хто не падає, а той, хто, падаючи, піднімається знову і знову. Критики вважають І. Роздобудько творцем «масової» літератури, проте це не засмучує авторку: «Мені абсолютно байдуже, що пише про мене критика. Хай мене сто разів називають «масовою» чи «попсовою» письменницею. Для мене головне, що мене читають; читачі про мої книжки запитують таке, що я бачу: вони їх дуже зосереджено читали. Одна читачка мені написала на електронну пошту: «Дякую, що Ви написали це. Ваша героїня показала мені, що було б з мене, аби я повелася так, як вона». На сучасному літературному небосхилі з'явилося чимало зовсім молодих письменниць 25–30-річного віку, які доволі впевнено заявили про себе. Це Світлана Пиркало, Наталка Снядянко, Таня Малярчук та ін. Пишуть вони, безумовно, для молоді, стиль мають легкий, невимушений, використовують молодіжний сленг, проте проблеми порушують цілком дорослі.

Світлана Пиркалозвернула на себе увагу після виходу роману «Зелена Маргарита». Як висловилась відомий літературний критик Н. Білоцерківець, перша книжка «наробила чимало галасу серед шанувальників так званої молодої літератури». Молода письменниця народилася 1976 р. на Полтавщині. Працювала в жіночому журналі «Ева», на телеканалі «1+1», де писала 14 сценарії для передачі «Без табу». Згодом переїхала до Лондона, де стала працювати в українській службі Бі-Бі-Сі. Але щоб не втрачати контакти з рідною землею, Світлана веде авторські колонки в «Газеті по-українськи» та журналі «Главред».

Окрім «Зеленої Маргарити» Світлана Пиркало є автором роману «Не думай про червоне. Роман не для молодшого шкільного віку», збірки есе «Кухня егоїста», співавтором книги «Без табу», написаної разом із Миколою Вереснем і Тетяною Ворожко, укладачем «Словника українського молодіжного сленгу».

У «Зеленій Маргариті» авторка прагне розповісти про несерйозне, недолуге, абсурдне, примітизоване, нудне, яким здебільшого є наше сьогодення. А щоб різкіше відтінити його деструктивні риси, виводить у творі персонажами представників молодого покоління. Адже молодь –найбільш чутлива до всіляких – попутних і навстрічних – суспільних вітрів. Головна героїня Маргарита Погрібна (вона ж Зелена Маргарита) – журналістка, якій доводиться пристосовуватися до загальних правил, навіть якщо вони вступають у протиріччя із совістю і заважають бути об'єктивною і правдивою. Їй судилося пройти через багато випробувань, щоб зрозуміти – людина має право бути сама собою, вона повинна відстоювати свою особистість перед жорстокими життєвими обставинами.

У творі «Не думай про червоне. Роман не для молодшого шкільного віку» в рамках любовного сюжету виразно простежуються мотиви пошуку сучасною людиною основ самоідентифікації, винайдення себе через отримання того, «чого не буває в світі». Наскрізною ідеєю роману стає романтична домінанта – кохання героїні до англійського джазового музиканта Джима Берклі, про якого вона мріяла дуже давно. Ця мрія стає сенсом життя героїні, проте коли вона досягла своєї мети, то зрозуміла, що це кохання їй вже непотрібне: «...все трапляється тоді, коли тобі не дуже треба». Авторка досліджує проблему самотності людини в сучасному світі: «А якщо ти один у цілій країні, сиди вдома і приховуй цей факт від оточуючих. Якщо ти самотній, значить ти невдаха, і ніхто не схоче з тобою знайомитися». Письменниця охоче ділиться рецептами подолання бар'єрів у спілкуванні між людьми, досягнення душевної рівноваги. Книжка «Кухня егоїста» склалася з есеїв, написаних у 2006–2007 рр. Звичайно, це твір не про кухню і їжу у звичному сенсі «кулінарної книги», хоча тут є рецепти, і вони рекомендуються для втілення навіть недосвідченим господиням. Пиркало заохочує до кухні і чоловіків, резонно зазначаючи, що людина, котра вміє розібрати-зібрати комп'ютер, цілком здатна самостійно приготувати сніданок. У своїй книзі авторка думає й про високі матерії. Знайдемо тут роздуми і про нашу історію, і про політику, і про релігію, і про дружбу, любов, радість життя. Це написано легко, невимушено, з чудовим почуттям гумору. Треба зазначити, що твори С. Пиркало із задоволенням читають не тільки представники молодого покоління, для якого вони в першу чергу написані, а й люди іншого віку, – кожен знайде щось для себе.

Галина Костянтинівна Вдовиченко народилася 21 червня 1959 року на Кольському півострові – українська журналістка та письменниця. У дитинстві разом з родиною часто переїжджала з місця на місце. Навчалась у школах Івано-Франківська, Надвірної, Рави-Руської, Москви, постійно бувала у бабусі з дідусем у селі Отинія Коломийського району Івано-Франківської області, на батьківщині батька. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. Живе у Львові. Працює заступником головного редактора щоденної газети «Високий Замок». Має доньку та сина. Серед захоплень – гірські лижі, дизайн одягу та інтер'єрів, колекціонування рукавичок.

Галина Вдовиченко дебютувала у 2008 році з романом «Пів'яблука», який вийшов у видавництві «Нора-Друк» (Київ) і став лідером продажу на стенді видавництва під час роботи Львівського Форуму видавців – 2008. Перший тираж книжки розійшовся протягом місяця.

Другий роман Галини Вдовиченко «Замок Гербуртів» отримав першу премію у номінації «романи» на конкурсі «Коронація слова – 2009», вийшов у світ під назвою «Тамдевін» у видавництві «Нора-Друк». Лише на Львівському Форумі видавців – 2009 було продано 985 примірників роману «Тамдевін».

У 2012 році вийшов роман «Хто такий Ігор?» («Нора-Друк»). У 2011 році у видавництві «Грані-Т» вийшла перша книжка Галини Вдовиченко для дітей – казкова повість «Мишкові миші» з ілюстраціями художниці Анни Сарвіри. Того ж року у видавництві «Клуб Cімейного Дозвілля» (Харків) виходить роман «Бора», у видавництві «Фоліо» (Харків) – антологія малої прози «20 письменників сучасної України «, до якої увійшло оповідання «Брат». Має чисельні відзнаки.

Ромап «Пів'яблука». Спершу здається, що у романі йдеться про чарівне дерев'яне яблучко, яке здійснює будь-які людські бажання. Насправді ж яблуко – це тільки інструмент, котрий у розгалуженому життєвому тунелі буднів освітлює один єдиний шлях. Ним маєш крокувати, не оглядаючись. Якщо досі блукаєш від мети до мети, то неодмінно потрапляєш у пастку «Мало! Хочу більше!» або, як казав Флобер у романі «Пані Боварі»: «…Великі артисти люблять жити на всю губу». Є ще інша, не менша проблема реалізації особистості – до чистого берега пристати. Саме цю філософію авторка вдало розвиває та ілюструє на сторінках твору мудрими словами: «…Тому треба час від часу зупинитися для ревізії життєвих пріоритетів, давати собі відповіді на запитання: чи там я, де хочу? Хто зі мною? Що для мене важливо? Від чого варто відмовитися? І зробити нарешті те, на що часу нібито не можеш знайти». Головні героїні «Пів'яблука» – їх чотири, кожна з них вже здобула щось Велике. Але це – пів'яблука, а іншу половину належить відшукати.

«Бора» – це прізвище головної героїні, яке з юних літ править їй за ім'я. У творі не відбувається епохальних подій, що змінили історію людства чи принаймні країни. Бора – звичайна жінка, живе у Львові, працює у видавництві, «лагодить» чужі тексти. Дорослий син. Відсутність чоловіка, доволі типова картина. Хіба, що – Бора пише власний роман.

«Тамдевін» («Замок Гербуртів»). Дія роману відбувається у Карпатах неподалік від замку Гербуртів. Успішна українська художниця Анна, яка зробила кар'єру в Росії, їде у відпустку на запрошення колишньої однокурсниці у віддалене село поблизу стародавнього замку, де можна легко загубитися в часі і просторі. В цей час у далекому урочищі Карпат проводить дослідження науковець-етолог Юрій. Він вивчає поведінку вовків у природному середовищі. Для цього він взяв під опіку трьох новонароджених вовченят, які втратили батьків. Людина і вовки в цій «зграї» живуть за вовчими законами, які іноді виглядають більш досконалими, ніж ті, за якими живуть люди. Несподівана зустріч з художницею докорінно змінює життя і дослідника, і вовчої зграї.

«Хто такий Ігор?» Головна героїня роману Олена – журналістка, розлучена й сама виховує доньок підліткового віку, а ще – майже не вірить у справжнє кохання, починає зустрічатися із молодшим на дванадцять років Сашком. Крім цього, Олена – журналістка активна в обговореннях – протестах актуальних у реальному житті тем, зокрема, смертних вироків, які «є найвищою мірою покарання у 59-ти країнах світу», і які пропонують «повернути в Україну». Яким же було її здивування, коли, прочитавши цю новину на сайті газети, в якій працює, 42,7 відсотків українців висловилися за відновлення смертної кари. «Не думала, що цей показник такий високий» – зітхає головна героїня. Авжеж, ми таки не знаємо, поруч із ким ми живемо… Ім’я Ігор згадується у творі лише кілька разів. Воно все зринає у думках головної героїні. Так наче переслідує, на щось натякає. «Почую «Ігор» – і в душі заповітна струна дзенн-н-нь», – думає Олена. І недарма. Наприкінці тексту письменниця розкриває секрет, що його так хочеться дізнатися протягом читання. Хто він, отой Ігор, ми (українці) таки маємо знати…

Дара Корній (справжні ім'я та прізвище – Мирослава Замойська) народилася у 1970 році в селі Секунь Старовижівського району Волинської області. Середню школу закінчила в селі Княже Сокольського району Львівської області. Вищу освіту здобула в Українському поліграфічному інституті у Львові (Українська академія друкарства нині) на журналістсько-редакторському відділенні. Зараз працює у Львівській національній академії мистецтв. Відома як автор романів «Гонихмарник» (2010, видавництво «КСД»), «Тому, що ти є» (2012, видавництво «КСД»), дитячої повісті «Петрусь Химородник» (2012, видавництво «Тезе»). Її дитячі твори друкувалися в журналах «Ангелятко», «Ангеляткова наука», «Крилаті», «Однокласник». Оповідання та новели для дорослих – у журналі «Нова проза», «Життя і жінка», газеті «Жіночі історії», мистецько-літературному порталі «Захід-Схід». Перший її виданий великий твір опублікувало видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля» в 2010 р. Це був роман «Гонихмарник», написаний в жанрі міського фентезі. Мама, виховує двох діток – Даринку та Максимка, яких вважає найвагомішим та найважливішим здобутком у житті. Працює у Львівській національній академії мистецтв. Дякуючи власним дітям, тобто складанням для них на ніч казочок, і відбулося її попадання в літературу. Захоплення – дохристиянська міфологія, проукраїнські вірування, етнографія, казки, народна музика, книги.

«Проза Корній просто пахне польовими квітами і полином, вітром свободи, для якого не існуєперешкод, у вигляді літературних канонів і штампів» – зазначила Галина Пагутяк. «Гонихмарник». Свій перший «дорослий роман» (до цього були тільки казки) Дара Корній написала на прохання доньки, коли та одного разу сказала щось на кшталт: «...Мамо, а чому українська молодь повинна зачитуватися вампірською сагою американки Стефані Майер? Напиши щось про українських вампірів, нехай вони живуть тут і зараз». І вона написала, що правда, «Гонихмарник» вийшов не відповіддю Стефані Майер, а просто версією-містерією на тему української міфології, своєрідною сонцепоклонницькою сагою про кохання та боротьбу добра і зла». Події розгортаються у сучасному Львові. Головна героїня – 19-річна студентка Академії мистецтв Аліна Григоренко, інтелектуалка з зеленими очима, яка любить каву та Кафку. Одного дня вона знайомиться з загадковим юнаком – він носить чорне, п'є каву зі смаком гвоздики, любить дарувати волошки й зветься Кажан. Вони стають небайдужі один до одного, але є одне «але» Кажан є гонихмарником, себто дводушником, який володіє здатністю приборкувати природну стихію. Мати намагається вберегти доньку від фатального кохання. У цій боротьбі буде багато красивої української – народної магії, яка переплітається з коловоротом сучасного життя настільки вдало, правдиво та невимушено, що не повірити у це просто неможливо.

Через рік її другий твір «Тому, що ти є» породив відгуки від старшого покоління читачів, тому що виглядав більш реалістичним, порушував життєві проблеми стосунків, вибору, вірності собі та справжнім почуттям. Хоча і тут без містичних сил наприкінці не обійшлося – така вже Дара Корній… Щось вона знає таке, чого інші не відають чи не помічають. Ми звикли поділяти життя на білі та чорні смуги. Проте, зрозуміло, що об'єднавши ці смуги, ми отримуємо сірість. Як немає лише добрих і поганих людей, так і суміш позитивних якостей із негативними зазвичай і є обарвленням кожної людини, та ми часто намагаємося це заперечувати, або не сприймати. Роман про оту життєву та особистісну сірість – середину, коли не все чудово і не все погано. Бо саме таким насправді є життя і таким є кохання. Головна героїня роману Оксана постає перед нами не як позитивний персонаж, а як імпульсивна, діловита, жорстка особа. «Тому, що ти є» – роман про істинного романтика, відданого мужчину, який уміє кохати так, як, напевне, ніхто, – раз і назавжди. І позбутися цих сильних почуттів йому несила протягом життя. Авторка в романі торкається важливих проблем сьогодення: коли до вишів вступають «здебільшого грошові мішки», коли життя найцінніше, а «мати багатство ще не означає бути багатим». «Студентська революція на граніті», очікуване і непередбачуване, – усе це у романі про кохання, яке єднає і нищить, ощасливлює і засмучає, і все тому, що воно – є.

Дара Корній започаткувала власну сагу у романі «Зворотній бік світла». Зазирніть у чорну душу темного безсмертного – і ви побачите там кохання, яке виточило лють. Космос твору – вигадані та реальні світи: світлий світ, темний світ, світ єдиного Бога, та інші світи, в яких живуть, кохають, ненавидять міфічні, історичні, реалістичні та вигадані герої: Птаха, Стриб, Мор, Мора, Посолонь, Верха, Мальва і т. п. Кожен герой роману має свою Мову. Роман, мабуть, був би менш цікавим, якби автор не володіла майстерністю деталізації, яка животворить події, що відбуваються і у вигаданих світах, і в реальному світі.

Марія Василівна Матіос народилася 19 грудня 1959 року в с. Розтоки Путильського району Чернівецької області. Поет, прозаїк, публіцист. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Заслужений працівник культури України 2008 року. Має титул почесного громадянина міста Чернівців. Перші вірші надрукувала у 15 років. У 1982 р. закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету, відділення української мови та літератури (тепер – Національний університет імені Юрія Федьковича). Працювала відповідальним секретарем «Буковинського журналу», Чернівецької обласної організації Спілки письменників України, в Раді національної безпеки та оборони України. У 1992 р. дебютувала як прозаїк в журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр’яна і Довгопол». У листопаді 2005 р. призначена заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка. В доробку Марії Матіос прозові твори «Життя коротке» (2001), «Нація» (2001, 2002, 2007), «Солодка Даруся» (2004, 2005, 2007, 2008), «Щоденник страченої» (2005), «Mr. gMs.U in. country UA, або Містер і місіс Ю в країні укрів» (2006), «Нація. Одкровення» (2006), «Nacjia» (польською мовою, 2006), «Майже ніколи не навпаки» (2007), «Кулінарні фіглі» (2009), «Чотири пори життя» (2009), «Вирвані сторінки з автобіографії» (2010) та інші. Твори письменниці перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, азербайджанською, японською, китайською, єврейською мовами. Друкувалася у Канаді, США, Китаї, Хорватії, Росії, Сербії. Марія Матіос має некоронований титул «найпліднішої письменниці України». Критика її називає як не «чортиком, що вискочив із табакерки», то «гранд-дамою української літератури». Є автором першої у сучасній українській літературі книжки кулінарних рецептів «Фуршет від Марії Матіос» та контраверсійного «Бульварного роману». Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка 2005 року за роман «Солодка Даруся»; у 2008 році – переможниця конкурсу «Книжка року 2008» в номінації «Красне письменство – Сучасна українська проза» за роман «Москалиця. Мама Марися – дружина Христофора Колумба»; у 2009 році на V Київському міжнародному книжковому ярмарку книга «Москалиця» отримала державну нагороду – диплом першого ступеня в номінації «Бестселер». Має унікальне дослідження своєї родини, що корінням сягає 1790 року. Живе в Києві. Цікавиться психологією, етнографією, городництвом та квітникарством. В 2007 році в російському видавництві «Братонеж» вийшли об'єднані під однією обкладинкою переклади «Нації» та «Солодкої Дарусі». Світ «Майже ніколи не навпаки» дихає складним і невичерпним життям, любов'ю й ненавистю. Ця книга – про те, на що здатне людське серце, яке вражене любов'ю, ненавистю, бажанням помсти, заздрістю, і на що воно спроможне у часи випробування радістю і печаллю. Про новий роман «Майже ніколи не навпаки» у інтерактивній програмі БІ-БІ-СІ Марія Матіос сказала, що ця соціально-побутова та історична драма в трьох новелах. Справді, письменниця вміє транслювати нам буттєві і метафізичні проблеми української людини. Світ «Майже ніколи не навпаки» дихає складним і невичерпним життям, любов'ю й ненавистю. Ця книга – про те, на що здатне людське серце, яке вражене любов'ю, ненавистю, бажанням помсти, заздрістю, і на що воно спроможне у часи випробування радістю і печаллю. Письменниця, творячи сімейну сагу в новелах, вибухово-експресивною енергією думки довела художню тканину тексту до такої міри, щоб він допрацьовувався читачем: додумався, довершувався. Акт сприйняття книги Марія Матіос передбачливо перетворила в акт співтворчості. Текст «Майже ніколи не навпаки» складається з трьох частин: «Чотири – як рідні – брати», «Будьте здорові, тату», «Гойданка життя». Три частини – три новели – три драматичні сцени. Письменниця змальовує життєві драми родин Чев'юків, Варварчуків, Кейванців, життєві метання. Ярослав Голобородько відзначає: «...Марія від природи є психологом емоцій і прагне зазирнути в безодню людських станів. Наодинці є безоднею людських почуттів її зору відкривається те, що я назвав би віконцем у вічність. Вона проникливо, глибинно передає психологічні перипетії своїх персонажів, що також має знаки – ознаки безальтернативної традиційності». Своїм романом «Майже ніколи не навпаки» письменниця доводить, що кожна родина і кожна особистість – це ансамбль відносин: авторка досліджує всю різноманітність стосунків, в які вступають її головні персонажі. Із електронних листів до Автора, що є власне преамбулою письменниці до твору, яка налаштовує на сприймання тексту, дізнаємося: «…кожна любов – інша…». І цю тезу авторка намагається довести сторінками роману.

Письменниця Ірен Роздобудько (1962 р.н.) спробувала себе в різних літературних жанрах. Спочатку писала детективи, психологічні трилери, є автором двох поетичних збірок. До речі, коли їй наразі нарікають, що вона пише «жіночу» прозу, авторка відповідає: «Не визнаю існування «жіночої» прози. Література є для всіх. Знаю чимало прикладів, коли мої твори з задоволенням читали чоловіки». Саме таким є роман «Ґудзик» (в підзаголовку: «психологічна драма»), який приніс письменниці визнання. Книгу екранізовано, сценарій до фільму писала сама авторка. В одній із рецензій на твір читаємо: «…Давно не відчував такої глибокої враженості від сучасної популярної української літератури, як після прочитання роману Ірен Роздобудько «Ґудзик». І ця враженість була породжена одразу багатьма факторами: сюжетом, психологією, філософією, стилем…». Роман «Ґудзик», у 2004 році отримав першу премію Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». Цей роман має багато нашарувань, сюжетних колізій і героїв. Його часовий простір: від середини 70-х до наших днів, його географія – Київ, українська провінція, Росія, Чорногорія, зрештою – Америка. Але головна ідея така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з ґудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя… Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, …. а цінувати те, що існує поруч із тобою – сьогодні і назавжди. А можливо, цей роман про… дещо з життя ангелів, що випадково потрапили на нашу землю?...

Гостросюжетний роман «Екскорт у смерть» став лауреатом конкурсу «Коронація слова» в 2002 році. Дії розгортаються довкола новоспеченої фірми «Екскорт-сервіс», яка пропонує респект-табельним бізнесвумен супутників на вечірки, виставки та інші масові події. Але якось цих «кавалерів-супровідників» починають знаходити мертвими на вулицях міста. Ці вбивства є своєрідною помстою, викликом людству, бо несуть за собою призначення стерти, знищити, припинити існування кохання. Роман хоч і ховає в собі жорстокі події, напевно, щоб примусити читача зрозуміти керування власною ниткою, яка веде до серця. Не дивлячись на те, що трагедія кохання розкривається на останніх сторінках, вона захована між рядками, де до речі, теж слід читати, бо там дещо таки написано. Пастка для жар-птиці» («Мерці»)- детектив, друге місце на конкурсі «Коронація слова» 2000 року в номінації «Роман». Виданий під назвою «Мерці», пізніше перевиданий під оригінальною назвою. Роман написано занадто відвертим та добрим, щоб називатися трилером. Перші рядки книги можна сприймати за кульмінацію, бо саме вони подані в короткій анотації на звороті. Роздобудько все таки має власні відпрацьовані властивості, якими з перших рядків занурює читача в вир подій. Не дивлячись на те, що книга має досить відлякуючу назву та обкладинку, Роздобудько знов попереджує кохання на фоні кримінальних подій, які спочатку носять містичний характер. «Мерці» яскравий приклад тому, як людина власними силами та розумовими можливостями може досягнути пошани та відомості, але так само перед нами предстає повна людська протилежність – психологія людини, яка звикла жити «небожителем». «...Більшість моїх книжок ілюстровані мною ж. І подарунковий том «Останнього екскорта в пастку» також. Я не художник, я малюю для себе – тушшю. І ці малюнки зазвичай є своєрідною терапією чи переключенням уваги. Але сталося так, що останнім часом у мене відбулося дві виставки. І видавці їх беруть як ілюстрації до моїх книжок.

У мене в житті є ще багато цілковито несерйозних речей, на які, як вважає один наш друг – режисер, я розпорошуюсь: маю купу вишивок бісером, знімаю в домашніх умовах мультфільми, вирізаю колажі (один із них – на обкладинці того ж «Останнього екскорту»). Хочу зняти свій документальний фільм. Це все – хобі. А наскільки воно серйозне – покаже час», - говорить письменниця.

Літератури

Агєєва В. Жіночий простір : Феміністичний дискурс українського модернізму / В. Агєєва. – К. : Факт, 2003. – 318 с.

Білик, О. Жіноче щастя maid in Ukraine / О. Білик // Друг читача. – 2007. – 23 лют. – 8 берез. (No 4). –С. 3.

Білоцерківець, Н. Подарунок на 8 Березня / Н. Білоцерківець // Укр. культура. – 2008. – № 3. – С. 44.

Бондар-Терещенко, І. Підстаркуваті пристрасті / І. Бондар-Терещенко // Кур'єр Кривбасу. – 2006. – No 5. – С. 172–175.

Боровик, В. Жіноча проза : станіславський вимір / В. Боровик // Книжковий клуб плюс. – 2006. – № 11. – С. 17.

Відмідь І. Три уроки з Марією Матіос / І. Відмідь // Кращі конкурсні уроки української мови та літератури. Вип. 3. – Харків, 2012. – С. 166-173. – (Б-ка журн. «Вивчаємо українську мову та літературу»; Вип. 8 (105)).

Голобородько Я. «Дизайнерський дім» Ірен Роздобудько // Сучасність. –2008. – № 7. – С. 148–152.

Голобородько Я. Соціум душевних драм. Рефлексії над текстами Марії Матіос / Я. Голобородько // Дзеркало тижня. – 2009. – 30 трав. – 5 черв. – С. 11.

Дроздовський Д. Український жорсандизм ХХІ століття / Д. Дроз-довський // Дивослово. – 2009. – № 2. – С. 61–62.

Железняк Н. Проза життя Євгенії Кононенко / І. Н. Железняк // Українська мова та література. – 2009. – трав. (ч. 17–19). – С. 13–19. Зборовська Н. Феміністичний триптих Євгенії Кононенко в контексті загальноукраїнської проблематики / Н. Зборовська // Слово і час. – 2005. – № 6. – С. 57–68.

Китайгородська, В. Янголи народжуються в Україні / В. Китайгородська // Березіль. –2007. – № 11/12. – С. 180–182. Кононенко, Є. Жіночі голоси у вітчизняній літературі / Є. Кононенко // Укр. культура. – 2003. – № 3/4. – С. 10–11.

Незнайома : антол. укр. «жіночої» прози та есеїстки другої пол. ХХ – поч. ХХI ст. / авт. проект, упорядкув., вступ. слово, бібліогр. відомості та прим. В. Габора. – Львів : Піраміда, 2005. – 600 с.

Соловей О. Романи Євгенії Кононенко: бестселери для «елітарів»? / О. Соловей // Слово І час. – 2003. – № 2. – С. 58–62.

Тарасюк, Г. Проза життя без імітацій / Г. Тарасюк // Кур'єр Кривбасу. – 2005. – № 3. – С. 235–240.

Терен Т. Галина Вдовиченко : Діти виросли – і в мене почали народжуватися книжки / Г. Терен // Україна молода. – 2010. – 5 лют. – С. 21.

Філоненко, С. «Інша мова жінки» : художні особливості укр. жіночої прози 90-х рр. ХХ ст. / С. Філоненко // Сл. і час. – 2008. – № 2. – С. 49–56.

Хода Г. Феномен жіночої прози в сучасній українській літературі/ Г. Хода // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2011. – № 2. – С. 30–35.

Яремчук, І. Одкровення Єви : кілька слів про сучас. жіночу белетристику : літ.-критич. огляд / І. Яремчук // Літ. Україна. – 2003. – 8 трав. (№ 18). – С. 2.

 

 

Лекція № 10