Історичний аспект адміністрування податків, зборів, платежів
Наукова думка й фінансова практика століттями шукають відповідь на запитання: як управляти процесом адміністрування податків аби забезпечити економічний розвиток держави, не зашкодивши інтересам пересічного громадянина, який сплачує такі податки. «Ніщо не потребує стільки мудрості та розуму, як визначення тієї частини, яку в підданих забирають, i тієї, котру залишають їм», — писав свого часу видатний французький письменник-просвітитель Шарль Монтеск’є.
Однак і до сьогодні тривають пошуки оптимальних механізмів оподаткування. Водночас, багатий історичний досвід пропонує чимало цікавих методів i технологій справляння податків та платежів.
Досліджуючи становлення системи адміністрування податків, учені дійшли висновку, що ефективність організації їх справляння залежить насамперед від рівня розвитку держави. Приміром, з XIX ст. у багатьох європейських країнах подушні, промислові податки змінюються прибутковими, тому що бурхливий розвиток господарства сприяв значному розшаруванню суспільства за доходами. Зокрема, професор Іван Озеров у своїй науковій праці «Основи фінансової науки» писав: «За низького рівня економічного життя подушний податок був найпридатнішим джерелом отримання коштів, адже різниця економічного становища окремих членів не була такою різкою, як зараз, коли одні помирають з голоду, а інші, як Рокфеллер, отримують чистого доходу по 100 млн. рублів на рік...».
За нових умов принцип кругової поруки вже не застосовувався. Натомість, постала потреба в декларуванні доходів кожним громадянином. Проте спеціальних методик перевірки цих декларацій на той час не існувало. Запорукою сумлінного виконання громадянського обов’язку щодо сплати податків були такі поняття, як дворянська совість i честь. З цього приводу науковець Йосип Кулішер у «Нарисах фінансової науки» писав: «Жодного контролю, окрім власної совісті i кари небесної, не було».
У Російській імперії ще з 1775 р. існувало правило, згідно з яким жоден купець, який заявляв про свій капітал для віднесення його до першої, другої або третьої гільдії, не перевірявся, а доноси навіть не розглядалися.
До речі, законодавчі акти більшості європейських держав у XIX ст. ґрунтувалися саме на делікатному й шанобливому ставленні до платника податків. Приміром, законодавство Швейцарії навіть не передбачало можливих порушень, а в разі виявлення факту зменшення отриманих доходів йшлося лише про додаткову сплату податку. В Австрії не вимагалося зазначати доходи з окремих джерел, аби платник за велінням совісті заявив лише загальну суму.
Проте у XIX ст. все більше загострювалися суперечності між традиційними патріархальними i новими капіталістичними відносинами, що спричинило суттєві зміни у психології платників. Патріотичні почуття поступово витіснялися прагненнями отримувати дедалі більші прибутки, які часто-густо підприємці не декларували. Тож i суми надходжень до бюджетів були набагато меншими за очікувані. Отже, виникла потреба в жорсткому державному контролі за всіма видами оподатковуваного майна та сумами доходів. Почали застосовуватися штрафні санкції, причому не лише за недоплати, а й за несвоєчасне подання декларацій. У такий спосіб уряди намагалися забезпечити участь платників у всьому процесі оподаткування, що, у свою чергу, потребувало розвитку відповідних податкових служб.
Існують численні історичні приклади функціонування подібних служб ще за часів Київської Русі. Це – княжі дружинники, які разом з князями збирали податки з племен. Згодом, у часи середньовіччя, – українські козацькі загони, які охороняли мости й переправи, справляючи мито із заїжджих купців.
Наприкінці XIX ст. створюються податні представництва. Поява таких підрозділів була спричинена насамперед тим, що податки в Російській імперії вже забезпечували 50% надходжень до бюджету. Тож їх адміністрування мало бути посилено. Згодом податні представництва трансформувалися в податкове управління. Тоді ж уперше було запроваджено й посади податкових інспекторів, які мали не просто здійснювати перепис майна i збирати належні до сплати суми, а й контролювати отримані прибутки платників та їхню господарську діяльність у цілому. Ще за часів Петра I набуло поширення таке явище, як підкуп збирачів податків i привласнення цими чиновниками частини державних грошей. Тому наприкінці 90-х років XIX ст. було запроваджено ще й посаду податкового ревізора, який контролював роботу податкового інспектора.
Доки Росія поступово зміцнювала й розширювала діяльність фіскальних служб для посиленого контролю за платниками податків, європейські держави усіляко налагоджували щирі й довірчі відносини з ними. Науковець Йосип Кулішер з цього приводу зауважував: «Австрія й Італія, з одного боку, Англія – з іншого на кожному кроці нагадують, що фіскалізм i фіскальні надходження далеко не тотожні, що можна забезпечити податкового чиновника найжорстокішими батогами та скорпіонами i викликати цим тільки припинення подальшого зростання доходів...».
У європейських країнах на цей час уже сформувалася система правового нагляду за діяльністю державних служб для охорони та забезпечення прав платників податків. До роботи в податкових підрозділах, крім штатних працівників, залучали представників громадськості, які брали участь у перевірках декларацій. Діяли також спеціальні апеляційні комісії для розгляду скарг платників та адміністративні суди, які вирішували суперечки щодо оподаткування.
Історичний досвід адміністрування податків переконує, що досконалість форм i методів їх справляння свідчить про рівень розвитку держави, цивілізованість її економічних i правових інституцій.
РОЗДІЛ 2. АДМІНІСТРАТОРИ ПОДАТКІВ, ЗБОРІВ, ПЛАТЕЖІВ (КОНТРОЛЮЮЧІ ОРГАНИ)
2.1. Історія становлення та розвитку адміністраторів податків, зборів, платежів.
2.2. Права, обов’язки та відповідальність контролюючих органів.
2.3. Правові засади системи надання адміністративних послуг органами ДФС.