Тема: Цивільно-правовий договір

 

Термін «договір» вживається в цивільному праві в різних значеннях. Під договором розуміють і юридичний факт, який лежить в основі зобов’язання, і саме договірне зобов’язання, і документ, в якому закріплено факт встановлення зобов’язального правовідношення.

У даному випадку договір – це підстава виникнення правовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання і відповідно до ст. 11 ЦК України є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків. У цьому значенні згідно зі ст. 626 ЦК України договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Тобто, цивільно-правовий договір є основною правовою формою, що опосередковує рух цивільного обороту: переміщення матеріальних цінностей, виконання робіт, надання послуг тощо.

Отже, договір є правовою формою (засобом) узгодження волі двох чи декількох сторін, спрямованої на досягнення певного правового результату.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії “правочин” і “договір” співвідносяться між собою як загальне і окреме: будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як до правочинів належать також і дії однієї особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків – односторонні правочини. Отже, на договори поширюються загальні положення щодо дво- та багатосторонніх правочинів, передбачені главою 16 ЦК України.

Водночас, договір є й основною підставою виникнення зобов’язальних правовідносин і найбільш поширеним видом зобов’язальних правовідносин як таких і, отже, на нього поширюються загальні положення щодо зобов’язань, встановлені розділом 1 книги 5 ЦК України.

Як і будь-який правочин, договір є вольовим актом, причому в даному випадку слід говорити про спільну волю сторін договору, їх спільне волевиявлення, що втілюється у договорі.

Втілення спільного волевиявлення сторін договору можливе лише за умови забезпечення свободи договору як принципу, що гарантує відсутність зовнішнього впливу на його учасників. ЦК України закріпив принцип свободи договору, що був відсутній у цивільному праві за радянських часів, оскільки тоді більшість договорів між підприємствами не мали характеру вільного волевиявлення, а базувалися на адміністративних актах, актах планування тощо. Принцип свободи договору, закріплений ст. 627 ЦК України, означає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до положень ст. 6 ЦК України, яка визначає, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; вони мають право врегулювати у договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами; сторони у договорі можуть також відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на свій розсуд; сторони у договорі не можуть відступити від положень актів цивільного цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Слід зазначити, що свободу договору не можна ототожнювати з уседозволеністю, з правом вважати себе вільним від зобов’язань, накладених договором. ЦК України у ст. 629 встановлює, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Взагалі, свобода договору є неодмінною умовою існування ринкової економіки і однією з основоположних засад приватноправового регулювання. Свобода договору – загальне поняття, що включає декілька аспектів.

По-перше, свобода договору передбачає свободу в укладенні договору, неприпустимість примусу щодо вступу у договірні відносини. В умовах планової системи господарювання переважна більшість так званих господарських договорів укладалися на виконання обов’язкових для однієї сторони чи обох сторін актів планування, якими не лише встановлювався обов’язок щодо укладення договору, але й, як правило, визначалися контрагенти майбутнього договору, вид договору і його умови. Ринкова економіка засновується на принципово інших засадах. Це означає, що учасники цивільного обороту мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати. Як виняток з загального правила, обов’язок щодо вступу у договірні відносини може бути або прямо встановлений законодавством (наприклад, обов’язок щодо укладення публічних договорів ), або передбачений за домовленістю сторін (зокрема у попередньому договорі).

По-друге, свобода договору передбачає можливість вільного вибору особою, яка бажає укласти договір, майбутнього контрагента. Як виняток з цього правила, законом можуть встановлюватися певні обмеження щодо вибору контрагентів. Так, наприклад, якщо учасник товариства з обмеженою відповідальністю бажає продати належну йому частку у статутному капіталі товариства, його право на вільний вибір контрагента обмежена переважним правом купівлі, яке мають інші учасники цього товариства (ст. 147 ЦК). У тім, слід враховувати, що реальне забезпечення права на вільний вибір контрагентів можливе лише в умовах демонополізації ринків різноманітних товарів, робіт і послуг, в умовах вільного розвитку конкуренції.

По-третє, свобода договору включає можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, що передбачені цивільним законодавством договірні форми), так і такі, які хоч і не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам. Це право є важливим для ефективного функціонування цивільного обороту, який знаходиться у безперервному розвитку і постійно породжує нові типи відносин між його учасниками, які не завжди можна або недоцільно підводити під відомі цивільному законодавству види договорів.

Укладаючи договори, передбачені актами цивільного законодавства, сторони мають право врегулювати в них також ті свої відносини, які цими актами не врегульовані. Якщо при цьому використовуються елементи інших відомих видів договорів, то такий комплектний договір називається змішаним.

По-четверте, свобода договору означає можливість сторін вільно визначати умови (зміст) договору, який вони укладають.

Але треба враховувати, що свобода договору у всіх її аспектах не може мати абсолютного характеру і навіть в умовах ринкової економіки неминуче підлягає тим чи іншим обмеженням, встановленим у публічних інтересах.

Важко переоцінити значення договору, оскільки через нього забезпечується цивільний, товарно-грошовий оборот у суспільстві, він втілює у собі динаміку цивільно-правових відносин. Через договір забезпечується задоволення інтересів однієї сторони може бути забезпечений задоволенням інтересу другої сторони. Саме тому договір, що базується на взаємній зацікавленості сторін, забезпечує розвиток цивільного обороту та економіки, що виявилось не під силу командно-адміністративній економіці. Унікальність договору як правового явища полягає у тому, що договір як спільне волевиявлення сторін, домовленість власне приватних осіб набуває характеру норми права, що забезпечується примусовою силою держави, і в свою чергу надає організованості, порядку і сталості економічним відносинам.

 


Види договорів.

Різноманітність форм та видів договорів вимагає їх певного впорядкування і, отже, класифікації, що здійснюється за різними ознаками. Найважливішою є класифікація за такими ознаками: розподіл обов’язків між сторонами (односторонні та двосторонні); наявність зустрічного відшкодування (відплатні та безоплатні); момент виникнення договору (реальні та консенсуальні). Розрізняють також: договори основні і додаткові; основні та попередні; договори, укладені на користь контрагентів та на користь третіх осіб; договори речові та зобов’язальні тощо. Певна класифікація за правовими наслідками здійснюється на такі групи договорів, як: договори про передачу майна у власність чи інше речове право ( купівля-продаж, міна, дарування тощо); договори про передачу майна у тимчасове користування (оренда, лізинг, прокат тощо); договори про надання послуг (доручення, комісія, перевезення тощо); договори на виконання робіт (зокрема підряд); договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні тощо); договори про спільну діяльність (установчий договір тощо), інші групи договорів, виділені за окремими критеріями.

Договори односторонні та двосторонні.

Якщо у договорі одна сторона наділена лише правом вимоги до другої сторони, а інша – лише обов’язком відносно першої, то такий договір є одностороннім, тобто таким, о зобов’язує лише одну сторону. Отже, в односторонньому договорі одна сторона є лише кредитором, а інша – лише боржником.

Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми, тобто такими, у яких кожна із сторін має як права, так і обов’язки відносно другої сторони. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю певну річ і має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, а покупець, навпаки, зобов’язаний сплатити продавцю визначену договором грошову суму і має право вимагати від нього передання речі. Таким чином, у двосторонніх договорах кожна із сторін є водночас і кредитором і боржником; кредитором – відносно того, що вона має право вимагати від другої сторони, і боржником – відносно того, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони. Права і обов’язки сторін у двосторонніх договорах завжди взаємопов’язані між собою, є зустрічними: те, що для однієї сторони є обов’язком, складає зміст права вимоги другої сторони. Отже, поки одна сторона не виконає свій обов’язок, інша сторона не може реалізувати своє право.

Багатосторонніми називаються договори, що укладаються більш ніж двома сторонами. До багатосторонніх належить, наприклад, договір простого товариства. Особливістю багатосторонніх договорів є те, що у них, як правило, відсутня зустрічність прав і обов’язків сторін. Обов’язки кожної сторони у таких договорах у більшості випадків спрямовані не на задоволення прав інших сторін, а на досягнення певної спільної мети. Загальні положення про договір, встановлені розділом 2 Книги 5 ЦК України застосовуються за умови, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Багатосторонні договори не слід змішувати з односторонніми чи двосторонніми договорами з множинністю осіб. Так, наприклад, у договорі майнового найму (оренди) на стороні наймодавця, на стороні наймача або на обох сторонах може бути не по одній особі, а по дві чи більше осіб. Але від цього договір майнового найму не стає багатостороннім договором, оскільки сукупність осіб на кожній із сторін виступає як єдине ціле, як одна сторона.

Відплатним є договір, у якому обов’язку однієї сторони здійснити певні дії відповідає зустрічний обов’язок другої сторони щодо надання матеріального чи іншого блага. Відплатність у договорі може виражатися у передачі грошей, речей, наданні зустрічних послуг, виконання роботи тощо. У безвідплатному договорі обов’язок надання зустрічного виконання другою стороною відсутній.

Частиною 5 статті 626, встановлюється важливе загальне правило, згідно з яким будь-який договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті самого договору. так, наприклад, відповідно до ст. 946 ЦК, установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі, а наприклад, договір дарування завжди є безвідплатним в силу самої суті цього договору.

Договори реальні та консенсуальні. Консенсуальними є договори, що набувають сили з моменту досягнення сторонами згоди, а реальними – договори, що визнаються укладеними з моменту, коли на підставі досягнутої згоди здійснюється виконання за договором – передача контрагенту певного майна. Більшість цивільно-правових договорів є консенсуальними. Реальними є договори займу, зберігання, перевезення вантажу тощо.

Доречно підкреслити, що наведені класифікації договорів є, певним чином, умовними, оскільки за домовленістю сторін договору в окремих випадках однорідні договори можуть виявитись у різних групах класифікації.

Договори основні та додаткові. Суть поділу договорів на основні та додаткові полягає у тому, що додаткові договори є залежними від основних, слідують за ними, і в разі визнання недійсним основного договору недійсним є і додатковий. Проте визнання недійсним додаткового договору не впливає на дійсність основного договору. Додатковими, зокрема, є всі договори, що спрямовані на забезпечення виконання зобов’язань (зокрема договори застави, поруки тощо). Про певну самостійність додаткового договору свідчить те, що він визнається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами договору. суттєві умови додаткового договору можуть міститися і в основному договорі, однак у будь- якому разі йдеться про два договори.

Договори основні та попередні. ЦК України вперше легально дано визначення попереднього договору, хоча у господарській практиці та звичаях ділового обороту такий вид договору давно відомий. Відповідно до ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Укладення попереднього договору може бути доцільним і в тих випадках, коли, наприклад, річ, яка буде предметом основного договору, ще не існує, або хоча і існує, але ще не належить на праві власності продавцю, або належить продавцю, але обтяжена правами на неї третіх осіб тощо.

Попередній договір містить умови, по-перше ті, що належать до його змісту і, по-друге, ті, що належать до змісту основного договору.

Як слідує з визначення попереднього договору, наданого у частині 1 статті 635 ЦК України, обов’язковою (істотною) умовою попереднього договору є строк чи термін укладення основного договору (щодо визначення строку і терміну). Якщо такий строк (термін) відсутній, угоду сторін слід вважати не попереднім договором, а договором (протоколом) про наміри (ч. 4 ст. 635 ЦК України).

Якщо попередній договір не містить, або містить не всі істотні умови основного договору, він має чітко визначати порядок їх наступного узгодження сторонами (якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства).

Для попереднього договору у всіх випадках обов’язковою є письмова форма. А у випадках, коли для основного договору встановлена нотаріальна форма, попередній договір також потребує нотаріального посвідчення.

Можна зробити висновок, що у випадку, коли одна із сторін попереднього договору необґрунтовано (без поважних причин) ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право звернутися з вимогою, по-перше, про спонукання до укладення договору і по-друге, про відшкодування збитків, завданих простроченням укладення основного договору, якщо інше не встановлене самим попереднім договором або актами цивільного законодавства. У випадку, якщо внаслідок ухилення (прострочення) однієї із сторін друга сторона втратила інтерес щодо укладення основного договору, вона відповідно до ст. 612 ЦК може відмовитися від укладення основного договору і вимагати відшкодування збитків.

У випадку, якщо протягом встановленого попереднім договором строку (у термін) основний договір не укладений, і спір не переданий для вирішення його судом, або жодна із сторін не направила іншій стороні пропозицію щодо його укладення, зобов’язання, встановлені попереднім договором, припиняються.

Попередній договір слід відрізняти від договору (протоколу) про наміри, який є лише формою фіксації намірів сторін щодо наступного співробітництва і не тягне виникнення зобов’язання щодо укладення у майбутньому договору.

Договори, укладені на користь контрагентів і третіх осіб. Відповідно до ст. 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь не контрагента за договором, тобто сторони, що бере участь в укладенні договору, а третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

Договори речові та зобов’язальні. Сутність розмежування цих видів договорів полягає в тому, що об’єктом речових договорів є не дії зобов’язаної особи, а безпосередньо речі, коли договір породжує у контрагента речове право, зокрема право власності. Речовий договір, отже, має бути реальним, оскільки при таких договорах відсутній розрив у часі між укладенням договору і виникненням речового права, і договір спрямований не на виникнення зобов’язання з передачі речі, а саме на передачу речі.

Цивільне право розрізняє такі різновиди договорів, як публічні та договори приєднання.

Публічний договір у цивільному праві є одним з нових видів договорів. Положення щодо публічного договору є винятком з загального принципу свободи договору, встановленого з метою захисту інтересів споживачів товарів (робіт, послуг) у певній сфері відносин. Договір, що укладається, може бути віднесений до числа публічних, якщо він відповідає сукупності встановлених частиною першою статті 633 умов.

По-перше, сторона, яка реалізує товари (виконує роботу, надає послуги) має діяти як суб’єкт підприємницької діяльності. Це може бути юридична особа, що здійснює підприємницьку діяльність, або фізична особа, яка зареєстрована як підприємець у встановленому порядку.

По-друге, діяльність по реалізації товарів (виконанню робіт, наданню послуг) має носити публічний характер. Це означає, що вона пов’язана з обов’язком суб’єкта підприємницької діяльності продати товар (виконати роботу, надати послугу) кожному, хто до нього звернеться.

У статті 633 наданий відкритий перелік сфер діяльності, що належить до публічних: роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо. Наведений перелік не є вичерпним. Деякі договори прямо названі публічними у підрозділі першому розділу 3 Книги 5 ЦК, зокрема, договір роздрібної купівлі-продажу (ст. 698), договір прокату (ст. 787) договір побутового підряду (ст. 865), договір зберігання на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (ст. 936) тощо. Публічний характер інших договорів може випливати з їх суті.

Особливістю публічного договору і гарантією інтересів споживачів товарів (робіт, послуг) є рівність умов такого договору відносно всіх споживачів, за винятком тих, яким за законом надані відповідні пільги. Це означає, що суб’єкт підприємницької діяльності, який здійснює публічну діяльність, не має права свавільно змінювати ті чи інші умови договору щодо різних споживачів і ставити їх таким чином у нерівне становище.

Всі споживачі є рівними у своїх правах щодо укладення публічних договорів, і підприємець, що займається публічним видом діяльності, не має права надавати перевагу щодо укладення договору одному споживачеві перед іншим, за винятком випадків, передбачених законом. Так, наприклад, відповідно до п. 20 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасники бойових дій та особи, прирівняні до них, мають право на першочергове обслуговування підприємствами, установами та організаціями служби побуту, громадського харчування, житлово-комунального господарства, міжміського транспорту. Отже, цим особам має надаватися перевага в укладенні відповідних публічних договорів.

Відмова суб’єкта підприємницької діяльності від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) є незаконною і надає споживачеві право звернутися до суду з вимогою щодо спонукання підприємця до укладення договору і відшкодування завданих збитків. При цьому, саме на підприємця має покладатися обов’язок доказування відсутності у нього можливості надати споживачеві товари, роботи або послуги. Так, наприклад, підприємство телефонного зв’язку у випадку його відмови від укладення із конкретним споживачем договору про надання послуг телефонного зв’язку може бути звільнено від відповідальності за умови, якщо воно доведе, що немає технічної можливості надати цьому споживачу зазначені послуги.

Умови публічного договору, що ставлять споживачеві у нерівне становище (надають незаконні переваги одним споживачам перед іншими) або не відповідають встановленими актами цивільного законодавства обов’язковим умовам таких договорів, – є недійсними (нікчемними). Утім, слід враховувати, що недійсність окремих умов договору не означає недійсності договору в цілому.

Договір приєднання також є новим для цивільного законодавства України. Визначальна особливість договору приєднання полягає в тому, що у розробці його умов приймає участь лише одна із сторін, а інша – позбавлена такої можливості.

Спосіб укладення договору шляхом попереднього формулювання його умов у певній стандартизованій формі, звичайно, значно спрощує і полегшує процедуру укладання будь-якого договору, а у сфері певних відносин є навіть єдиним можливим способом. Такий спосіб укладення договорів є характерним, наприклад, для сфери масового побутового обслуговування населення, для відносин клієнтів з банками, страховими і транспортними організаціями, що традиційно використовують типові бланки (форми) договорів. Друга сторона у таких відносинах може лише приєднатися до попередньо встановлених стандартизованих умов, підписавши бланк відповідного договору.

Слід особливо підкреслити, що необхідною ознакою договору приєднання є не самий факт, що одна сторона не приймала участі у визначенні умов договору (так, наприклад, проект будь-якого договору може бути розроблений однією стороною, а інша вправі з ним погодитися), а відсутність можливості для цієї сторони приймати таку участь.

Визначення умов договору лише однією із сторін може мати наслідком його “однобічність”, спрямованість на задоволення інтересів однієї сторони за рахунок інтересів другої (сторони, що приєдналася). У зв’язку з цим, частиною другою статті, що коментується, передбачені особливі підстави для розірвання договорів приєднання, які не можуть бути підставами для розірвання інших (звичайних) договорів. Ці підстави не є наслідком незаконності умов договору приєднання. Вони є засобом відновленні порушеного при укладанні договору балансу інтересів сторін, не дозволяючи одній стороні зловживати своїм правом щодо визначення умов, і компенсуючи другій стороні порушення принципу свободи договору щодо визначення умов договору.

Сторона, яка приєдналася, наділяється правом вимагати зміни або розірвання договору приєднання, навіть, при формальній законності його змісту, у випадку: 1) якщо внаслідок укладення договору вона позбавляється прав, які звичайно мала; 2) якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов’язання; 3) якщо в договорі містяться інші умови, що є явно обтяжливими для сторони, яка приєдналася.

Зазначені вимоги можуть бути задоволені у випадку, якщо сторона, яка приєдналася, доведе, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б таких обтяжливих для себе умов, якби могла приймати участь у визначенні умов договору.

Право на розірвання договорів приєднання суттєво обмежене частиною 3 статті 634 відносно тих осіб, які приєдналися до договору приєднання у зв’язку із здійсненням ними підприємницької діяльності. По-перше, підприємницька діяльність в силу своєї суті – це діяльність на власний ризик, і отже, підприємець завжди несе певний ризик невигідності власних дій. По-друге, вже на стадії укладення договору підприємець як правило усвідомлює (чи має усвідомлювати), на яких умовах він його укладає, маючи можливість скористатися кваліфікованим захистом своїх інтересів. Виходячи з цього, підприємець, який приєднався до договору, може розірвати такий договір з підстав, передбачених ч. 2 статті 634 лише за умови, якщо він не знав і не міг знати, на яких умовах він до нього приєднується.