УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ 1920 -НА ПОЧАТКУ 1921 РОКУ 1 страница

Згадай: 1. У чому суть політики «воєнного комунізму»? Як вона реалізувалася в Україні в 1919 і 1920 рр.? 2. Які українські землі відійшли за Ризьким миром до УСРР?

Міжнародне становище 3 кінця 1920 р. для створеної більшовиками радянської держави настав час мирного розвитку. Міжнародна обстановка залишалася нестабільною, але, на думку В. Леніна, дозволяла «зберегти можливість існування пролетарської влади і Радянської республіки навіть у разі затягування соціалістичної революції в усьому світі». У ці роки в рамках дипломатичних акцій Росії, під контролем її зовнішньополітичного відомства - Наркомату іноземних справ — до контактів із зарубіжними країнами допускалася і УСРР, головним чином, щоб нейтралізувати за кордоном діяльність місій емігрантського уряду УНР. На початку 1922 р. Україна підписала договір про дружбу і братерство з Туреччиною, а також уклала власні торговельні угоди з Австрією, Німеччиною (де так само, як у Польщі, мала окремі дипломатичні представництва), Чехо-Словаччиною.

Господарська розруха Надзвичайно складним було внутрішнє становище УСРР. Багаторічна війна спричинила величезну розруху в народному господарстві. У 1920 р. Україна одержала лише 10 % довоєнної промислової продукції. 3 11 тис. підприємств, розташованих на території УСРР, у 1922 р. працювали 2552, з 57 доменних печей - лише одна. Було повністю знищено близько 4 тис. км залізничних колій. Вціліло лише 40 % паровозів. Загальна сума збитків, завданих Україні громадянською війною, оцінювалася в 12 млрд крб. Кризу переживало й сільське господарство — основна галузь господарства, в якій була зайнята більшість населення України. Посівні площі з 20,9 млн дес. у 1913 р. зменшилися до 15,4 млн дес. у 1920 р. Погіршення обробітку ґрунту, порушення норм сівби, втрата елітного насіння спричинили зниження врожайності сільськогосподарських культур. Цю ситуацію ускладнив і неврожай 1920 р. Він охопив деякі південні повіти і значно погіршив становище селянства. Однак найбільшим руйнівним чинником, що згубно впливав на сільськогосподарське виробництво, була продовольча політика більшовиків, котра повністю позбавляла селянство економічних стимулів. Найглибшим і найприроднішим бажанням селян, які звільнилися від гноблення поміщиків, було прагнення працювати і вільно розпоряджатися продуктами своєї праці. «Воєнний комунізм» ігнорував це устремління і тим самим руйнував економічні основи сільського господарства, деформував психологію селянства, позбавляв його заповзятливості, ініціативи. Катастрофічний розвал економіки, фізична й моральна втома населення, непевність зовнішньополітичної ситуації потребували швидких і ефективних заходів для відродження виробничих сил, відмови від економічної політики, яка себе не виправдала.

Політика «воєнного комунізму» у 1921 р. Деякий час після закінчення громадянської війни більшість членів РКП(б) стояла на позиціях «воєнного комунізму». Ці панівні в більшовицькій партії настрої позначилися на планах щодо найближчого майбутнього. Наприкінці грудня 1920 р. відбувся VII Всеросійський з'їзд рад, що ввійшов в історію передусім завдяки прийнятому на ньому плану електрифікації Росії (плану ГОЕЛРО). Найпотужніші станції планувалося побудувати в Україні, серед них -Дніпровську ГЕС. На думку В. Леніна, план ГОЕЛРО мав забезпечити створення економічного фундаменту комунізму. Продовжувався курс на одержавлення народного господарства. На початку березня 1921 р. V Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив: «Здійснити до кінця націоналізацію та концентрацію приватновласницьких підприємств». Серед більшовиків панувало переконання, що комунізм -справа недалекого майбутнього. Шляхи досягнення комунізму його прихильникам здавалися цілком зрозумілими: продовольча розкладка, максимальне обмеження приватного підприємництва, ліквідація товарно-грошових відносин, зрівняльний розподіл, мілітаризація праці, терор проти всіх противників нового ладу.

Політична криза початку 1921 р. Але життя вимагало відмови від утопії, реалізація якої наштовхувалася на опір більшості населення, особливо селянства. У країні вибухнула гостра політична криза, в основі якої було неприйняття широкими масами політики «воєнного комунізму», зокрема продовольчої розкладки. Цим незадоволенням скористалися антибільшовицькі партії, котрі створювали підпільні організації і повстанські формування. Наприкінці 1920 - на початку 1921 р. на території УСРР у складі повстанських формувань діяло близько 40 тис. чол. Вони спиралися на підтримку практично всіх верств сільського населення, у тому числі й середняцько-бідняцьких. У лютому 1921 р. ЦК КП(б)У зафіксував на території України 118 значних повстань, спрямованих проти політики «воєнного комунізму». Проти українських повстанців було кинуто великі сили Червоної армії. Уникаючи боїв із ними, селянські отамани діяли традиційними партизанськими методами, руйнуючи комунікації, знищуючи представників радянського апарату, дрібні червоноармійські загони. В березні 1921 р. Махно, під командуванням якого було до 15 тис. бійців, переважно кіннотників і кулеметників на тачанках, розділив свою армію на три групи й один загін, ускладнивши тим самим завдання червоних, котрі змушені були розпорошувати свої сили, діючи у ворожому оточенні. Щоб населення не підтримувало повстанців, більшовицьке командування обрушило на членів сімей махновців, їхніх односельців нову хвилю репресій, не зупиняючись перед розстрілами без суду і слідства, взяттям заручників. Але така жорстокість лише роздувала полум'я народного опору. Незадоволення більшовицькою диктатурою наростало і в робітничому середовищі. На підприємствах Харкова, Києва, Одеси, інших міст спалахнули страйки, де поряд з економічними висувалися політичні гасла, серед котрих було особливо поширене: «Ради без більшовиків». Великий страйк голодних робітників відбувся в Катеринославі. Почавшись у залізничних майстернях, він швидко перекинувся на інші підприємства міста і почав набувати небезпечного для властей розмаху. Таким чином, наприкінці 1920 - на початку 1921 р. більшовицька партія знову зіткнулася в Україні з масовим опором її політиці комуністичного будівництва.

 

 

ДОКУМЕНТИ 1. З газети ЦК РКП(б) «Беднота» Крестьянское земледелие постепенно превращается в самоедское хозяйство. Крестьяне-производители исчезают, вместо них появляются просто едоки. Едок производит ровно столько, сколько нужно ему самому. Беднота. - 1920. - 7 октября. 2. Запис у щоденнику російського письменника В. Коро- ленка Полтава, 30 сентября 1920 г. Сегодня в губчека [...] напечатан длинный список расстрелянных [,..] Тут уже впервые являются расстрелянные заложники [...] И этими мерами думают ввести социализм! Слепота, слепота! А между тем они так слепо уверены, что когда во время приезда Раковского я заговорил о необходимости свободы и вреде жес-токостей, -то все уверенно и весело засмеялись, как будто я ска-зал что-то наивное. Да это и действительно наивность. Один фальшивий шаг влечет за собой другой, третий. Большевизм сделал уже столько фальшивих шагов, что ему, пожалуй, уже нет возврата и приходится идти до конца [...] Интересно, что жел. дор. рабочие на всяком собрании свищут коммунистам. Но большевики ухитряются фальсифицировать выборы и держаться пока на этой лжи. Негретов П. И. В. Г. Короленко. Летопись жизни и творчества. -М.: Книга, 1990. - С. 169.

 


ПЕРЕХІД ДО НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Згадай:
1. Чим викликане прагнення більшовиків продовжувати політику «воєнного комунізму» після закінчення війни?
2. У чому проявлялася політична криза кінця 1920 - поч. 1921 р.?

Неп - відмова від негайного переходу до комунізму

Відмова від «воєнного комунізму» пов'язана
з рішеннями X з'їзду РКП(б), який відбувся в березні 1921 р. З'їзд проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це — перший і найголовніший крок до нової економічної політики.
На підставі рішень X з'їзду РКП(б) Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Раднарком УСРР прийняли декрети і розпорядження, спрямовані на впровадження непу. Продовольча розкладка замінювалася продовольчим податком, меншим за розкладку. Після виконання податку селянин одержував право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх. Це створювало економічні стимули для розвитку селянського господарства.
Однак широко рекламований неп у 1921 р. так і не прийшов в українське село. Обсяги податків були надзвичайно високими, а в Олександрівській губернії, наприклад, взагалі дорівнювали валовому збору зерна.
У місті неп впроваджувався швидше. В 1921 р. були скасовані заборони на приватне підприємництво й торгівлю. Окремі особи або групи здобули право засновувати власні фабрики й заводи, торговельні заклади. Частина націоналізованих промислових підприємств передавалася в оренду. У 1921 р. орендарі одержали понад 5200 дрібних, а подекуди середніх заводів, фабрик, майстерень. На території УСРР діяло близько 75 тис. приватних торговельних закладів. Закон допускав оренду землі й застосування вільнонайманої праці в селянських господарствах, промислових і торговельних закладах. Але можливості зростання капіталістичного господарства за тих умов були обмежені. Доки політична влада була в руках більшовиків, а великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля залишалися державними, держава була спроможна тримати під контролем капіталістичні відносини в економіці, обмежуючи їхній регулюючий вплив.
Розширення сфери товарно-грошових відносин супроводжувалося істотними змінами в методах керівництва державною промисловістю: відмовою від трудових мобілізацій, жорсткої централізації, широким впровадженням економічних методів господарювання, госпрозрахунку. З переходом до непу систему главків було ліквідовано, а державні підприємства об'єднувалися в трести, які працювали на господарсько-розрахункових засадах. Властива «воєнному комунізму» зрівнялівка в оплаті праці робітників і службовців відходила у минуле: замість неї впроваджувалася система відрядної оплати, що враховувала кількість та якість праці.

Обмеженість непу

Реформування «воєнного комунізму» не було доведено до кінця. Воно обмежувалося в основному сферою економічного життя. Відповідних політичних змін у суспільстві не відбувалось. Українська СРР залишалася цілком залежною від радянського центру, її суверенітет був фіктивний. Політичні порядки в республіці змінилися мало. Кампанією так званого пожвавлення роботи рад, яка передбачала заходи, спрямовані на розширення участі робітників і незаможних селян, жінок і молоді у перевиборах та роботі виконкомів, правляча РКП(б) й обмежилася. Тому авторитет рад був незначним, участь населення у виборчих кампаніях - низькою. І за умов непу підприємці, торговці, інші представники буржуазії, отримавши право легальної економічної діяльності, водночас були позбавлені політичних прав. Їхня суспільно-політична діяльність заганялася в підпілля.
В Україні фактично діяла одна політична партія - КП(б)У, що за своїм статусом залишалася на правах обласної організації РКП(б). Представники інших партій жорстоко переслідувались. У травні 1921 р. відбувався гучний процес над керівниками УПСР, котрі залишилися в Україні. Подібний процес над меншовицьким «Південним центром» відбувся 1922 р. Вплив єдиної легальної опозиційної партії - Української комуністичної партії (УКП) - всіляко обмежувався.
Укапісти відкрито говорили, що радянську владу в Україні встановили «червоні війська, прислані з Москви», внаслідок чого тут склався окупаційний режим, національна політика якого суперечить корінним інтересам українського народу. УКП пропонувала об'єднатися з КП(б)У і створити цілком самостійну партію, яка була б пов'язана з РКП(б) не безпосередньо, а через Комінтерн, як і компартії зарубіжних країн. Така партія, на їхню думку, була б здатною протистояти русифікаторському курсу, здійснюваному в Україні через КП(б)У, невід'ємну складову частину РКП(б). Ця ідея надати радянській владі в Україні національного забарвлення, перетворити КП(б)У на національно-комуністичну організацію не дістала підтримки серед більшовиків в Україні. Тиск на укапістів, який за допомогою преси і державних органів організувала РКП(б), наростав, і в березні 1925 р. на своєму останньому з'їзді УКП оголосила про саморозпуск.
Водночас у РКП(б) посилювались узурпаторські тенденції, нетерпимість до інакомислення. X з'їзд постановив розпустити всі фракції в партії і заборонив фракційну діяльність. Ці обставини негативно позначилися на новій економічній політиці, поставивши її в залежність від політичних процесів, що відбувалися в керівництві РКП(б).

Антирадянське повстанство

Оголосивши неп, радянський уряд продовжував стягувати з селянства величезні податки, по суті, продовольчу розкладку. Як і під час громадянської війни, в Україні діяли військові заготівельні формування. Невиконання продподатку каралося штрафом або арештом і примусовими роботами від кількох місяців до кількох років. Були випадки побиття, шантажу і розстрілів неплатників податку. В непокірних селах брали заручників. Акти насильства і масових репресій викликали обурення, підштовхували селян до опору державі.
Проти повстанців радянський уряд кинув з'єднання під командуванням В. Примакова, П. Дибенка, В. Блюхера, Г. Ко-товського. Були мобілізовані підрозділи міліції, частини особливого призначення (ЧОП), чекісти. Комнезами створювали власні озброєні загони. Загальне керівництво цією боротьбою здійснював М. Фрунзе - командувач збройних сил України і Криму. Вище партійно-державне керівництво на чолі з В. Леніним координувало, спрямовувало воєнні операції в Україні.
Боротьба з повстанством була надзвичайно жорстокою. У Холодному Яру на Черкащині - одному з найбільших в Україні центрів самостійницького опору, де боротьба з 1919 р. велася під блакитно-жовтими українськими національними прапорами — було страчено тисячі повстанців, членів їхніх сімей, односельців. Але, незважаючи на чисельну перевагу, радянським силам довго не вдавалося їх розгромити. Перелом відбувся влітку 1921 р. У другій половині 1921 р. більшість повстанських загонів зазнала поразки так само, як і махновці. Н. Махно разом з невеликою групою прибічників перейшов у вересні 1921 р. радянсько-румунський кордон.
На боці влади була величезна перевага в людях. Крім того, активність повстанців стримувалася викликаним більшовицьким господарювння голодом, що насував на Україну в 1921 р. Цей катаклізм був використаний владою для боротьби зі своїм народом. Вперше в радянській історії державна влада застосовувала терор голодом, який виявився в боротьбі з селянством дієвішим, ніж воєнний терор.

Голод 1921 -1923 рр. в Україні

Конфлікт радянської влади із селянством особливо яскраво проявився під час засухи і неврожаю, що в 1921 р. охопили найважливіші зернові регіони Росії - Поволжя й Північний Кавказ, а в Україні - її південні, степові райони. Посіви й трави здебільшого загинули. Катастрофічне становище склалося в Катеринославській, Донецькій, Запорізькій, Одеській, Миколаївській губерніях, а також на півдні Харківської. За рахунок північних і правобережних районів, які значно менше постраждали від неврожаю, в Україні було зібрано близько 300 млн пудів зернових, або 30 % урожаю 1916 р. Дослідники називають різні цифри голодуючих в Україні - від 4 до 7 млн чол.
Військові підрозділи перекрили всі шляхи, що зв'язували північні області з південними. Продовольство, яке будь-хто пробував перевезти на південь своїм родичам чи на продаж, -конфісковувалося. Незважаючи на неврожаї, у південних губерніях тривали хлібозаготівлі. У першому півріччі 1921 р. з Миколаївщини було вивезено 1,4 млн пудів хліба за допомогою «надзвичайних методів». У другому півріччі передбачалося зібрати ще 5,1 млн пудів. Розмір продподатку з України на голодний 1922 р. планувався надмірно високий. Жодна з голодуючих губерній України не була звільнена від податку. Це викликало величезні жертви: за приблизними оцінками вчених, 1,5-2,0 млн чол. померлих.
А в цей час із голодуючих районів Поволжя, Казахстану й Уралу в Україну, в тому числі й у південні її губернії, йшли ешелони з переселенцями. У 1921-1922 рр. загальна їхня кількість становила майже 440 тис. чол.
Лише після багатьох звернень керівників УСРР на початку літа центр дозволив Наркомпроду УСРР залишати в Україні всі зібрані тут пожертвування, а також не вивозити в Росію продовольчі вантажі. З другої половини 1922 р. допомогу голодуючим України (в обмежених розмірах, бо левова частина її йшла в Росію) почала надавати міжнародна організація - Американська адміністрація допомоги (АРА). Ціною неймовірних зусиль селянство Півдня України навесні 1922 р. засіяло поля. Однак голод не був ліквідований. У вересні 1922 р. у Харкові конференція представників голодуючих областей України констатувала, що «становище п'яти голодуючих губерній України дуже важке і не можна сподіватися на поліпшення у майбутньому році». Центральну комісію допомоги голодуючим (Помгол) при ВЦВК ліквідовано 20 вересня 1922 р. - у Росії на той час потреби в її діяльності справді вже не було.
Але в Україні селяни все ще помирали з голоду. Голод тут був ліквідований лише в 1923 р.

Голод і церква. Конфлікт із церквою

Атеїстичне керівництво держави і більшовицької партії скористалося голодом 1921-1923 рр. як зручним приводом для посилення репресій проти духовенства. Розгорнулася широка кампанія вилучення коштовностей із храмів і культових споруд для закупівлі зерна за кордоном. Віруючі та духовенство здебільшого погоджувалися пожертвувати частину скарбів у фонд голодуючих. Але вони відмовлялися передавати державі культові предмети, твори мистецтва, які безпосередньо стосувалися богослужіння. Державні ж органи брутально ігнорували ці настрої служителів церкви і мирян. Саме державою було спровоковано більшість конфліктів між духовенством і тими радянськими чиновниками, що здійснювали конфіскації в храмах. Відбувалися арешти і навіть розстріли священиків і віруючих. До нещадного придушення опору духовенства закликав більшовиків В. Ленін. У листі до членів Політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1922 р. з грифом «цілком таємно» він закликав: «Чим більше число представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії нам (...) вдасться розстріляти, тим краще». Терор щодо духовенства посилював соціальне напруження в суспільстві.
Таким чином, на початку 20-х років радянське керівництво відмовилося від «воєнного комунізму», впровадивши нову економічну політику. Це був половинчастий крок, який, істотно розширивши рамки економічної діяльності населення, майже нічого не змінив у політичному ладі країни.

ДОКУМЕНТИ
1. Із наказу Вознесенського повітового особливого продовольчого комітету (Одеської губ.) про покарання заручників у разі нездачі продподатку
15 листопада 1921 р.
4. Взять в каждой волости от 15 до 25 человек заложников из ку-лацкого и середняцкого населення. В случае, если какое-либо село отказывается дать подписку о круговой ответственности или же, дав подписку о выполнении продналога в 48-часовой срок, и по истечении времени продналог будет не выполнен, такие села будут объявлены врагами Советской власти. Половина заложников будет судима, вплоть до применения высшей меры наказа-ния - расстрела, после чего будет взята новая группа. Все наличие зерно-хлеба и зерно-фуража, не придерживаясь цифр причитающегося продналога, в хозяйствах, на коих будет распространена коллективная ответственность, будет конфисковано.
Голод 1921-1923 років в Україні: Збірник документів і матеріалів.-К.: Наукова думка, 1993. - С. 51.
2. З листа В. Короленка М. Горькому від 9 серпня 1921 р. про причини голоду в Україні

Мой вывод, к которому я пришел с несомненностью: настоящий голод не стихийный. Он порожден излишней торопливостью: на рушен естественный порядок труда, вызваны вперед худшие эле-менты, самые нетрудоспособные, и им дан перевес, а самые трудоспособные подавлены. Теперь продолжается то же самое, если это не прекратится, можно ждать голода и на будущий год и дальше.
...Обобщая все сказанное, делаю вывод: наше правительство погналось за равенством и добилось только голода. Подавили самую трудоспособную часть народа, отняли у нее землю, и теперь земля лежит впусте.
...Нужно вернуться к свободе ...прежде всего, к свободе торговли. Затем к свободе печати, свободе мнений, не нужно хватать направо и налево...
...Если возможен еще вход для России, то он только в одном: в возвращении к свободе... Вл. Короленко Негретов П. И. В. Г. Короленко. Летопись жизни и творчества 1917-1921 гг. - М., 1990. - С. 216-217.


ПЕРЕДУМОВИ ВКЛЮЧЕННЯ УСРР ДО СКЛАДУ СРСР

Згадай:
1. Розкрий суть політики більшовиків у національному питанні.
2. Які зміни у ставленні більшовиків до статусу України відбувалися після розгрому денікінців наприкінці 1919 - поч. 1920 р.?

«Договірна федерація»

Після завершення громадянської війни Українська СРР, як і інші радянські республіки, що утворилися після розвалу Російської імперії, була юридично незалежною державою: вона не входила до складу жодної сусідньої держави, мала власну конституцію, органи державної влади та управління, видавала республіканські закони, стежила за їхнім виконанням.
Але державний суверенітет УСРР був досить вузьким. Це проявлялося насамперед у тому, що всі радянські республіки мали спільне політичне керівництво. Правлячою була більшовицька партія, місцеві республіканські організації якої не мали автономії. В умовах однопартійності РКП(б) перестала бути звичайною політичною партією, тобто громадсько-політичною організацією, добровільним союзом однодумців, що впливають на розвиток суспільства через своїх членів, обраних до представницьких органів. Вона підмінювала ці органи, диктуючи їм свої рішення, діючи замість них, формуючи їх склад. Керівництво радянськими республіками, оскільки їхні уряди складалися з більшовиків, здійснювалося через місцеві партійні комітети з одного центру - ЦК РКП(б). Це робило їх залежними від пануючих у центрі настроїв.
У ході громадянської війни радянська Україна втратила найважливіші атрибути суверенності. Після встановлення воєнної єдності радянських республік була сформована у 1919 р. спільна для всіх республік армія, єдине військове керівництво, котре діяло за вказівками і під безпосереднім контролем ЦК РКП(б). За роки війни склалась єдина фінансова система. Керівництво найважливішими галузями народного господарства здійснювалося з єдиного центру - ВРНГ РСФРР. Найважливіші закони РСФРР діяли на територіях інших радянських республік. Щоправда, для підтвердження їх чинності інколи приймалися відповідні декрети цих республік.
У офіційних радянських документах початку 20-х років відносини між радянськими республіками визначалися як федеративні, побудовані на системі двосторонніх і багатосторонніх угод. Система цих угод характеризувалася як «договірна федерація». Насправді державні органи УСРР не мали автономії і підпорядковувалися Москві. Це дає підстави охарактеризувати УСРР початку 20-х років як псевдодержаву.

Договір між РСФРР і УСРР 1920-1921 рр.

Це засвідчив двосторонній договір між РСФРР і УСРР, укладений наприкінці 1920 - на початку 1921 р. Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися в умовах «воєнного комунізму». Узаконювалось об'єднання наркоматів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, вищих рад народного господарства обох республік. Характерно, що об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали уповноважених при РНК УСРР на правах народних комісарів. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалося з Москви. За УСРР залишалося право на окремі військові формування.
V Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувся 1921 р., підкреслив, що господарський план УСРР має бути складовою частиною єдиного господарського плану всіх радянських республік. Координація планування знову ж таки покладалася на Росію.

Наростання суперечностей між УСРР і РСФРР

Нехтування правами радянських республік нерідко викликало напруженість у стосунках між ними Й Росією. Центральні відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали дискримінаційні щодо цих республік рішення. В основному вони стосувалися господарських і бюджетних питань. Так, наприкінці 1922 р. Наркомат фінансів РСФРР скоротив бюджет України. Були спроби втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишались у виключному віданні уряду республіки. Ніякого правового механізму, здатного нейтралізувати великодержавні тенденції відомств РСФРР, не існувало. Численна армія чиновників, що засіла в центральних установах Росії, розглядала всю сукупність радянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними одиницями Росії. Особливо яскраво це проявилося при обговоренні питання про економічне районування. Держплан РСФРР пропонував поділити Україну на дві економічні області - Південну з центром у місті Харкові й Південно-Західну з центром у Києві. Економікою обох областей мали керувати з Москви органи ВРНГ РСФРР. Таким чином, пропонувалося ліквідувати економічну цілісність України.
Ігнорування суверенних прав радянських республік викликало протести у населення, керівних органів. Суперечності й непорозуміння певною мірою вирішувалися втручанням вищого партійного керівництва. Але РКП(б) також не була вільною від унітаристських настроїв. Ці настрої йшли не лише з центру, вони досить часто проявлялись на місцях. Серед членів КП(б)У на початку 20-х років українців було менше чверті, тимчасом як у складі населення УСРР представники корінної національності становили близько 80 %. Серед працівників партійного, радянського й господарського апаратів мало хто добре володів українською мовою, знав місцеві традиції. Саме в середовищі КП(б)У проявлялося відверте, цинічне ігнорування національної культури, презирливе ставлення до неї. У свою чергу, шовінізм викликав серед населення, частини партійних і радянських працівників України настороженість, прагнення до реального, а не декларативного суверенітету. Подібні відцентрові сили наростали і в інших республіках. Вони вели до відчуження між республіками й Росією. Все це свідчило про нежиттєздатність договірної форми федерації, яка зберігала старі імперські відносини російського центру і національних регіонів.

План «автономізації»

Для усунення суперечностей, урегулювання та уточнення взаємозв'язків навесні-влітку 1922 р. велися переговори між партійними й державними органами Росії і України. Влітку 1922 р. стало ясно, що питання стосується не лише РСФРР і УСРР. ЦК РКП(б) створив комісію по підготовці проекту рішення про відносини РСФРР з іншими республіками. 23-24 вересня 1922 р. комісія затвердила розроблений Й. Сталіним, наркомом національних справ РСФРР проект, який дістав назву плану «автономізації». Сталін, як і більшість керівників партії, був принциповим противником державного суверенітету радянських республік. Йому були притаманні вислови: «так звана незалежність так званих республік», «цих, з дозволу сказати, держав» тощо.Ідеалом державного утворення була для нього РСФРР, яка після світової революції мала ввійти до світової федерації радянських соціалістичних республік. Отже, прагнення окремих народів колишньої імперії, навіть такого численного, як український, до створення власних держав сприймалось більшовиками як недоречне, сепаратистське, реакційне. Цим народам належало ввійти до РСФРР лише на правах автономії.
У вересні - на початку жовтня 1922 р. план «автономізації» розглядався на пленумах ЦК компартій радянських республік. З критикою проекту Й. Сталіна виступив лише ЦК Компартії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У не зайняло чіткої позиції: відмежувавшись від плану «автономізації», воно в своєму рішенні зазначило, що коли ЦК РКП(б) визнає за необхідне входження УСРР до складу РСФРР, Компартія України не наполягатиме на своєму рішенні. Таким чином, більшовики України ще раз продемонстрували свою орієнтацію на центр, а не на національні інтереси українського народу. Особливо палким прихильником сталінської «автономізації» був перший секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський, за іронічним висловом Й. Сталіна, «липовий українець». Що ж до X. Раковського, Голови Раднаркому УСРР, то він став противником «автономізації». Сталінський підхід Раковський справедливо вважав небезпечним для радянського ладу.


Ленінський проект утворення Союзу РСР

В. Ленін не брав участі у попередньому обговоренні проекту резолюції ЦК. Але відразу після одержання відповідних матеріалів він виступив із критикою плану «автономізації». Головною його вадою В. Ленін вважав жорсткий централізм, який неминуче спричинить сильні відцентрові тенденції. Суть плану Леніна полягала в тому, щоб усі радянські республіки, серед яких і Російська Федерація, ввійшли на однакових правах у нове державне об'єднання — Союз Радянських Соціалістичних Республік. «...Ми визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію», - писав В. Ленін.
Прихильники «автономізації» під тиском Леніна відмовилися від своїх поглядів. Його пропозиції затвердив пленум ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р. Характерно, що за кожною союзною республікою пропонувалося залишити право вільного виходу із Союзу.
Зміна поглядів «автономістів» відбулася спокійно, без помітного опору. Вони добре розуміли, що формальне проголошення «рівноправності» всіх республік у новому державному утворенні мало що змінить доти, поки залишатиметься єдиною, унітарною, централізованою правляча для всіх цих республік партія - РКП(б). Саме цій партії належало визначити внутрішню та зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. І такого усталеного порядку ні В. Ленін, ні його наступник И. Сталін у жодному разі не мали наміру змінювати.