УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ 1920 -НА ПОЧАТКУ 1921 РОКУ 3 страница
ДОКУМЕНТИ
1. З інформаційного листа секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя
секретарям губкомів Компартії України. Серпень, 1992 р.
ЦК дав директиву провести арешти і намітити до висилки професорів і представників інтелігенції, які явно чи таємно починають протягувати свої зміновіхівські міркування в практику культурної
праці у вищій школі та інших радянських установах. Із намічених професорів і кількох лікарів більшість виявляється упертими ідеологами буржуазії, колишніми членами кадетської партії, які зараз намагаються в новій фразеології проповідувати старі кадетські
гасла.
Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х - 30-х років:
Соціальний портрет та історична доля. –
К: Вік, 1992. - С. 42-43.
2. Із резолюції червневого (1926) пленуму ЦК КП(б)У "Про
підсумки українізації"
"Соціальне коріння російського шовінізму на Україні залягає в товщі російського міського міщанства (буржуазії) та в інтелігентсько-спецівському прошарку.
При цьому треба підкреслити, що російський шовінізм на Україні має міцну підтримку в масах російського міщанства поза Україною. За його спиною старі, далеко не вижиті забобони щодо «українського діялекту», щодо переваги російської культури і т.ін. (розмови про переваги російської культури і висування положен-ня про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурою більш відсталих народів - українського, азербайджанського, киргизького та ін. - є не що інше, як спроба закріпити панування великоросійської національності), - говорить постанова XII з'їзду РКП(б)).
Партія мусить вести рішучу боротьбу і у власних рядах, і в пролетарських масах проти забобонів російської та русифікованої частини пролетаріату, проти перекручень інтернаціоналізму, проти псевдоінтернаціоналізму, русотяпства, шовінізму.
... Рішуче борючись проти пережитків російського шовінізму, що є головною перешкодою до розв'язання національного питання, партія мусить водночас боротися і проти українського шовінізму.
Культурне будівництво в Українській РСР. - Т. І. - С. 313, 314.
3. Д. Лебідь про «боротьбу» двох культур.
Квітень 1923р.
Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, отже й робітничу клясу (за цю українізацію партія не може взятися, не перекинувши своєї роботи й на робітничу клясу) тепер буде для інтересів культурного поступу заходом реакційним, бо націо-налізація, тобто штучне запровадження української мовив партії, в робітничій клясі за теперішнього політичного, економічного й культурного співвідношення між містом і селом - це значить стати на погляд нижчої культури села, як рівняти з вищою культурою
міста.
Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. -
Мюнхен, 1979. -С.88.
ОСВІТА І НАУКА В РОКИ НЕПУ
Згадай:
1. У якому стані перебувала освіта в Україні в 1917-1920 рр.?
2. Які зміни в науковому житті України відбулися в 1917-1920 рр.?
Культурно- освітня робота
Встановлення тотального контролю над сферами духовного життя особливо яскраво відбилося на культурно-освітній роботі. Ще в грудні 1920 р. при Наркоматі освіти УСРР за зразком Російської Федерації було створено Головний політично-освітній комітет - Головполітос-віту. V Всеукраїнський з'їзд рад у березні 1921 р. поставив завдання «якнайшвидше об'єднати культурно-освітню роботу під єдиним керівництвом Головполітосвіти і спрямувати її на боротьбу з пережитками анархізму, петлюрівщини, бандитизму, на пропаганду законів і заходів радянської влади». Цим рішенням більшовики підпорядкували Головполітосвіту обслуговуванню своїх партійних цілей.
Діяльність Головполітосвіти на собі відчули насамперед «Просвіти», які ще працювали в багатьох селах республіки. Протягом 1921-1923 рр. переважна їх більшість була насильно реорганізована в сільські будинки (сільбуди) і хати-читальні, які перетворювалися в організаційні центри політосвітньої роботи на селі. В містах органи Головполітосвіти використовували існуючі з революційних часів заклади та установи, провадили свою роботу через клуби, агітпункти, театри, бібліотеки.
Кампанія ліквідації неписьменності серед дорослих
Одним із важливих завдань культурно-освітньої роботи була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. У травні 1920 р. IV Всеукраїнський з'їзд рад видав постанову про боротьбу з неписьменністю. Все неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчитися грамоти. До цієї роботи планувалося залучити письменників у порядку трудової повинності з відповідною оплатою, а загальне керівництво покладалося на Головполіт-освіту, до складу якої входила Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Як і раніше, ставилося завдання не лише навчити робітників і селян читати, писати та лічити, а й прищепити їм комуністичну ідею. У 1923 р., за прикладом РСФРР, в Україні під головуванням Г. Петровського було утворено товариство «Геть неписьменність!». На кошти товариства у 1924/25 навчальному році утримувалося понад 2,5 тис. пунктів і шкіл лікнепу, де навчалося до 100 тис. чол.
Оголосивши ліквідацію неписьменності одним із найважливіших політичних завдань, держава прагнула забезпечити цю кампанію літературою відповідного політичного спрямування. В Україні видавалися букварі для дорослих «Геть неписьменність!», «Червоний прапор», «Буквар залізничника», «Буквар селянина», книга для читання «Ми новий світ збудуємо» та інші. Зміст цієї літератури мав забезпечити поєднання навчання елементарних навичок читання й письма з вихованням відданості новому ладу, непримиренності до його противників.
Розвиток початкової освіти
Перехід до мирного будівництва сприяв розвитку освіти в Україні. В 1922 р. був прийнятий «Кодекс законів про народну освіту в УСРР», який закріпив курс на підпорядкування школи ідеологічним настановам більшовицької партії. Метою виховання й освіти Кодекс оголошував «розкріпачення трудових мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією, матеріалістичним світоглядом».
Ці утопічні за своєю сутністю завдання ставилися в умовах гострої нестачі найнеобхіднішого. У 1922 р. в Україні налічувалося 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Господарські труднощі спричинили скорочення асигнувань на народну освіту і зменшення - 1922 р. майже вдвоє у порівнянні з 1920 р. - кількості учнів. З часом економічне становище поліпшилося, що дало змогу збільшити протягом 1923-1925 рр. майже в 7 разів асигнування на освіту. В 1926 р. у школах України навчалося 2 105 070 чол. Було організовано десятки навчально-виховних закладів для сиріт і безпритульних. Одним із відомих теоретиків і організаторів цієї роботи був А. Макаренко. Однак у роки непу так і не вдалося залучити до навчання всіх дітей. Наприкінці 1925 р. поза школою залишалося ще понад 40 % дітей шкільного віку. Особливо багато їх було у сільській місцевості.
Проголошений радянською владою курс на українізацію досить відчутно позначився на роботі школи. Число в УСРР шкіл з українською мовою викладання зростало. Якщо у 1925 р. вони становили 79,1 % усіх шкіл, то у 1930 р. - 85 %. У решті шкіл навчання велося мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та іншими.
Вища школа
Новий суспільний лад змінив певним чином роботу вищих навчальних закладів. Доступ до них дітей священнослужителів, землевласників, великих підприємців, інших осіб, яких відносили до «ворожих» радянській владі, був закритий. Для того щоб позбутися тих із них, кому все ж поталанило вступити до вузів, влаштовували чистки та перереєстрації студентів. Водночас велась активна і цілеспрямована робота по «пролетаризації» студентства, розширювалась мережа робітфаків. Набирали на ці факультети виключно за рекомендацією партійних, радянських і профспілкових організацій, військових частин. Наприкінці 1921 р. у вузах республіки налічувалося 12 робітфаків. 1925 р. в 30 робітфаках, які діяли на той час в Україні, навчалося близько 7,5 тис. студентів. Тенденція до розширення мережі робітфаків збереглась і в наступні роки.
Політика українізації сприяла впровадженню української мови в навчальний процес вищої школи. В 1923 р. Раднарком УСРР прийняв декрет, згідно з яким поступово, відповідно до наявності викладачів, що володіють українською мовою, необхідно було перевести вузи на українську мову викладання. Навіть перед військово-навчальними закладами України поставили завдання підготувати певну кількість командирів, які б володіли українською мовою. Першою це завдання виконала Харківська школа червоних старшин.
Мережа вузів у 20-ті роки швидко розширювалася. Вони готували спеціалістів для всіх галузей народного господарства. Наприкінці 20-х років українців серед студентів вузів республіки було трохи більше половини, росіяни становили 20 %, євреї - 22 %.
Як і в інших радянських республіках, в Україні створювалася група навчальних закладів, покликаних забезпечити більшовицьку партію і державу кадрами кваліфікованих працівників, викладачів, пропагандистів суспільних наук. Це — комвузи і радпартійні школи - елітні навчальні заклади, що користувалися особливою увагою Раднаркому і ЦК КП(б)У. В 1921 р. у Харкові почала працювати вища партійна школа, яку в 1922 р. було перетворено в Комуністичний університет ім. Артема.
Наука
Найвищою державною науковою установою республіки Раднарком УСРР оголосив 1921 р. Всеукраїнську академію наук (ВУАН). У 1922 р. її очолив український ботанік В. Липський, який перебував на цій посаді до 1928 р. Великий внесок у розвиток Академії зробив С. Єфремов, котрий тривалий час був віце-президентом ВУАН. У системі ВУАН на середину 20-х років працювало близько 40 науково-дослідних установ, що входили до трьох відділів: історично-філологічного, фізично-математичного і соціально-економічного. На початку 1924 р. в Академії налічувалося 37 дійсних членів і близько 400 наукових співробітників.
У 20-х роках особливо плідно діяв історично-філологічний відділ Академії, який очолювали визначні мовознавці А. Кримський і С. Єфремов. Відділ видавав журнал «Записки Історично-філологічного відділу ВУАН». З поверненням в Україну М. Грушевський розбудовує історичну секцію цього відділу і через Держвидав видає з 1924 р. історичний двомісячник «Україна», який став провідним періодичним українознавчим виданням.
Учені активно працювали над забезпеченням потреб українізації. У 1921 р. було засновано Інститут української наукової мови, зусиллями співробітників якого до 1932 р. було видано 49 термінологічних словників і заплановано ще 34.
У фізично-математичному відділі ВУАН працювала група видатних учених, котрі своїми дослідженнями здобули міжнародне визнання. Це - математики Д. Граве, М. Кри-лов, хіміки Л. Писаржевський та В. Кістяківський.
Протягом 20-х років відбувався процес підпорядкування науково-дослідних закладів України відповідним установам центру. Рішенням ЦВК СРСР у 1925 р. Російська академія наук оголошувалася вищою всесоюзною установою та перейменовувалася в Академію наук СРСР. Республіканські академії наук, у тому числі Всеукраїнська, поступово перетворювалися на звичайні філії загальносоюзної академії наук.
ДОКУМЕНТИ
1. Із постанови РНК УСРР «Про боротьбу з неписьменністю»
21 травня 1921 р.
...Совет Народиых Комиссаров постановил:
1. Все население Республики в возрасте от 8 до 50 лет, неумею-
щее читать или писать, обязано обучаться грамоте... Обучение
это ведется в государственных школах...
3. Наркомпросу и его местным органам предоставляется право привлекать к обучению неграмотных в порядке трудовой пови-нности...
6. ...Органам Наркомпроса предоставляется использовать на-родные дома, церкви, синагоги, молельни, клубы, частные дома и подходящие помещения на фабриках, заводах и советских уч-реждениях.
Председатель Совета Народних Комиссаров Управляющий делами Секретарь
Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. - 1921. - № 9. - С. 254.
2. Із Кодексу законів про народну освіту УСРР (від 25 листопада 1922 р.)
§ 2. Мета радянського виховання і освіти - розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективу, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом, основаним на ясному розумінні законів розвитку природи і суспільства. § 3. Завдання органів виховання і освіти - бути знаряддям диктатури пролетаріату по знищенню класового суспільства, створення нового, провідником принципів комунізму та ідейно-організуючого впливу пролетаріату на напівпролетарські і непролетарські верстви трудящих з метою виховання покоління будівників нового, комуністичного суспільства.
§ 4. Всі заходи по вихованню і освіті як дітей і юнацтва, так і дорослого населення, будучи строго погоджені з основними завданнями соціалістичної революції, повинні виходити з життєвих умов та інтересів трудящих, маючи тісний зв'язок з народним господарством і державним будівництвом Радянських Республік...
Культурне будівництво в Українській РСР: Збірник документів. -К.: Держполітвидав УРСР, 1959. - Т. 1.- С. 155-156.
ЛІТЕРАТУРА І МИСТЕЦТВО. ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ
Згадай:
1. Які нові явища з'явилися в літературно-мистецькому житті України в 1917— 1920 рр.?
2. У якому стані перебувала православна церква в Україні у 1917 — 1920 рр.?
Література
У 1919-1920 рр. з України виїхали видатні письменники й поети, зокрема М. Вороний, О. Олесь, В. Вин-ниченко, В. Самійленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, котре, спираючись на демократичні традиції дожовтневої української літератури, прагнуло до оновлення мистецтва, написання художніх творів, співзвучних власному розумінню нової епохи. Це - О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильський, О. Слісаренко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, В. Яловий і багато інших. У 20-х роках в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх і громадсько-політичних альманахів та збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Виникали і розпадалися численні літературно-художні об'єднання: «Гарт», «Плуг», «Ас-панфут», «Ланка», «Молодняк», «Авангард» та інші.
У центрі дискусій різних літературних течій другої половини 20-х років був ідейний натхненник провідного літературного об'єднання України - Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) — М. Хвильовий, член більшовицької партії, учасник громадянської війни, один із засновників новітньої української літератури.
Микола Хвильовий — росіянин за походженням (його справжнє прізвище Фітільов) щиро вірив, що більшовицька революція приведе до соціального і національного визволення
українського народу, розвитку його культури, мистецтва. Разом з тим загострене чуття художника дозволило йому одному з перших у радянській літературі відобразити в художніх творах назрівання в суспільстві небезпечних та трагічних змін. У літературній дискусії 1925-1928 рр. йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широко використовувати досягнення європейського мистецтва, про недоцільність однобічної орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою Хвильовий не уявляв собі українського відродження. Він проголосив тоді надто сміливе гасло "Геть від Москви! Дайош Європу!», яке було закликом дати відсіч тому, що критики пізніше назвали «московським комплексом». «Злою іронією звучать безграмотні поради орієнтуватися на московське мистецтво», - писав письменник у публіцистичних роздумах «Україна чи Малоросія».
Письменника Хвильового цікавили питання відродження і розвитку української культури, можливості її виживання за умов соціалістичного будівництва, в яке він у той час ще щиро вірив, а не відрив України від Радянської Росії. Але саме так, як заклик до сепаратизму, оцінив червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 р. погляди письменника. «Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на грунті непу, бо вона під орієнтацією на Європу безперечно розуміє відмежування від фронту міжнародної революції, столиці СРСР — Москви». Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії, основних настанов більшовицького керівництва, «хвильовікації всіх граней суспільного життя», «причісування» української культури за великоруським зразком.
Більшістю українських письменників статті Хвильового були сприйняті із захопленням. «Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що було важко дихати, відчинили вікна, і легені раптом відчули свіже повітря», - писав один із сучасників Хвильового, письменник М. Могилянський.
Образотворче мистецтво. Театр. Музика
3 переходом до мирного будівництва значно зростає інтерес до образотворчого мистецтва, музичної та театральної творчості. Виникає ряд об'єднань художників, у тому числі Асоціація художників Червоної України, члени якої - Є. Їжакевич, К. Трохименко, О. Кокель, Ф. Кричевський та інші — проголосили своїм основним завданням правдиве відображення сучасності. Тривала діяльність художників блискучої, оригінальної школи послідовників І. Бойчука (бойчукісти), в творчості яких у неповторний синтез зливалися елементи староукраїнського і візантійського живопису.
У театральному мистецтві плідно працювали колективи, об'єднані в Першому державному драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка в м. Києві на чолі з О. Загаровим та державному драматичному театрі ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри. Нарешті, в 1922 р. у Києві засяяла зірка театру «Березіль», очолюваного одним із найвидатніших реформаторів українського театру за всі часи його існування - Лесем Курбасом. У 20-ті роки його творчість сягає вершин. Театр «Березіль» зібрав видатних майстрів української сцени- П. Саксаганського, О. Мар'яненка, М. Крушельницького, О. Сердюка, А. Бучму, Ю. Шумського та інших. В Україні на середину 20-х років налічувалося 45 професійних театрів.
У галузі музичного мистецтва відбувається творчий злет композиторів Г. Вірьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького, К. Бо-гуславського та інших. Далеко за межами республіки славилася хорова капела «Думка» на чолі з її беззмінним керівником Н. Городовенком. Цей колектив об'їздив усю Україну, виступав на Дону, Кубані, в Грузії, Азербайджані, в Москві, а в 1929 р. виїздив на гастролі до Франції.
Кінематограф. О. Довженко
У 20-х роках помітне місце в культурному житті посіло кіно. 1922 р. введено в експлуатацію Одеську кінофабрику, в 1927 р. розпочалося будівництво Київської кіностудії - на той час найбільшої в Європі. У середині 20-х років у містах і селах України працювало вже понад 500 кінотеатрів. У 1923 р. В. Гардін поставив фільм «Остап Бандура» за участю М. Заньковецької. В 1924-1925 рр. було створено понад півтора десятка картин. У 20-ті роки зійшла зоря одного з видатних майстрів українського і світового кіномистецтва О.Довженка. В 1927р. він поставив фільм «Звенигора», в 1929 р. - «Арсенал».
Отже, 20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком літератури та образотворчого мистецтва, музики та театру, кінематографа. Українська творча інтелігенція включалася в практичну діяльність зі створення декретованої партією соціалістичної культури, вносячи в неї національну сутність. Творчий потенціал українського національного мистецтва виявився настільки потужним, що всупереч усім перепонам і обмеженням ідеологічного характеру кращі його представники досягли небачених висот.
Релігійне життя
Атеїстичне керівництво більшовицької партії оголосило релігію історичним «пережитком», з яким слід боротися і який необхідно «подолати». На боротьбу з релігією і церквою були мобілізовані партія, комсомол, преса і навіть репресивні органи.
У цих складних умовах серед православних священиків і віруючих наростало прагнення до створення незалежної від Руської православної церкви (РПЦ) Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). 11 жовтня 1921р. з дозволу влади відбувся Всеукраїнський православний собор у Києві, який затвердив автокефалію та обрав Василя Липківського митрополитом УАПЦ.
Служба в автокефальних храмах велася українською мовою замість малозрозумілої церковнослов'янської, якою користувалися священики РПЦ. Управління автокефальною церквою ґрунтувалося на демократичних засадах за участю віруючих. Між РПЦ і УАПЦ точилася гостра боротьба за вплив на віруючих. Близько 7 млн парафіян пішли за автокефалістами, які об'єдналися в 2800 парафій. Але більшість віруючих в 20-ті роки все ще залишалася в лоні РПЦ.
Дозвіл на існування УАПЦ був тимчасовою поступкою центральної більшовицької влади національно-релігійним почуттям українського народу. Існування української автокефалії влада дозволяла, поки тривав неп і діяв курс на українізацію. У 1928 р. розгорнулося переслідування автокефальної церкви з метою її повного знищення.
ДОКУМЕНТ
1. З праці М. Хвильового «Думки проти течи»
На яку із світових літератур повинна українська література взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи не дали б Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватися на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво - це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріату нам і без московського мистецтва відомі, навпаки - ці ідеї ми, як представники молодої нації, скоріше виллємо у відповідні образи. Наша орієнтація - на західноєвропейське мистецтво, його прийоми... Кінець прийшов не тільки «малоросійщини, українофільству й просвітянству», але й задрипанському москвофільству. Досить «фільструвати», «дайош» - свій власний розум... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства.
Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. -Мюнхен, 1979. - С. 120- 121.
ЗАПАМ'ЯТАЙ ЦІ ДАТИ
28 грудня 1920 р. - підписання союзного робітничо-селянського
договору між РСФРР і УСРР
8-16 березня 1921 р. -X з'їзд РКП(б)
Травень 1921 р. - судовий процес над членами ЦК УПСР
Вересень 1921 р. - остаточний розгром махновців; перехід їх
на територію Румунії
1921-1923 рр. - голоду південних губерніях України
2 січня 1922 р. - створення Комісії у справах електрифікації
України (КЕУ)
1922 р. - початок роботи театру «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса
Серпень-жовтень 1922 р.- висилка близько 70 українських учених у північні райони Росії
30 грудня 1922 р. - створення СРСР
31 січня 1924 р. - прийняття Конституції СРСР
Березень 1925 р. - саморозпуск УКП
Кінець 1925 р. - завершення відбудови промисловості України
Грудень 1925 р. - XIV з'їзд РКП(б); проголошення курсу на індустріалізацію
1925-1928 рр. - літературна дискусія, розпочата з ініціативи М.Хвильового
1926/27 р. - завершення відбудови сільського господарства України
1928 р. - виступ М. Волобуєва в журналі «Більшовик України» із статтею «До проблеми української економіки»
9.
УКРАЇНА І ЗМІНА ПОЛІТИЧНОГО КУРСУ ВКП(б)
Згадай:
1. Які зміни відбулися в економічному житті України в роки непу?
2. Чи були вичерпані можливості розвитку України на рейках непу?
Зміни в політичному керівництві СРСР 1927 р.
У партійно-державному керівництві СРСР точилася гостра боротьба навколо питань подальшого розвитку країни. Прискорення економічного розвитку, створення новітніх галузей промисловості, модернізація сільського господарства, всіх сфер життя були об'єктивною необхідністю, з якою в керівництві ВКП(б) погоджувалися всі. Без цього надії на створення соціалістичного суспільства всередині країни і близьку світову революцію розвіювались, як міраж. Розбіжності виникли лише щодо темпів розвитку, джерел індустріалізації, пріоритетів різних галузей народного господарства. Навколо цих питань розгорнулася боротьба, коли особисті та групові амбіції керівників заступали суспільство з його реальними потребами.
Гострої критики зазнав, зокрема, потенціальний суперник Сталіна у боротьбі за лідерство у партії Л. Троцький. Його звинувачували у «підкопі під неп», закликах до індустріалізації за рахунок зниження закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і підвищення їх на промислову. Майже всі керівники України, в тому числі Л. Каганович (тоді генеральний секретар ЦК КП(б)У), Д. Мануїльський, Г. Петровський, М. Скрипник, В. Чубар виступили проти Л. Троцького. Нечисленні його прихильники в Компартії України — І. Дашковський, Н. Гордон, М. Голубенко, Я. Дробніс - не мали підтримки.
XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) висловився за прискорення темпів розвитку народного господарства при збереженні рівноваги між різними галузями, за госпрозрахунок та інші елементи непу. Й. Сталін переконав більшість з'їзду, в тому числі М. Бухаріна та його прихильників, виключити Троцького з партії. Тим самим з політичної арени був усунутий один з найпослідовніших противників Й. Сталіна. Останньому це відкрило шлях до необмеженої влади в партії та державі.
План першої п'ятирічки
XV з'їзд ВКП(б) прийняв директиви щодо першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР. Модернізаційні процеси, згідно з цим планом, мали охопити усі сфери життя, у тому числі промисловість.
Відповідно до основних показників п'ятирічного плану розроблялися плани економічного розвитку України. У травні 1929 р. вони були затверджені XI Всеукраїнським з'їздом рад.
Капіталовкладення в економіку України центр визначив у сумі 13 млрд крб. Це досить багато, якщо зважати, що в цілому на капітальне будівництво в СРСР планувалося виділити 64 млрд крб. Планувалося завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, інших електростанцій, спорудження багатьох шахт, заводів, фабрик. Виробництво електроенергії передбачалося збільшити в 2,5 раза, продукції машинобудування, головним чином важкого, - у 3 рази, хімічної промисловості - у 3,5 раза.
П'ятирічний план потребував великих зусиль українського народу, але не обіцяв відповідного поліпшення його життя. Він закріплював традиційну структуру народного господарства, усталену ще до революції, котра ґрунтувалася на видобувних галузях і первинній обробці сировини.
Хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. та її наслідки
Відразу після завершення роботи XV з'їзду ВКП(б) почався перегляд його рішення вести господарське будівництво в рамках нової економічної політики. Приводом до цього стала хлібозаготівельна криза взимку 1927/28 р. Урожай 1927 р. був невисоким. Ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян, тому вони не погодилися здавати зерно на заготівельні пункти. Подібна ситуація мала місце взимку 1925/26 р. Тоді для оздоровлення обстановки довелося підвищити закупівельні ціни і «заморозити» деякі новобудови.
Однак 1928 р. події розгорталися за іншим сценарієм. У січні И. Сталін у виступах перед місцевим партійно-радянським активом Сибіру звинуватив заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників судів та прокуратури застосувати до них 107-му статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Це був перший крок до згортання непу. Економічні методи хлібозаготівель замінювались адміністративно-судовими. По суті, йшлося про повернення до продовольчої розкладки.
Аналіз кризи хлібозаготівель розглядався на квітневому і липневому пленумах ЦК ВКП(б) 1928 р. На цих пленумах виявилися розбіжності в підходах Й. Сталіна і М. Бухаріна до розв'язання економічних проблем. М. Бухарін був одним з найпослідовніших прихильників непу. Кризу хлібозаготівель 1927-1928 рр. він пояснював недоліками в роботі державного апарату, його невмінням враховувати економічну кон'юнктуру. Зі свого боку, Й. Сталін головну причину кризи вбачав у виступах проти радянської влади «класових ворогів», передовсім зміцнілого за умов непу селянства. На його думку, по мірі «просування до соціалізму» опір «класового ворога» зростатиме. Ця теорія всі труднощі й проблеми в економіці та інших сферах суспільного життя списувала на прояви підступності противників радянської влади. А через те і подолання труднощів соціально-економічного розвитку зводилося до боротьби із «внутрішнім ворогом».
Незгода з поверненням до методів «воєнного комунізму» проявлялась і серед партпрацівників в Україні. На липневому пленумі ЦК КП(б)У 1928 р. секретар Запорізького окружкому М. Ікс заявив: «Я не без деякого остраху хочу внести пропозицію, що пролунає різким дисонансом. Я хочу запропонувати з 1 липня, або із сьогоднішнього дня, припинити ударні темпи хлібозаготівель, які ми тепер проводимо... Треба прямо заявити, що останнім часом ми хліб не купуємо, а збираємо». Пропозиція М. Ікса була відкинута, а настрої, що відбилися в його промові, секретар ЦК КП(б)У II. Постишев оголосив «небезпечними».
Відновлення репресивної політики
Після поїздки Сталіна до Сибіру по СРСР прокотилася хвиля арештів селян, яка охопила й Україну. Протягом 1928-1929 рр. у республіці «за спекуляцію» було притягнуто до суду 33 тис. селян. Заможні господарства обкладалися великим податком. 5 % селянських дворів оцінювались як куркульські, вони мали сплачувати 30 - 40 % суми сільськогосподарського податку. ЦК КП(б)У 1928 р. направив на село 6 тис. активістів для організації хлібозаготівель. За допомогою надзвичайних заходів у СРСР було заготовлено 115 млн ц хліба, у тому числі в Україні 42 млн ц, або майже 37 %.
«Класових ворогів» інтенсивно шукали і в місті. На початку 1928 р. відбувся сфабрикований ОДПУ процес над «шкідниками» (так звана «шахтинська справа»), а по суті - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. Серед них були й колишні власники шахт, які мріяли про повернення старих порядків. Але на ті дії, в яких їх звинувачували («висаджували в повітря і затоплювали шахти, псували устаткування, підпалювали електростанції, свідомо зривали продовольче й промтоварне постачання гірників»), ці здебільшого літні інтелігенти були просто не здатні. Із 49 засуджених 7 осіб розстріляли. Розглядаючи «шахтинську справу» в контексті нового політичного курсу ВКП(б), історики дійшли висновку, що вона була задумана та здійснена з єдиною метою: залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.
Восени 1929 р. ОДПУ оголосило про викриття іншої підпільної організації - «Спілки визволення України» (СВУ). Процес над нею відбувся в березні 1930 р. Підсудними були 45 видатних діячів української національної інтелігенції, в тому числі академіки С. Єфремов, М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, Л. Старицька-Черняхівська та інші. Їх звинувачували в намірах реставрувати в Україні буржуазно-поміщицький лад. У зв'язку зі справою СВУ по всій республіці було репресовано близько 5 тис. студентів, учителів, лікарів тощо.