Радянська модель суспільного розвитку.
В останнє двадцятиріччя існування радянської України можна виділити три основні тенденції її соціально-політичного розвитку:
1. 60-80 рр. - час ще однієї спроби реформувати тоталітарну систему, не зачіпаючи її основ. У вересні 1965 р. на партійному пленумі було проголошено економічну реформу, яка мала забезпечити модель нового механізму господарювання, її суть полягала:
− у розширенні самостійності підприємств;
− у розгортанні прямих договірних зв'язків між ними;
− у встановленні економічно обгрунтованих цін;
− в матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їх праці;
− в оцінці діяльності підприємств за такими "капіталістичними" показниками як рентабельність і прибуток.
Період реформування (1966–1970 рр.) виявився одним з найрезультативніших. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі – на 28%, національний дохід – на 38%; але після цього темпи економічного зростання почали спадати, досягнувши у 80-х рр. від'ємних значень.
Реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий. Як і попередні спроби реформування, вона закінчилась невдачею, бо була лише тактичним кроком брежнєвського керівництва.
2. Відбувається поступове повернення до неосталінських методів керівництва, зростання диктату центру, партії, ідеології, збільшення бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою, зведення нанівець самостійності суспільних організацій, згортання гласності, свободи слова, злиття функцій партій-ного і державного апарату, підміна держави та її органів комуністичною партією, яка оголосила себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства".
3. Продовжується національно-визвольний, дисидентський рух, мирна боротьба проти тоталітарної імперії, носієм якої найперше була інтелігенція. Дисидентство породжує ідеї альтернативного, нетоталітарного суспільства, воно охоплює всі сфери суспільного і духовного життя: правову, економічну, релігійну, культурну, національну.
Отже, в 70-х рр. відбувається реанімація тоталітарної, командно-адміністративної системи.
Які конкретні напрямки і факти її прояву в соціально-економічній сфері?
1. Економіка розвивалась на екстенсивній, затратній основі, зростання обсягів досягається за рахунок залучення додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств на старій технічній основі, нарощування капіталовкладень, розширення посівних площ, тобто за рахунок великих додаткових трудових і матеріальних коштів.
Наприклад, у 1966–1985 рр. основні виробничі фонди України зросли у 4 рази, кількість робітників і службовців – в 1,5 раза, капіталовкладення – у 2,5 раза, але ріст обсягу промислової продукції знизився з 50% у 1970 році до 19% у 1980 році, середньорічний приріст продукції сільського господарства знизився з 3,2% до 0,5%, продуктивність праці зменшилась у 2,2 раза, національний дохід – у 2,5 раза, реальні доходи населення – у 2,6 раза.
2. Переважали не якісні, а кількісні показники, домінувала планова соціалістична система, волюнтаристськи встановлені показники, поширилася практика коригування планів у бік зниження. Все це перетворило країну у суспільство тотального дефіциту. Не вистачало якісного металу, будівельних матеріалів, обладнання, палива, паперу, кормів, транспортних засобів тощо. Водночас вироблялося чимало нікому не потрібних речей лише тому, що вони були включені в план.
Наслідком такої політики стало значне відставання від досягнень світового НТП. Середній вік устаткування на виробництві становив 28 років, тільки 15% радянської техніки було на рівні світової, затрати на науку в 4 рази менші, ніж у США.
3. Продовжувалась руйнація села. Закупівля продовольства за кордоном стала нормою; з 1980 р. сільське господарство стало збитковим, в той час як виробництво зерна в країнах Заходу з 1950 по 1985 роки зросло втричі. Зате значно зросла чисельність адміністративного апарату. Систематично підвищувались ціни на сільгосптехніку, транспорт, міндобрива, хоча залишались незмінними ціни на сільськогосподарську продукцію. Відбувалось гальмування розвитку особистих підсобних господарств. Ручною працею у рослинництві було зайнято 71% колгоспників. До цього можна додати відсутність на селі достатньої кількості шкіл, дитсадків, клубів, транспорту, доріг, відсталість медичного та побутового обслуговування.
Такий перелік можна продовжити. 70-ті – першу половину 80-х років дещо оптимістично називали періодом застою. Насправді ж це був час неухильного сповзання країни і всіх республік у тяжку економічну кризу, до краху тоталітарної системи.
2.Кома́ндно-адміністрати́вна систе́ма — спосіб організації суспільних відносин, для якого характерні:
1. жорсткий централізм господарського життя на базі державної власності;
2. використання позаекономічних, ідеологічних методів управління;
3. панування партійно-державної бюрократії за відсутності реальної свободи і справжньої демократії.
Термін з'явився в період перебудови і швидко став популярним. Його вперше застосував Г. Х. Попов у своїй статті «З точки зору економіста» («Наука и жизнь» № 4 / 1987). У ній він досліджував стан і розвиток планової економіки СРСР на основі аналізу роману Олександра Бека «Нове призначення» вся економічна діяльність у командно-адміністративній економіці регулюється державою. Вона вирішує, які потреби в наш час[Коли?] є найважливішими і підлягають першочерговому задоволенню. На цій основі планується рівень виробництва валового національного продукту та необхідні для цього ресурси. Визначаються завдання у формі директивного плану господарським суб'єктам: міністерствам, підприємствам та іншим виробникам. План, як правило, включає обсяг і асортимент продукції, рівень цін і способи розподілу доходів. З боку держави здійснювався жорсткий контроль за виконанням планів, за використанням ресурсів та розподілом доходів. Ринковим відносинам тут відводилось незначне місце і вони здебільшого мали формальний характер.
Централізована економіка принципово відрізняється від ринкової системи.
По-перше, в ній мала місце жорстка централізація в розподілі ресурсів і результатів виробництва. Якщо в умовах ринкової економіки ресурси розподіляються головним чином через ринковий механізм взаємовідносин споживачів і виробників, то в командній економіці цю роль виконує держава. Державними органами розподіляються і вироблені товари.
По-друге, мала місце абсолютизація державної власності. Державна власність становила понад 90 відсотків. Треба відзначити, що одержавленість стосувалася і недержавної власності. Формально колгоспно-кооперативна власність вважалася колективною, а фактично нею розпоряджалися державні органи, вони визначали де, коли, скільки і чого треба сіяти, коли збирати. Держава була єдиним покупцем сільськогосподарської продукції, яка реалізувалася за державними цінами.
По-третє, фактично не допускалося приватне підприємництво. Всю організацію виробництва взяла на себе держава. У деяких країнах підприємництво дозволялось, але в незначних розмірах. Усі економічні ресурси були монополізовані державою. Ефективність виробництва була низькою, оскільки не було зацікавленості працівників у її підвищенні.
Позитивним у командно-адміністративній економіці можна вважати те, що шляхом концентрації зусиль на конкретних напрямах командно-адміністративна система могла забезпечити досягнення поставлених цілей і досягти високого рівня, наприклад, у галузі космонавтики, ядерного озброєння та деяких інших напрямах діяльності. Тривалий час забезпечувалася стабільність розвитку економіки, зростання доходів населення. Кожному Гарантувалася робота, хоч не завжди нормальною була оплата.
Але тоталітарна система виключала можливість існування приватної власності на економічні ресурси, наймання робочої сили. Усіма ресурсами розпоряджався державний апарат.
Панівні форми господарювання гальмували підвищення ефективності виробництва, не було стимулів до економії. Зростання виробничих можливостей мало місце тоді, коли були наявні фактори екстенсивного зростання, тобто була можливість залучення у виробництво нових ресурсів. Але потенціал екстенсивного зростання був обмежений. Мало місце соціальне утриманство. Оплачувалася будь-яка діяльність. Історичний досвід показав обмеженість цієї системи.
3.Політика керівництва України в роки «перебудови»
Поступово в республіках відбувалася лібералізація суспільно-політичного життя.
З 1986 р. на волю випускали дисидентів, які були ізольовані від суспільства. З тюрем, концтаборів і заслання в Україну повернулося понад 300 політв'язнів. Серед них В.Чорновіл, М.Горинь, пізніше Л.Лук'яненко.З Кримінального кодексу УРСР були вилучені статті, за якими судили людей за їхні ідейні переконання або ж навіть за критичне слово на адресу партійно-державної влади.
Новим явищем суспільного життя в умовах «перебудови» стала проголошена зверху «гласність», яка поступово переросла у свободу слова.
Влада змушена була відмінити цензуру на засоби масової інформації. Цього вимагали демократичні сили, в республіках з'явилася чимала кількість позацензурних видань, газет, часописів. Припинилося«глушіння» зарубіжних радіостанцій.
Завдяки «гласності» люди стали отримувати неупереджену інформацію і робити власні висновки про події суспільного життя; суспільстві назрівало розмежування політичних сил.
Демократичні сили вимагали від влади відновлення розпочатої в хрущовську «відлигу» реабілітації репресованих осіб і незаслужено забутих імен.
В Україні з другої половини 1988 р. розпочалася реабілітація тих, хто був безпідставно засуджений у 30-40-х і на початку 50 років. Для координації цієї роботи було створено спеціальну республіканську комісію.
Вже на початок серпня 1989 р. було реабілітовано понад 59 тис. чоловік, які несправедливо постраждали від репресій тоталітарного режиму.
Однак робота в цьому напрямку проводилася непослідовно. Залишалися нерозглянутими в судовому порядку справи ще 370 тис. осіб. Владні структури не реагували на вимоги громадськості реабілітувати людей, які переслідувалися владою та були засуджені і 60-80-х роках.
У червні 1988 р. в центральному керівництві виникла ідея активізувати народне представництво та використати його у зміцненні партійної влади.
Задум полягав у поступовій передачі влади від партійного апарату до державних органів. Було вирішено поєднати посади секретарів партійних комітетів із запровадженими посадами голів Рад (областей, міст, районів). Планувалося пропустити місцевих партійних керівників через вибори, забезпечивши цим єдність партійної та державної влади.
Але партапарат, який спочатку погодився з таким рішенням, незабаром побоявся, що виборці можуть не підтримати партійну номенклатуру на таємних виборах, і тому добився скасування цього нововведення.
Тоді було оголошено про вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР і запропоновано новий виборчий закон.
Вперше за радянські часи цей закон містив елементи альтернативності, передбачаючи вибори депутата з кількох кандидатів. Але, разом з тим, віддавав третину місць представникам партійної номенклатури, а також громадських організацій, що перебували під впливом Комуністичної партії. Внаслідок цього значна частина депутатів так і не обиралася виборцями, а фактично призначалася партійним апаратом.
У березні – травні 1989 р. відбулися вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР Це були перші вільні вибори за радянських часів. До складу депутатів поряд з комуністичною номенклатурою були обрані представники демократичних сил.
У травні того ж року розпочав свою роботу Перший з’їзд народних депутатів СРСР. Депутатський корпус України з урахуванням представників громадських організацій складав 321 особу, з них близько 50 були прихильниками демократичних реформ. Виборці частково використали наявні можливості, щоб висловити недовір'я кандидатам консервативного партапарату, зокрема висловили недовір'я голові Київського міськвиконкому, командуючим Чорноморським флотам і Південною групою військ. Тоді ж на виборах програли перші секретарі чотирьох обкомів Компартії України: Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського, Чернігівського, а також перший секретар Київського міськкому партії.
М.Горбачов, ініціатор усіх «перебудовчих» процесів, теж став сприйматися неоднозначно. «З ким ти Михайле Сергійовичу?» – таким було гасло транспарантів на численних у ті роки мітингах.
Влітку 1989 р. на арену політичної боротьби вийшов робітничий рух.
В умовах соціальної напруженості особливо активно заявили про себе шахтарі. їхній страйк – перший відкритий за багато десятиріч охопив найважливіші вугледобувні регіони Союзу: Воркуту та Кузбас, на Україні– Донбас і Львівсько-Волинський вугільний басейн.
Шахтарі висловили недовіру забюрократизованим профспілкам. Уряд змушений був визнати справедливими економічні вимоги страйків і вжив заходи для їх задоволення. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не розпускалися, вони стали однією з форм суспільно-політичної активності робітників.
Страйк шахтарів показав, що робітничий рух політизується, він перестав довіряти профспілковим лідерам, які представляли офіційну партійну номенклатуру.
Перебудовчі процеси в Україні в цілому збігалися з загальносоюзними суспільними перетвореннями.
Українська офіційна влада неухильно дотримувалася політики центрального керівництва. Сам М.Горбачов, як і його попередники, добре усвідомлював значення України для Союзу і до останніх днів свого лідерства пильно стежив за ситуацією в республіці, намагаючись будь-що утримати її у складі СРСР.
Ставши Генеральним секретарем, він вже в червні 1985 р. прибув у республіку, демонструючи у виступах і розмовах свою прихильність до ідей збереження цілісності СРСР.
Зміни, що відбувалися в Україні, суттєво відставали від відповідних процесів в інших республіках, особливо Прибалтійських. У той час як у них проводилися зміни у складі вищого партійного керівництва, першим секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишавсяВ.Щербицький, який мав репутацію консерватора.
Оточення В.Щербицького віддавало перевагу командно-адміністративним методам керівництва, дотримувалося централізму та суворої регламентації всіх сфер життя суспільства. Проблеми розвитку державності України, на думку В.Щербицького, взагалі не існувало. Український народ, стверджував він, задовольнившись соціалістичною державністю, досяг справжнього національного відродження.
Нічого не змінилося в політиці Компартії України й за спадкоємця В.Щербицького В.Івашка, який із самого початку продемонстрував цілковиту наступність політичного курсу попередника.
Займаючи впродовж десятиліть монопольне становище в українському суспільстві, майже трьохмільйонна Компартія України не була підготовлена до діяльності в умовах конкуренції, яку почали створювати їй демократичні сили, зокрема, Народний Рух, Українська Гельсінська Спілка, Асоціація «Зелений світ» тощо.
Керівна партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які в умовах «перебудови» пропонували, щоб Компартія України вийшла зі складу КПРС, проголосила свою самостійність і проводила політику в інтересах українського народу. Керівництво Компартії України відхилило такі пропозиції і продовжувало йти традиційним курсом, який формувався в Москві і не враховував національні особливості та назрілі потреби республіки.
Перші кроки демократизації політичної системи не внесли суттєвих змін у правове становище союзних республік. Тому в кінці 80-х років вимоги демократичних сил забезпечити реальну самостійність республік активізувалися.
В листопаді 1988 р. державний суверенітет проголосила Естонія. Про державний суверенітет також заявили Литва, Латвія, Азербайджан, Молдова. 12 червня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет Росії.
16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет республіки прийняла Верховна Рада України. Проголошення суверенітету Союзними республіками дістало назву «парад суверенітетів».
«Перебудова» не досягла поставлених цілей. Вона не вивела країну з економічної та політичної кризи, не забезпечила стабільний розвиток суспільства. Навпаки, вона показала, що існуюча система не піддасться глибокому реформуванню.
Причинами цього були унітарний характер централізованої держави, існування загальносоюзного господарського комплексу, збереження адміністративно-командних методів управління.
Крім цього, початковий період «перебудови» був часом втраченихможливостей, оскільки за умов існування сильної партійної та державної влади можна було провести радикальні реформи. Однак відсутність розгорнутої та чіткої програми «перебудови», слабкість реформаційною ядра в правлячій партії не дали змоги здійснити докорінні перетворення.
«Перебудова» не досягла намічених цілей і тому, що її ініціатори намагалися розв'язати завдання, які виключали одне одного, а саме: поєднати самостійність підприємств з централізованим плануванням, політичний плюралізм з монопольним керівництвом КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.
Життя вимагало здійснення реальних кроків у вирішенні назрілих завдань, «Перебудовчі» процеси активізували демократичні сили в Україні, які почали виступати за реальний суверенітет республіки.