Тема 13. Виправна (пенітенціарна) психологія
Виправна (пенітенціарна) психологія — галузь юридичної психології, яка вивчає умови й особливості виправлення і перевиховання правопорушників, переважно у виправно-трудових закладах. Зокрема, ця галузь юридичної психології досліджує інтелектуальні та особистісні властивості правопорушників, процес їхньої адаптації до перебування у виправно-трудових закладах, психічні стани, викликані позбавленням волі, методи і прийоми виховної роботи з цією категорією осіб, формування позитивної установки на виправлення та ін. Виправна (пенітенціарна) психологія вивчає як психологію окремих правопорушників, так і структуру формальних і неформальних груп у місцях позбавлення волі, психологічні феномени і механізми їх виникнення і функціонування. До завдань пенітенціарної психології належать також дослідження ефективності покарання, зміна психіки особистості засудженого в процесі відбуття покарання, формування особливостей його поведінки в умовах табірного і тюремного режимів.
У тісній взаємодії з кримінально-виконавчим правом, педагогікою, психологією праці і соціальною психологією виправна психологія розробляє практичні рекомендації щодо ресоціалізації засуджених (ціннісної переорієнтації особистості засудженого, формування і розвиток у неї міцних стереотипів соціально-позитивної поведінки), засоби і прийоми психологічної корекції особистості правопорушників.
Суттєвою особливістю виправної психології є те, що вона має справу з людьми, які скоїли злочин, і ставить завдання їх перевиховання, залучення до соціально корисної трудової діяльності, адаптації до нормального існування після покарання в суспільстві. Відомо, що перевиховувати завжди складніше, адже цей процес пов'язаний з ломкою, певною мірою усталених в особистості поглядів на життя, його цінності і способи досягнення мети.
1. Психологія засудженого, завдання і умови ресоціалізації
Перебування в місцях позбавлення волі дуже сильно відбивається на психіці людини. Наявність режиму в тюрмі чи таборі, обмеження біологічних і духовних потреб, різка зміна стереотипу життя, який склався, переживання, викликані засудженням, — усе це впливає насамперед на психічний стан індивіда. Найтиповішим є стан нетерпіння, очікування змін (перегляд справи, розконвоювання, звільнення), що завжди характеризується підвищеною психічною напруженістю. Туго натягнута струна, як відомо, з часом лопає. Так само відбувається і з людиною: підвищена психічна напруженість призводить до зривів у поведінці засудженого. У багатьох розвивається стан приреченості і безнадійності, що викликає пасивність у вчинках і діях людини. У деяких засуджених позбавлення волі спричиняє пригнічений стан, який є наслідком зневіри у можливість знову повернутися після відбування покарання до нормального життя. Зрештою, дуже розповсюдженим психічним станом осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, є туга (за волею, за домівкою, за рідними людьми), під впливом якої можливий прояв дратівливості.
Зазначений психічний стан найбільш гостро і глибоко виявляється в перші три-чотири місяці перебування в місцях позбавлення волі, що цілком зрозуміло: ломка сталого життя, відсутність ясної перспективи призводять до появи різних негативних емоцій, до постійної внутрішньої боротьби мотивів (насамперед боротьба між "потрібно" і "хочу").
Засуджений змушений примиритися зі своєю долею і пристосовуватися до нових умов. Характеризуючи психологію засудженого, не можна не відзначити один важливий психологічний феномен — переосмислення багатьма особами минулих стосунків та інтересів. Унаслідок втрати багатьох благ, різкого обмеження і зміни потреб людина починає згадувати своє життя до скоєння злочину, по-іншому цінувати колишні блага, взаємини з людьми, комплекс життєвих інтересів і т. п. Переоцінка свого підходу до життя, до людей, до особистих вчинків — це перші кроки до перевиховання.
Кожен юрист і працівники виправно-трудових закладів повинні добре розбиратися в основних поняттях виправної (пенітенціарної) психології — покарання і каяття.
Покарання — негативна соціальна санкція, що виникає як наслідок допущеного індивідом правового порушення і полягає в обмеженні його можливостей чи зниженні його соціального статусу. З морального погляду покарання має на меті виправлення правопорушника, запобігання скоєнню ним нових злочинів. Відповідно в місцях позбавлення волі повинні бути створені певні умови для виправлення винного. На жаль, організація життєдіяльності у виправно-трудових закладах і професійна підготовка їх працівників далеко не завжди сприяють перевихованню засуджених.
Таке ставлення до засуджених викликане не лише низьким професійним рівнем багатьох працівників виправно-трудових закладів, а й розумінням ними суті покарання як залякування, помсти за скоєне зло, превентивне покарання для повчання інших.
Каяття — щирий самоосуд винним своєї вини, своєї причетності до скоєного зла, готовність нести покарання, глибокий самоосуд особистістю своєї антисоціальної поведінки. Каяття зі змістового боку становить собою психічний акт самооцінки своєї поведінки, визнання своєї провини, щиросердного самоосуду. Каяття є основою, фундаментом виправлення засудженого в майбутньому, без нього неможливо здійснити ціннісну переорієнтацію особистості. Будь-яке рішення приймає сама людина, зовнішні впливи і умови лише сприяють (чи не сприяють) цьому процесу. Прояв сорому і совісті, самоаналіз і самоосуд — це та вихідна позиція, з якої починається виправлення злочинця.
Саме відсутність каяття, самоосуду відрізняє злісних, стійких злочинців. Вони уникають аналізу антисоціальної суті злочину і визнання своєї провини. Для них відсутнє поняття морального самодокору. І якщо вони себе дорікають, то лише в тому, що "попалися" правоохоронним органам. Наявність такого стійкого бар'єра морального самоаналізу є перешкодою на шляху ресоціалізації злісних, невиправних злочинців. Тому закоренілий злочинець — це, з фактичного боку, особа, яка багаторазово засуджувалася за злочини, а з психологічного — особистість, яка ніколи не відчуває каяття з приводу своїх злодіянь, яка втратила здатність до адекватної моральної самооцінки, яка втратила сферу сорому і совісті і котра не думає про катарсис (духовне очищення).
З метою перевиховання засуджених у виправно-трудових закладах використовується навчання, праця, спілкування, котрі поєднуються з режимом — особливою організацією діяльності виправно- трудового закладу. Дотримання режиму засудженими забезпечується через:
• охорону і нагляд за ними;
• використання заходів заохочення і стягнення;
• застосування у суворо визначених випадках заходів безпеки (зброї, наручників та ін.).
Основною базою дії режиму як фактора перевиховання злочинця є жорсткість і непохитність виконання його вимог. Режим по-різному сприймається і переживається засудженими.
Суб'єктивне сприйняття і переживання режиму залежать від його виду, індивідуальних психологічних особливостей засудженого, ставлення до вироку, строку перебування у виправно-трудовому закладі, сімейного і соціального стану та інших факторів. Працівникам виправно-трудових закладів дуже важливо з'ясувати, як кожен засуджений сприймає режимні обмеження, які переживання в нього виникають, наскільки вони глибокі, як впливають на його психічний стан і т. д.
Режим у місцях позбавлення волі має цілком самостійну виховну функцію, оскільки передбачає чіткий розпорядок дня, високу організованість життя і побуту засуджених. Сувора регламентація життєдіяльності злочинців безпосередньо впливає на їхній характер і поведінку. І якщо в засудженого виникає справжнє бажання покінчити зі злочинним світом і виробити в себе якості, необхідні для життя на волі, то вимоги режиму допомагають йому виховати в собі дисциплінованість думки і дій, обов'язковість, акуратність, зібраність та інші позитивні інтелектуальні, вольові та емоційні риси характеру.
Але свій позитивний вплив на психіку засуджених режим виправно-трудового закладу справлятиме лише в тому разі, коли правила режиму психологічно виправдані і обґрунтовані, відповідають головному завданню виправно-трудового закладу — відірвати злочинця від умов його криміналізації, зруйнувати його злочинні зв'язки і настанови. Це означає, що режим повинен оптимально розподіляти навантаження, створювати таку напруженість психіки ув'язнених, щоб вона не призводила до зриву їхньої психічної діяльності, а була сприятливою для розвитку особистості.
Крім того, однією з важливих умов позитивного впливу режиму, який існує в тюрмі чи таборі, на засуджених є психологічно грамотна діяльність працівників виправно-трудових закладів. Справжніх вихователів у цих закладах явно не вистачає, їхні знання в галузі психології і педагогіки недостатні, через що вони, як правило, не задумуються над тонкощами людської психіки засудженого, сприймають всіх "на один кшталт", допускаючи стосовно ув'язнених дії, які принижують гідність особистості. До речі, такі дії порушують вимоги встановленого, наприклад, у тюрмі режиму і викликають у засуджених у відповідь злість і агресивні дії.
До факторів ресоціалізації особистості засудженого, безумовно, відноситься праця, що є специфічною людською діяльністю, безпосередньо формує особистість, виховує в ній риси характеру, розвиває здібності, інтереси, мислення, впливає на потреби, почуття, оцінки і т. д. Правильно організована суспільно корисна праця ув'язнених у виправно-трудовому закладі сприяє розвитку в них фізичних і розумових якостей, справляє перетворювальний вплив на особистість засудженого. Вона формує і закріплює в людині позитивні моральні й етичні норми, моральні та правові вимоги до поведінки в умовах спільної діяльності людей.
Проблема використання праці як особливого фактора ресоціалізації засуджених полягає в тому, що багато з них дуже негативно ставляться до трудового процесу, мають викривлене розуміння про цінності і важливості суспільно корисної праці внаслідок закоренілої у їхній свідомості утриманської психології. Змінити ставлення засуджених до праці, виявити інтерес до роботи, викликати захопленість трудовим процесом — завдання адміністрації виправно-трудових закладів. І тут теж не обійтися без знання індивідуально- психологічних особливостей засудженого: одна справа, коли він не має ніяких трудових навиків, інша — якщо він тривалий час працював за певною спеціальністю. Слід враховувати фізичні можливості людини (яке виховне значення може мати завдання, з яким засуджений явно не справиться?), його інтереси, накопичений досвід та ін. У цьому разі праця дійсно може сприяти зміні спрямування особистості засудженого, допомогти йому витерпіти всі труднощі перебування у виправно-трудовому закладі і знайти після відбування строку своє місце в житті, стати повноправним членом суспільства.
Основні напрями ресоціалізації особистості засудженого:
Ø психологічна діагностика його особистісних властивостей з метою виявлення конкретних дефектів загальної і правової соціалізації і дефектів психічної саморегуляції;
Ø розробка індивідуальної програми психолого-педагогічної корекції особистості;
Ø необхідні заходи щодо психотерапії, зняття психологічних проявів і різноманітних психологічних бар'єрів;
Ø створення нормальних умов для участі в трудовому процесі з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей особистості;
Ø раціональний режим у виправно-трудових закладах, його корінна гуманізація, зміна погляду на особистість засудженого і на покарання;
Ø розширення порушених соціальних зв'язків особистості (практика відпусток, частіші зустрічі з родичами та ін.) Створення груп (колективів) засуджених із позитивною спрямованістю Реадаптація звільнених до життя на волі;
Ø психолого-педагогічна підготовка працівників виправно-трудових закладів.
У будь-якому виправно-трудовому закладі (тюрмі, таборі, колонії для неповнолітніх злочинців) вплив на особистість засудженого здійснюється через соціальну групу (колектив). Тому суттєвим фактором перевиховання особистості ув'язненого є створення малих груп (колективу), що пов'язано з вивченням кожного члена групи і ретельним відбором. Зазвичай виділяють групи активу, резерву, пасиву і важковиховуваних.
Група активу — засуджені, які щиросердно покаялись у скоєному і твердо стали на шлях виправлення, беруть активну участь у соціально корисній трудовій і громадській діяльності і своїми діями і поведінкою сприяють перевихованню інших.
Група резерву — це засуджені, які також прийняли рішення виправитися, активно виконують трудові завдання, але не проявляють ініціативи у перевихованні інших.
Група пасиву — засуджені, які ще не прийняли остаточного рішення про стратегію своєї поведінки, їхні вчинки і дії значною мірою залежать від створеної ситуації.
Нарешті, найскладніша соціальна група — група важковиховуваних засуджених, до якої належать особи, які не лише не стали на шлях виправлення, а й не беруть участі у трудовому процесі, чинять протидію позитивному виховному впливу як адміністрації, так і групі активу. Члени цієї малої групи привносять у життєдіяльність засуджених конфлікти, нездорове суперництво, а часом чинять насильство над невгодним їм засудженим.
Роль групових (колективних) норм, цінностей, звичок поведінки дуже дійова. Тому працівники виправно-трудових закладів повинні мати чітке уявлення про структуру малої групи, її психологічні ознаки, способи впливу на окрему особистість, про групові психологічні явища і враховувати ці знання в роботі із засудженими.
2. Психологічні аспекти організації життєдіяльності засуджених
Вище зазначалося, що важливим фактором впливу на психіку засудженого є режим відбування покарання. При цьому кожному виду ув'язнення відповідає свій режим — загальний, суворий, особливий. Режим слід трактувати не лише як фактор покарання, а й як фактор ресоціалізації особистості засудженого. Оскільки режим виправно-трудового закладу визначає щоденну життєдіяльність ув'язненого, остільки сама життєдіяльність засудженого повинна відповідати завданню його залучення до умов соціальної норми.
В існуючих в'язницях, таборах, колоніях тюремний режим більшою мірою виконує каральну функцію, обмежуючи засудженого у задоволенні найнасущніших потреб. Взяти, наприклад, норму житлової площі для ув'язненого — 2 м2. При такій "нормі" він обмежений у задоволенні навіть кисню. Але й ця "норма" не дотримується не лише у тюрмах і колоніях, а й навіть у слідчих ізоляторах, де під слідством знаходяться особи в очікуванні вироку суду. Що ж стосується тюрем, таборів і колоній, то в них часто має місце примусове утримання ув'язнених у барачних умовах із порушенням елементарних санітарно-гігієнічних вимог.
З психологічної точки зору недопустимим є спільне утримання ув'язнених незалежно від рівня їхньої морально-психологічної ураженості. Розпусний вплив закоренілих злочинців отримує в цих умовах додаткові стимули, формуючи сприятливі для цієї категорії осіб звичаї і традиції поведінки. Мікроклімат у таких групах, як правило, важкий, що пов'язано з частими конфліктними ситуаціями. Адже саме мікроклімат, головною складовою якого є характер взаємин у групі, суттєво впливає на формування поведінки засудженого як всередині самої малої групи, так і з персоналом виправно-трудового закладу. Особливо жорстоко травмується психіка молодих людей, які потрапили під вплив запеклих злочинців. Практика показує, що в таких умовах нестійка психіка юнака може мати незворотні психічні деформації.
У тюрмах, таборах і колоніях зароджується і функціонує кримінальна субкультура, яка обслуговується особливою кримінальною філософією виправдання і возвеличення злочинної поведінки, маскуванням низьких спонукань високими кримінальними мотивами. Ця субкультура має свою систему цінностей, до якої можна віднести кругову поруку, відданість "братству" і злодійським традиціям, суворе дотримання "законів" злочинного світу тощо. Багато проявів кримінальної субкультури виявляються значущими для слабосоціалізова- ної частини молоді, суттєво впливаючи на її поведінку. Зокрема, багато засуджених саме в місцях позбавлення волі отримують "уроки" цинізму, жорстокості, зухвалості, оволодівають блатним жаргоном і мовою умовних жестів, притаманних злочинному світу.
Найстійкіші стереотипи тюремної поведінки виражені у таких правилах:
а) для стійко привілейованих прошарків:
Ø по можливості не працювати, примушувати працювати за себе "чушків" і "ображених";
Ø якщо працювати, то лише на престижних місцях (днювальним, черговим в їдальні, санчастині, бібліотеці);
Ø не брати участі у будівництві інженерно-охоронних споруд;
Ø не прати білизни; не прибирати за собою, перекладаючи ці обов'язки на низькостатусних засуджених;
б) для нестійко привілейованих ("шісток"):
Ø працювати, але без перевиконання норми;
Ø ухилятися від будівництва охоронних споруд;
Ø виконувати будь-яку роботу за завданням "авторитетів" (мити підлогу, прасувати одяг, прибирати);
в) для стійко непривілейованих ("ображених"):
Ø добре працювати;
Ø виконувати будь-яку роботу як за завданням "авторитетів", так і за завданням адміністрації.
У місцях позбавлення волі існує система "норм" стосовно відносин з адміністрацією, стосовно режиму, сфери побуту (наприклад, не пробачати образи, спілкуватися лише у своєму колі, переслідувати осіб, які звернулися по захист до адміністрації та ін.).
Слід відзначити складність становища жінок у тюрмі чи таборі. Стан високої психічної напруженості, відсутність санітарно- гігієнічних умов, убогість обстановки, важка робота, конвой, ходіння строєм, примітивні звички, боротьба за виживання — все це звалюється на жінку і морально її вбиває. Спеціалісти зазначають, що психічні втрати жінок у тюрмі більші, ніж у чоловіків. Це пояснюється тим, що сфера блокованих у них потреб ширша і глибша, самі втрати переживаються гостріше, особистіше самозбереження досягається складніше. Специфіка жіночої психології практично не враховується працівниками жіночих колоній, що викликано знову ж таки їхньою слабкою професійною підготовкою.
Найбільше травмується психіка неповнолітніх, які відбувають термін покарання в колонії. Потрапляючи в кримінальну субкультуру в найбільш вразливому до зовнішніх впливів періоді свого життя, підлітки відчувають глибинну особистішу перебудову, "навернення до нової віри", прилучення до традицій, норм і цінностей злочинного світу. Рання криміналізація, випробування ритуалом "прописки" і на витривалість та інші випробування, які існують у місцях позбавлення волі, сприяють десоціалізації особистості підлітка. Не випадково, частина неповнолітніх, які скоїли злочин, виходить з колонії вже не випадковими, а закоренілими злочинцями, які оволоділи за час перебування в місцях позбавлення волі всіма тонкощами кримінального ремесла. Цей факт свідчить про те, що виправно-трудові заклади далеко не в усіх випадках успішно вирішують завдання ресоціалізації особистості засудженого.
Жорсткі, а часом і жорстокі, методи впливу, режим у вигляді лише каральної функції, несприятливі умови життєдіяльності засуджених перетворили тюрми, табори і колонії на "академії" злочинності, в стінах яких частіше формуються лише негативні якості — злість, нестриманість, нервовість, невір'я у справедливість як соціальну норму тощо.
Навіть праця, як один із вагомих факторів ресоціалізації особистості засудженого, через погану організацію може приносити ув'язненим лише тяжкі страждання. Виснажлива, одноманітна робота перестає бути бажаною, а залякування працею викривляє саму її суть.
Життєдіяльність засуджених у виправно-трудових закладах має свою психологічну забарвленість залежно від певних періодів їхнього перебування в місцях позбавлення волі.
I період — період адаптації, який триває перші два-чотири місяці. Він характеризується найнапруженішим психічним станом засудженого. Особливо гостро відчувається обмеження потреб, зміна сформованих раніше стереотипів життя і поведінки. Виникають різноманітні негативні емоції (стрес, афект, фрустрація і т. д.), почуття пригніченості, приреченості, часом страху. Саме в цей період засуджений потребує психологічно грамотного ставлення до нього персоналу, виявлення терпіння і педагогічного такту від вихователів.
II період пов'язаний з певною переорієнтацією ув'язненого, з розвитком в нього інтересів у нових умовах життя (робота, яку виконує, навчання, створення мікрогрупи і т. п.). Розширюється сфера соціально-рольової поведінки, з'являються позитивні емоції, які викликають психічну активність засудженого, змінюється його психічний стан.
III період характеризується появою мети в житті і виробленням шляхів її досягнення. У цей період відбуваються поєднання зовнішнього впливу персоналу тюрми, табору, колонії з самовихованням, переоцінка ціннісних життєвих характеристик, змінюються погляди на деякі сторони побуту, стосунки з людьми і т. п.
IV період — очікування скорого звільнення. Часто цей період проходить дуже важко: ув'язненого опановують думки про те, як він прилаштується до життя в новому для себе світі і в новій якості, як складуться стосунки з рідними і близькими, як буде розв'язана проблема працевлаштування та ін. По суті, перед тими, хто звільняється, постає завдання нової особистішої перебудови, що викликає гострі переживання і призводить іноді до підвищеної збудливості індивіда. Найбільш глибокі переживання пов'язані з такими життєвими драмами, як розпад сім'ї, втрата житла, смерть когось з родичів і т. п. Виходять на волю люди з різними почуттями: одні з чистою совістю (це так звані випадкові злочинці, які розкаялися у скоєному), інші — озлоблені і мстиві (вони вважають, що їх засудження було несправедливим, а міра покарання — занадто жорстокою), треті взагалі не прощаються із зоною (це злісні, закоренілі злочинці, для яких злочинний спосіб життя виступає як єдино можливий).
Отже, чим краще організована життєдіяльність засуджених, чим більше режим виконує функції ресоціалізації особистості, чим вища професійна підготовка працівників тюрем, таборів, колоній, тим вищі результати перевиховання правопорушників.
3. Методи вивчення особистості засудженого і психологічного впливу на нього впроцесі перевиховання
Ефективність виховного впливу значною мірою визначається знанням індивідуальних особливостей особистості засудженого, його соціальних орієнтацій і цінностей, інтересів і настанов. Тому одна з провідних проблем виховної роботи у виправно-трудовому закладі — вивчення особистості засудженого. З цією метою можливе використання таких методів.
Метод вивчення матеріалів особової справи засудженого (автобіографія, характеристики, подані різними закладами і слідчим, зміст вироку та ін.) дає змогу виявити ціннісно-орієнтаційні і поведінкові особливості засудженого, його місце у злочинному світі, поведінку під час попереднього слідства і судового розгляду, встановити соціальні зв'язки, вид трудової діяльності, вік, рівень освіти, сімейний стан та ін.
Метод спостереження дає можливість отримати безпосередньо зовнішні ознаки і прояви рис характеру, що сприймаються, в різних ситуаціях життєдіяльності засудженого (під час роботи, в години відпочинку, під час конфлікту і т. ін.), оцінити особливості його стосунків із іншими засудженими і адміністрацією, вивчити характер його пізнавальних, емоційних і вольових процесів, визначити референтні групи і місце цього засудженого в них, а також його ставлення до праці тощо.
Діагностична бесіда — спосіб отримання інформації про засудженого з метою виявлення його позитивних якостей, з'ясування особи- стісних позицій і намірів людини, мотивів її поведінки і діяльності. У ході діагностичної бесіди можна уточнити відомі за підсумками вивчення матеріалів особової справи питання сімейного життя, роботи чи навчання, стосунки з родичами тощо.
Аналіз даних медичного обстеження надає адміністрації і вихователям виправно-трудових закладів інформацію про стан фізичного і психічного здоров'я засудженого, про його психічні особистісні особливості (рівень інтелектуального розвитку, особливості емоційної і вольової сфери, специфіка психічної саморегуляції, схильність до афективної поведінки та ін.). Корисними бувають рекомендації спеціалістів з організації чи навчальної трудової діяльності і побуту засудженого, виходячи з особливостей його характеру.
Аналіз результатів різних виховних впливів як метод вивчення особистості засудженого передбачає дослідження особливостей індивіда з метою створення індивідуального перспективного плану його ресоціалізації. Що цікавить людину, які вимоги вона категорично не сприймає, до чого залишається байдужою і на що реагує позитивно? У чому суть індивідуального підходу до перевиховання цієї особистості засудженого? На ці запитання і дає відповідь аналіз результатів різних виховних впливів, який повинен здійснюватися щодо засудженого кожним співробітником виправно-трудового закладу.
Діагностикою тенденцій особистісних змін засудженого є аналіз різних засобів впливу на його поведінку. Що змінилося в поведінці цього ув'язненого і в якому напрямі? Які корективи слід внести в систему виховного впливу на основі аналізу динаміки особистості засудженого?
Перелічені методи вивчення особистості засудженого повинні застосовуватися в комплексі, лише тоді можна розраховувати на отримання відомостей, достатніх для повного знання особливостей кожного ув'язненого.
Досвід роботи багатьох виправно-трудових закладів показує, що при здійсненні виховного впливу на засудженого часто доводиться стикатися з негативним ставленням до цього впливу. Спроба вихователів змінити погляди і спосіб життя, ставлення до праці і поведінки викликає опір і навіть агресію. Чим це пояснюється? Причин такої поведінки засудженого багато, виділимо серед них причини психологічного характеру.
Насамперед слід враховувати, що зовнішній вплив (тобто вплив вихователів) може принести бажаний результат лише через внутрішнє, через психіку самого засудженого. І якщо його психіка відкидає методи впливу, які застосовуються співробітниками виправно-трудового закладу, то результатів у перевихованні практично не відчувається. Інакше кажучи, глобальний вплив, стандартні виховні заходи, які не торкаються інтересів засудженого, не дають бажаного результату. Більш ефективні методи психологічного впливу на особистість засудженого, використання індивідуального підходу у виховній роботі з ним.
Метод переконання спрямований на пробудження у засудженого почуття совісті і сорому, з одного боку, і створення в нього нового погляду на світ, нового ставлення до життя, праці, людей — з другого. Причому друге повинно переважати. Цей метод зазвичай реалізується в індивідуальних бесідах із ув'язненими, в ході яких паралельно йде процес вивчення особистості і впливу на неї. Засудженому під час бесід слід пояснити суть і кінцеву мету дій адміністрації виправно-трудового закладу, можливі шляхи дій самого ув'язненого для того, щоб полегшити відбування покарання і підготувати себе до життя в суспільстві після звільнення. За допомогою методу переконання виявляється вплив і на інтелектуальну, і на емоційну, і на вольову сфери психіки особистості засудженого.
Регулювання міжособистісних стосунків вважається досить ефективним методом психологічного впливу на осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Мається на увазі регулювання міжособистісних відносин, які складаються у засудженого з іншими засудженими, з його рідними і близькими, з персоналом тюрми чи колонії. З емоційного погляду особливе значення має регулювання контактів із сім'єю і родичами (це і листування, і побачення з членами сім'ї, родичами). Якщо побачення добре підготовлене (вихователь виправно-трудового закладу в бесіді з родичами в доброзичливій формі розповідає про ті зміни, які відбулися в психіці засудженого, про заходи з ресоціалізації, що проводяться, відзначає позитивні риси і підказує найдоцільнішу лінію їхньої поведінки під час побачення), то воно залишає глибокий слід в душі ув'язненого, викликає позитивні емоції і сприяє внутрішньому бажанню виправитися.
Метод навіювання як процес впливу на психіку людини заснований на некритичному сприйнятті повідомлюваної інформації. Навіювання досягається як вербальними (словесними), так і невербальними (міміка, жести, інтонація та ін.) засобами.
Метод передачі інформації може сприяти надолуженню соціального досвіду засудженого, отриманню ним таких відомостей, які його хвилюють, тривожать, але яких поки що він не отримував. Досвідчені вихователі виправно-трудових закладів збирають інформацію про життя сім'ї засудженого, про навчання його дітей, про соціальну допомогу, яку їм надає колектив, де раніше працював засуджений, і т. п. Така інформація, маючи позитивний емоційний заряд, впливає на психіку засудженого, на вироблення ним рішення гідно відбути покарання і повернутися до нормального життя.
Метод експерименту (мається на увазі психолого-педагогічний експеримент) дає змогу, з одного боку, найбільш повно виявити психологічні якості особистості засудженого, а з другого — сформулювати чи розвинути його інтелектуальну, вольову та емоційну сфери психіки (наприклад, виробити в собі стриманість, цілеспрямованість, пізнавальну потребу і т. д.). Грамотно підготовлений і організований психолого-педагогічний експеримент дає вихователям узагальнену інформацію про засудженого (рівень інтелектуального розвитку, окремі дефекти його психічної саморегуляції, ступінь самоконтролю і т. п.), завдяки чому можливо цілеспрямованіше здійснювати стосовно цієї людини виховний вплив.
Метод впливу на особистість засудженого через групу, через мікросередовище виявляється досить ефективним за умови, якщо ця мала група (мікросередовище) прийняла такі цінності і норми, які близькі чи якоюсь мірою співвідносяться з основними соціальними цінностями і нормами. Вплив групи ув'язнених (мікросередовища) на поведінку своїх членів величезний, контроль і санкції дуже жорсткі. Впливаючи на групу в цілому (до такого впливу адміністрації і вихователів можна віднести: хорошу організацію праці, результати якої принесуть цій групі деякі блага; поліпшення побутових умов; заохочення трудової ініціативи; укріплення соціальних зв'язків із зовнішнім середовищем та ін.), тим самим відбувається виховний вплив і на кожного її члена.
Об'єкт особливої турботи співробітників виправно-трудових закладів — особи зі стійким антисоціальним спрямуванням, злісні порушники режиму. Стосовно них у багатьох випадках цілком обґрунтованими є каральні обмеження. В той же час практика показує, що позитивний результат у виховній роботі з ними досягається в тому разі, коли вдається знизити їхній груповий статус, "розвінчати" їхню життєву позицію, ставлення до праці та інших людей.
Отже, процес перевиховання правопорушників в умовах виправно-трудового закладу може бути дієвим лише тоді, коли вихователі добре вивчили індивідуально-психологічні особливості кожного засудженого і грамотно в психолого-педагогічному плані використовують різноманітні методи впливу на особистість ув'язненого. Виховна мета покарання досягатиметься, якщо покарання не ламає волі засудженого, а сприяє зміні її спрямованості. Тому вимоги, примушування повинні поєднуватися з системою заохочень, яка зміцнює впевненість людини в своїх силах, викликає в неї почуття задоволення, спонукає до повторення позитивних вчинків і дій.
Розглядаючи коло завдань, які розв'язуються виправною (пенітенціарною) психологією, слід відзначити і таку важливу проблему, як реадаптація звільнених до умов життя на волі. Вся виховна робота у виправно-трудовому закладі має закінчуватися саме підготовкою засудженого до життя в нових для нього, досить важких умовах.
Процес реадаптації до нормального соціального середовища після тривалого терміну позбавлення волі — явище складне, воно потребує значних вольових зусиль. Це зумовлено тим, що, як правило, людина, яка вийшла з тюрми, табору чи колонії, стикається з побутовою невлаштованістю (часто не має житла), настороженим ставленням до неї рідних і знайомих, з труднощами працевлаштування і т. д. Все це впливає на психіку звільненого, і часом радість звільнення змінюється невпевненістю в собі, озлобленістю до навколишніх і через безвихідь з'являється думка знову повернутися до асоціального способу життя.
Ось чому в умовах виправно-трудового закладу необхідно проводити виховну роботу з підготовки засуджених до життя на волі. Ця психологічна підготовка спрямована на активізацію психіки людини, її емоцій і волі для формування соціальної настанови на правильну поведінку в суспільстві, на входження її в нове соціальне середовище, на подолання майбутніх труднощів. Психологічна підготовка тих, хто звільняється з тюрми, табору, колонії, повинна актуалізувати внутрішнє бажання порвати зі злочинним світом.
Звичайно, зусиль адміністрації і вихователів виправно-трудових закладів у розв'язанні проблеми адаптації звільнених до умов життя на волі недостатньо. Необхідні соціальні програми адаптації таких осіб з урахуванням їхньої соціально-психологічної типології. Найважчий час для реадаптації — період від трьох місяців до одного року. Саме в цей період і необхідно проводити інтенсивну роботу щодо соціальної реабілітації звільненого з відповідним соціально-правовим забезпеченням. Мається на увазі організація контролю за його поведінкою в побуті і громадських місцях. Контроль як перевірка відповідності поведінки звільненої особи соціальним нормам необхідний, але він не повинен перетворюватися на адміністративний нагляд з елементами приниження особистості людини. Якщо звільнений з місць позбавлення волі не влаштовується на роботу, не має постійного місця проживання, порушує громадський порядок, необхідно спочатку з'ясувати причини такої поведінки і по можливості надати допомогу для зміцнення позитивних зв'язків з соціальним середовищем. Наявність соціально корисних зв'язків звільненого від покарання в основних сферах його життєдіяльності, відсутність суттєвих відхилень у поведінці може розцінюватися як показник успішної соціальної реадаптації.
Істотний внесок у відновлення в колишнього злочинця загальнолюдських норм і цінностей може зробити церква. Її миротворницькі зусилля здатні утримати людину від повторного злочину, не допустити "зриву" у своїй поведінці і стати на шлях виправлення.