Правові норми, що виявляються за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки

III

1.1. «В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить: 1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звіль­нення їх з посад; 2) прийняття рішення стосовно пфушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) здійснення дисциплінар­ного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притяг­нення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та міс­цевих судів, а також прокурорів» (частина перша ст. 131 Конституції України).

1.2. «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (частина друга ст. 19 Конституції України).

Зробіть логічно коректні висновки із диспозицій правових норм, що встановлені наведеними конституційними положеннями, та оха­рактеризуйте особливості правових норм, отриманих у такий спосіб.

IV

1.1. «Особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відпові­дальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це по­рушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили» (абзац перший ст. 617 ЦК).

Зробіть логічно коректні висновки із гіпотези і диспозиції правової норми, яка текстуально закріплена у наведеному законодавчому по­ложенні.

V

1.1. «Право особи на частку у спільному майні може бути припи­нене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є непо­дільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї» (ч. 1 ст. 365 ЦК).

Зробіть логічно коректний висновок із диспозиції і частини гіпо­тези правової норми, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 365 ЦК.

VI

1.1. «Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що не­розривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті не­майнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в_; об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу» (ст. 1219 ЦК).

Чи коректним буде висновок, що всі права та обов’язки, не названі у ст. 1219 ЦК, входять до складу спадщини?

VII

1.1. «Виробничий кооператив не має права випускати акції» (ч. З ст. 165 ЦК).

Чи можна надати значення правової норми судженню, яке отриму­ється за допомогою висновку від протилежного із наведеного законо­давчого положення і відповідно до якого усі інші юридичні особи вправі випускати акції?

VIII

1.1. «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасни­ків» (ч. 1 ст. 1 ЦК).

Чи коректним буде висновок про те, що інші відносини цивільним законодавством не регулюються? Чи має значення правової норми судження, отримане за допомогою такого висновку?

2.1. «До стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпуст­ку... зараховується... час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася за­робітна плата у порядку, визначеному статтями 25 і 26 цього Закону...» (п. 4 частини першої ст. 9 Закону «Про відпустки»).

Чи має значення правової норми судження, яке отримане за допо­могою висновку від протилежного із цього законодавчого положення і відповідно до якого час відпусток без збереження заробітної плати, що не відповідає статтям 25, 26 Закону «Про відпустки»,^до стажу роботи, який дає право на щорічну основну відпустку, не зараховується?

IX

1.1. «За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одер­жувачеві ренти проценти» (ст. 736 ЦК).

1.2. «Боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки» (ч. 1 ст. 623 ЦК).

1.3.«Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом» (ч. 2 ст. 625 ЦК).

1.4. «Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, по­рукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком» (ч. 1 ст. 546 ЦК).

Чи співвідноситься правова норма, що текстуально закріплена в ст. 736 ЦК, з правовими нормами, що текстуально закріплені в ч. 1 ст. 623 ЦК, ч. 2 ст. 625 ЦК, ч. 1 ст. 546 ЦК, як спеціальна із загальними?

Чи є правова норма, текстуально закріплена у ст. 736 ЦК, сумісною з правовими нормами, текстуально закріпленими в ч. 1 ст. 623 ЦК, ч. 2 ст. 625 ЦК, ч. 1 ст. 546 ЦК?

Чи може застосовуватись правова норма, яка логічно закріплена в ст. 736 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, усупереч правовим нормам, текстуально закріпленим у ч. 1 ст. 623 ЦК, ч. 2 ст. 625 ЦК, ч. 1 ст. 546 ЦК?

X

1.1.«Стаття 141. Підстави припинення права користування земель­ною ділянкою

Підставами припинення права користування земельною ділянкою

є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділян­кою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать еко­логічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати;

е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, бу­дівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці;

є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини» (Земельний кодекс України).

1.2. «Стаття 143. Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно- шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару грунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режи­му використання земель, що особливо охороняються, а також викорис­тання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та осо­бами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом» (Земельний кодекс України).

Чи можуть застосовуватись до права користування земельною ді­лянкою пункти «б» і «г» ст. 143 ЗК?

XI

1.1. «Договір може бути змінено або розірвано зі рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом» (ч. 2 ст. 651 ЦК).

1.2. «На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достро­ково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов’язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України» (друге речення ч. З ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна»).

Чи співвідносяться правові норми, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 651 і ч. З ст. 26 названого Закону, як загальна і спеціальна?

Як вирішується колізія між ними?

Як вирішуються колізії між усіма правовими нормами, що тексту­ально і логічно закріплені в наведених законодавчих положеннях, у тому числі правовими нормами, що виявляються за допомогою ви­сновку від протилежного?

XIII

1.1. «За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на збе­рігання, зберігач відповідає на загальних підставах» (ч. 1 ст. 950 ЦК).

1.2. «Особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встанов­лено договором або законом.

Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання» (ч. 1 ст. 614 ЦК).

1.3. «Зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності» (ч. З ст. 950 ЦК).

Зробіть висновок від протилежного із гіпотези правової норми, сформульованої в ч. З ст. 950 ЦК. Чи здатна правова норма, виявлена у такий спосіб, конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 1 ст. 950 ЦК? Якою була б здатність цієї норми до конкуренції, якби в тексті ч. З ст. 950 ЦК не було слова «лише»?

2.1. «Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім’я якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем» (ч. 4 ст. 1274 ЦК).

XIV

1.1. «В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звіль­нення їх з посад; 2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щоДо несумісності; 3) здійснення дисциплінар­ного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притяг­нення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та міс­цевих судів, а також прокурорів» (частина перша ст. 131 Конституції).

1.2. «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (частина друга ст. 19 Конституції).

1.3. «Звертаючись до Конституційного Суду України, Вища рада юстиції виходила з того, що в абзаці першому частини п’ятої статті 20 Закону про судоустрій закріплено її право ініціювати звільнення суддів з адміністративних посад.

Зі змісту останнього речення цієї норми вбачається, що Закон про судоустрій надав Вищій раді юстиції право ініціювати звільнення суд­ді з адміністративної посади.

Надання зазначеною нормою Вищій раді юстиції права ініціювати звільнення суддів з адміністративних посад є актом наділення її кон­кретним повноваженням.

Вичерпний перелік повноважень Вищої ради юстиції первісно встановила Конституція України (стаття 131).

Перелічені в статті 131 Конституції України повноваження Вищої ради юстиції слід вважати вичерпними виходячи з такого.

Відсутність в цій статті відсилаючої норми, що додаткові або інші повноваження цього органу можуть встановлюватися, крім Конститу­ції України, ще й законами, свідчить про те, що всі питання, які має право вирішувати Вища рада юстиції, слід шукати тільки в Конститу­ції України. Це означає, що повноваження названого органу не можуть бути змінені в бік їх розширення або звуження чи уточнення якимось іншим способом, ніж шляхом внесення відповідних змін і доповнень тільки до Конституції України. Ці повноваження не можуть бути змі­нені тлумаченням норм Конституції України, бо у такий спосіб не повинні створюватися нові правові норми. Тому змґна відповідних положень Конституції України шляхом прийняття звичайного закону (а не закону про внесення змін і доповнень до Конституції України) означає, що такий закон не відповідає Конституції України (частина друга статті 8, стаття 152).

Тому відтворення вичерпних конституційних повноважень Вищої ради юстиції в законах України (інших правових актах) не тільки не вимагається, а й унеможливлюється, бо закон повинен прийматися на основі Конституції України і має відповідати їй (частина друга статті 8

Конституції України). Тобто закон має підпорядковуватися найвищій юридичній силі Конституції України. Це означає, що відтворення кон­ституційних повноважень в інших правових актах повинне відбувати­ся шляхом їх технічного копіювання (дублювання). Цей спосіб дає можливість зберегти їх конституційний зміст та забезпечити автентич­ність текстів. Тому відтворені в законі у цей спосіб положення Консти­туції України можна вважати нормами-копіями, які нічим не повинні відрізнятися від конституційних норм - оригіналів (копія, лат. - запис, велика кількість; утворене за допомогою префікса со(т) в основі імен­ника ops «сила, могутність, можливість, влада»; - 1) список, дослівно переписаний з оригіналу; 2) точне відтворення чого-небудь; 3) цілко­вита подібність; 4) точне відтворення, що цілком відповідає оригіна­лові; 5) точне повторення чого-небудь) (Бойків І., Ізюмов О., Камишев- ський Г., Трохименко М. Словник чужомовних слів. - К.: Музей Івана Гончара; Родовід, 1996. - С. 221; Словник української мови. - К.: Наук, думка, 1973, Т. IV. - С. 283; Словарь русского языка. Сост. С. И. Оже­гов. - М., 1953. - С. 258; Етимологічний словник української мови. - К., 1985, Т. И.-С. 569).

Це означає, що конституційні норми за своїм первісним походжен­ням належать до норм першої черги і не можуть застосовуватися опо­середковано, наприклад, через відтворені у законі норми. А відтак відтворені норми не мають права на самостійне застосування.

У співвідношенні конституційних первісних норм з відтвореними нормами пріоритет у застосуванні належить первісним нормам, що обумовлюється ієрархічним місцем Конституції України в системі за­конодавства, а саме її найвищою юридичною силою (частина друга статті 8), а також загальновизнаним способом розв’язання суперечностей в законодавстві, який полягає в тому, що у разі суперечливого регулю­вання різними правовими актами одних і тих самих правовідносин, за­стосовуються положення того акта, який має вищу юридичну силу. У зв’язку з цим будь-яка змістова чи редакційна невідповідність текстів Конституції України та закону України, які стосуються повноважень Вищої ради юстиції, є підставою для перевірки положень закону Укра­їни на відповідність Конституції України (конституційність)» (Окрема думка суддів Д.Д. Лилака до Рішення Конституційного Суду України від 15.05.2007 у справі про звільнення судді з адміністративної посади).

Чи згодні Ви з думкою судді Конституційного Суду Украї­ни Д.Д. Лилака?

XV

1.1. «На працівника не може бути покладена відповідальність... за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки...» (частина четверта ст. 130 КЗпП).

1.2. «На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкра­данням або недостачею продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів» (час­тина третя ст. 135² КЗпП).

Чи співвідносяться правові норми, що текстуально закріплені у на­ведених законодавчих положеннях, як загальна і спеціальна?

Чи є ці дві правові норми сумісними?

Чи можна із частини третьої ст. 135³ КЗпП зробити висновок від протилежного (за іншими цінами, у тому числі за балансовою вартістю, розмір шкоди за умов, передбачених цією частиною, визначатись не може) і стверджувати, що виявлена у такий спосіб правова норма під­лягає переважному застосуванню перед положенням частини четвертої ст. 130 КЗпП?

XVI

1.1. «Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господар­ські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушен­ня ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання» (ч. 1 ст. 230 ГК).

1.2. «Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і не­рухоме майно» (ч. 1 ст. 551 ЦК).

1.3. «Особливості регулювання майнових відносин суб’єктів гос­подарювання визначаються цим Кодексом» (ч. 2 ст. 4 ГК).

1.4. «Особливості регулювання майнових відносин суб’єктів гос­подарювання визначаються цим Кодексом» (ч. 2 ст. 4 ГК).

1.5. «Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання» (ч. 2 ст. 9 ЦК).

Чи є самі по собі правові норми, що текстуально закріплені в ч. 1 ст. 230 ГК і ч. 1 ст. 551 ЦК, сумісними?

Чи впливають на їх сумісність ч. 2 ст. 4 ГК і ч. 2 ст. 9 ЦК?

Чи може правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 230 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежно­го (згідно з цією нормою предметом неустойки не може бути рухоме і нерухоме майно), конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, текстуально закріпленою в ч. 1 ст. 551 ЦК? Як вирішити ко­лізію між цими правовими нормами?

2.1. «За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар» (ч. 1 ст. 715 ЦК).

2.2. «Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги)» (ч. 5 ст. 715 ЦК).

2.3. «За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар» (ч. 1 ст. 293 ГК).

Чи не перешкоджає ч. 1 ст. 293 ГК застосуванню у господарських відносинах ч. 5 ст. 715 ЦК?

XVII

1.1. «Зобов’язана сторона має право виконати зобов’язання до­строково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-пра­вовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов’язання» (ч. 5 ст. 193 ГК).

1.2. «Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено до­говором» (ч. 2 ст. 1049 ЦК).

1.3. «До відносин за кредитним договором застосовуються поло­ження параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим парагра­фом і не випливає із суті кредитного договору» (ч. 2 ст. 1054 ЦК).

Із положення ч. 1 ст. 1049 ЦК з урахуванням ч. 2 ст. 1054 ЦК за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно з якою позичальник не вправі (якщо інше не передбачено до­говором) повернути суму кредиту кредитодавцю достроково. Чи може ця правова норма застосовуватись усупереч базовому правилу, закрі­пленому в ч. 5 ст. 193 ГК?

2.1. «Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною» (ч. 2 ст. 216 ЦК).

2.2. «Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов’язана від­шкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином» (ч. 2 ст. 227 ЦК).

2.3. «Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів» (ч. З ст. 216 ЦК).

Чи співвідносяться правові норми, які текстуально закріплені в ч. 2 ст. 216 ЦК і в ч. 2 ст. 227 ЦК, як загальна і спеціальна?

Чи є сумісними правові норми, текстуально закріплені у ч. 2 ст. 216 ЦК і ч. 2 ст. 227 ЦК?

Чи не впливає на їх сумісність зазначення на «особливі правові наслідки» в ч. З ст. 216 ЦК?

Чи може правова норма, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 227 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежно­го (згідно з цією нормою інші правові наслідки недійсності правочину, передбачені ч. 2 ст. 216 ЦК, при цьому не настають), конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 216 ЦК? Як вирішити колізію між цими правовими нормами?

3.1. «У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки» (ч. 2 ст. 229 ЦК).

Чи співвідносяться правові норми, текстуально закріплені в ч. 2 ст. 216 ЦК і в ч. 2 ст. 229 ЦК, як загальна і спеціальна?

Чи є сумісними правові норми, текстуально закріплені в ч. 2 ст. 216 ЦК і в ч. 2 ст. 229 ЦК?

Чи не впливає на їх сумісність зазначення на «©собливі правові наслідки» в ч. З ст. 216 ЦК?

Чи може правова норма, яка логічно закріплена в ч. 2 ст. 229 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежно­го (відповідно до цієї правової норми інші правові наслідки недійснос­ті правочину, передбачені ч. 2 ст. 216 ЦК, при цьому не настають) конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, яка тексту­ально закріплена в ч. 2 ст. 216 ЦК? Як вирішити колізію між цими правовими нормами?

4.1. «Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяль­ності другою стороною» (ч. 2 ст. 224 ГК).

4.2. «Законом щодо окремих видів господарських зобов’язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або не­належне виконання зобов’язань» (ч. 2 ст. 225 ГК).

4.3. «За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник від­повідає.. . у разі втрати або нестачі вантажу - в розмірі вартості ванта­жу, який втрачено або якого не вистачає; у разі пошкодження вантажу - в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість» (абзаци перший, другий, третій ч. З ст. 314 ГК).

Чи може положення ч. 2 ст. 225 ГК бути прирівняним до застере­ження «якщо інше не встановлено законом», що могло бути додане до ч. 2 ст. 224 ГК?

Чи є сумісними правові норми, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 224 ГК, з одного боку, і в абзацах другому, третьому ч. З ст. 314 ГК, - з іншого?

Чи може правова норма, яка логічно закріплена в ч. З ст. 314 ГК, виявлятися при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші збитки перевізник відшкодовувати не зобов’язаний, конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, текстуально закріпленою у ч. 2 ст. 224 ГК?

XVIII

1.1. «Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено дого­вором або законом» (ст. 323 ЦК).

1.2. «За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (по­стачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специ­фікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізин­гові платежі)» (ч. 2 ст. 1 Закону «Про фінансовий лізинг»),

1.3. «З моменту передачі предмета лізингу у володіння лізинго­одержувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкоджен­ня предмета лізингу переходить до лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором» (ч. 1 ст. 13 Закону «Про фінансовий лізинг»).

Із диспозиції ч. 1 ст. 13 Закону «Про фінансовий лізинг» за допо­могою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно з якою лізингодавець з моменту передання предмета лізингу лізинго- одержувачу ризик випадкового пошкодження предмета лізингу не несе. Чи може ця правова норма застосовуватись усупереч ст. 323 ЦК?

2.1. «У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розі­рваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору» (ч. 2 ст. 782 ЦК).

2.2. «Повернення наймачем предмета договору найму оформля­ється відповідним документом (актом), який підписується сторона­ми договору. З цього моменту договір найму припиняється» (ч. 2 ст. 795 ЦК).

Чи співвідносяться правова норма, текстуально закріплена в ч. 2 ст. 782 ЦК, і правова норма, текстуально закріплена в положенні друго­го речення ч. 2 ст. 795 ЦК, як загальна і спеціальна?

Чи є вони сумісними?

Чи може застосовуватись правова норма, яка виявляється за допо­могою висновку від протилежного із положення другого речення ч. 2 ст. 795 ЦК (відповідно до цієї правової норми в інший спосіб, ніж передбачено цим положенням, момент припинення договору найму будівлі або іншої капітальної споруди визначатись не може) усупереч правовій нормі, текстуально закріпленій у ч. 2 ст. 782 ЦК?

3.1. «Стаття 631. Строк договору

1. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здій­снити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору.

2. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

3. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовують­ся до відносин між ними, які виникли до його укладейня.

4. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідаль­ності за його порушення, яке мало місце під час дії договору» (Цивіль­ний кодекс України).

3.2. «Передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено дого­вором» (ч. 1 ст. 795 ЦК).

Як співвідносяться сфери дії правових норм, що текстуально за­кріплюються в наведених законодавчих положеннях?

Чи співвідносяться ці правові норми як загальна і спеціальна?

Чи є сумісними ці правові норми?

Як вирішити колізію між цими правовими нормами?

Чи можна застосовувати правову норму, що виявляється за допо­могою висновку від протилежного із положення другого речення ч. 1 ст. 795 ЦК (згідно з цією правовою нормою з іншого моменту обчис­лювати строк договору найму не можна) усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 631 ЦК?

XIX

1.1. «Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання» (ч. 2 ст. 9 ЦК).

1.2. «Особливості регулювання майнових відносин суб’єктів гос­подарювання визначаються цим Кодексом» (ч. 2 ст. 4 ГК).

Зробіть висновок від протилежного із диспозиції правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 4 ГК, і дайте відповідь на запитання, чи можуть особливості правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання (чи суб’єктів господарювання) поряд з Госпо­дарським кодексом встановлюватись будь-яким законом?

Правові норми, що виявляються за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки

1. Висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки як засоби подолання дискретності нормативного тек­сту. Приклади із практики правотлумачення в архаїчному Римі, у су­часній Україні і в практиці Європейського Суду з прав людини (части­на перша ст. 19 Конституції України; п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод).

2. Здатність правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до на­ступного або навпаки конкурувати при правозастосуванні з інши­ми правовими нормами (ч. З ст. 99 ЦК і частина перша ст. 40 КЗпП).

3. Зв’язок юридичного факту і правовідносин як попереднього і наступного правових явищ - недійсність правочину (ст. 215 ЦК) і недійсність зобов’язання (ст. 207 ГК).

4. Текстуально закріплені норми процесуального права і мате­

ріально-правові норми, що виявляються за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього (ч. З ст. 2 КАС;

ч. З ст. 551 ЦК). ¹

5. Норми приватного права, що виявляються за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки із положень законодавства, що закріплюють норми публічного права.

6. Охоронні і регулятивні норми в одних і тих же положеннях законодавства.

7. Розмежування неврегульованості суспільних відносин і їх урегульованості правовими нормами, що виявляються висновком від попереднього правового явища до наступного або навпаки (частина перша ст. 54 КТМ). Досвід застосування ст. 9 раніше чинного Закону «Про підприємництво»).

12
• Далее ⇒