КУЛЬТУРА КНЯЖОЇ ДОБИ Х–ХІІІ СТ.
ІСТОРІЯ І КУЛЬТУРА УКРАЇНИ
ТЕМА 11
КУЛЬТУРА КНЯЖОЇ ДОБИ Х–ХІІІ СТ.
Основні поняття та терміни:
- епіграфічні пам’ятки
- літопис
- візантійський стиль
- дитинець
- мозаїка
- фреска
- ікона
- книжкова мініатюра
План:
1. Особливості світорозуміння людини часів Київської Русі.
2. Писемність. Освіта
3. Розвиток літератури. Наука. Музика.
4. Містобудування і архітектура.
5. Образотворче мистецтво. Книжкова мініатюра.
Ознайомлення з культурою Русі IX–ХІІІ ст. засвідчує, що вона була одним із найпомітніших явищ європейської середньовічної цивілізації. За своїм багатством і художньою довершеністю давньоруська культура в пору розквіту не тільки не поступалася, але в окремих галузях переважала культуру країн Центральної і Західної Європи. Феномен її гідного піднесення часто пояснюють прилученням Русі до культурних надбань Візантії, Хозарії, скандинавських і західноєвропейських країн. Їхній вплив на поступ Русі справді був значним, але зовсім не визначальним. Щоб зерна передових культур могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений ґрунт. Саме таким був «культурний ґрунт» східних слов’ян, який увібрав у себе тисячолітні традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.
1. Особливості світорозуміння людини часів Київської Русі.Культура Київської Русі — видатне явище світової середньовічної культури. Хронологічно вона охоплює IX — сер. XIII ст. Культура ця розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обставинами і східнослов’янськими традиціями, що найяскравіше виявилося у плануванні й забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва й пластики.
Вирішальне значення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа князя Володимира — запровадження християнства.
Доба Володимира Великого і особливо Ярослава стала визначним етапом розвитку Київської держави. Ніколи більше вона не була такою єдиною і могутньою. Київська Русь мала великий міжнародний авторитет і широкі зовнішні зв’язки, з її можновладцями ріднилися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси. У час християнізації Русь могла диктувати власні умови Візантії, державі, звідки до Києва прийшло християнство і мистецтво якої було тоді передовим у Європі. Тому й сам процес запровадження християнства, і запозичення тих чи інших елементів культури відбувалися не механічно, вони постійно переосмислювалися в контексті дійсності, творчо перероблялися, набуваючи нового національного забарвлення.
Після запровадження християнства державні та релігійні діячі Київської Русі стали домагатися у Візантії самостійного обрання митрополитів, святкування своїх національних свят і їх встановлення, а головне — вимагати вести церковне богослужіння старослов’янською мовою. Так, Ярославу Мудрому вдалося проголосити першими національними святими братів Бориса і Гліба, підступно вбитих своїм молодшим братом. Пам’ять їх щорічно врочисто вшановувалась 24 липня і цей день вважався на Русі великим святом.
Цікава історія свята, встановленого в XI ст. на честь святого Георгія. Відомо, що князь Ярослав при хрещенні дістав ім’я Георгія. Сприймаючи його як покровителя, наказав «по всей Руси творити праздник Св. Георгия месяца листопада 26 день». Такого осіннього свята грецька церква не знала у своєму календарі. На Русі воно здобуло популярність як свято покровителя сільськогосподарських робіт, землеробів та хліборобів. Християнство загалом, зустрівшись з новими історичними умовами, істотно змінилося порівняно з візантійським варіантом.
Створена Володимиром Святославовичем величезна держава мала надто тривкі економічні і політичні зв’язки з різними землями. Для підтримання єдності вимагалися розвинена суспільна мораль, почуття честі, відданості, самопожертви, висока патріотична свідомість та належний рівень розвитку словесності — жанрів політичної публіцистики, творів, які оспівують любов до рідної землі, епосу.
Всього цього не могла дати перекладна візантійська і болгарська література, яка виникла за інших політичних обставин. Київським мислителям довелося створювати відповідні літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, який був і залишався переважно язичницьким, з деякими вкрапленнями християнства. Це багато в чому визначило таку рису давньоруської літератури, як потяг до філософського осмислення життя, мистецтва, творчої праці. їй були чужі пристрасні містичні поривання візантійських мислителів. Навіть у церковній літературі переважав конкретний інтерес до релігійної філософії, історії, до питань житейської моралі, до апокрифів, які містили багато елементів народної казковості. І надалі зв’язок з життям, мораллю, релігією буде прикметною рисою філософії українського народу.
Другою причиною видозміни християнства на Русі було те, що християнська релігія прийшла до нас у «готовому» вигляді. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків і дідів. Та й сама централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала давні слов’янські традиції. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської культури майже протягом усього її існування. Поступово склався світоглядний синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої.
Наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Воно увібрало в себе також і передхристиянські обряди, що тісно пов’язувались із хліборобським господарством, поминанням померлих, величанням і віншуванням, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об’єднувало весь рід, плем’я спільним торжеством.
Свято Великодня збігалося в ті часи з поганським святом весняного воскресіння природи. Звідти й українські писанки зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки). Тому й утвердилися тут паралелі: воскресає вся природа і воскресає її Творець — Христос.
Святий Юрій (23 квітня за ст. календарем) — ще одне весняне свято українського народу доби Київської Русі. За народним календарем Юрій — це первісна персоніфікація весни, зрілої та розвиненої. З ним було пов’язано багато народних обрядів: у цей день виганяли на пашу домашню худобу, господар мав ще з ранку викачатися в росі на своєму полі — на добрий урожай. У народі побутувала тоді легенда про святого Юрія як про переможця над злом.
Зелені Свята, або П’ятидесятниця, — перше за чергою літнє свято. За християнською легендою — це пам’ятка Зіслання Святого Духа на апостолів на початку Христової Церкви. Ці свята так і зберегли свою дохристиянську назву — «Зелені». В це свято «маїли» (заквітчували, клечали) хати, церкви та господарські будівлі.
Купала — в своїй основі хліборобське свято — справлялося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з’єдналося зі святом Іоанна Хрестителя — Предтечі Христового (24 червня за ст. календарем), перебравши від нього чимало християнських рис. В уяві наших давніх предків це був святковий і чудодійний час. Предки вірили, що в цей день «сонце в воді купається», отже й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.
Свято Петра й Павла (29 червня за ст. календарем). За народними обрядами українці доби держави Київської Русі виступали як ратаї, головна господарська роль у чому відводилась Петру. Він «зажинав» жито і був сторожем поля, врожаю і бджільного вжитку. Він же орав поле на озимину. День святого Петра вважався дуже великим святом. Тому всі хати чепурили, а прийшовши з церкви, розговлялися. У Петрівку обов’язково відбувалися «ярмарки на дівчат».
Жниварські звичаї та обряди групувалися навколо трьох свят: св. Іллі, Маковея та Спаса, що після запровадження християнства перебрали на себе ролі Велеса й Перуна. З особою св. Іллі (20 липня за ст. календарем) пов’язувалася віра в опікунський вплив цього святого на достигання урожаю. Дуже великий тут був вплив церкви й духовенства, що намагалися використати старі поганські обряди або ж пристосувати їх до церковних святкувань.
Своєрідною рисою українського язичництва було «оживлення» природних стихій: божественністю наділялись всі предмети і явища реальної дійсності. Це підтверджує теологічна концепція літопису «Повість минулих літ».
Вплив народного світобачення на розуміння християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, водночас з культом місцевих святих, який склався на ґрунті родоплемінного шанування ідолів, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов’янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу — Рожаницю.
Зміна релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, що був «спасителем» тільки людської душі, «спасає» весь світ і тим самим робить «тварне буття» причетним до святості й небесного блаженства. Природа і все мирське перестають бути джерелом гріха і порочних спокус.
Під впливом язичницької етики давньоукраїнська людина інакше осмислювала й саме християнське благочестя: благочестивою вона визнавала не того, хто ревний у постах і молитвах, а того, хто доброчесний у житті. «Слово про митарства» — пам’ятка XII ст. відносить до гріховних саме світські моральні явища: неправду, заздрість, гнів, пиху, насильство, крадіжку, блуд, скнарість та немилосердя.
Християнізація не означала, таким чином, повного розриву з традицією народного язичництва, а отже, і з емпіричним ставленням до світу, що було її істотною ознакою. Християнство сприймалося у мирському середовищі крізь призму традиційного світогляду, більше того — було піддане переробці відповідно до його принципів. Про це кардинал д’Елі повідомляв Рим у XV ст.: «Руські такою мірою зблизили своє християнство з язичництвом, що важко сказати, що переважало в утвореній суміші: чи християнство, яке увібрало в себе язичницькі начала, чи язичництво, яке поглинуло християнське віровчення».
Християнство в Київській Русі засвоювалося від початку переважно з боку зовнішньої обрядовості, оскільки це характерно і для язичницької релігійності. Християнство стає дедалі більш «мирським», «обрядовим». Пізніше, з формуванням церковно-монастирської організації і державної юрисдикції митрополії в Київську Русь приходять норми візантійського церковного законодавства, але й вони значно змінюються під впливом місцевого княжого права. Отже, національна культура інтернаціоналізується на ґрунті і в межах власної традиції.
Хоча запровадження християнства означало перехід до якісно нової системи ідеологічних цінностей, однак їх практична реалізація, перетворення на фактор політичного і соціального життя давньоукраїнського суспільства відбувались через пристосування до історичних місцевих умов.
Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Вона буквально наповнювала його. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість; митрополити часто керували київським віче і мали більший вплив на їх рішення, ніж слабосильні київські князі другої половини XII ст. Вони ставали символом колишньої єдиної Русі. Відповідно до зростання ролі й авторитету духівництва, зростала й кількість єпархій. На 1240 р. їх налічувалось уже 16.
Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв’язків Київської Русі з країнами Близького Сходу та Західної Європи. Органічно увійшовши в давню українську культуру, християнство посутньо визначало зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.
2. Писемність. Освіта.Дослідники мови твердять, що вже в др. пол. IX — на поч. X ст. в наших предків існувало письмо. Саме ним скріплювали угоди перші київські князі з візантійськими володарями. Той давній алфавіт було створено на основі грецького — та це й не дивно з огляду на давні зв’язки східних слов’ян із греками; у Візантії, з якою молода Руська держава мала найтісніші відносини, державною мовою також була грецька.
Доказом існування власної оригінальної абетки в давніх українців є знахідка напису на стінах Софійського собору. Київський книжник у XI ст. ретельно виписав на стінах тільки-но збудованого храму абетку, що відрізнялася від поширеної на ті часи кириличної, створеної для передачі на письмі однієї з південнослов’янських мов із застосуванням грецьких літер просвітителями Кирилом і Мефодієм та перенесеної на наші терени з прийняттям християнства. Віднайдена на стінах Софії абетка відрізнялася від пізнішої кирилиці кількістю й написанням деяких букв. На думку дослідників, із застосуванням тієї абетки було написано чимало пам’яток, які однак були знищені як язичницькі після впровадження християнства.
Із прийняттям християнства на наших землях поширилася церковнослов’янська, або староболгарська, мова — мова православної церкви. Суттєво відрізняючись від народної розмовної мови, вона все ж мала з нею спільні риси, оскільки ґрунтувалася на близькій, теж слов’янській мові, і тому була зрозуміла, особливо освіченим людям — духівництву, князям та боярам. Проте перші пам’ятки, створені церковнослов’янською мовою, засвідчують істотні впливи мови живої.
Тому вчені кажуть, що в Київській Русі існувало два варіанти писемної літературної мови: церковнослов'янська, якою писалися найважливіші богослужбові книжки, та церковнослов’янська зі значними вкрапленнями живої мови (для пізнішого часу її називають книжною староукраїнською) — нею писали різні документи та літературні твори світського спрямування.
Обидві писемні мови істотно відрізнялися від живої тогочасної української мови, якою користувалися в усному мовленні. Та так було не лише в руських землях, а й скрізь у Європі, де літературною (книжною) мовою для багатьох народів була латина.
Наші уявлення про рівень письменності населення Київської Русі ґрунтуються не стільки на збережених книжкових пам’ятках (адже книги створювалися найосвіченішими людьми), скільки на випадкових написах на побутових речах, зброї, стінах храмів, каменях тощо.
Такі написи називають епіграфічними пам’ятками. Ті ж з-поміж епіграфічних пам’яток, що видряпані на поверхні, — називають графіті.Надзвичайно цінним історичним джерелом є графіті Софії Київської. Дуже цікавим є напис, що його вважають найдавнішим датованим руським записом.Зроблено його було 3 березня 1052 р. в тому-таки Софійському соборі. У ньому повідомляється про грім, очевидно, блискавку, що вдарила в Софійський собор.
Напис на 16 років старший за знаменитий напис на Тмутараканському камені 1068 р., в якому розповідається про те, як тмутараканський князь Гліб міряв взимку море по льоду від Тмутаракані (сучасна Тамань) до Корчева (Керчі).
У Києві виявлено й інші епіграфічні знахідки на ремісничих виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах — корчагах, давній цеглі тощо. На пряслицях найчастіше писали імена власників: «Княжо єсть», «Молодило»; на корчагах писали про вміст посудини або називали ім’я його власника.
До нашого часу від доби Київської Русі та Галицько-Волинської держави, як це не прикро усвідомлювати, збереглося дуже мало книг.
Найдавнішими з-поміж них є: Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, «Ізборник Святослава» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., Мстиславове Євангеліє.
Цей почесний список очолює славнозвісне Реймське Євангеліє, яке у своєму посазі привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна. Щоправда, точна дата створення рукопису невідома: вчені датують його 40- ми рр. XI ст. Своєю назвою Реймське Євангеліє завдячує м. Реймсу у Франції, де воно зберігається нині, хоча створили його київські книжники — спеціально для княжої родини, адже призначалося воно (на це вказує невеликий розмір) для особистого користування.
Найдавнішою датованою книжною пам'яткою Русі є Остромирове Євангеліє. Створили цю книгу (власне, переписали) в Києві в 1056-1057 рр. Остромирове Євангеліє — пам’ятка виняткової мистецької вартості: її сторінки оздоблені зображеннями євангелістів, кольоровими заставками й кінцівками, великими ініціалами. Деякі рядки тексту написано золотом. Остромирове Євангеліє призначалося для церковного вжитку, тож має великий формат.
З-поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізборники» — збірки різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця з Біблії, це, так би мовити, своєрідні енциклопедичні довідники.
Їх збереглося два — 1073 і 1076 рр.Перший у назві береже ім’я київського князя Святослава Ярославича, хоч, як зазначають дослідники, замовляв цю книгу його брат — князь Ізяслав. Та Ізяславові не судилося увічнити своє ім’я в книзі, бо його вигнали з київського столу брати. На київському столі утвердився Святослав і поквапився вписати своє ім’я в тільки-но створеному рукописному шедеврі: за наказом нового київського володаря було переписано посвяту князеві, внесено ще деякі зміни. Відбувалося те року 1073. «Ізборник Святослава» розкішно орнаментований мініатюрами, заставками, численними ініціалами.
А от «Ізборник» 1076 р. оздоблений значно скромніше, хоча не поступається першому ретельністю переписувача.
З книжкових пам’яток XII ст. найбільш відоме Мстиславове Євангеліє,переписане близько 1115 р. Книга написана на 213 аркушах, а її тексти прикрашено художніми заставками та ініціалами, розмальованими різними фарбами.Початкові слова читань написані розчиненим золотом.На окремих аркушах вміщено зображення євангелістів.3 приписки до Євангелія відомо, що його переписав Олекса, а золотом писав майстер Жаден.Мстиславове Євангеліє написане було в Києві на замовлення Мстислава Володимировича, сина великого князя київського Володимира Мономаха.
Численні джерела свідчать про високий рівень розвитку освіти за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Щоправда, безпосередніх відомостей про тогочасні школи або про кількість освічених русичів відомо не вельми багато. Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала школа для навчання дітей з найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Року 1086 онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Київському Андріївському монастирі школу для жінок. Монастирі були центрами освіти і в Галицько-Волинському князівстві. Знахідки берестяних грамот, бронзових та кістяних писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише в стольному граді, а й у різних частинах галицької та волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках — у Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Острозі.
3. Розвиток літератури. Наука. Музика.Високий рівень освіченості руського населення, сприятливі умови для створення книжок, шанобливе ставлення до них сприяли розвиткові оригінальної літератури.
Усна народна творчість. Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існували: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні. Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, казки, колядки, прислів’я, приповідки, магічні заклинання й замовляння. Чудовими пам’ятками були билини (старини). Найдавнішими, найбільшими за обсягом і найвартіснішими в художньому та історичному аспектах вважаються билини Київського, або Володимирового, циклу. Оповіді в них пов’язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром Красним Сонечком. Билини київського циклу складалися в X—XI ст. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, які боронили рідну землю від ворогів. У XIII—XIV ст. билини наповнюються новими сюжетами, пов’язаними зокрема з реаліями Галицько-Волинської держави: про князя Романа, Михайла Козарина та інших.
Початки літературного життя на наших теренах, крім уснопоетичної творчості, мали ще одне джерело — літературні твори інших народів, які через переклади церковнослов’янською мовою прийшли після впровадження християнства, передусім релігійні твори.
Оригінальна література. Оригінальна, тобто власна, незапозичена літературна творчість наших предків за часів Київської Русі була започаткована літописами — до такого висновку спонукають ті літературні пам’ятки, що збереглися дотепер. Вважають, що найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його створено на початку XII ст. При складанні «Повісті...» використано давніші літописи. «Повість...» збереглася в багатьох списках. Найстаріші з них - Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (пер. пол. XV ст.). У «Повісті...» викладено події від 860 р. до 1111 р. Один із пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім’я автора-упорядника — ченця Києво-Печерського монастиря Нестора.
До продовжень «Повісті...» належить Київський літопис, який охопив час від 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей — Київ і Київська земля. Основний зміст літопису — боротьба князів за київський стіл, боротьба русичів проти половців.
Найвидатнішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис.
На відміну від інших літописів, цей не поділяється на датовані літописні записи, а містить своєрідні повісті про воєнні походи та інші події. Він складається з двох частин. У першій ідеться про події в Галицькій землі з 1205 р. до кінця 50-х рр. XIII ст. і є, власне, життєписом князя Данила Романовича. Друга частина Галицько-Волинського літопису пов’язана з Волинською землею й волинськими князями. У ній оповідається про події від середини до кін. XIII ст. Як вважають дослідники, ця частина літопису писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.
У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено пам’ятку, відому під назвою «Повчання» Володимира Мономаха. На переконання Мономаха, князь має подавати своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчати гідній цього високого звання поведінці та способу життя. Князь повинен піклуватися про підданих, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за справами в державі; не допускати, щоб сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло; у походах жити одним життям із дружинниками. У другій частині «Повчання» Володимир Мономах розповів про різні випадки із свого життя, а також про власні добрі вчинки: він добровільно віддав Олегові Чернігівське князівство, боровся проти усобиць, здійснив 83 великих походи, уклав 19 мирних угод із половцями, відпустив багатьох полонених тощо.
Найвизначнішою пам’яткою руської літератури є «Слово о полку Ігоревім». Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: її випадково знайшли на початку 90-х рр. XVIII ст. в одному з рукописів XVI ст.«Слово...» написане на основі конкретного історичного факту — невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославичапроти половців.Автор закликав князів забути чвари, об’єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога.На думку дослідників, «Слово...» створене по свіжому сліду події — десь у серпні-вересні 1187 р.
Основним джерелом наукових знань русичів було буденне життя: господарська діяльність на землі, ремесло, будівництво, торгівля тощо. Виробнича діяльність збагатила русичів знаннями про властивості різних речовин і матеріалів. Адже знання хімічних властивостей та особливостей будівельних матеріалів застосовували у виготовленні скла, мозаїк, різнокольорових емалей, черні, фрескових розписів храмів тощо. При зведенні будівель застосовувались і математичні знання. Значного розвитку на Русі досягли географічні знання. Так, у «Повісті минулих літ» місце проживання східнослов’янських племен літописець пов’язував із річками Дунаєм, Дніпром, Моравою, Прип’яттю, Двіною, Десною, Сулою та ін. Він досить докладно описав шлях «з варягів у греки», що пролягав уздовж Дніпра, Ловаті, Ільменського озера, річки Волхова і далі — морем Варязьким. Літописець зауважував також, що з Варязького моря можна «йти до Рима», а від Рима прийти гак само морем до Царгорода. Волгою, за словами літописця, на схід пролягав торговельний шлях, яким можна досягти Хорезма і Каспійського моря. У літописі названо багато тогочасних і давніх країн, що також свідчить про досить гарну обізнаність русичів у царині географії.
Писемні джерела згадують і першихлікарів-професіоналів. Один із них — Агапіт, чернець Києво-Печерського монастиря — лікував хворих у XII ст. У літописі описуються й випадки хірургічного лікування хворих. У 1076 р., наприклад, київському князю Святославу Ярославичу було зроблено операцію з видалення пухлини на шиї.
Чи не найпопулярнішим мистецтвом за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави була музика. Гра на різноманітних музичних інструментах супроводжувала родинні свята, хліборобські обряди. Під звуки труб, бубнів князівські дружини вирушали в похід, вступали в бій із супротивником. Інструментальна музика звучала також під час урочистих церемоній та різноманітних бенкетів і розваг у дворах панівних верств. Про музичні інструменти тих часів дослідники знають чимало. Це були: струнні щипкові інструменти — гуслі, лютня; смичкові — гудок і смик; духові — роги (їх виготовляли з рогів вола, барана, козла, тура), труби, свистки, свирілі, дудки, флейти; ударні — бубни, тарілки або кімвали, різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найулюбленіший інструмент русичів — гуслі.
Здавна на наших землях були люди, які заробляли мистецтвом музики, жили з нього, тобто професійні музиканти, артисти. Особливу любов русичів зажили співці билин і переказів. Найяскравіший представник таких виконавців — Боян, якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Дослідники припускають, що він жив у XI ст. при дворі Святослава Ярославича. У Галицько-Волинському літописі під 1241 р. згадується галицький «славетний співець» Митуса.
Великий музичний оркестр зображено на відомій фресці XI ст. Софійського собору. Кожна з постатей музикантів на фресці має свій музичний інструмент. Тут і величезна ліра, і орган, і флейта. Артисти грають на них, сидячи на лаві.
4. Містобудування і архітектура.Головними осередками розвитку архітектури за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави були міста. Найбільше споруджували наші предки будівель буденних. Йдеться передусім про міські оборонні споруди. Для давньої Русі характерними були дерев’яні та земляні оборонні укріплення. Головною частиною міських фортець за тих часів були зруби городні. Зразком давньоруських оборонних укріплень, що збереглися до наших днів, можуть служити вали Білгорода (нині с. Білгородок Київської області) — могутньої фортеці, закладеної Володимиром Великим.
Великі міста складалися переважно з трьох частин. Перша — це дитинець, найстаріша частина міста, фортеця, укріплена стінами, валами й ровами. На дитинці споруджували князівські та боярські двори, найважливіші церкви та собори. Розміри дитинця були різними: від 10 гектарів у найбільших містах (Києві, Переяславі) до 0,5-1 гектара у менших центрах. Другу частину міста становив окольний «город» (інша назва — поділ). Найчастіше його будували з напільної сторони дитинця і теж оточували укріпленнями. Ця частина тогочасного міста сягала у великих містах 50-100 гектарів. Саме тут мешкали ремісники та купці, тут був торговий майдан, численні церкви й монастирі. Поза міськими укріпленнями були передмістя — сторони або кінці. Їх заселяли ремісники певної спеціальності: кожум’яки селилися біля води, гончарі — біля виходу глин тощо. Забудова давньоруських міст була менш щільною, ніж забудова міст Західної Європи та Візантії. Зате залишалася земля для присадибних садків. Будівлі розташовували рядами, між якими лишали проїзд — вулицю. Напрям вулиць давньоруського міста нерідко залежав від рельєфу місцевості. Сходилися вони до торгової площі, біля міських брам чи дитинця. Вулиці вимощували дерев'яними настилами. Втім, траплялося мощення великими кам'яними брилами, обтесаними з лицьового боку, або битою цеглою.
Камінь у будівництві наші предки почали застосовувати в X ст. Найдавнішу кам’яну споруду — князівський палац — було відкрито археологами на Старокиївській горі. У літописі ця споруда згадується під 945 р. Протягом 989-996 рр. у Києві з каменю будували храм Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви — перший християнський кам’яний храм Київської Русі. Кам’яне будівництво особливо пожвавилося за князювання Ярослава Мудрого. У Києві тоді було збудовано найбільший собор держави — Софію Київську, Золоті Ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів. Будівництво розгорталося не тільки в стольному місті. У Чернігові князь Мстислав Володимирович 1036 р. заклав Спасо-Преображенський собор. Видатною пам’яткою давньоруської архітектури був Успенський собор Печерського монастиря, збудований протягом 1073-1078 рр. Він став своєрідним взірцем храмових споруд. Так. у 1108-1113 рр. великий київський князь Святополк-Михайло Ізяславич збудував Святомихайлівський Золотоверхий собор, який значною мірою, хоч у дещо зменшеному вигляді, повторював Успенський собор. Прикметно, що більшість відомих нині мурованих архітектурних пам'яток було споруджено за часів роздробленості. Тільки в Києві тоді збудували 19 кам'яних споруд; зокрема церква Спаса на Берестові(1125), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136), Кирилівська церква тощо. Багато храмів з’явилося в Чернігові. Досконалістю й майстерністю виконання вражають Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська й П’ятницька церкви. Перші кам’яні храми вражали своїми розмірами, проте від кін. XII ст. руські будівничі почали відмовлятися від грандіозних споруд, віддаючи перевагу храмам, меншим за розмірами, але яскравішим за оздобленням. Найпоширенішим відтоді в руській архітектурі став одно купольний храм пірамідальної конструкції.
На Волині будівничі дотримувалися традицій, що склалися на придніпровських теренах, а в Галицькій землі застосовували здобутки романської архітектури, поширеної в Угорщині. Чехії. Польщі. Галицькі будівничі споруджували храми й палаци з місцевого каменю-вапняку, брили якого старанно обтесували. Вапняні блоки клали на тонкі шари вапняного, без домішки цементівки, розчину.
Особливостями галицької архітектури є надзвичайна різноманітність типів споруд, для оздоблення яких часто використовували білий камінь, та спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, з рослинним і геометричним орнаментами тощо.
Розквіту архітектура Галицької землі досягла у XII ст. за князювання Ростиславичів. У стольних містах тоді з’явилися муровані князівські палаци, кам'яні храми, оборонні споруди. Найвідомішою пам’яткою галицької архітектури є грандіозний Успенський собор у Галичі, збудований у сер. XII ст. Фундамент його було відкрито в 30-х рр. XX ст. То був білокам’яний, оточений галереями храм, прикрашений фігурним та орнаментальним різьбленням. Величний собор, який був трохи менший за Київську Софію, символізував могутність Галицького князівства та її володаря Ярослава Осмомисла. У соборі під час розкопок фундаменту було виявлено саркофаг самого князя. Єдиною спорудою давнього Галича, що збереглася до наших часів, є церква св. Пантелеймона, побудована в др. пол. XII ст. (нині с. Шевченкове Галицького р-ну Івано-Франківської області).
У XIII ст. значним архітектурним центром був Холм, де подовжувати розвиватися традиції галицької архітектури. На жаль, жодна з пам'яток холмської архітектури не збереглася, але Галицько-Волинський літопис розповідав про собор Іоанна Златоуста, який князь Данило спорудив і відновив після пожежі Холма 1256 р.
Серед збережених храмових споруд Волині найстарішим є Успенський собор у Володимирі, збудований за князя Мстислава Ізяславича в 1160 р. У XIII ст. на Західній Волині з’явився новий тип оборонних споруд – великі оборонні вежі-донжони, побудовані з каменюабо цегли.
5. Образотворче мистецтво. Книжкова мініатюра.З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення — мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми. Шедеврами світового рівня є мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві.
Як і мозаїки, фрески в руських храмах творилися за візантійськими традиціями. Крім мозаїк і фресок, храми оздоблювали іконами. Перші ікони привозили на Русь із Візантії. Траплялося таке й пізніше. Так, шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері. її привезли в середині XI ст. з Константинополя. Вона прикрашала храм святих Бориса і Гліба у Вишгороді, звідки князь Андрій Боголюбський 1155 р. вивіз її до Володимира-на-Клязьмі.
У 2000 році на Волині віднайшовся ще один шедевр константинопольського малярства XI-XII ст. — Холмська ікона Богородиці.
Незабаром після впровадження християнства на наших теренах виникали місцеві осередки іконопису. Створювали ікони в іконописних майстернях у монастирях. Діяли вони в Києві, Чернігові, Галичі тощо. Однак переважну більшість ікон княжої доби втрачено. Мало відомо й про тогочасних іконописців. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконописців — київського майстраАлімпія. Від нього бере свій початок славетна малярська школа Києво-Печерського монастиря. Унікальною пам’яткою цього малярського осередку єікона Богородиці зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими, яку за найсучаснішими дослідженнями датують початкомXII ст.
Найвидатнішою і найхарактернішою пам’яткою малярської культури княжої України в іконописі є віднайдена в середині 80-х рр. XX ст. й повернута із забуття завдяки реставраціїікона Богородиці(остання третина XIII ст.)з Успенської церкви в с. Дорогобужіна Волині.
Відомою іконою українського малярства пер. пол. XIV ст. є Богородиця з Покровської церкви в Луцьку. Традиційність тогочасного образотворчого мистецтва пов’язана з його церковним характером. Адже головним завданням, поставленим тоді перед мистецтвом, було наочне розкриття мистецькими засобами провідних ідей християнської віри.
Шедевром світового мистецтва є мініатюри«Остромирового Євангелія»(1056–1057 рр.). Книгу прикрашено численними ініціалами, заставками й трьома сторінковими мініатюрами з зображенням євангелістів Іоана, Марка й Луки. Про багатство й вишуканість мініатюр «Остромирового Євангелія» свідчить сам лише перелік барв: синя, червона, темно- й світло-зелена, вишнева, червоно-коричнева, вохриста, світло-бузкова, золота.
Цікавим прикладом мистецтва книжкової мініатюри є«Ізборник Святослава» 1073 р. На другому аркуші цієї книги вміщено мініатюру, на якій зображено князя Святослава Ярославича із сім’єю. Це перший давньоруський груповий портрет реальних людей. З мініатюри довідуємося про подробиці тогочасного життя, зокрема, те, який одяг тоді носили представники заможних верств.
Підсумовуючи сказане про культуру княжої доби, є всі підстави стверджувати, що вона становила видатне явище європейської середньовічної історії. Слушною здасться сентенція київського митрополита Іларіона, згідно з якою Русь була країною, знаною в усіх чотирьох кінцях землі. Посідаючи географічно проміжне місце між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, вона була зоною важливих історико-культурних контактів, формувалася не лише на самодостатній внутрішній основі, а й за участі впливів сусідів. Йдеться насамперед про Хозарію, скандинавські країни, а також Візантію.
Віддаючи належне ролі іноземних впливів у ранній історії Русі, слід відзначити, що вони потрапляли в добре підготовлений політичний ґрунт східних слов'ян. Найрозвиненішим слов'янським регіоном із давніх часів було Середнє Подніпров'я, тому природо що воно стало зосередженням ранньої руської державності, а потім і політичним стрижнем Київської Русі. Саме тут бився, часом нерівно, але безперервно, політичний пульс величезної середньовічної держави. Тут концентрувався й перерозподілявся її додатковий продукт, який забезпечував функціонування всіх сфер життя. Значна його частина йшла на будівництво міст, зведення оборонних систем на півдні Русі, розвиток культури тощо. За економічним рівнем, і це засвідчують археологічні матеріали, Русь не поступалася своїм європейським сусідам.
Перебуваючи в складі візантійської православної співдружності, Русь намагалась у всьому бути схожою на Візантію. Недарма найвеличніші храми Києва, Новгорода і Полоцька отримали, за прикладом Софії константинопольської, назви Софій, а столиця Русі часів Ярослава Мудрого будувалася за константинопольським зразком.
Від часу введення християнства й до завоювання Русі монголами Київ посідав місце духовного і навіть сакрального центру. Для давніх русичів, хоч би де вони проживали, Київ означав те саме, що для греків Константинополь, а для європейських народів — Рим.
Література:
1. Бичко А.К.Народная мудрость Руси . –К.: Вища шк., 1988. – 162 с.
2. Брайчевський М.Ю.Конспект історії України // Старожитності. – 1991. – Ч. 2 – С. 12–64.
3. Брайчевський М.Ю.Утвердження християнства на Русі. — К.: Наука,
1988. – 242 с.
4. Грушевський М.С.Історія України-Русі. –К.: Україна, 1991. –Т.1. –
684 с.
5. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л.: Освіта, 1991. – 160 с.
6. Златоструй.Древняя Русь X–XIIIвеков. –М.: Энциклопедия,1990. – 212 с.
7. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Знання,
1989. – 264 с.
8. История культуры Древней Руси. – М.: Изд-во АН РСФСР. – Т.1. – 1948. – 760 с.
9. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. – Л.: ЛТД, 1996. – 216 с.
10. Історія української культури. – К.: Либідь, 1993. – 218 с.
11. Рыбаков Е.Я.Язычество древних славян. –М.: Наука , 1981. – 607 с.
12. Семчишин М.Тисяча років української культури. – Нью-Йорк, 1985. – 142 с.
13. Січинський В. Чужинці про Україну. –К.: Академія, 1991. – 82с.