Паризька комуна та її поразка

Тема: Тема. Франція 1870-1900 рр.

План:

1. Криза Другої імперії у Франції.

2. Франко-німецька війна 1870-1871 рр. та її наслідки.

3. Паризька комуна. Становлення Третьої Республіки.

4. Політичні кризи 80–90-х рр.

5. Формування Французької колоніальної імперії.

Мета:

§ встановлювати хронологічну послідовність подій;

§ називати причини франко-прусської війни;

§ описувати хід франко-прусської війни, їй наслідки;

§ висвітлювати основні напрямки соціально-економічного і політичного життя Франції в останній третині ХІХ ст.;

§ назвати головні історичні події, проблеми внутрішньої та зовнішньої політики;

§ застосовувати та пояснювати терміни та поняття: «Третя республіка», «фінансова олігархія», «справа Дрейфуса», «корупція», «антисемітизм».

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: атлас, настінна карта, ілюстративний матеріал.

Основні поняття:

Історичні діячі:Тьєр, Л. Гамбетта, П. Кубертен, Г. Ейфель, А. Пежо.

Основні події:

§ 1875 р. - прийняття Конституції Третьої республіки;

§ 1891-1893 рр. - оформлення союзу Франції та Росії;

§ 1889 р. - за проектом А. Ейфеля у Парижі до відкриття Всесвітньої виставки споруджено Ейфелеву башту; А. Пежо розпочав випуск перших вітчизняних автомобілів;

§ 1896 р. — за ініціативи П. Кубертена відновилося проведення Олімпійських ігор.

Обладнання:підручник, історичний атлас, додатковий матеріал.

Тип уроку:комбінований.

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Перевірка ДЗ

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Третя республіка у Франції народилася в роки докорінних змін в Європі. Проте Наполеон ІІІ, як і раніше, вважав Францію найсильнішою європейською державою, здатною перемогти у будь-якій війні. Війна повинна була укріпити режим Другої імперії, тоді як у самій державі прогресивні сила вимагали встановлення республіки.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Франко-пруська війна. Паризька комуна.

Причини війни

§ Суперництво між Францією та Пруссією за гегемонію в Центральній Європі.

§ Франція намагалася перешкодити об'єднанню німецьких земель під її зверхністю.

§ Обидві країни прагнули війни, щоб остаточно вирішити протиріччя, що назрівали.

 

Французький уряд 19 липня 1870 р. оголосив війну Пруссії. Майстерно розіграна Бісмарком провокація мала успіх. Пруссія в очах громадськості виступала як жертва агресії.

Почавши війну, Франція виявилася непідготовленою до неї. Її армія поступалася прусській як чисельно (250 тис. проти 400 тис. вояків), так і якісно.

 

Перебіг воєнних дій

На початку серпня три німецькі армії вторглися в межі Франції.

20 серпня 80-тисячну французьку армію було оточено в районі фортеці Мец

1 вересня така ж доля спіткала 100-тисячне військо в районі м. Седан, де знаходився і сам імператор Франції Наполеон Ш.

2 вересня після нетривалих переговорів Наполеон III підписав акт про капітуляцію французької армії.

Звістка про полонення імператора сколихнула Париж.

4 вересня 1870 р. населення вийшло на вулиці міста. Францію було проголошено республікою - Третя республіка у Франції.

Влада перейшла до Тимчасового уряду національної оборони, що його сформував блок опозиційних політичних сил - від монархістів до радикально налаштованих республіканців.

Новий уряд запропонував Пруссії перемир'я і сподівався в подальшому домовитися про почесний мир.

У відповідь Пруссія висунула відверто загарбницькі вимоги.

Республіканці вважали прийняття тих умов національним приниженням.

Становище, в якому опинилася Франція, не залишало надій на швидке завершення війни.

16 вересня 1870 р. прусські війська з'явилися на підступах до Парижа. Місто було повністю блоковано.

27 жовтня французька армія, оточена в Меці, капітулювала.

 

Франції залишалося закликати народ до загальнонародної війни за визволення країни. Але побоювання того, що національно-визвольна війна може перерости в громадянську, як це сталося в 1792- 1793 pp., стримувало уряд від такого кроку.

Уряд дійшов висновку, що необхідно укласти мир на умовах, запропонованих Пруссією, і почав очікувати сприятливого моменту.

Тим часом він лише імітував національну оборону, за що отримав назву "уряду національної зради".

 

Париж захищали 500 тис. озброєних людей. Це були головно солдати Національної гвардії, чоловіки непризовного віку, погано підготовлені, але рішучі.

Прусська армія не наважувалася відразу йти на штурм, а вдалася до тривалої облоги. 325-тисячне вороже військо оточило місто і наприкінці грудня 1870 р. почало обстрілювати його з важкої артилерії.

 

Громадян найбільше непокоїли не руйнівні обстріли і втрати, а загроза голоду і холоду взимку.

У січні 1871 р. на одного мешканця видавалося 300 грамів хліба на день. На дрова було порізано всі дерева паризьких бульварів.

Щоправда, на "чорному ринку" можна було купити все, але ціни були доступні мізерній кількості громадян.

Відсутність підвозу сировини і вивозу готової продукції паралізували промисловість, а разом з нею і всю ділову активність мільйонного міста.

Промисловці й торговці залишилися без прибутку, а робітники та службовці - без заробітної платні.

Тисячі сімей існували завдяки винагороді, яку одержували за службу в Національній гвардії, - 1,5 франка на день.

Мешканці міста не могли оплачувати квартир, промисловці й торговці - повернути взяті кредити.

Щоб відвернути загрозу масових банкрутств, уряд заборонив вимагати виплат за борговими зобов'язаннями і за квартири до завершення війни.

Соціальна напруженість в місті зростала. Особливо впадала в око ситість мешканців багатих кварталів.

Невдоволення парижан почало набирати політичного забарвлення. Всю відповідальність за поразку у війні, зловживання, голод вони небезпідставно покладали на уряд.

Невдоволення виливалось у стихійні повстання.

31 жовтня 1870 p., коли стало відомо, що уряд хоче вступити в переговори з Пруссією, Національні гвардійці заарештували і утримували, як заручників, міністрів.

Цим було зірвано перемир'я, підготовлене Адольфом Тьєром, головою уряду.

За таких умов уряд головне своє завдання вбачав не в обороні столиці, а в у гамуванні парижан.

 

Франкфуртський мир

 

На початку 1871 р. становище, що склалося, уряд оцінив як безнадійне.

Всі спроби прорвати блокаду виявилися невдалими. Далі відтягувати укладення миру було неможливо.

28 січня 1871 р. між Францією та об'єднаною Німеччиною було підписано перемир'я. За його умовами форти Парижа та армійські запаси зброї передавалися німцям.

На виборах до Національних зборів Франції перемогли сили, які виступали за негайне укладення миру - монархісти і частина республіканців. Головою виконавчої влади збори призначили Тьєра.

Умови миру: передача Німеччині Ельзасу і частини Лотарингії, виплата 5 млрд франків контрибуції.

Національні збори затвердили ці умови.

Остаточно мир було підписано у Франкфурті 10 травня 1871 р.

Паризька комуна та її поразка

 

Паризька комуна 1871 р. - повстання населення, доведеного до відчаю голодом і злиднями внаслідок франко-прусської війни.

У марксистській літературі Паризька комуна розглядалася як перша у всесвітній історії соціалістична революція, прообраз "диктатури пролетаріату".

Від попередніх революційних виступів Паризька комуна відрізнялася тим, що вона була зумовлена протиріччями індустріального суспільства. Їй передували роки безпрецедентного в історії Франції економічного піднесення, яке, проте, мало і зворотний бік.

Розгортання промислової революції, прискорення темпів індустріалізації призвели до зубожіння значної кількості дрібних власників. Вони йшли працювати на заводи і фабрики, де умови праці були вкрай тяжкими, а заробітна платня - мізерною. На фабриках і заводах набула поширення праця жінок і дітей, яким платили ще меншу заробітну платню, ніж чоловікам.

Накопичена у знедолених ненависть до експлуататорів рано чи пізно вирвалася б на поверхню. Але якби не франко-прусська війна, то вона навряд чи переросла б у криваву громадянську війну.

Поштовхом до повстання парижан стало невдоволення політикою уряду Тьєра.

Укладення миру з Німеччиною викликало обурення парижан, які до того ж підозрювали Тьєра у прагненні відновити монархію.

Парижани вимагали відновлення самоврядування в столиці.

У ролі захисників інтересів парижан виступала Національна гвардія - найбільш організована сила столиці.

24 лютого 1871 р. було утворено Республіканську федерацію Національної гвардії на чолі з Центральним комітетом. Фактично Національна гвардія стала центром опозиції урядові.

Хоч якими серйозними були розбіжності між Національною гвардією та урядом, а все ж ніхто в Парижі і не думав, і не говорив про збройне повстання.

Збройний виступ Національної гвардії спровокував сам уряд.

Після зняття блокади Парижа було припинено виплату винагороди солдатам Національної гвардії. У місті, економіка якого ще не відродилася, тисячі людей залишилися без засобів до існування.

Коли Національні збори анулювали відстрочення з виплати заборгованості, за лічені дні до виплати було пред'явлено 150 тис. боргових зобов'язань.

18 березня 1871 р. за наказом уряду війська здійснили спробу захопити артилерію Народної гвардії, що була зосереджена на Монмартрському пагорбі. Їхній рух перепинили жінки, які вранці займали черги до хлібних магазинів, і солдати відступили без бою.

Проте генерали Леконт і Тома потрапили до рук гвардійців та були розстріляні.

Через це Тьєр віддав наказ про евакуацію урядових установ до Версаля. Разом з урядом із столиці виїхали представники заможних верств суспільства.

Єдиною авторитетною силою в Парижі залишився ЦК Національної гвардії, який перебрав владу в столиці та призначив на 26 березня вибори до Паризької комуни (так за традицією у Франції називався орган самоврядування Парижа).

Спроби примирити уряд і ЦК Національної гвардії успіху не мали. Уряд дав зрозуміти, що вважає паризьких опозиціонерів злочинцями, з якими мають розмовляти гармати.

У виборах, що відбулися 26 березня, взяли участь 229 тис. осіб із 485 тис, внесених до списку. До комуни обрали 86 осіб, із яких 20 відразу подали у відставку.

16 квітня провели довибори. Серед членів комуни опинилися відомі люди - учасники революції 1848 p., діячі культури. Але більшість депутатів була невідома громадськості.

Це були різні за професією громадяни - лікарі, журналісти, робітники, чиновники. Склад комуни був дуже різним за політичними переконаннями.

Політичні розбіжності ускладнювали роботу комуни, ставили під загрозу її єдність і навіть існування.

Комуна заявила про свої наміри здійснити глибокі перетворення:

- регулярну армію заступав озброєний народ;

- проводилася демократизація державного апарату, що передбачала виборність і змінність чиновників;

- ліквідовувався поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки.

- вводилася нова організація праці. На підприємствах установлювався робітничий контроль. Частина підприємств передавалася робітничим кооперативам.

- Запроваджувалося безплатне обов'язкове світське навчання.

 

На дещо вони таки спромоглися.

- ліквідація заборгованості з квартирної платні;

- безплатне повернення речей вартістю до 20 франків, закладених у ломбард;

- введення відстрочення на З роки за комерційними кредитами;

- скасування нічної праці в пекарнях.

 

Головною турботою комуни лишалася війна з Версалем. Не маючи підтримки провінцій, комунарам доводилося розраховувати виключно на власні сили.

Перші сутички між захисниками комуни та її ворогами почалися вже в квітні. Жодна із сторін тоді не здобула вирішальної переваги.

У травні настав злам. Уряд Тьєра, отримав допомогу від німецького командування зброєю та солдатами (полонених лід час війни французьких солдатів було достроково звільнено), перейшов у наступ

21 травня 1871 р. війська версальців вдерлися до Парижа. Бої тривали до 28 травня. Останній форт, що його захищали комунари, капітулював 30 травня.

72-денна влада Паризької комуни скінчилася.

Воюючі сторони ніби змагались у жорстокості. Версальці безжально розстрілювали захисників столиці, а комунари - заручників, якими були переважно люди з багатих прошарків суспільства. Під час вуличних боїв комунари навмисне підпалили будівлі, що мали велике історичне і архітектурне значення - міську ратушу, Палац правосуддя, Тюїльрійський палац, Міністерство фінансів, будинок Тьєра. Версальці люто мстилися своїм ворогам, заливши місто їхньою кров'ю.

Дорого обійшлася Франції впертість політиків, які не бажали йти на компроміс, і народних вождів, які вважали, що саме вони покликані здійснити свою високу історичну місію.

Але пам'ять людська на рідкість вибіркова. Для одних комуна залишилась у пам'яті трагічною сторінкою історії Франції, для інших - святом перемоги демократії та справедливості.

 

Третя республіка у Франції

 

1. Особливості економічного розвитку країни

 

Незважаючи на поразку у франко-прусській війні 1870- 1871 pp., Франція залишалася великою державою, яка мала чималий економічний потенціал, була колоніальною імперією з сильною армією, великим флотом. На відміну від Англії та Німеччини, вона лишалася аграрно-індустріальною державою: значна частина населення (43%) працювала в сільському господарстві.

 

Чисельність населення зростала дуже повільно. З 1871 р. по 1913 р. вона збільшилася лише на 3,6 млн осіб, тоді як чисельність населення Німеччини за той же період зросла на 25 млн.

 

Темпи промислового розвитку Франції на початку XX ст. були невисокими (2,6% за рік), не набагато більшими, ніж в Англії (2,1%). За темпами зростання економіки Франція відставала від Німеччини та США, а за обсягом промислового виробництва - і від Великої Британії. Найбільше французьких робітників було зайнято в текстильній промисловості, дещо менше - у шкіряній промисловості та виробництві "паризької" продукції - предметів розкоші та модних аксесуарів. Французькі підприємства загалом були значно меншими, ніж німецькі чи американські, поступалися їм за технічним оснащенням. Майже 60% французьких підприємств належало до дрібних. Великих підприємств із кількістю працюючих понад 500 осіб було небагато. Серед них вирізнялися величезні металургійні та військові заводи Шнейдерів, хімічний концерн Сен-Гобен, автомобільні заводи Рено. До 1914 р. Франція посідала друге місце у світі (після США) з виробництва автомобілів, досягла значних успіхів в авіаційній, хімічній та електротехнічній промисловості, але серйозно відставала у верстатобудуванні. Майже 80% необхідних для Франції верстатів ввозилося з-за кордону.

 

У сільському господарстві Франції переважали дрібні селянські господарства. Урожайність сільськогосподарських культур значно поступалася рівневі, досягнутому в Німеччині та Англії.

 

Значну роль у французькій економіці відігравали банки. П'ять найбільших із них на чолі з Французьким банком сконцентрували у своїх руках 73% загальної суми банківських внесків. Двісті головних акціонерів Французького банку ("двісті родин") контролювали майже всю французьку економіку. Надлишкові капітали в пошуках найвигіднішого застосування спрямовувалися за кордон, де норма прибутку була вищою. Через це вивіз капіталу з Франції до 1914 р. зріс більше ніж утричі проти кінця XIX ст. і майже вчетверо перевищив капіталовкладення до французької промисловості.

 

За експортом капіталу Франція вийшла на друге місце у світі. Основний потік капіталу, що вивозився з Франції, скеровувався до країн Східної та Центральної Європи.

 

Третя республіка

Третю республіку було проголошено 1870 p., але тільки 1875 р. оформлено конституційно.

Законодавча влада в країні належала двопалатному парламентові.

Палата депутатів обиралася прямим загальним голосуванням. Жінки та військовослужбовці участі у виборах не брали.

Сенат обирався представниками органів місцевого самоврядування.

Головою виконавчої влади вважався президент.

Фактичним головою уряду, як органу виконавчої влади, був прем'єр-міністр.

 

На виборах 1876 р. більшість у палаті депутатів завоювали республіканці.

У 1879 р- під тиском республіканців пішов у відставку президент Франції маршал Мак-Магон.

На його місце було обрано республіканця Жуля Греві.

Уряд республіканців провів низку важливих реформ.

- У 1880 р. було проголошено амністію учасникам Паризької комуни

- 1881 р. прийнято закон про свободу друку та проведення зборів, а також закон про освіту всіх дітей віком від 6 до 13 років.

- Закон 1884 р. дозволив вільну діяльність профспілок та організацію страйків, було обмежено використання дитячої праці.

Керівники Третьої республіки вважали себе продовжувачами справи французької революції 1789 р. Від неї Третя республіка успадкувала державний трикольоровий прапор, національний гімн "Марсельєзу", національне свято 14 липня - день узяття Бастилії.

Важливою особливістю політичної системи Третьої республіки була багатопартійність.

Наприкінці XIX ст. в політичному житті Франції головною проблемою стала боротьба між республіканцями та монархістами.

Францію стрясали політичні кризи, найвідомішими з яких були справа Буланже, Панамський скандал, справа Дрейфуса.

Справа Буланже

Після поразки у франко-прусській війні у Франції ширилися шовіністичні настрої та заклики до реваншу. Такими настроями прагнули скористатися монархісти, які заявляли, що країні потрібен диктатор, який об'єднав би народ і армію для переможної війни проти Німеччини. За таких умов швидко зростав рух, пов'язаний з ім'ям генерала Буланже.

Прихильники генерала намагалися використати в своїх цілях скандал, що розгорівся 1887 р. навколо президента Ж. Греві (його зять виявився причетним до продажу орденів Почесного легіону - вищої нагороди Франції).

Ж. Греві довелося піти у відставку, а буланжисти на додаткових виборах у Парижі здобули перемогу. Буланже став лідером опозиції ("Комітет протесту"), яка об'єднала невдоволених правлінням республіканців, і готував політичний переворот, але змову було викрито і доведено зв'язок генерала з монархістами. Під загрозою арешту Буланже втік до Бельгії, дискредитувавши І себе, і свій рух.

 

Панамський скандал

У 1895 р. сталася урядова криза, пов'язана зі скандалом навколо Панамського каналу. Для його будівництва було залучено кошти приватних осіб. Керівники акціонерного товариства розтринькали значну частину коштів, зібраних продажем акцій, та опинилися на грані банкрутства. Намагаючись ввести акціонерів а оману й уникнути відповідальності, ці шахраї підкупили десятки депутатів і урядовців. Одначе все розкрилося, І вибухнув скандал. Багатьох злочинців судили.

Грандіозна фінансова афера призвела до відставки членів республіканського уряду й передачі влади радикалам.

 

Справа Дрейфуса

Справжнім випробуванням для демократичної системи Третьої республіки стала справа Дрейфуса, яка набула широкого розголосу. Йшлося про судове свавілля, сприйняте населенням Франції як замах на громадянські права І свободи, гарантовані політичною системою республіки.

Восени 1894 р. стало відомо, що таємні документи французького генерального штабу потрапили до німецької розвідки. Підозра впала на кпітана Дрейфуса, вихідця з родини багатих єврейських банкірів. Його засудили і заслали на один з островів Французької Гвіани.

Незабаром з'ясувалося, що винуватцем був дворянин угорського походження майор Естергазі. Проте перегляду справи Дрейфуса не відбулося. Під тиском громадськості військові органи віддали Естергазі під суд, який його виправдав, аби зберегти сумнівну "честь мундира".

Чергове свавілля судових органів сколихнуло французьку громадськість і спричинило політичну кризу. Суспільство розкололося на два табори. У Парижі та в багатьох інших містах відбувалися мітинги й демонстрації, а антиурядові сили навіть спробували ліквідувати демократичні свободи і республіканський лад.

Кабінет міністрів змушений був подати у відставку. Новий уряд намагався стабілізувати політичну ситуацію в країні. У 1899 р. суд знову визнав Дрейфуса винним, але голова уряду його помилував і відпустив на свободу. Остаточно справу було вирішено лише в 1906 p., коли Дрейфуса повністю реабілітували.