Перспективи та напрямки розвитку документознавства в Україні
Розмірковуючи про історію українського документознавства, вчені одностайно дотримуються думки, що стрімкий розвиток науки починається з 1990-х років. Згідно з міркуваннями, котрі трапляються на сторінках солідних фахових видань і монографічних досліджень, до останнього десятиліття ХХ ст., окрім поодиноких фактів, говорити серйозно про розвиток докуметознавства в Україні не доводиться. Справді, можна відзначити старіння архівістів, спеціалізованих кафедр окремих вищих навчальних закладів (наприклад, Київський національний університет ім.. Тараса Шевченка), редколегій часописів («Український історичний журнал», «Архіви України») і міжвідомчого збірника наукових праць «Історичні джерела та їх використання», форми колективної співпраці (конференції, наради), спрямовані на актуалізацію документознавчої проблематики, унікальне подвижництво на кшталт постійних семінарів з архівознавства та допоміжних історичних дисциплін центральних державних історичних архівів України у Києві та Львові, утім, навряд чи можна наполягати на тому, що вітчизняне документознавство відбулося як наука до 1990-х років
[6, с.165].
Важливим організаційним проривом в українському документознавстві стало заснування галузевої наукової інституції – Українського науково- дослідного інституту архівної справи та документознавства (далі УНДІАСД) (1994 р.), започаткування професійної освіти за напрямами підготовки «Документознавство та інформаційна діяльність» (1995 р.), введення документознавства у навчальні плани спеціальності «Історія, архівознавство» (1995 р.), першого фахового періодичного видання з документознавства – «Студії з архівної справи та документознавства» (1996 р.), затвердження паспорту наукової спеціальності 07.00.10 «Документознавство, архівознавство» (2003 р.) та відкриття при УНДІАСД спеціалізованой вченої ради для захисту дисертацій із відповідної тематики (2003 р.).
Різноаспектними документознавчими дослідженнями у 1990- 2000-х рр.. увійшли в історію науки Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім.. В.І.Вернадського, Інститут української археографії та джерелознавства ім.. М.С.Грушевського НАН України, відділ української історіографії та спеціальних історичних дисциплін Інституту історії України НАН України, спеціалізовані кафедри Київського національного університету ім.. В.Н.Каразіна, вищі навчальні заклади, що готують фахівців із напряму «Документознавство та інформаційна діяльність» та ін..
Зростання кола колективних учасників розбудови української документознавчої науки не нівелювало індивідуальні старання дослідників, а, навпаки, увиразнило їх [6, с. 165].
Пріоритетний розвиток у наукових дослідженнях одержують такі напрямки як інформаційно-документаційний менеджмент, електронний документообіг, різні аспекти захисту інформації, проблеми експертизи цінності документів, створення електронних архівів і інші. Інакше кажучи, подальший розвиток документознавства як комплексної наукової дисципліни стимулюється все зростаючими й істотно зміненими соціально-політичними, економічними, культурними, технічними й іншими потребами.
Осмислюючи спостереження над основними тенденціями еволюції науки останніх двох десятиріч, очевидним є прагнення розмежувати значення змісте спеціальних і загальних відгалужень документознавства за рахунок окреслення об’єктно- предметної сфери досліджень значення змісту напрямів, завдань і методології побудувати оптимальну модель їх співіснування і взаємозбагачення. Різні вектори розвитку документознавства продукують відмінну проблематику досліджень. На загал перспективними залишаються дослідження генези документа, еволюції його форми та змісту, історичних умов створення та побутування документів; вивчення документації як інформаційного ресурсу суспільства, явища культури, елемента соціальної памяті, «життєвого циклу документів», природи функційності документа; вирішення термінологічних, класифікаційних питань, співвідношення варіантів розвитку традиційної й електронної документації, вироблення раціональних методик її створення та забезпечення функціонування. Активізація спільних зусиль істориків, документознавців, архівістів, джерелознавців, книгознавців і бібліотекознавців, представників інших наук документально- комунікаційного циклу сприятиме успішному їх розв’язанню, забезпечить позитивну перспективу розвитку науки [6, с. 178].
3.2. Місце документознавства в системі наук
Документознавство відноситься до циклу наук про суспільство, з багатьма з яких перебуває в тісному взаємозв'язку й взаємодії. Ця взаємодія проявляється в різних формах і відбувається на різних рівнях, насамперед на рівні об'єкта й предмета дослідження, понятійного апарата, методів дослідження.
Документознавство тісно пов'язане з історичною наукою. Як ми вже відзначали, об'єктом документознавства є документ в історичному розвитку. Поява тих або інших документів, не кажучи вже про системи документації, безпосередньо пов'язана з еволюцією суспільства, з певними її етапами. Тому функціонування документів і систем документації, складання комплексів документів неможливо зрозуміти без знання соціально-економічної, політичної історії, історії культури й т.д. З іншого боку, сама форма документа характеризується відносною самостійністю, наявністю власних закономірностей розвитку, які, у свою чергу, впливають на ті або інші сторони суспільного розвитку. Тому вивчення минулого припускає й знання генезису документних форм.
Документознавство об'єктивно сприяє формуванню джерельної бази історичних досліджень й у цій своїй якості тісно примикає до джерелознавства — однієї з найважливіших галузей історичної науки, що досліджує теорію, методику й техніку історичних джерел. Джерелознавці також вивчають форму документа, структуру й властивості документованої інформації в їхньому історичному розвитку. Діловодні документи в джерелознавстві звичайно виділяються в самостійний розділ.
На підставі близькості із джерелознавством документознавство звичайно відносять до класу історичних наук, включаючи його до складу так званих допоміжних і спеціальних історичних дисциплін, які розглядаються як субдисципліни джерелознавства. При цьому ряд авторів (А. И. Гуковський, С. М. Каштанів, Б. Г. Літвак, О. М. Медушевская, В. В. Фарсобін та ін.) фактично розміщають документознавство усередині дипломатики — допоміжної історичної дисципліни, що вивчає документи правового порядку. Інші дослідники, навпроти, пропонують розширити коло проблем документознавства, включивши в його склад такі допоміжні історичні дисципліни, як дипломатика, палеографія, метрологія, генеалогія. Причому й ті, і інші здебільшого фактично ставлять знак рівності між документознавством і діловодством.
Однак, незважаючи на тісний зв'язок документознавства із джерелознавством, між ними є істотні розходження, які спостерігаються:
в об'єкті дослідження (джерелознавство вивчає, крім письмових документальних джерел, також й інші види й форми історичних джерел, зокрема, речовинні);
- з метою дослідження (джерелознавство вивчає документ із метою вироблення методів витягу необхідної інформації);
- у хронології (джерелознавство вивчає документи винятково в ретроспективному середовищі, а документознавство — також в оперативному й у перспективному середовищі) [8, с. 87].
Остання відмінність взагалі не дозволяє, на наш погляд, відносити документознавство до числа історичних дисциплін, як це роблять багато авторів, оскільки історична наука обмежена вивченням лише минулого людського суспільства.
Варто також помітити, що останнім часом виявилася тенденція до того, щоб саме джерелознавство вивести за рамки винятково історичної науки й розглядати як інтегруючу дисципліну в системі гуманітарних наук, як елемент історичної антропології, етнології, соціології, тобто всього гуманітарного знання. У результаті такого підходу закономірно виникає комплексна проблема феномена документа й, як наслідок, завдання розвитку нової дисципліни — феноменології документа.
За цілями й об'єктом вивчення документознавство тісно пов'язане з архівознавством. Їх поєднують загальне завдання — формування ефективного інформаційного середовища, єдиний об'єкт дослідження — документ, а також єдність способів організації, зберігання, пошуку інформації, вироблення принципів документоутворення. Разом з тим документознавство й архівознавство вивчають документ із двох протилежних сторін: архівознавство — з боку інформаційної цінності документа як історичного джерела з упором на комплекси документів, а не на окремі документи. Документознавство вивчає свій об'єкт із боку інформаційної й оперативної цінності, як носій інформації, що функціонує насамперед у сучасному соціальному середовищі.
Документознавство безпосередньо впливає на розвиток архівознавства, тому що чим якісніше документи, створені в діловодстві, тим успішнішою буде робота архівів зі зберігання й використання документних багатств.
Чимало спільного можна виявити також між документознавством і книгознавством. Їх зближають:
інформаційна, соціальна сутність об'єктів дослідження — документа й книги; багато в чому однакові цілі й функції;
папір як загальний матеріальний носій інформації;
лист як однаковий спосіб передачі інформації.
При цьому з розвитком комп'ютерних технологій відбувається подальше зближення документа й книги, які однаково можуть бути представлені в електронному варіанті. У той же час між документознавством і книгознавством існують і розходження, які полягають насамперед у тім, що книга — об'єкт книгознавства — призначена для тиражування, множинного відтворення інформації, тоді як документ унікальний.
Документознавство взаємозалежно із правознавством, насамперед з такими його галузями як конституційне, цивільне, адміністративне, трудове, підприємницьке право. У документознавстві широко використовуються досягнення правової науки: додання юридичної чинності документам, правові способи їхнього введення в дію, класифікація правових актів й ін. У сучасному законодавстві документація диференціюється за видами, значимістю, виділяються окремі системи документів. Одним з об'єктів документознавства є система організаційно-правової документації. Юристи у своїй повсякденній діяльності не можуть обійтися без знання основ документознавства, організації й технології документаційного забезпечення управління. Криміналісти досліджують природу документів, прийоми, способи навмисного перекручування документованої інформації й т.п. з метою розкриття й розслідування службових підробок.
Не можна не сказати й про зв'язок документознавства з економічними науками. Оптимізація діяльності служб документаційного забезпечення управління неможлива без визначення їхньої економічної ефективності, без всебічного аналізу використання фінансових і матеріальних ресурсів на створення й обробку документів, без складання відповідних методик, нормативів трудовитрат і т. д. У число систем документації, досліджуваних документознавством, входять і такі спеціальні системи, що безпосередньо відбивають економічну сферу життя й діяльності суспільства, як бухгалтерська, звітно-статистична, техніко-економічна, зовнішньоторговельна, банківська, фінансова [16, с. 203].
Традиційно міцними є взаємозв'язок і взаємодія між документознавством і теорією управління, менеджментом, оскільки в документах знаходять безпосереднє відбиття й функції керування, і його організація. У цьому зв'язку В. С. Мінгалеєм навіть сформульований «найзагальніший закон документознавства», суть якого полягає в «відповідності змісту документації функціям управління». У свою чергу, раціональна організація роботи з документами сприяє вдосконалюванню управлінської діяльності, підвищенню її ефективності, оскільки практично всі працівники управлінського апарата зайняті роботою з документами, затрачаючи на це, за деяким даними, не менш 60% робочого часу.
Поява й успішний розвиток в останні роки нової наукової дисципліни — інформаційного менеджменту ще сильніше зблизило дослідження управлінських і документознавчих проблем, оскільки більша частина інформації фіксується в документах. Більше того, деякі автори (М. В. Ларін) у перспективі прогнозують об'єднання служб документаційного забезпечення управління й інформаційного менеджменту.
Документознавство випробовує також вплив таких прикладних дисциплін як соціологія управління, психологія управління й ділового спілкування [16, с. 197].
У документознавсті досить широко використовуються досягнення прикладної лінгвістики, насамперед з метою уніфікації текстів документів, стандартизації мовних одиниць, а також у процесі редагування службових документів.
Особливо варто зупинитися на зв'язку документознавства з інформатикою. Стрімке нарощування інформаційних ресурсів, бурхливий розвиток комп'ютерних технологій й активне теоретичне осмислення інформаційних процесів у другій половині 20 сторіччя не просто вплинули на характер і зміст документознавчих досліджень, але й привели до вибудовування документознавства в цикл наук про соціальну інформацію. У результаті документознавство виявилося самим тісним чином пов'язане з такими науковими дисциплінами, як соціальна інформатика, документалістика, обчислювальна техніка й програмування, інформаційна безпека й захист інформації й ін. Лише разом із цими науками документознавство має можливість на сучасному етапі ефективно вирішувати теоретичні й прикладні завдання, пов'язані з виробництвом, передачею, споживанням, зберіганням документованої інформації.
Висновки
Документознавство належить до розряду молодих наук, воно ще остаточно не сформувалося як наукова дисципліна, що узагальнює сукупність знань про документ. Ця наука виникла не одразу, вона пройшла в своєму розвитку кілька етапів.
Історично першою в цьому ряді стоїть документаційна наука, що виникла в кінці ХІХ ст. І отримала міжнародне визнання на початку ХХ століття. Під цією назвою розвивалася наука, предметом якої була документаційна діяльність, яка включає процеси збору, систематизації, зберігання, пошуку та розповсюдження (а з середини 1940-х рр. – і створення) документів у всіх сферах суспільного життя. Ця наука ще мала назву „книго-архіво-музеєзнавство”.
З часом в процесі диференціації як самостійні дисципліни відокремилися теорія класифікації документів, теорія документаційних потоків, теорія індексації та реферування.
Розвиток і становлення документознавства неможливо розглядати без розгляду документознавства з іншими дисциплінами.
Сучасний етап характеризується активізацією вивчення документа всіма науками, де він виступає головним або одним з об'єктів дослідження. Об'єднання зусиль цих наук створює інтегративний напрямок розвитку знань про документ. У результаті це привело до формування теорії документа і документної діяльності, становленню документознавства як меганауки для всіх наук документно-комунікативного циклу.
Документознавство як інтегративна наукова дисципліна тісно зв'язана з діловодством, книго-, бібліотеко-, бібліографо-, архівознавством, інформатикою й ін. При більш широкому підході до складу документознавства входить історичне джерело- і музеєзнавство, семіотика, текстологія, кодикологія й інші науки. І чим вище рівень узагальнення в теоретичних основах такого об'єднання й у підході до трактування поняття «документ», тим більшим буде коло галузей знань, що входять у документознавство. Посилення зв'язків між галузями знань, що вивчають різні носії інформації, є обопільно корисним [2, с. 27].
Особливо тісний зв'язок документознавства з бібліографо-, бібліотеко-, книго-, а також архівознавством. Сюди ж входить інформатика, особливо та її частина, що вивчає документну інформацію, створену за допомогою комп'ютерної техніки на дискретних носіях. Загальним для них є те, що ці дисципліни оперують документами як об'єктами, створеними спеціально для збереження і передачі інформації. Однак вироблення загальної дефініції поняття «документ» не входить у їхню компетенцію, цим займається документознавство. Документознавство вивчає специфіку документів як речовинних виробів і зафіксованої на них інформації, досягнення в області класифікації і типологізації документів, а також закономірності, виявлені при дослідженні процесу еволюції документа, формування сучасних документних потоків і масивів.
Сучасний стан документознавства тісно пов`язаний з розвитком інформаційних технологій, які змінюють сам характер цієї дисципліни. Змінюються усі елементи, які складають документознавство: технології створення документів, методи та засоби їх обробки, зберігання, розповсюдження, тощо. Тому комплексний характер науки, який полягає у тому що інформаційно-комунікаційна діяльність вимагає не вузьких спеціально-прикладних знань, а фундаментальної, багатогранної підготовки на базі комплексу соціальних наук, в умовах сьогодення набуває все більшого значення.