Загальні засади призначення покарання. Загальні засади призначення покарання – це система встановлених законом і обов'язкових для суду вихідних вимог

Загальні засади призначення покарання – це система встановлених законом і обов'язкових для суду вихідних вимог, із яких має виходити суд при визначенні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи міру покарання по кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи, якій це покарання призначається.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 ККсуд має призначати покарання виходячи з наступних загальних вимог.

1.Суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК). Отже за загальним правилом, суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачено у санкції статті, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлено для цього виду покарання в санкції. Якщо санкція є альтернативною – суд має обрати лише один вид покарання (ч. 4 ст. 52 КК) і призначити його в межах, передбачених у санкції.

Разом з тим, у ч. ч. 3 та 4 ст. 65 КК передбачено й винятки із цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції. По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наявності певних підстав може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в санкції статті. По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).

Крім наведених, закон передбачає й інші спеціальні випадки, коли суду надається право вийти за межі санкції. Наприклад, згідно зі статтями 75 та 77 КК суд не має права призначити конфіскацію майна особі, яка звільняється від відбування основного покарання з випробуванням, а відповідно до ч. 2 ст. 98 КК не може призначити її до неповнолітнього, навіть якщо в санкції статті це додаткове покарання передбачене як обов'язкове. За мінімальну межу санкції суд може вийти і при застосуванні норми ч. 2 ст. 68 КК, яка передбачає відповідальність за незакінчений злочин (готування чи замах). Таке додаткове покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, завжди призначається на підставі ст. 54 Загальної частини КК, бо взагалі не передбачене в жодній із санкцій статей Особливої частини КК.

Проте наведені випадки не суперечать загальним засадам призначення покарання, бо останнє має призначатися судом не тільки в межах, установлених у конкретній санкції статті Особливої частини КК (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), а й відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК (п.2 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК і характеризують як умови відповідальності за злочин, так і цілі, види покарань, підстави, порядок та межі їх застосування тощо.

Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин або за злочин, вчинений у співучасті, суд має обов'язково враховувати положення ст. 68 КК, а при визначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків – зобов'язаний виходити з порядку і меж його призначення, встановлених для цих випадків у статтях 70-72 КК.

3. При призначенні покарання суд ураховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальні особливості конкретної справи. Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається за правилами ст. 12 КК, яка поділяє всі діяння на злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Суд має враховувати і характер суспільної небезпечності злочину – цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визначити значущість об'єкта злочину. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом наслідків – чим більш тяжкі наслідки спричинені злочином і чим більше розмір завданих збитків, тим більш суворе покарання може бути призначене винному.

У п. 3 ПВС України від 24.10 2003 р. увага судів звертається на те, що, визначаючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретного злочину та обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

При призначенні покарання суд ураховує особу винного, оскільки обставини, що її характеризують, мають дуже велике значення для вирішення питання про обрання конкретної міри покарання. Згідно з цією ж постановою ПВС, досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад родини (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), матеріальний стан та ін.

Важливе значення при призначенні покарання мають і обставини, що його пом'якшують та обтяжують.