Вплив збільшення населення на економічне зростання
Країни, що розвиваються істотно різняться між собою за здатністю підтримувати темпи економічного зростання і підвищувати життєвий рівень громадян. Група нових індустріальних країн останнім часом демонструє високі темпи економічного зростання, внаслідок чого їх реальний подушний ВВП збільшується. Рушійною силою для ек. зростання є природні ресурси, трудові ресурси, капітал і технології. Поклади корисних копалин розміщених у країнах, що розвиваються, дуже нерівномірно. Деякі із цих країн мають багаті промислові поклади бокситів, міді, олова, нафти тощо. І в окремих випадках слаборозвинутим країнам вдалося підвищити ціни на свої сировинні матеріали на світових ринках, перерозподілити дохід багатих націй на користь бідних та прискорити темпи зростання. Типовим прикладом є країни ОПЕК. Проте в багатьох випадках природними ресурсами країн, що розвиваються, володіють транснаціональні корпорації розвинутих країн. Значна частина слаборозвинутих країн не має покладів корисних копалин, відчуває нестачу енергетичних ресурсів і навіть орних земель. Трудові ресурси країн, що розвиваються, х-ться значним їх недовикористанням та низькою продуктивністю праці, бо працівники недостатньо забезпечені устаткуванням та інструментами. Водночас внаслідок мізерних видатків на освіту людський капітал тут обмежений. Низький рівень писемності й недоїдання призводить до того, що населення погано підготовлене до індустріалізації та ек. розвитку. Це також спричинене і відсутністю енергійного класу підприємців, які б мали створити організаційно-матеріальні передумови ек. зростання. Рівень безробіття в цих країнах дуже високий. Усі економічно відсталі країни відчувають нестачу капітальних благ – машин, устаткування, державних об’єктів інфраструктури. Для нагромадження капіталу необхідно заощаджувати та інвестувати. Проте, країни, що розвиваються, стикаються з перешкодами на шляху збільшення частки заощаджень та інвестицій у ВВП. Серйозні проблеми виникають і в процесі інвестування. Навіть за наявності достатніх заощаджень для фінансування інвестицій відчувається нестача інвесторів та стимулів інвестування внаслідок політичної нестабільності та високої інфляції. Тут застосовуються відсталі технології і методи виробництва. Внаслідок усіх цих обставин більшість країн, що розвиваються, потрапили в закляте коло бідності, в якому одна перешкода мостить іншу. Низький дохід на душу населення означає низькі заощадження. Це, в свою чергу, обмежує процес інвестування у фізичний і людський капітал, що перешкоджає впровадженню техніки та зростанню продуктивності праці, а це спричиняє низькі доходи. Для прискорення свого розвитку слаборозвинуті країни ставлять на порядок денний реформу міжнародних ек. відносин, що дасть змогу створити новий світовий економічний порядок.
Ек. зростання будь-якої країни визначають групи факторів:
1) ф-ри пропозиції (зумовлюють фізичну здатність ек-и до зростання. Це к-сть і якість природних і трудових ресурсів, обсяг капіталу країни, технологія)
2) ф-ри попиту (макроекономічне середовище має забезпечувати такий рівень сукупних видатків, за якого повністю використовуються наявні ресурси)
3) ф-р ефективності (країна має використовувати ресурси найекономніше і виробляти з них найцінніші для суспільства товари і послуги )
4) соціокультурні, інституційні та інші фактори (якісні)
В аналітичній економії склалися два протилежні погляди на взаємодію народонаселення і ек. зростання. Згідно з традиційним поглядом, його нерідко називають мальтусівським, для підвищення темпів ек. зростання, а отже, й збільшення доходів на душу населення обов’язково потрібно знизити темпи зростання населення. Родоначальником цього підходу був Мальту, який вважав, що зростання населення спрямовує економіку до такого стану, в якому робітники одержують лише мінімум засобів існування. Прихильники традиційного погляду нині вказують на швидке зростання населення у країнах “третього світу” і повільний ек. розвиток цих країн. Вони вважають, що розширення контролю за народжуваністю є єдиним шляхом прискорення ек. зростання та збільшення доходів на душу населення у країнах, що розвиваються. Існує і протилежний погляд, відомий під назвою “демографічний перехід”. Згідно нього , для уповільнення темпів збільшення населення передовсім треба досягти вищих темпів ек. зростання та вищого рівня доходів. Тут причина і наслідок є протилежними порівняно з мальтусівським пілходом. Для аналізу демографічної поведінки населення застосовують широкий інструментарій, основою якого є поняття коефіцієнтів народжуваності, смертності та природного приросту населення. Коефіцієнт народжуваності – це кількість народжувань на 1000 чол. населення у країні за рік, а коефіцієнт смертності – це кількість смертей на 1000 чол. населення за рік. Різницю між коефіцієнтом народжуваності і коефіцієнтом смертності називають коефіцієнтом природного приросту населення. Коефіцієнт природного приросту населення, що перевищує 15-20 позначає початок демографічного вибуху, тобто дуже швидкого зростання населення країни.