Боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви

Важливим напрямком дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу віросповідання. Радянські конституції не заперечували це законне право громадян. Однак на практиці керівна верхівка боролася проти релі­гії. Для цього всіляко)обмежувалися церковні публікації, проводилася ак­тивна атеїстична робота із дітьми, практикувалося «укорінення» агентів і провокаторів у середовище священнослужителів, без зайвих пояснень/за­чинялися культові споруди.

Проти інших релігійних конфесій, що діяли в Україні, у дещо ліпшому становищі перебувала Російська православна церква (РПЦ). Проте досягти цього їй удалося ціною співробітництва з режимом, а іноді й відкритого плазування перед владою. У керівництві РПЦ поширилася корупція та ли­цемірство. Усе це стало причиною того, що частина представників нижчо­го духовенства на чолі з Василем Романюком виступила з критикою і осу­дом як свого керівництва, так і антирелігійної політики влади в цілому.

У значно гіршому становищі перебували греко-католики України. Ук­раїнську греко-католицьку церкву внаслідок постійних утисків і репре­сивних заходів народ справедливо називав «катакомбною церквою». По­при жорстокі переслідування в 60-80-х pp. таємні обряди для вірних здій­снювали понад 300 греко-католицьких священиків. Заборонена УГКЦ спромоглася навіть мати нелегальні монастирі й друкарні.

Панівний режим особливо жорстоко поводився саме з представниками релігійного опозиційного руху. На початок 1968 року з 230 засуджених українських дисидентів «за релігію» постраждало 84 особи. У серпні 1980 року з 90 українських політичних в'язнів 78 мали пряме відношен­ня до боротьби за віру. У 1982 році з ініціативи відомого політв'язня Йо­сипа Терелі створено комітет захисту Української греко-католицької церкви, що ставив собі за мету досягти її легалізації в Україні. Влада відповіла на цю спробу масовими арештами членів цієї організації. Релі­гійна опозиція боролася також за свободу віросповідань, вільне здійснен­ня обрядів, повернення відібраних державою храмів, звільнення засудже­них за віру, реабілітацію страчених служителів культу.

Посилення переслідувань опозиції наприкінці 70-х — на початку 80-х pp.

Наприкінці 70-х років лідери дисидентського руху, що ще залишилися на свободі, зрозуміли, що тактика легальної діяльності опозиційних сил в Україні себе повністю вичерпала. Тому вони починають переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи та організації. Одну з таких груп на чолі з Миколою Крайником під назвою «Український національний фронт» викрито в Івано-Франківський області в 1979 році. До її складу входило близько 40 осіб. Члени цієї організації проводили просвітницьку роботу й намагалися відродити випуск «Українського вісника». 1980 року вони були заарештовані й засуджені на різні строки ув'язнення, так і не розгорнувши активної діяльності.

У цей час поруч з організаціями політичного спрямування робляться спроби створити незалежні профспілки. У 1978 році донецький інженер Володимир Клебанов підготував і розповсюдив на підприємствах Донбасу статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. До неї згодом увійшло близько 200 членів.

Асоціація була першою на той час альтернативою офіційній проф­спілці, що перебувала під контролем керівної партії. Через арешти й переслідування її членів вона припинила свою діяльність уже на третій місяць сво­го існування.

Зрозуміло, що правоохоронна система не послаблювала пильності й далі здійснюва­ла свою репресивну діяльність. У 1980 році до в'язниць і таборів потрапила чергова партія українських політв'язнів: Степан Хмара, Віталій та Олесь Шевченки та ін.

Наступного року була припинена діяль­ність Київського демократичного клубу, члени якого розробили Маніфест про внутрішній стан у СРСР і закликали щорічно відзначити День українського політв'язня. У 1983-1984 pp. у Львові розкрито таємну організацію «Інтернаціональний револю­ційний фронт» (ІРФ), створений у 1979 році. Координаційну раду цього молодіжного об'єднання очолювала студентка місцевого університету Тетяна Метельова.

ІРФ мав свої осередки в Києві, Херсоні, Ужгороді, Москві, Ленінграді та інших міс­тах. Його члени ставили за мету ліквідувати

монополію панівної партії, запровадити на виробництві повний госпрозрахунок, знищити репресивні органи.

Крім молодіжного середовища, на початку 80-х pp. опозиційні настрої простежують і в армії. Деякі молоді офіцери починають відкрито виступа­ти проти залежного становища України в складі СРСР.

Незважаючи на відчутні втрати, опозиційний рух в Україні в 60-80-х pp. зумів зберегти свою спрямованість на політичне, духовне й культурне відродження нації. Нова генерація борців, змагаючись із жорстокими ре­пресіями, виявляла стійкість духу й готовність до подальшої боротьби за вільну й суверенну Українську державу.

...