ТЕМА: ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО
План
1. Загальна характеристика просвітництва
2. Англійське просвітництво
3. Французьке просаітництво
Період в історії Європи, хронологічно розташований між буржуазними революціями в Англії і Франції, ознаменований становленням, розквітом і кризою того комплексу ідей, громадських настроїв, форм історичної поведінки і культурних уподобань, які увійшли в пам'ять людства під ім'ям просвітницьких.
Просвітництво - саме це слово стало неабиякою мірою визначальним не лише для подальшої оцінки, а й для самооцінки всієї розглянутої епохи. "Дух Просвітництва", однак, виявився таким, що став не тільки найважливішою характеристикою цієї епохи, але й істотно перекрив її хронологічні та соціально-історичні рамки, знайшов статус однієї з найзначніших загальнолюдських цінностей.
Практично всі політичні та ідеологічні течії, що виникли в наступні часи, так чи інакше успадковували Просвітництво - притому не тільки тоді, коли розглядали себе програмно, як спадкоємців просвітителів, а й коли, не менш програмно, від цієї спадщини відмовлялись.
Просвітництво саме гостро відчувало своє особливе місце в історичному процесі, у визначенні людством свого ставлення до минулого і в орієнтації на майбутнє. На початку самої епохи була дана її підсумкова оцінка таким авторитетним автором, як І. Кант. "Просвітництво - це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона знаходиться з власної вини. Неповноліття є нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого. Неповноліття з власної вини - це таке, причина якого полягає не в нестачі розуму, а в браку рішучості і мужності користуватися ним без керівництва з боку когось іншого.
Як всяка значна культурно-історична епоха, Просвітництво сформувало свій ідеал, вірніше, формувало його безперестану в протиборствах і компромісах, з настільки природним прагненням здійснити цей ідеал якнайскоріше і якомога повніше, та з усе зростаючою потребою і здатністю до критики, до критичної оцінки зробленого, до зіставлення ідеалу і дійсності. Відкриття історії як процесу закладено в надрах розглянутої епохи, і в цьому - одне з найважливіших досягнень.
Проблема Просвітництва та його ролі в історії Європи є проблема виявлення та оцінки тієї цілісності, яка - як всяка історична цілісність - не може бути зведена до якогось одного свого компоненту або ж до системи ізольованих один від одного складових. Проблема Просвітництва є одна з центральних для епохи буржуазних і буржуазно-демократичних революцій XVI-XX століть.
Просвітницька свідомість, підійшовши до необхідності створити цілісну історіософську концепцію, не випадково побачила в історії хаос. Принаймні саме вольтерівський висновок виявився такий.
АНГЛІЙСЬКЕ ПРОСВЕЩЕНИЕ
Особлива роль Англії в історії європейського Просвітництва полягала насамперед у тому, що вона була його батьківщиною і в багатьох відношеннях першопрохідцем. XVII століття з його складними процесами в галузі соціально-економічного розвитку, буржуазними революціями, духовними пошуками просунуло Англію по шляху історичного розвитку значно далі більшості інших європейських країн. Все це робило її свого роду зразком суспільного прогресу. Не випадково в ХVІІІ ст. всі основні течії англійської громадської думки знаходили своє продовження і розвиток на європейському континенті.
Англійське Просвітництво відобразило й ті епохальні соціокультурні зрушення, які відбувалися в країні протягом ХVІІІ ст. і які до пори до часу не мали паралелей на континенті. Перш за все слід зазначити ранній розвиток сучасного парламентаризму з властивими йому правовими способами політичної боротьби і дозволу суспільних протиріч. Величезне значення мало підвищення рівня культурного і політичного просвітництва широких верств населення. Цьому сприяла не тільки відносно висока грамотність, але в особливості періодична преса, що зазнала в ХVІІІ ст. швидкого зростання. Перша щоденна газета стала виходити в Лондоні в 1702 р. До кінця століття їх число в столиці перевищило два десятки. В 1727 р. в провінції видавалось 25 газет. Великою популярністю користувалися розважальні та повчальні тижневики, яких в різний час виходило понад двохсот. Одними з найперших і найзнаменитіших були "Тетлер" ("Базіка") і "Спектейтор" ("Глядач"). Періодична преса в один і той же час і формувала громадську думку і залежала від нього, оскільки переважна більшість видань носила комерційний характер і матеріально залежала від смаків та вподобань своїх читачів. Всі ці процеси впливали на поведінку інтелектуальної еліти, роблячи її представників більш чуйними до злоби дня, змушували філософів спускатися з надхмарних висот абстрактних теорій на землю людей з їх потребами і запитами.
На відміну від своїх побратимів на континенті більшість просвітників не виявляли особливої схильності до абстрактного теоретизування. Відповідно вони прагнули до більш легких і рухливих літературних форми вираження своїх ідей. У ХVІІІ ст. час розквіту переживала публіцистика. Нормою стала люта газетно-журнальна полеміка, а одним з улюблених літературних жанрів - памфлет. Піклуючись про те, щоб їх філософські, політичні чи економічні ідеї виявилися надбанням якомога більшого кола людей, просвітителі прагнули віднести їх у форму цікавого міркування, а то і сатиричного викриття. Зростання числа і тиражів друкованих видань відбивало успіх цієї політики, причому не тільки у себе в країні: англійську пресу охоче читали і за кордоном. У різних країнах видавці намагалися навіть копіювати методи англійської журналістики.
На характер англійського Просвітництва вплинули також його взаємини з релігією і церквою. Та обставина, що інтереси Просвітництва і церкви в Англії ніде істотно не стикалися, мало далекосяжні наслідки для всього культурного розвитку країни. Це дозволяло зберігати відому рівновагу між традиційними цінностями, охоронцем яких виступала церква, і новаторськими, які несло Просвітництво. Ця рівновага була динамічною, бо вона не означала застою і не закривала шляхи змін.
Всі, хто звик розглядати Просвітництво як ідеологічну підготовку буржуазних революцій, з розчаруванням відзначили б відсутність в політичній програмі англійських просвітителів радикальних і бойових закликів. Але не можна поспішати на цій підставі зараховувати її в розряд помірних. Адже в Англії на відміну від Європейського континенту більшість політичних цілей Просвітництва було досягнуто ще на початку ХVІІІ ст.
В основних рисах політична програма англійського Просвітництва була сформульована філософом Джоном Локком. Як і інші мислителі XVII ст., Він вважав, що виникненню держави передував природний стан. За його словами, це був "стан повної свободи (людей.) Щодо їх дій і щодо розпорядження своїм майном і особистістю", а також "стан рівності, при якому всяка влада і всяке право є взаємними". Але на відміну від такого свого попередника, як філософ Томас Гоббс, який розглядав природний стан як "свободу робити все" в умовах "війни проти всіх", Локк вважав, що повна свобода обмежена законом природи: "... оскільки всі люди рівні і незалежні, остільки жоден з них не повинен завдавати шкоди життю, здоров'ю, свободі чи власності іншого".
За Локком, перехід від природного стану до громадянського суспільства був наслідком суспільного договору. Але цей договір передбачав перерозподіл лише владних функцій і не спричиняв значних змін у положенні людей. Держава повинна була керуватися тим же законом природи, який регулював відносини людей і в природному стані, і тому не могла зазіхати на невідчужувані права громадян. Тут чітко проявилася розбіжність Локка з Гоббсом, який вважав, що люди, укладаючи суспільний договір, добровільно відмовляються від більшості своїх прав і вже не можуть повернути їх. Локк передбачив спеціальний конституційний механізм, який не допускає перевищення державою своїх прерогатив. Це поділ державної влади на законодавчу (в особі парламенту), виконавчу (суди, армія) і "федеративну", яка б відала відносинами з іншими державами (король, міністри). Крім того, сповзанню держави до деспотизму повинен був, як припускав Локк, перешкоджати і принцип законності, відповідно до якого "ні для одної людини, що знаходиться в цивільному суспільстві, не може бути зроблено виключення із законів цього суспільства". В крайньому випадку Локк передбачав можливість розриву народом угоди з урядом - повстання за відновлення зневажених прав і свобод.
Конституційні ідеї Локка значною мірою знайшли втілення в політичному ладі Англії, як він оформився в перші десятиліття після "славної революції" 1688 р. Оскільки в цьому ладі реалізувався класовий компроміс буржуазії і дворянства, який підвів риску під їх конфліктами середини ХVІІ ст., Локка називають ідеологом цього компромісу.
Послідовно виступаючи на захист індивідуальних прав і свобод, англійські просвітителі визнавали і право кожної людини переслідувати свій приватний інтерес. В свою чергу, це нерідко вело до прямого морального виправдання егоїзму. На просвітницьке мислення великий вплив зробило вчення Т. Гоббса про егоїстичну природу людини. У ХVІІІ ст. етику себелюбства або розумного егоїзму розвинули Мандевіль і Бентам. Соціально-економічна підоснова захисту просвітителями приватного інтересу абсолютно очевидна - вони виступали за свободу приватної власності. Але в цьому проявився і оптимізм їх світогляду, бо вони бачили в егоїзмі джерело розвитку і прогресу суспільства.
Підвищенню впливу просвітителів на широкі маси сприяла відома відкритість способу життя вищих класів, елітарні шари яких були носіями вищих цінностей. Справа була не тільки в тому, що їхні представники, займаючись будь-якою професійною діяльністю, контактували з простолюдом. Важливим було стале звичним для Англії XVIII ст. постійне перемішування класів, яким супроводжувалися різні форми колективного дозвілля та політичного життя - спортивні видовища, театральні вистави, народні гуляння, виборчі кампанії і т.д. Завдяки прямому контакту з просвітницькою елітою ширші верстви населення отримували можливість початкового, хоча і надзвичайно поверхневого, прилучення до нових цінностей за допомогою наслідування її смакам, звичкам, уподобанням.
Багато в чому зусиллями просвітителів ХVІІІ ст. була створена працююча модель раціонального типу життєво-практичних відносин між людьми, цілком відповідна тієй ролі, яку в житті англійців відігравало громадянське суспільство. Відповідно до цієї моделі однією з найважливіших етичних якостей людини вважалася її здатність до спілкування, взаємодії з іншими людьми, участі в колективній творчій діяльності. Не без впливу просвітителів членство в якомусь добровільному об'єднанні на зразок клубу чи масонської ложі стало вважатися неодмінною умовою належності до еліти. А в середніх шарах суспільства для підтримки репутації настільки ж обов'язково було регулярне відвідування політичних зборів чи зустрічей за інтересами, наприклад, в кафе, що входили в моду як місце неформального спілкування і культурного дозвілля. Англійська література і публіцистика епохи Просвітництва містить детально розроблений звід правил спілкування, що дозволяють підтримувати невимушені, добрі і корисні відносини з людьми. Раціоналізація цієї сфери суспільного життя цілком відповідала вимогам капіталістичного розвитку.
Примітно, що при величезній увазі до особистісних стосунків просвітителі не виявляли особливого інтересу до відносин між особистістю і державою. Держава займала так мало місця в роздумах англійців, очевидно, тому, що вони не передбачали з її боку протидії своїм задумам, та й не розраховували на її активну допомогу. Їй відводилася роль гаранта закріплених в законі прав і свобод, тоді як турбота про здійснення ідеалів Просвітництва повністю надавалася приватній ініціативі, самим громадянам, громадянському суспільству. І треба визнати, що віра англійських просвітників у доброчинну силу волі в поєднанні з приватним інтересом значною мірою виправдалася. У всякому разі, протягом ХVІІІ ст. глибокі зміни в усіх сферах англійського суспільства відбувалися без того, щоб виникла необхідність вдаватися до грубої сили - як з боку держави, так і з боку громадянського суспільства. Життєздатність тієї лінії, якої дотримувалися просвітителі, коренилася в консенсусі, який охоплював достатньо широкі верстви населення.
Але в кінці ХVІІІ ст. надії просвітителів на створення вільного, динамічного і водночас стабільного суспільства померкли. В умовах розгорнутої промислової революції загострилися всі суспільні протиріччя, що похитнуло віру в можливість здійснити суміщення соціальної гармонії з індивідуалізмом. У підсумку Просвітництво як широкий соціокультурний рух швидко політизувалося і розпалося на окремі ворожі угруповання і течії. Тираноборські мотиви просвітницької ідеології взяли на озброєння радикали. Більш поміркована частина демократів запозичила у Просвітництва програму поступових реформ. А ліберали інтерпретували просвітницький індивідуалізм в дусі залізних законів рікардійської політичної економії. Відмовившись від мрії про соціальну гармонію, вони зажадали посилити трудову дисципліну і посилити каральні функції держави. Кризу Просвітництва посилила критика його цілей і цінностей, що піднялася на хвилі невдоволення Французькою революцією.
ФРАНЦУЗЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО
Першим літературним твором, написаним в дусі ідей Просвітництва у Франції, вважаються "Перські листи" Ш. Монтеск'є, опубліковані в 1721 р. Вони з'явилися незабаром після смерті Людовика XIV, що спричинила деяке пом'якшення цензури і ослаблення бюрократичного контролю за громадським життям. Роки Реґентства з їх відносно більшою свободою самовираження сприяли пожвавленню критичної думки в суспільстві і зародженню просвітницького руху. Основними теоретичними джерелами французького Просвітництва були картезіанство і англійська філософія XVII ст., Особливо погляди Дж. Локка. Філософія Декарта орієнтувала на пояснення явищ природи природними причинами, і ця лінія була розвинена у ХVІІІ ст. французькими філософами-матеріалістами. Ще більш широке застосування знайшов у Просвітництві розроблений Декартом метод, згідно з яким істина повинна чітко і ясно проглядатися людським розумом. Раціоналістичний метод наказував філософській думці не схилятися ні перед якими релігійними догмами і авторитетами. Що стосується Локка, то його вплив не обмежувався областю теорії пізнання, захистом сенсуалізму і критикою вроджених ідей. Великий вплив на французьких просвітителів надали етичні погляди цього філософа, а також його вчення про суспільство і державу. У Франції Просвітництво зазнало сильний вплив аристократичної культури. Більш того, його виникнення було багато в чому обумовлено новими духовними запитами великосвітського суспільства, вільно зітхнувшого після величного, але задушливого правління "короля-сонця" і жадавшого нових відчуттів і ідей. Аристократична культура породила чи не саму стійку і універсальну форму спілкування елітарних верств суспільства - салон. Він служив і способом проведення колективного дозвілля, і ареною політичної, літературно-художньої та іншої інтелектуальної діяльності. Його відмінними особливостями були довірча, майже інтимна атмосфера спілкування "біля домашнього вогнища", котра передбачала близькі родинні, станові, службові та інші відносини між господарями і гостями; відома ієрархічність міжособистісних відносини в цьому мікросвіті, бо організаторами салонів були без винятку найбільш знатні, високопоставлені або багаті представники свого кола; активна роль жінок, які нерідко були "душею спілок". До речі кажучи, саме завдяки салону жінки зайняли значне місце в суспільному житті Франції, яке їм не належало ще ніде в Європі, принаймні в перші десятиліття ХVІІІ ст. але сприяючи встановленню більшої рівності між статями, ця форма спілкування відображала відносини соціальної нерівності. У своєму класичному варіанті вона не допускала скільки-небудь значного перемішування класів і станів, резервуючи всі почесні місця в великосвітських вітальнях, як правило, тільки за представниками аристократії. Просвітителі запозичили у аристократичної культури насамперед салонну форму спілкування. Деякі з них самі влаштовували салони, наприклад Гельвецій і Гольбах. Інші ж - незнатного походження (а такими були багато з них - Вольтер, Дідро, Руссо та ін.) - задовольнялися тим, що були радо прийняті в будинках аристократів. У будь-якому випадку участь просвітителів надавала салонному життю яскраво виражений відтінок вільнодумства та філософсько-літературну спрямованість. Так, за свідченням сучасників, в салоні Гольбаха обговорювалися філософські, політичні і релігійні питання. Його родзинкою була бібліотека, в якій широко була представлена антирелігійна література, в тому числі й заборонена цензурою. Просвітителі були змушені відокремитися і від уряду, і від аристократичного суспільства, в якому вони були прихильно прийняті, але відчували себе на самоті. Вони прагнули до тіснішого, неформального спілкування з однодумцями, якого не міг запропонувати їм салон. Так стали проявлятися численні гуртки за інтересами - філософські, наукові, літературні. Серед них найзначнішим, що залишив незгладимий слід в історії культури, був гурток енциклопедистів, як називали групу авторів знаменитої "Енциклопедії", що виходила у світ окремими томами з 1751 по 1772 рік. Центром гуртка був філософ Дені Дідро, його активними членами - Гольбах , Гельвецій, Руссо, Кондорсе, Кондильяк та ін. у живому, майже щотижневому спілкуванні вони відточували свої ідеї та виношували нові творчі замисли, Труднощі, з якими зіткнувся гурток, значною мірою відображали становище в суспільстві і державі французького Просвітництва в цілому. Друкування "Енциклопедії" не раз призупинялося з цензурних причин, автори і редактор зазнавали переслідувань, а тексти - спотворень. Так силою обставин французькі просвітителі відтіснялись на положення перманентної опозиції. Політичне протистояння уряду і створило їм репутацію пробуджувачів основ і радикалів, що міцно влаштувалися на лівому фланзі європейського Просвітництва. Але наскільки відносний був їх радикалізм, видно хоча б з порівняння поглядів таких багато в чому протилежних мислителів, як француз Шарль Монтеск'є і англієць Едмунд Берк. Перший з них уславився прихильником глибоких конституційних реформ. Будучи рішучим противником з'єднання в одних руках законодавчої, виконавчої і судової влади, Монтеск'є вимагав не просто поділу функцій між різними державними органами, а й поділу цих влад як політичних сил, так щоб кожна з них могла стримувати іншу. Судова влада, на його думку, повинна була належати не установі, а особам, по установленому порядку обраним з народу до складу суду. Законодавчу владу народ мав здійснювати через своїх представників. І лише виконавчу владу Монтеск'є припускав залишити в руках монарха. На відміну від Монтеск'є Берка вважають закоренілим консерватором. Дійсно, він різко критикував плани суспільних перетворень, що пропонувалися просвітниками. Перебуваючи в опозиції, французькі просвітителі здебільшого були позбавлені можливості випробувати себе практичними справами. Відчуваючи себе ніби поза часом, вони легко піддавалися ідеалізації минулих епох, особливо республіканського ладу античності. Наприклад, Жан-Жак Руссо протиставляв пряму демократію Римської республіки або давньогрецьких міст-держав всім формам представницького правління, сформованим в новий час, навіть англійському парламентаризму. "Всякий закон, - писав він в трактаті"Про суспільний договір", - якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний ... Англійський народ вважає себе вільним: він жорстоко помиляється. Він вільний тільки під час виборів членів парламенту: як тільки вони обрані - Він раб, він - ніщо ... у древніх республіках і навіть у монархіях народ ніколи не мав представників; саме це слово було невідомо". Подібні погляди наклали глибокий відбиток на умонастрої французів, які почали вік зрілості незадовго до революції. Ставши її учасниками, вони спробували здійснити ідеал античної прямої демократії. На тлі такого роду непримиренних опозиціонерів і прихильників ідеального "царства розуму", які від свідомості свого безсилля щось змінити нерідко віддавалися месіанським мріям, виділялися фізіократи. Ця група економістів займала особливе місце у французькому Просвітництві. Фізіократи могли пишатися, що до їхньої думки прислухалися в урядових колах. Їм навіть доводилося тримати в руках важелі державного управління. На відміну від більшості філософів вони віддавали сили вирішенню конкретних проблем управління країною. Загальновизнаним главою школи фізіократів був Франсуа Кене. Будучи особистим лікарем маркізи Помпадур і одним з медиків короля Людовика XV, він чверть століття прожив у Версальському палаці, де на його квартирі збиралися вчені, філософи, письменники. У дискусіях з Дідро, Д'Аламбером, Гельвецієм, Тюрго та іншими учасниками цих зборів оформилися економічні погляди Кене. Основну увагу він приділяв розвитку сільськогосподарського виробництва, вважаючи, що "земля є єдине джерело багатств і що одне тільки землеробство множить останні". Залежно від ставлення до землі Кене розділив сучасне суспільство на "три класи громадян" - виробничий клас, клас власників і безплідний клас. До продуктивного класу він відносив землеробів, які не тільки відшкодовують витрати і годують себе, але і створюють чистий продукт. Отримує цей продукт клас власників - землевласники, двір, чиновники державного апарату і т.д. До безплідного класу Кене відносив ремісників, промислових робітників, фабрикантів, торговців, прислугу і інших, зайнятих поза сільським господарством. Він вважав, що всі ці категорії працівників не збільшують багатства нації, а або нічого не виробляють, або лише видозмінюють форму продукції, створеної в сільському господарстві. Тому Кене вимагав всебічного заохочення виробничого класу, насамперед багатих фермерів, здатних інтенсифікувати виробництво. "В села варто залучати не стільки людей, скільки багатство", - підкреслював він. Виступав він і за реформу податкової системи з тим, щоб основна тяжкість податкового тягаря була перекладена з виробників і споживачів на земельних власників. Нарешті, щоб торгівля і промисловість можливо дешевше обходилась сільському господарству, у якого вони були хіба що "на утриманні", Кене пропонував ввести свободу внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Значний вплив на вигляд французького Просвітництва надав і його конфлікт з католицькою церквою, яка була не тільки однією з опор, а й частиною системи абсолютизму. Особливе невдоволення просвітителів викликала церковна цензура, яка відкрито переслідувала вільнодумство і заподіяла їм чимало страждань. Можливість компромісу, на зразок того, який склався між англіканської церквою і Просвітництвом в Англії, виключала ідеологічна жорсткість галіканской церкви, що не допускала відступу від догм католицького віровчення. В цих умовах відносини просвітителів з церквою неминуче політизувалися. Властивий більшості з них філософський деїзм придбав войовничо антиклерикальний відтінок, а критику релігійних догм, навіть саму помірну, оточив ореол відчайдушної сміливості і радикалізму. Без урахування цієї обставини не можна зрозуміти протиріч, наприклад, в поглядах Вольтера. Відомо, що свої листи до однодумців цей філософ часто закінчував закликом: "роздавіть гадину!" - На зразок того, як Катон свого часу закликав до руйнування Карфагена. Підкреслено антиклерикальний характер носили і багато його творів починаючи з філософських повістей і кінчаючи багатотомним "Досвідом про вдачі і дух народів". Але цей мотив творчості Вольтера аж ніяк не свідчив про його повний відхід від церкви і релігії. Він стверджував, що релігія необхідна як опора моралі. "Віра в бога, - писав Вольтер, - винагороджує за добрі вчинки і карає за погані, а також прощає невеликі провини, є для людського роду найкориснішою вірою." Антиклерикалізм Вольтера швидше висловлював його гнівний протест проти переслідувань за інакомислення. Починаючи з середини ХVІІІ ст. антицерковну тональність французького Просвітництва ще більше посилила діяльність філософів-матеріалістів - Дідро, Гольбаха, Гельвеція та ін. Їх критика релігії і церкви, не завжди різнилася великою послідовністю, була незрівнянно глибше, а часом і різкіше, ніж у деїстів. Так, багато з них, прагнучи звільнити народи від пут традиційних релігій, насамперед християнства, висловлювали думку про необхідність певної "природної" релігії для народу. Лише Гольбах виступав за звільнення людства від гніту релігії, стверджуючи: "Немає ніякої реальної різниці між релігією і самим рабським і неосвіченим забобоном". В останні десятиліття перед революцією кінця ХVІІІ ст. один за одним пішли з життя мислителі, з іменами яких були пов'язані виникнення і розквіт французького Просвітництва. Його основоположні цінності і в той час залишилися незмінними. Однак всередині руху сталася диференціація. Частина просвітителів нового покоління, розчарувавшись в спекулятивній філософії, повернулася обличчям до актуальних проблем соціального та економічного розвитку. Це були фізіократи і послідовники їх вчення - Тюрго, Неккер, а також вчені-натуралісти, такі, як Лавуазьє, або мислителі з яскраво вираженими природничими інтересами на кшталт Кондорсьє. Їм почасти вдалося подолати той стан відчуженості, в якому перебували просвітителі старшого покоління, хоча про повну інтеграцію з державною та суспільною системою не можна говорити. В урядових "верхах" до їхньої думки іноді вже прислухалися, однак з цього практично мало що слідувало. Інша частина просвітителів ще далі пішла по шляху неприйняття дійсності. Вони остаточно розчарувалися в раціоналістичному методі пізнання людини і суспільства, цілком звернулися до почуття. Цей настрій яскраво відбився у творчості Ж.-Ж. Руссо, якого небезпідставно вважають ідеологом перед романтизму. "Немає нічого в інтелекті, чого б не було в почуттях", - заявляв він. Свій протест проти дійсності прихильники такого погляду обгрунтовували вищими моральними цінностями. Вчення Руссо зводилося до вимоги вивести суспільство зі стану загальної зіпсованості вдач. Вихід бачився йому не тільки в правильному вихованні князів або матеріальній і політичній рівності громадян. Радикалізм позиції Руссо коренився в його моральному мисленні: "... Всяка людина доброчесна, коли її приватна воля в усьому відповідає загальній волі". Він прямо пов'язував мораль з політикою, суспільним ладом. Головне питання, яке він ставив перед соціальною філософією, таке: "... Яка природа державного устрою, здатного створити народ самий доброчесний, самий освічений, наймудріший? .." Етика Руссо в чому протистояла сенсуалізму Локка, Гельвеція та інших філософів, що виходили з поняття себелюбства, розумного егоїзму, правильно понятого інтересу і т.д. На відміну від них Руссо прагнув здійснити безпосередньо відповідність між внутрішнім світом людини і суспільним інтересом, загальним благом. Вимогу економічної рівності власників і рівноправності громадян він доповнював ідеєю повного братства людей. Руссо і його послідовники поділяли спільну віру просвітителів в природу як гармонійну систему, частиною якої була людина.