Критика історицизму у «філософії життя» Ф.Ніцше
Якщо на початок XIX ст. історична наука повинна була створити цілісну картину дійсності для пояснення соціальних і політичних переломів суспільства, то на кінець століття ця функція відходить на другий план. Це відбувається тому, по-перше, що історичний світ розширився далеко за межі Європи і Північної Америки, що привело до появи наукових проблем, які не могли бути вирішені в рамках класичної парадигми. По-друге, розширилось число фактів, що потребували пояснення, а це, безумовно, вимагало введення нових методологічних настанов. По-третє, численні культурні стереотипи стали змінюватися під натиском соціально - політичних змін. Подібні події не сприяли вірі в прогрес та ідеї втілення розуму в історії, які були органічними для першої половини XIX століття. Розумна картина історичного розвитку, наприклад, не змогла пояснити загибель «старої» Америки і принесення в жертву 650 тисяч американців.
Крім того, криза єдиної історичної парадигми посилювалась критикою класичного типу раціональності, що отримала у філософії особливий розмах в кінці XIX - початку XX століть. Отже, криза історицизму окреслюється вже у рамках некласичної філософії.
Якщо для Гегеля рушієм світової історії був світовий розум, і гегельянство орієнтується на сферу раціо, то некласична філософія, головним чином філософія життя із її ірраціоналізмом (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, О.Шпенглер) обирає своїм вихідним пунктом інші ідеї. Це сфера людської суб’єктивності, її ірраціональної укоріненості, яка не піддається раціональному осмисленню, а отже ми не можемо говорити про історію як результат розгортання світового розуму. Зокрема, для Ф.Ніцше немає двох світів – світу людини і світу як такого, є один світ життя, боротьби, втрат, зустрічі з невідомим. Єдиною реальністю є життя, яке в його людському значенні знаходиться між природою і культурою, це єдність природності і духовності, об’єктивного і суб’єктивного, раціонального і ірраціонального, розділити які неможливо.
Тут досить показовим є позиція Ф.Ніцше в есе «Про користь і шкоду історії для життя». Ніцше полемізує навіть не стільки із історицистами, скільки з іншою альтернативною тенденцією у некласичній філософії. Мова йде про позитивістів, які намагалися постулювати історію як науку, як сферу позитивного знання, подібно до природничих наук.
Основна вимога Ніцше до історії – служити життю. Він цитує слова Ґете: «мені... ненависне все, що тільки повчає мене, не розширюючи й безпосередньо не пожвавлюючи моєї діяльності». А далі додає вже від себе: «...вона (історія) потрібна нам для життя й діяльності, а не для зручного відхилення від життя й діяльності, або для виправдання себелюбного життя й боягузливої та дурної діяльності. Лише наскільки історія служить життю, настільки ми згодні їй служити...» [35, с. 159]. У розріз із цією вимогою, на думку філософа, йде прагнення позитивістів перетворити історію в точну науку. У своєму есе він доводить, чому історія з моральної та наукової точок зору не може бути наукою.
Ф.Ніцше вважає основною відмінністю історії від точних наук – її походження. Він пов’язує появу історії із психологічною здатністю людини пам’ятати те, що вже відбулося. У результаті, історія залежить від психологічних особливостей людей і повинна відповідати їх певним психологічним запитам. Він виділяє три типи історії: монументальний, антикварний і критичний.
Монументальна історія потрібна діяльній людині, що веде боротьбу й має потребу в зразках для наслідування, учителях, яких не може знайти серед сучасників. Користь цього роду історії полягає в тому, що людина вчиться розуміти, «що, те велике, що колись існувало, було, у всякому разі, хоч раз можливим», і це дає їй сили пройти свій шлях з більшою мужністю. Цей рід історії наповнює прекрасним змістом саме поняття «людина». Монументальна історія містить у собі вимогу, що велике має зв'язок з вічним і повинне бути збережене для всього людства [30, c. 56].
Антикварна історія необхідна для виховання поваги до минулого свого народу, з дитинства прищеплює людині любов до Батьківщини, предків, почуття спільності долі зі своїм народом. Завдяки цьому виду історії люди зберігають свідчення історії, пам'ятники минулих років. Але й у надлишку антикварної історії, на думку філософі, є свої небезпеки. Антикварна історія вироджується, коли сучасне життя перестає одухотворяти її, вмирає побожне відношення до історії, залишається тільки відома вчена навичка, що перетворюється на «огидне видовище сліпої пристрасті до збирання фактів» [35, с. 175]. Тому антикварна історія завжди повинна зберігати зв’язок з життям і піддаватися періодичним ревізіям. Саме для цього існує такий рід історії як – критична.
Ніцше так характеризує критичну історію: «людина повинна володіти й час від часу користуватися силою розбивати й руйнувати минуле, щоб мати можливість жити далі; цієї мети досягає вона тим, що залучає минуле на суд історії, піддає останнє самому ретельному допиту й, нарешті, виносить йому вирок. Причому, вирок не обов'язково буде справедливим, тому що його виносить не справедливість, а саме життя, що не має нічого спільного із чистотою пізнання. Це ще один доказ на користь того, що історія не може бути чистою наукою. Рушійною силою історії, на думку Ніцше, є саме життя як «якась темна, манлива, ненаситно й жагуче сама себе шукаюча сила» [35, с. 178]. Історію ж пише переможець, отже, вимога об'єктивності до неї не може бути застосована.
Наступним аргументом проти позитивістів є, на думку Ніцше, те, що історія є одним з вирішальних факторів формування людини як особистості. Вона визначає її бачення світу, систему цінностей, погляди, допомагає людині зрозуміти своє місце у світі. За словами Ніцше, ми є «продуктами колишніх поколінь», продуктами не тільки їхніх досягнень, але й їхніх оман, пристрастей, помилок і навіть злочинів. Тому відсутність системи в розумінні історії свого народу, місця його у всесвітній історії загрожує відсутністю чітких орієнтирів й у житті окремої людини. Позитивісти ж ділять історію на окремі, самодостатні факти, чим розбивають на фрагменти загальну картину світу людини.
Також Ніцше додає, що вимога до історії стати незалежною від життя веде до завантаженості людини фактами, які ніколи не будуть нею використані в житті. Результатом цього є, на думку Ніцше, розрив між формою й змістом або, інакше кажучи, між повсякденним життям людини і її внутрішнім світом, що робить людину вразливою, слабкою, невпевненою у собі. Цьому також сприяє внутрішня невпорядкованість отриманої інформації. Як відзначає Ніцше, «внутрішній світ може вирізнятися сприйнятливістю, серйозністю, глибиною, щирістю..., але як ціле, він залишається слабким, тому що ці прекрасні окремі волокна не сплітаються в один потужний вузол; тому видима зовнішня дія не може вважатися проявом й одкровенням цілого внутрішнього світу, а є тільки слабкою або грубою спробою одного такого окремого волокна видати себе за ціле» [35, с. 183].
У цьому для Ніцше полягала основна небезпека перетворення історії в науку. Він писав: «знання минулого за всіх часів визнавалося бажаним тільки в інтересах майбутнього й сьогодення, а не для ослаблення сучасності, не для підривання підвалин життєздатності майбутності» [35, с. 179]. Філософ одним з перших вказав на кризу історичної свідомості, пов'язаної з девальвацією традиційних цінностей. За словами американського історика ХХ століття Крістофера Коукера, «сучасним» сучасний світ зробило визнання важливості історичного часу. У сучасну епоху всі цінності стали умовними. Особлива проникливість дозволила Ніцше зрозуміти ясніше, ніж більшості його сучасників, що суспільство довго не проіснує, якщо буде й далі дотримуватися цінностей, що перестали бути творчими» [29, с. 40].
На цьому грунтується твердження філософа про користь ілюзій, міфу для людей. На думку Ніцше, без міфу всяка культура губить свій здоровий, творчий характер; лише обставлений міфами обрій замикає культурний рух у певне закінчене ціле. Для користі людства історія повинна бути мистецтвом, а не наукою. Філософ доводить необхідність ілюзій у житті людини. «Історичне почуття, коли воно панує нестримно й доходить до своїх крайніх висновків, підриває майбутнє, руйнуючи ілюзії й віднімаючи в оточуючих нас речей їхню атмосферу, у якій вони тільки й можуть жити» [29, с. 199]. Для Ніцше історична справедливість, навіть тоді, коли вона непідроблена – жахлива чеснота, що підкопується під живе й приводить до його загибелі. Тільки в любові, осяєній ілюзіями, з вірою в досконалість і правду може творити людина. Історія повинна будити в людині шляхетні пориви, прагнення здійснень, повагу до свого минулого.
До цього він додає ще один аргумент проти позитивістів – неможливість застосувати до історії наукової вимоги – об’єктивність. Філософ докладно розглядає, що значить таке поняття як «об'єктивність» стосовно історії. Він пише, що під словом «об'єктивність», як правило, розуміють «такий щиросердний стан історика, коли він споглядає відому подію з усіма її мотивами та наслідками в такій чистоті, що вона не справляє ніякого впливу на його особистість; при цьому мають на увазі той естетичний феномен, ту незалежність від особистого інтересу, що виявляє художник, який споглядає море під час шторму й забуває при цьому про свою особистість. На цій же підставі до історика висуваються вимоги художньої споглядальності й цілковитого занурення в подію» [29, с. 196].
Ніцше не заперечує проти «конструювання» історії, але вважає це роботою драматурга, а не вченого. Це істотний аргумент, на його думку, на користь того, що історія за своїм характером і завданням ближче до мистецтва, ніж до науки. Сучасні вчені-історики, хоча й не згодні визнати історію мистецтвом, все-таки відзначають внесок «філософів життя» (Ніцше й Дільтея) у теорію й методологію історії. Професор І.О. Василенко відзначає, що «на противагу позитивістам, вони шукали не у розумі й раціональності рушійну силу й мету прогресивного історичного розвитку, а жагуче прагнули перетворити дух в ірраціональну духовність, щоб духовні цінності зробити більш особистими, вільними й суверенними. Метою наукового дослідження при цьому стає цілісний огляд усього історичного полотна в його великих лініях розвитку. Подібна цілісність досягається шляхом звільнення від логічних конструкцій діалектики й позитивізму, перетворюючись в інтуїтивну, розуміючу психологію історії» [46, с. 177]. На думку історика, «філософи життя» зробили справжній переворот в історичній науці, утвердивши шкалу ірраціонально-чуттєвих цінностей, а Ф.Ніцше ввійшов в історію із зухвалою ідеєю – «поглянути на науку під кутом зору художник».
Таким чином, для Ніцше справжній історик повинен бути, насамперед, художником, оскільки рівне пізнається рівним, інакше завжди їсти є небезпека принизити минуле до свого рівня, то історія повинна писатися випробуваними й видатними умами. У результаті, він ділить істориків на дві категорії: майстрів, які здатні до широкого узагальнення, можуть «переробляти загальновідоме в щось нечуване й проголошувати загальне положення в такій простій і глибокій формі, що при цьому простота не помічається через глибину й глибина через простоту», і трудівників, які підвозять матеріал, складають його в купи й сортують його.
Із усього цього можна зробити висновок, що основним аргументом Фрідріха Ніцше проти перетворення історії в науку, є те, що вона повинна служити життю, задовольняти моральні й психологічні потреби людини, а, отже, змінюватися, пристосовуючись до потреб сучасності. До того ж, історія по суті своїй суб'єктивна, тому що залежить від поглядів історика, ступеня його володіння матеріалом й рядом факторів. Також філософ доводить необхідність ілюзій у житті людини, які додадуть завершеність її картині світу. Фактично, на думку Ніцше, історик є художником, що, довіряючись своєму таланту й інтуїції, створює не наукову працю, а твір мистецтва.
Філософ також звертає увагу на моральну сторону історії, на те, як вона впливає на світогляд людини. Але, визнаючи значення історії в житті людей, він робить із цього свої висновки. Виходячи з того, що об'єктивної істини не існує, Ніцше пропонує використати історію в «позитивних» цілях, пропонуючи людям не наукову, а «корисну» для життя картину світу. Проте слід зазначити, що він не враховує того, що поняття «користі» також дуже суб'єктивне й відносне.
У своїх міркуваннях Фрідріх Ніцше керується страхом перед непередбачуваним майбутнім, страхом, що в морі інформації людина втратить себе. Дійсно, сучасна людина зможе одержати цілісну картину світу, тільки замкнувшись в рамках певної ідеології чи концепції, що, скоріше за все, не зможе вмістити в себе всієї розмаїтості світу. Зараз у науці це відображається в процесі самообмеження вчених рамками певної проблеми, зокрема філософи постмодернізму ставлять під сумнів здатність людського розуму систематизувати всі явища світу в рамках якої-небудь теоретичної схеми.
У контексті нашої роботи особливої уваги заслуговує питання критики Ф.Ніцше гегелівського історицизму, де історія людства представлена як закономірний розвиток і поступове виявлення творчої сили «світового розуму» або об'єктивного духу. Втілюючись у послідовно змінних образах культури, безособовий (світовий, об'єктивний) дух пізнає себе як творця. Гегель розглядав минуле з погляду діалектичних колізій, кінцевою метою яких є дозрівання «сьогодення». Історія постає в його концепції як «прогрес духу у свідомості свободою», що розгортається через «дух» окремих народів, що змінюють один одного в історичному процесі в міру виконання своєї місії.
Для Ніцше концепція історії Гегеля абсолютно неприйнятна, вона не несе в собі нічого творчого. Він зазначає, що «такий спосіб мислення привчив німців говорити про «світовий процес» і виправдовувати свою епоху як необхідний результат всесвітнього процесу; ця точка зору поставила історію на місце інших духовних сил, мистецтва й релігії, як єдину верховну силу, оскільки вона є, «діалектикою духу народів» й «світовим судом» [50, с. 209].
Ніцше також звинувачує Гегеля в тому, що він прищепив поколінням замилування перед «владою історії», що на практиці вироджується в голе поклоніння успіхам й ідолопоклонство перед фактом: «Якщо кожен успіх містить у собі якусь розумну необхідність, якщо кожна подія є перемога логічного або «ідеї», тоді нам залишається стрімко схилити коліна й у цій позі пройти всі сходинки «успіхів» [50, с. 210]. Він називає концепцію Гегеля релігією історичної могутності, що заважає людині мислити критично.
Не менш категорично Ніцше оцінює концепцію історії Гартмана, викладену ним в 1869 році в книзі «Філософія несвідомого». У цій роботі критикувалася філософська концепція Шопенгауера про те, що справжньою сутністю всякого буття є воля, що підпорядковує собі уявлення. Гартман наполягав на первинності уявлення стосовно волі. Він вважав, що на початку має сформуватися образ, ідеальна можливість іншого стану, а потім уже за допомогою волі будуть надаватися зусилля, конкретні засоби для досягнення цього іншого стану. Немає волі без уявлення, насправді існує воля, що уявляє.
Безпосередньо воля й уявлення дані лише як явища індивідуальної свідомості окремих людей, обумовлені їхньою організацією й впливом зовнішнього середовища. Але в нашому світі мають місце явища непояснені з погляду роботи індивідуальної свідомої волі й уявлення окремих людей. Це, на його думку, дає привід припускати існування деякої універсальної, що перебуває за межами нашої свідомості волі, або несвідомого. Несвідоме, з погляду Гартмана, є рушійною й організуючою силою у світі. Притаманне на інстинктивному рівні кожній істоті, воно керує людськими діями за допомогою почуттів і передчуттів, там, де не допомагає свідоме мислення, сприяє свідомому процесу мислення й веде людину до містики, передчуття присутності у світі вищих сил, опромінює існування людей почуттям прекрасного.
Таким чином, за Гартманом, основною рушійною силою прогресу є несвідоме, що реалізує свою волю за допомогою людей. Із цією точкою зору не погоджується Ніцше. У своєму есе він так характеризує концепцію Гартмана, «початок і ціль світового процесу, від першого здивування свідомості й до її зворотного занурення в ніщо, разом з точно формульованим завданням нашого покоління стосовно світового процесу, все це відображено з погляду несвідомого, у якому настільки дотепно знайдене джерело натхнення і яке освітлене якимось апокаліптичним світлом, усе підроблено настільки майстерно й з такою щирою серйозністю, начебто це дійсно серйозна філософія» [50, с. 214].
Ніцше бачить у цьому заперечення індивідуальної волі. Для нього в центрі історії повинні стояти не маси, керовані несвідомим, а окремі особистості, що «утворюють міст через неозорий потік становлення». У цьому знаходить відображення його теорія вічного повернення, відповідно до якої ніщо не закінчується, тому що ніякого кінця зовсім не існує. Кінець є лише гіпотетичною фіксацією, фіктивною точкою спокою. Комбінації йдуть іn іnfіnіtum. Нескінченне становлення не знає фінального стану. Великі особистості не є ланками якогось процесу, але живуть ніби одночасно й поза часом, завдяки історії, вони становлять ніби республіку геніальних людей. Один велетень окликає іншого через пустельні проміжки часу. Завдання історії для Ніцше полягає в тому, щоб служити посередницею між ними й цим шляхом знову й знову сприяти створенню великого. Ціль людства не може лежати в його кінці, а тільки в його найдосконаліших екземплярах.
У зв'язку із цим, Ніцше критикує виклад історії з погляду мас. Для нього маси варті уваги тільки в трьох відношеннях: як погані копії великих людей, як протидія великим людям, як знаряддя великих людей. Але, як він пише: «зараз загальним визнанням користується тип історії, що бачить у головних інстинктах мас найбільш важливі й значні фактори історії, а на всіх великих людей дивиться як на найбільш яскраве вираження їх, як на рід пухирців, що відблискують на поверхні води. При цьому маса сама по собі повинна породжувати велике, а хаос – порядок. Великим із цього погляду називають все те, що рухало протягом більш-менш тривалого часу такими масами й що являло собою «політичну силу».
Як зазначалось, філософ оцінював історію з моральної, а не наукової точки зору, і вважав, що людям з дитинства потрібно прищеплювати захоплення героями, щоб у них завжди були зразки для наслідування. У цьому преклонінні перед великими людьми знайшов відображення так званий «аристократизм» філософів життя. Вони боялися поширення «масової свідомості», і одні з перших розробили концепцію «масового суспільства» з «масовою культурою», де індивід позбавлений волі, творчості, панує відчуження й бюрократична сваволя.
Для Ніцше поняття істинності – поняття суто суб'єктивне. Виклад історії з погляду мас наносить, на думку Ніцше, непоправних втрат свідомості людей. Вони не будуть більше прагнути до великих цілей, а сконцентрують всі зусилля на досягненні власного матеріального благополуччя, вирішенні своїх приватних завдань. Ніцше вважав, що люди здебільшого морально не готові до збагнення справжньої історії. Коли вони, крім усього іншого, довідаються, що важелем історичних рухів є егоїзм окремих осіб, груп чи мас, то вони замкнуться у власному егоїзмі, стануть просто обивателями.
Ніцше переконаний, що історія за допомогою пропаганди позитивних цінностей, оспівування героїв повинна боротися з егоїзмом і цинізмом людей, давати імпульс новим звершенням. Концепції Гегеля й Гартмана, вважає філософ, готують людей до кінця історії, позбавляють їх віри в майбутнє, у зміни на краще, і цим, на думку Ніцше, приносять шкоду життю, підривають його сили. Причому, він оцінює їхні концепції вкрай суб'єктивно, винятково з погляду того, яку шкоду вони можуть принести, але ні слова не говорить про досягнення цих ідей у сфері розуміння історії людства.
Так, Ф. Енгельс вбачав велику заслугу Гегеля в тому, що «він вперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворенні, і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху й розвитку» [28, с. 16]. Гартман звернув увагу на те, що не все у світі має пояснення, виходячи із позицій раціональності й намагався пояснити світ, виходячи з концепції несвідомого. Звичайно, ці концепції пізніше допрацьовувалися, переглядалися вченими, але не можна заперечувати той позитивний внесок, що вони мали для розробки теорії історії.
Зазначимо, що основною метою есе Фрідріха Ніцше «Про користь і шкоду історії для життя» було довести, що історія за своїм походженням, характером й призначенням ближче до мистецтва, ніж до науки, і, що вимога до неї стати наукою є шкідливою для життя.
Ніцше аргументує свою точку зору тим, що, джерело походження історії знаходити в самій людині, у її психологічній здатності пам'ятати минуле, у її потребі мати цілісну картину світу, чітку шкалу цінностей, заснованих на досвіді й традиціях предків. Таким чином, історія організує життя людини, визначає її бачення світу. Але, людина – суб'єктивна, це робить не можливим застосування до історії основної наукової вимоги – об'єктивності. Історик має справу не із самим минулим, а з його «залишками», з яких змушений «конструювати» картину подій, що відповідає його особистому досвіду, поглядам, інтуїції, знанню матеріалу. Це наближає його роботу до роботи художника, драматурга.
Всі ці особливості історії роблять, на думку Ніцше, неможливим і навіть шкідливим для життя людей вимогу до історії стати наукою. Якщо історія стане незалежною від життя наукою, то будь-яка концепція, побудована з дотриманням правил логіки й підтверджена достатньою кількістю фактів, буде мати право на існування. Уже не життя буде диктувати умови історії, як це було раніше, а історія, як самодостатня дисципліна, буде пропонувати людям своє бачення життя. Ніцше вважає, що плюралізм думок, концепцій історії, характерне для позитивістів поклоніння фактам, викладеним в джерелах, позбавлять людину цілісної картини світу, розуміння свого місця у світі, мети й сенсу життя. Втративши орієнтири у морі непов'язаних між собою фактів, концепцій, людина замикається у своїй вузькій, егоїстичній сфері, і навіть вироджується.
Щоб цього не відбулося, історія, на думку Ніцше, не повинна в жодному разі перетворюватися в науку й втрачати зв'язок з життям. Історія повинна писатися на основі життєвих потреб людини, проповідувати позитивні цінності, спонукувати людей до великих здійснень. Основним її завданням повинне стати не пізнання істини, а виховання людства. У справі ж виховання, на думку філософа, вірогідність, правда не потрібні, згодиться й міф, якщо він містить у собі проповідь позитивних цінностей.
Але тут відразу постає питання, хто буде визначати «позитивність» цих цінностей. Світ змінюється, змінюється й сама людина. Позитивні колись цінності втрачають свій первинний зміст. Навіть розуміння «вічних» цінностей, таких як, любов, Батьківщина, дружба, родина, змінюється й уже не може служити опорою в мінливому світі. На певному етапі міф вже не може задовольнити людський розум, людині потрібно більш достовірне знання, засноване не на інтуїції й позитивних цінностях, а на реальних фактах.
Як зазначалось, Гегель та Гартман не ставили мети розробити «позитивні» концепції історії, вони прагнули дати більш-менш логічне й аргументоване пояснення ходу історії й внесли цим свій внесок у розвиток науки. Ніцше оцінює їхні концепції вкрай суб'єктивно, роблячи акцент тільки на мінуси й зовсім не зауважуючи плюси. Ці концепції змінили бачення історії, звернули увагу істориків на розробку таких проблем як рушійні сили історії, кінцева мета світового розвитку і тому подібних.
Таким чином, Ф.Ніцше вибудовує ірраціоналістичну, суб’єктивістську критику історицизму. На його думку, вона не може бути наукою, оскільки неможливо мислити історію через критерій об’єктивності. Історія для нього є суб’єктивною, тому не може мати ніяких об’єктивних закономірностей розвитку.
Ще важливою для філософа є тематика героїчної постаті в історичному процесі, що була зумовлена головним чином проблемою суб’єкта і суб’єктивності. Небезпека історицизму, на думку Ніцше, полягала у принижені ролі індивідуального начала і возвеличенні мас, начебто керованих Абсолютним Духом (як у Гегеля) чи несвідомим (як у Гартмана). Ф.Ніцше категорично проти перетворення мас на активну силу історії (як у Маркса), проти будь-яких форм масовості: культури, суспільства, свідомості, моралі, що було інтуїтивним відображенням майбутніх антропологічних криз, спричинених «омасовленням» людини.
Есе Ф.Ніцше «Про шкоду і користь історії для життя» було одним із перших програмних маніфестів антиісторизму, хоча даний твір і був позначений пафосом романтики та ідеалізму. Він, як засновник некласичної раціональності, констатував, що історична наука не виконує взятої на себе функції »антиквариста», тобто пояснення сучасності, виходячи з історичного минулого. У своїх ідеях він прагнув відійти від «математичних» моделей, його безсистемність, ідея відносності об’єкта і засобів діяльності стали актуальними на рубежі ХІХ – ХХ ст. і сприяли поглибленню критики історицизму.