Тема 5. Форми організації суспільного виробництва
Ця тема висвітлює широке коло питань, пов’язаних з історичними формами економічного ладу суспільства. При її вивченні студентам потрібно звернути увагу на те, що форма (спосіб) економічного ладу суспільства носить історичний характер. Це означає, що різним історичним епохам властиві суттєво різні економічні організації суспільного виробництва. В учбовій літературі переважно виділяються такі історичні форми економічної організації суспільства: натуральне виробництво; товарне виробництво або ринкова економіка та безпосередньо суспільне виробництво.
Розглянемо сутність натурального виробництва (господарства). Воно є історично первинним, базується на низькому рівні продуктивних сил за відсутністю, як правило, суспільного поділу праці. Визначальною ознакою натурального господарства є те, що продукти праці призначені для власного споживання в середині економічної одиниці (плем’я, рід, патріархальна сім’я, феодальне помістя і т.ін.). Виробництво і споживання прямо пов’язані між собою. Продукти праці не обмінюються, а прямо поділяються між членами економічної одиниці. Розподіл може бути започаткований на різних засадах: на основі рівності; в залежності від статті і віку; на позаекономічному примушенні (рабовласницькі і феодальні помістя).
У процесі історичного розвитку натуральне господарство поступається місцем товарному виробництву.
Більш широко про натуральне господарство студент може прочитати у посібниках [1; с. 92-93].
Приступаючи до вивчення товарного виробництва слід усвідомити, що воно є панівною формою організації виробництва майже в усіх країнах світу. Матеріальною основою виникнення товарних відносин є суспільний поділ праці та спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або послуг. Але сам по собі суспільний поділ праці ще не породжує товарних відносин. Їх виникнення з боку суспільної форми зумовлено економічною відокремленістю виробників. Найбільш відомою формою економічного відокремлення є приватна власність на засоби виробництва та його продукти.
Товарне виробництво – це така організація суспільного господарювання, за якої економічні відносини між виробниками виявляються через купівлю-продаж продуктів їх праці, тобто через ринок. Розрізняють просте та капіталістичне (розвинене) товарне виробництво. Просте товарне виробництво базується на особистій праці власників засобів виробництва, а капіталістичне – на використанні найманої праці.
Товар та його властивості. При вивченні такої категорії як товар слід мати на увазі, що існують різні визначення продукту праці. Трудова теорія вартості визначає продукт праці як товар, а теорія граничної корисності як благо. Ці теорії роблять акценти на різні сторони продукту праці і їх слід не стільки протиставляти, як взаємодоповнювати.
У визначенні категорії продукту праці студентам пропонується користуватись історичним методом. Відповідно до нього спочатку слід вивчити категорію товар, яка отримала всесторонній аналіз у трудовій теорії вартості, а потім в історичній послідовності інші категорії, які характеризують продукт праці.
За трудовою теорією вартості товар – це продукт праці, який призначений не для безпосереднього споживання там, де він виготовлений, а для обміну (купівлі-продажу на ринку), тобто товар – це суспільна форма продукту праці (за К.Марксом, його “соціальний образ”).
Сутність товару та його властивості розгортаються через такий взаємозв’язок відповідних категорій: товар як наукова абстракція суспільного багатства – споживча вартість – мінова вартість як форма виявлення вартості – вартість як уречевлена у товарі праця – визначення величини вартості – визначення суспільно необхідного робочого часу - продуктивність та інтенсивність праці як фактори формування величини вартості – конкретна та абстрактна праця – відмінність товару від продукту.
Кожний товар – це насамперед річ, яка завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби що і надає йому споживчої вартості.
Мінова вартість – це властивість товару у відповідних пропорціях обмінюватись на інші товари. Товари можуть обмінюватись один на інший, бо всі вони є втіленням суспільної праці, затраченої на їх виробництво. Затрати суспільної праці на виготовлення товару формують його вартість.
Робочий час, який витрачається окремим виробником на виготовлення товару є індивідуальним робочим часом. Суспільно необхідним за марксистською теорією називають той робочий час, який потрібний для виготовлення певної споживчої вартості за існуючих на даному етапі економічного розвитку суспільно нормальних умов виробництва.
За трудовою теорією вартість товару залежить від продуктивності та інтенсивності праці. Величина вартості одиниці товару обернено пропорційна до продуктивності праці і прямо пропорційна до її інтенсивності. Уважається, що споживча вартість і вартість товару є двома органічними сторонами товару, які взаємо передбачають і одночасно виключають одна одну [див.: 2, с. 72-81].
У західній економічній літературі теорія трудової вартості має небагато прихільників. Класична і марксова теорія вартості не позбавлена недоліків, багатьох економістів вона не задовольняла ще за життя К.Маркса. В останній третині ХІХ ст. ряд економістів розгорнули дослідження щодо пошуку нової теорії вартості. Уже в 70-х рр. ХІХ ст. австрійська школа політичної економії на чолі з відомим австрійським економістом К.Менгером, розробила суб’єктивно-психологічну теорію вартості, використавши для цього теорію граничної корисності. Звертаємо увагу студентів, що теоретичні проблеми граничної корисності розглянуті в [1, тема 2]. Представника суб’єктивно-психологічної теорії, зокрема Е.Бем-Баверк, вважали, що “… цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі” (див.: Е.Бем-Баверк. Основы ценности хозяйственных благ // Экономическая теория. Хрестоматия. – М.: Высш. шк., 1995. – с. 59).
Зауважимо, що більшість сучасних економістів не поділяє також і суб’єктивно-психологічної теорії вартості, оскільки вона ігнорує виробництво товарів, значення витрат виробництва. Пошуки видатними економістами прийнятної теорії вартості завершились у кінці ХІХ ст. розробкою неокласичної теорії вартості. Англійський економіст А.Маршалл є першим економістом, який у систематизованому вигляді виклав сутність цієї теорії вартості [Маршалл А. Принципы экономической науки. В 3 т. Т. 2.: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1993].
У навчальному посібнику [1, с. 102-104] вихідним пунктом розуміння терміна “вартість” є так звані “втрати (вартість) втрачених можливостей”. У виробництві завжди доводиться вибирати. Оскільки ресурсів бракує, люди повинні вирішувати, як використати обмежені час, працю, землю, капітал. У кожному з варіантів вибору (а їх безліч) вибір у світлі обмежених ресурсів означає відмову людини від чогось: побудувати завод чи розкішний дачний будинок? Збільшити робочий день і зменшити тривалість відпочинку чи навпаки? У кожному з цих випадків людина приречена щось втрачати. Ця втрачена альтернатива називається вартістю втрачених можливостей або альтернативною вартістю.
Вартість втрачених можливостей – це не що інше як вартість товару чи ресурсу, в тому числі робочої сили, від яких відмовились.
Вартість втрачених можливостей дозволяє нам зрозуміти те, що категорія вартість містить у собі витрати не одного, хоч і найбільш цінного ресурсу, а всіх виробничих ресурсів, які є взаємозаміщуваними. Більш змістовний виклад цієї теорії можна прочитати в [Кривенко К. Категорія вартості в контексті неокласичної теорії: позитивні аспекти // Вчені записки: Наук. зб. – Вип. 3. – К.: КНЕУ, 2001].
Закони товарного виробництва. Товарне виробництво як відмічалось є певним організаційно-економічним устроєм, якому характерна власна система економічних законів. Студенту слід уяснити для себе, що товарне виробництво регулюється сукупністю законів. Серед цих законів слід виділити, у першу чергу, такий, який виражає сутність системи. До нього належить закон, який виражає спосіб руху і характеризує функціонування товарного виробництва. Це закон вартості, поряд з яким діють і інші економічні закони. Це такі закони: конкуренції, попиту і пропонування, грошового обігу, максимізації прибутку та ін. Їх зміст буде вивчатися в наступних темах курсу.
Тема 6. Гроші
При вивченні даної теми слід усвідомити, що гроші виступають категорією товарного господарства, а історія їхньої появи нерозривно пов’язана з появою товарообміну.
Оскільки на початковому етапі розвитку суспільства обмін носив епізодичний та нерегулярний характер, а ні товари, які обмінюються, ні самі пропорції обміну ще не були усталеними, то відбувався безпосередній обмін товару на товар. А відповідна форма вартості (х товару А = у товару Б) отримала назву простої, одиничної чи випадкової. Тут одному товару, що знаходиться у відносній формі вартості, відповідає тільки один інший товар, що перебуває у еквівалентній формі вартості.
Подальше поглиблення суспільного поділу праці сприяло розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до регулярного. Він знаменував також перехід від простої, одиничної чи випадкової форми вартості до повної або розгорнутої. Її формулу можна виразити так: х товару А = у товару Б = z товару В = q товару Г = w товару Д. Отже, на відміну від простої форми вартості при її розгорнутій формі еквівалентами в обміні виступають численні товари, а мінові пропорції вже отримують усталений характер, що пов’язано зі зростанням регулярності обміну.
Подальший розвиток обміну призводить до стихійного виділення із загальної маси товарів таких, які починають відігравати роль головних предметів обміну, і починають виконувати роль загального еквівалента для усієї іншої товарної маси. Такими товарами в одних місцевостях була – худоба, в інших – зерно, в третіх – хутро тощо. Однак сама поява такого товару, який виконував функції загального еквівалента є закономірною. Вона свідчить про перехід від повної чи розгорнутої форми вартості до загальної чи грошової. Формулу загальної чи грошової форми вартості можна виразити таким чином: х товару А; у товару Б; z товару В; q товару Г = w товару Д. Закріплення функцій загального еквівалента за окремим товаром означало появу грошей.
Після розгляду передісторії появи грошей доцільним є аналіз того, що являє собою сутність грошей.
При розгляді цього питання слід усвідомити, що оскільки гроші виникли внаслідок розвитку обміну і є однією із його сторін, то відповідно вони самі є товаром, але товаром особливим, таким, який служить загальним еквівалентом вартості інших товарів. Якщо виходити з цього, то можна розкрити і функції грошей, які слугують способами реалізації їх сутності.
Являючи собою еквівалент вартості, гроші тим самим виступають засобом виміру вартості іншого товару у обміні. Тому, насамперед, вони виконують функцію міри вартості. Її здійснення дістає прояв у категорії ціни як грошового вираження вартості товарів.
Проте гроші не просто вимірюють вартість, а представляють її в русі, переході від одного суб’єкта економічної діяльності до іншого, в оплаті товарів і послуг, у податкових платежах тощо, тобто є засобом платежу (засобом покриття певних зобов’язань). Платіжний засіб виступає таким по відношенню і до продавця і до покупця. Але для останнього він слугує також купівельним засобом (засобом придбання необхідного товару). Функція купівельного та платіжного засобів інтегрується у функцію засобу обігу. Адже через ці функції товари приводяться в реальний рух.
Гроші також виконують функцію засобу збереження вартості. Хоча при цьому різні автори називають її по різному – засіб утворення скарбів, засіб заощадження, засіб нагромадження. Але суть цієї функції одна й та сама – збереження у грошовій одиниці тієї купівельної сили, яка характеризує її як одиницю вартості, тоді, коли гроші тимчасово випадають з обігу.
Наступним кроком у розгляді проблеми грошей є вивчення основних етапів їхньої еволюції.
У відповідності до розвитку грошової форми вартості можна виділити два найважливіших типи грошей: повноцінні та неповноцінні. Повноцінні гроші – це ті, що є загальним еквівалентом завдяки витратам виробництва на виготовленню їх матеріалу на рівні номінального знака вартості, який на них позначений.
На початкових етапах розвитку гроші були представлені певними споживчими продуктами, які виступали матеріальними носіями вартості, що дорівнювала витратам виробництва цих продуктів. Такі гроші за ознаками свого матеріального тіла отримали назву продуктових грошей.
Продуктовими грішми у різні періоди історії були худоба, зерно, хутро, метали та деякі інші речі. Вищою формою розвитку продуктових грошей стали металеві гроші. Цьому сприяли такі споживчі властивості благородних металів (золота та срібла), з яких виготовлялись ці гроші як однорідність, легка подільність, здатність до тривалого збереження та висока трудомісткість при невеликій вазі.
Разом з тим повноцінна монета являє собою зародок появи нового типу грошей – неповноцінних, які мають власні етапи розвитку. Першим з них став обіг неповновагових монет з дорогоцінних металів, які втратили частину ваги внаслідок стирання у процесі обміну. Особливість, з огляду на яку в обігу неповновагова монета може представляти повновагову, потім була використана для цілеспрямованого випуску неповноцінних монет з неблагородних металів. Перехід до неповноцінних монет дозволив не тільки уникнути втрат, пов’язаних зі стиранням монет з дорогоцінних металів, але й дав змогу значно зменшити потребу у видобутку самих цих металів.
У подальшому на зміну неповноцінної монети прийшли паперові гроші. Паперові гроші – це такі гроші, які являють собою лише знаки вартості, виготовлені з паперу, і які заміщують у обігу певну кількість повноцінних грошей. Паперові гроші початково випускалися державними казначействами для покриття дефіциту державного бюджету і були обов’язковими для приймання по всіх видах платежів у відповідності з тим номіналом, який на них зазначався.
Подальший розвиток знаково-грошової форми вартості призвів до появи кредитних грошей. Кредитні гроші – це такі гроші, які являють собою боргові зобов’язання суб’єктів економіки, і завдяки цьому виконують роль знаків вартості у обігу. Першою формою кредитних грошей став вексель. Вексель – це боргове зобов’язання, яке передбачає сплату певної суми грошей певною особою у визначений строк. На основі простого векселя з’являється банкнота – боргове зобов’язання (вексель) банку.
При цьому вексель як боргове зобов’язання починає обертатися і функціонувати як звичайний засіб обігу. Це пов’язано з тим, що отриманим від боржника векселем той хто його отримав може розрахуватись по своїх власних боргах. У подальшому банки почали скуповувати звичайні векселі, розраховуючись за них своїми власними векселями (банкнотами), а це надало вексельному обігу ще більшої розповсюдженості.
Потрібно зазначити, що і нині процес розвитку матеріальної основи грошової форми вартості не припинився. На сьогоднішній день у грошовому обігу все більше відбувається заміна руху навіть кредитно-паперових знаків вартості (монети та банкноти) на рух певних доручень (чеки, квитанції тощо).
Виникнення цих доручень є результатом існування депозитів, тобто внесків певних сум грошей клієнтів банку на власний рахунок у цьому банку, а чеки та квитанції є дорученнями банку перерахувати кошти з належного власнику рахунку на інший. Все це дає підстави говорити про появу нового різновиду кредитних грошей – грошей депозитних, які існують у формі записів на банківському рахунку. Нині, коли ці записи на банківських рахунках існують у вигляді електронного запису у пам’яті комп’ютера, то говорять про появу електронних грошей.
Виконуючи функцію засобу обігу, гроші безперервно переміщуються від одного суб’єкта економіки до другого. Такий рух грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом. При цьому між процесами реалізації суспільного продукту та грошовим обігом існує внутрішній зв’язок, який отримав назву закону грошового обігу. Суть закону грошового обігу полягає у тому, що кількість грошей, які знаходяться у обігу, визначається сумою цін всіх товарів та послуг, що підлягають реалізації, та швидкістю обігу грошової одиниці. Цей зв’язок можна виразити формулою:
Де: Кгр – це кількість грошей, які знаходяться у обігу; Т – кількість товарів; Ц – ціни товарів; Шо – швидкість обігу грошової одиниці.
При цьому за умов існування кредитно-паперового грошового обігу, при перевищенні реальною кількістю грошей, які знаходяться у обігу, потреб у них суб’єктів економіки відбувається процес зростання цін. А це означає, що купівельна спроможність кожної окремої грошової одиниці буде зменшуватись, тобто на кожну грошову одиницю можна буде придбати все менше товарів. Такий процес зменшення купівельної спроможності грошової одиниці отримав назву інфляції. При цьому розрізнять три види інфляції в залежності від того, яким темпом зростають ціни. Якщо ціни зростають темпом до 10 % на рік, то це повзуча інфляція. При темпах зростання цін від 10 до 100 % на рік говорять про галопуючу інфляцію. А коли темпи зростання цін перевищують 100 % на рік, то виникає гіперінфляція.
Потрібно зазначити, що при появі інфляції гроші перестають виконувати таку свою функцію як засіб збереження вартості. А це призводить до того, що їх все більш неохоче починають брати у обмін на свій товар, намагаючись якомога швидше від них позбутись. Через це нормальне життя суспільства, в якому обмін вже став нормою, починає порушуватись, що викликає потребу у стабілізації купівельної спроможності грошової одиниці. До цієї мети ідуть кількома шляхами. Перший – це обмеження емісії (емісія – це випуск у обіг додаткової кількості грошей), а другий – це зменшення вже наявної у обігу грошової маси. Останнє може здійснюватись за допомогою грошових реформ. Грошова реформа – це перебудова наявної в країні грошової системи. При цьому грошові реформи можуть переслідувати не тільки вузькі цілі стабілізації грошової одиниці, а й більш широкі – перебудови діючої у країні системи грошово-кредитних відносин.
Розрізняють три основні види грошових реформ: формальну, деномінаційну та конфіскаційну. Формальна грошова реформа зводиться до впровадження нового зразка купюри з одночасним, або поступовим вилученням тієї, що функціонує. Деномінаційна полягає у тому, що разом зі зміною зразка купюри відбувається зміна існуючого масштабу цін (зменшення кількості нулів на купюрах). Цей процес ще іноді називають нуліфікацією. Конфіскаційна грошова реформа полягає у безоплатному вилученні державою частини грошей суб’єктів економіки.