Захист права власності за статтями 388 та 392 ЦК 3 страница
Самочинно реконструйований будинок, якщо порушено вимоги ч. 1 ст. 376 ЦК, не створює право власності у спадкодавця, не може входити до складу спадщини, а отже, не дає підстав для виникнення права власності у спадкоємців.
Відповідно до п. 7 постанови пленуму ВССУ від 30 березня 2012 року № 6 "Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)" не може бути застосовано правила ст. 376 ЦК при вирішенні справ за позовами про визнання права власності на самочинно переобладнані квартири в багатоквартирних будинках різних житлових фондів, оскільки такі правовідносини врегульовано іншими нормами законодавства, зокрема, ст. 383 ЦК та відповідними нормами Житлового кодексу України щодо власників квартир.
Порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, на які відсутні акти прийняття їх в експлуатацію, наведено в ДБН А.3.1-3-94 "Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" та в листі Державного комітету України з будівництва та архітектури від 23 березня 1999 року № 12/5-126, в якому, зокрема, роз'яснюється:
- оформлення свідоцтва на право власності на об'єкти, які були закінчені будівництвом після 5 серпня 1992 року і на цей час не прийняті в експлуатацію, проводиться тільки за наявності актів прийняття їх в експлуатацію відповідними комісіями - державними приймальними або державними технічними;
- по об'єктах, що збудовані до 5 серпня 1992 року, тобто до прийняття постанови КМУ від 5 серпня 1992 року № 449, якою встановлено порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, при їх реєстрації для оформлення права власності одним із документів є висновок про технічний стан будинку (будівлі), що складається БТІ.
Виходячи зі змісту наведених нормативних актів, громадяни, які збудували житлові будинки до 5 серпня 1992 року, могли за умови прийняття їх в експлуатацію відповідними комісіями отримати правовстановлюючі документи на будинок, навіть якщо його споруджено самовільно (самочинно) на земельній ділянці, яка перебуває в їх законному користуванні або у приватній власності. За наявності відповідних доказів судами може визнаватися право власності в порядку спадкування на спірні будинки, збудовані до 5 серпня 1992 року, на які спадкодавцем не було отримано правовстановлюючі документи.
За умови наявності акта відведення земельної ділянки під забудову, дозволів на забудову, якщо будинок не було введено в експлуатацію, таке будівництво не може визнаватись самочинним, а є незавершеним.
Пунктом 8 ППВСУ від 30 травня 2008 року № 7 встановлено, якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов'язки входять до складу спадщини. Законодавством передбачено порядок прийняття в експлуатацію будівель інспекцією архітектурно-будівельного контролю за місцем їх розташування, який не може підмінятися судовим рішенням.
Визнання права власності в порядку спадкування на недобудований будинок відповідно до чинного законодавства України неможливе.
Потрібно визнати правильною практику судів щодо визнання за спадкоємцем майнових прав забудовника, як таких, що входять до складу спадщини.
Так, рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 лютого 2011 року визнано за позивачами П. та Д. по Ѕ частині за кожним права забудовника жилого будинку та господарських будівель і споруд за адресою: вул. Х., м. Запоріжжя в порядку спадкування після смерті У., яка померла 13 листопада 1998 року, та С., яка померла 23 листопада 2006 року. Суд зазначив, що будівництво відбулося на відведеній для цього земельній ділянці на законних підставах, але після закінчення будівництва житловий будинок було не здано в експлуатацію, тому до спадкоємців переходить право забудовників на оформлення зазначеного будинку у встановленому законом порядку, а сам будинок слід вважати до здачі його в експлуатацію незавершеним будівництвом.
Кіровоградським районним судом (справа № 2-323/11) за спадкоємцем визнано право забудовника щодо недобудованого будинку, відсоток готовності якого становить S %, з правом здачі будинку в експлуатацію та отримання на своє ім'я документів, що посвідчують право власності.
3.3. У випадках відсутності правовстановлюючих документів у зв'язку з їх втратою та відсутності реєстрації об'єкта нерухомості за спадкодавцем (на ім'я спадкодавця) суди в основному задовольняють вимоги спадкоємців про визнання права власності на нерухоме майно.
Так, Бобринецьким районним судом задоволено позов С. до міської ради про визнання права власності на житловий будинок (справа № 2-111/11). На підтвердження належності будинку спадкодавцю позивач надала:
- договір забудови, нотаріально посвідчений 25 січня 1968 року;
- оригінал акта прийняття будинку в експлуатацію від 27 лютого 1985 року, належно оформлений;
- рішення виконкому від 20 березня 1985 року № 54 про прийняття в експлуатацію новозбудованого будинку;
- витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно про реєстрацію будинку на ім'я спадкодавця;
- постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність правовстановлюючого документа на будинок.
Відповідачами у справах про визнання права власності в порядку спадкування на будинки та садиби, щодо яких відсутні правовстановлюючі документи у зв'язку з їх втратою, є спадкоємці, які прийняли спадщину, а також органи, які уповноважені видавати правовстановлюючі документи на нерухоме майно, або ж органи, до яких перейшли такі повноваження, та органи, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно.
Зазначені органи також можуть бути залучені до участі в справі в якості третіх осіб в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 35 ЦПК. Органи, які уповноважені здійснювати видачу правовстановлюючих документів на нерухоме майно, визначаються відповідно до положень Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, доданого до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, що затверджена Міністерством комунального господарства Українського РСР 31 січня 1966 року.
У період чинності зазначеної Інструкції державна реєстрація нерухомого майна не проводилась в сільській місцевості. Право власності на нерухоме майно, що знаходиться в сільській місцевості, може бути підтверджено довідкою виконавчого комітету відповідної місцевої ради.
При вирішенні питання про залучення до участі у справі в якості третіх осіб органів, що уповноважені здійснювати державну реєстрацію об'єкта нерухомості, судам слід мати на увазі наступне.
Відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР реєстрацію будинків із обслуговуючими будівлями і спорудами та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР провадили бюро технічної інвентаризації виконкомів місцевих рад депутатів трудящих. Об'єктами реєстрації були будинки та домоволодіння з окремим порядковим номером на вулиці, провулку, площі. Реєстрації підлягали всі будинки і домоволодіння в межах міст і селищ міського типу Української РСР, що належали місцевим радам депутатів трудящих, державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, а також ті будинки і домоволодіння, які належали громадянам на праві особистої власності. Інструкція втратила чинність згідно із наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року № 56.
На виконання постанови КМУ від 27 лютого 1995 року № 150 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" були прийняті Правила державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджені наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року № 56, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19 січня 1996 року за № 31/1056. Правила встановлювали порядок державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб. До об'єктів нерухомого майна, що підлягали державній реєстрації, відносяться: жилі будинки (домоволодіння), розташовані на земельній ділянці під окремим порядковим номером на вулиці, площі, провулку; нежилі будинки, дачі, садові будинки, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках; вбудовані в жилі будинки нежилі приміщення (як частини цього будинку); квартири в багатоквартирних будинках.
Відповідно до п. 4.1 зазначених Правил оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна проводилось із видачею свідоцтва про право власності: фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти нерухомого майна; власникам спільних будівель, які на законних підставах здійснили перебудову, прибудову, внаслідок чого змінились належні їм частки; членам житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу, товариства або об'єднання, які повністю внесли свої пайові внески та в інших випадках. Державні органи приватизації видавали свідоцтва наймачам квартир у державному житловому фонді, які приватизували їх відповідно до Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду". Правила втратили чинність на підставі наказу Держархітектури від 9 червня 1998 року № 121.
На виконання постанови КМУ від 18 лютого 1998 року № 192 "Про заходи щодо створення системи реєстрації прав на нерухоме та рухоме майно" прийнято Інструкцію про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, яка затверджена наказом Держбуду України від 9 червня 1998 року № 121, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26 червня 1986 року за № 399/2839.
Інструкція втратила чинність згідно з наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 15 лютого 2002 року № 36 у зв'язку з прийняттям Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 року за № 157/6445.
Відповідно до ст. 6 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" систему органів державної реєстрації прав становлять: Міністерство юстиції України; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації прав; органи державної реєстрації прав, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку. Держателем Державного реєстру прав є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації прав.
Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно встановлює, що до 1 січня 2012 року державна реєстрація права власності та права користування (сервітут) на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; права власності на об'єкти незавершеного будівництва, а також облік безхазяйного нерухомого майна, довірче управління нерухомим майном проводиться реєстраторами БТІ, створеними до набрання чинності Законом України від 11 лютого 2010 року "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно (пункти 1.1, 1.3).
За відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Найпоширенішою причиною звернення особи до суду в справах про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування є неможливість спадкоємцями, які прийняли спадщину, оформити своє право на спадщину в нотаріальній конторі з причин відсутності правовстановлюючих документів на спадкове майно на ім'я спадкодавця та/або відсутності державної реєстрації нерухомого майна спадкодавцем.
Такі випадки характерні для сільської місцевості, де право власності на житловий будинок за спадкодавцем підтверджується лише записом в погосподарській книзі сільської ради та тривалим фактом володіння цим майном особою, яка померла.
Перші власники не оформляли документи на належне їм нерухоме майно та не реєстрували його в органах БТІ, а тому спадкоємець не може отримати у нотаріуса свідоцтво про право на спадщину і його право має бути визнано в судовому порядку.
Але, як свідчить проведений аналіз справ цієї категорії, суди не завжди при винесенні рішення про відмову в задоволенні позову враховують зазначені обставини. А також не враховують, що всі господарсько-побутові будівлі та споруди у домоволодіннях, які належать громадянам і були побудовані до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 22 січня 1979 року "Про боротьбу з самовільним будівництвом господарсько-побутових будівель", і під час технічної інвентаризації не були відображені в матеріалах інвентаризації як самовільні, не відносяться до категорії самовільних (самочинних).
Суди обґрунтовано задовольняють позови спадкоємців про визнання за ними права власності на житловий будинок при поданні документів щодо права користування або права власності на земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок, висновку БТІ або сертифікату відповідності, виписки з погосподарської книги сільської ради щодо належності будинку, а також наявних рішень про видачу спадкодавцю свідоцтва про право власності на будинок, яке він не отримав.
Встановлено, що у сільській місцевості є будинки, продані колгоспами членам колгоспів, проте нотаріально такі договори купівлі-продажу не посвідчувалися. Судами визнається право власності за спадкоємцями за наявності рішення зборів колгоспу про продаж будинку, документів про сплату визначеної в рішенні вартості будинку та довідок сільської ради про термін проживання спадкодавця в будинку. До участі у справі залучається правонаступник колгоспу, а в разі його відсутності - орган місцевого самоврядування.
Інші спори розглядалися судами про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування у тому разі, коли є документ про право спадкодавця на нерухоме майно (договір міни, купівлі-продажу, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про право на житловий будинок, видане сільською радою), але документи не були зареєстровані в БТІ.
Так, до суду звернулась Д. з позовом до територіальної громади в особі Біленьковської сільської ради Запорізького району Запорізької області, треті особи: Запорізька районна нотаріальна контора та ОП "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації", про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом на житловий будинок та господарські споруди, посилаючись на те, що 28 серпня 2010 року помер її батько - К., який оформив право власності на житловий будинок, але не зареєстрував у БТІ.
Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 18 квітня 2011 року визнано право власності в порядку спадкування за законом на зазначений житловий будинок. Проте за відсутності спору і непритягнення в якості відповідача ОП "ЗМБТІ" суд також задовольнив вимоги про зобов'язання ОП "ЗМБТІ" зареєструвати за позивачкою право власності в порядку спадкування.
Якщо документи, що засвідчують право власності на нерухоме майно, існували, проте були втрачені власником та не можуть бути відновлені в передбаченому законом порядку, застосуванню підлягає ст. 392 ЦК, відповідно до якої позов про визнання права власності може бути пред'явлений, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати власником документа, який засвідчує його право власності.
Слід звернути увагу, що після набуття чинності ЦК з 1 січня 2004 року встановлення факту володіння особою будинком на праві власності в порядку окремого провадження не допускається.
Таким чином, не підлягає застосуванню судами п. 17 ППВСУ від 31 березня 1995 року № 5 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення", яким передбачено встановлення факту володіння громадянином жилим будинком на праві власності, якщо власником було втрачено правовстановлюючий документ на цей будинок і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку.
Так, у справі за заявою Я., заінтересовані особи: Великознам'янська сільська рада Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області, П., Я., про встановлення юридичного факту належності на праві власності померлому житлового будинку з надвірними будівлями і прибудовами, позивач зазначала, що 26 квітня 2010 року помер її чоловік Я., який був зареєстрований на вул. Х, у селі Велика Знам'янка Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області. З чоловіком вона перебувала у шлюбі з 21 червня 1987 року по день його смерті.
Спадкодавець Я. склав заповіт 15 вересня 2009 року, яким він заповідав своє майно Я. та П. у рівних частках, але оформити спадщину на себе заявник не може, оскільки у померлого немає свідоцтва про право власності на будинок, однак є технічний паспорт (Запорізького МБТІ) на жилий будинок індивідуального житлового фонду в селі Велика Знам'янка, на вул. Х, Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області на ім'я Я., в якому він зазначений як власник будинку. У 1970 році Я. писав заяву у БТІ про виготовлення технічного паспорту на житловий будинок та отримав його. Заявник просила суд визнати факт належності при житті Я. на праві власності житлового будинку та надвірних будівель на вул. Х.
Рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 24 грудня 2010 року встановлено юридичний факт про належність померлому Я. на праві власності житлового будинку та надвірних будівель на вул. Х. Зазначене рішення ніким не оскаржено і набуло законної сили.
Отже, судом розглянуто в порядку окремого провадження спір про право, не з'ясовано всупереч вимогам абзаців 2, 3 п. 23 ППВСУ від 30 травня 2008 року № 7 відсутність умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину, не встановлено відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину, не надано правової оцінки реєстрації будинку в МБТІ у 1970 році відповідно до вимог чинного на той час законодавства, яка здійснювалась на підставі правовстановлюючих документів.
Судам при вирішенні справ цієї категорії необхідно згідно із нормами, що регулюють підстави виникнення права власності на нерухоме майно, та нормами щодо складу спадщини перевіряти, чи належав та на якій правовій підставі об'єкт нерухомості спадкодавцеві.
У разі смерті члена житлово-будівельного, садівницького товариства, якщо спадкодавець повністю вніс пайовий внесок, але свідоцтво про право власності не отримав, квартира в житлово-будівельному кооперативі та житловий будинок у садівницькому товаристві входять до складу спадщини.
Окремими судами протягом 2010 року та першого півріччя 2011 року розглядалися справи про набуття права власності на спадкове майно за набувальною давністю, що також здебільшого пов'язано із відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове нерухоме майно.
Відповідно до змісту положень ст. 344 ЦК набуття права власності на майно за набувальною давністю є самостійною підставою набуття права власності. В зазначеному випадку право власності на нерухоме майно не переходить від спадкодавця до спадкоємця (ст. 1216 ЦК), а набувається за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК). Отже, спори про набуття права власності за набувальною давністю не є спорами із спадкування, в тому числі й у випадках, коли особа заявляє про давність володіння (ч. 2 ст. 344 ЦК).
Розглядаючи спір про набуття права власності на житлові будинки за набувальною давністю, суди переважно правильно виходили з того, що позовні вимоги про визнання права власності за набувальною давністю на нерухоме майно можуть бути пред'явлені в судовому порядку з 1 січня 2011 року.
Проте мають місце випадки, коли справи про набуття права власності на спадкове майно розглядались протягом 2010 року і суди помилково визначали правовідносини, що виникають із факту смерті спадкодавця, та не враховували зміст п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК.
Так, позивач Ш. (справа № 2-125/10) просила визнати за нею право власності на жилий будинок за набувальною давністю, посилалася на те, що в 1965 році її мати відповідно до розписки купила жилий будинок, який в бюро технічної інвентаризації не зареєстрований. Мати померла 3 квітня 2009 року. Маловисківським судом Кіровоградської області позов задоволено. Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося та набрало законної сили.
Відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК правила ст. 344 ЦК про набувальну давність поширються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом. Зазначене положення в частині визначення строку потрібно тлумачити як "... не менше ніж за три роки" до набрання чинності ЦК.
Проте при розгляді справ цієї категорії деякими судами застосовується обмежувальне тлумачення згаданого положення, що призводить до відмови у задоволенні позовних вимог осіб, володіння яких почалося раніше, ніж за три роки до набрання чинності ЦК, - до 1 січня 2001 року, тобто має більш тривалий характер.
Судом помилково застосовано норми ст. 344 ЦК та п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до правовідносин, що виникли, та здійснено неправильне тлумачення зазначених норм, оскільки володіння майном могло розпочатися раніше 1 січня 2001 року, проте до десятирічного строку набувальної давності на нерухоме майно включається трирічний строк, протягом якого особа чи її спадкоємці володіли майном до набрання чинності ЦК. Отже, володіння нерухомим майном могло розпочатися раніше 1 січня 2001 року та тривати до 1 січня 2011 року, а право вимоги про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю виникло з 1 січня 2011 року.
Трапляються випадки, коли суди безпідставно, всупереч змісту норм ст. 344 ЦК, задовольняють вимоги про визнання права власності за набувальною давністю на спадкове майно, власником якого був спадкодавець.
Так, ухвалою колегії суддів ВССУ від 5 жовтня 2011 року (справа № 6-24817св11) скасовано рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 березня 2011 року та рішення апеляційного суду Київської області від 9 червня 2011 року в справі за позовом Б.К.А. до Б.Т.В., П.В.І. про визнання свідоцтва про право на спадщину та договору дарування недійсними та про визнання права власності.
Суд касаційної інстанції, зокрема, зазначив, що приміщення, яке поряд із іншими приміщеннями є предметом спору, було узаконено (прийнято в експлуатацію та зареєстровані у виконкомі місцевої ради) в 1995 році не власником спірного домоволодіння, а спадкодавцем П.Л.І. Тому спадкоємець останнього набуває право власності на спірне майно в порядку спадкування, а не за набувальною давністю.
3.4. Відповідно до ст. 1226 ЦК частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.
Частинами 1, 2 ст. 71 Закону України "Про нотаріат" встановлено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.
На підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, за згодою другого з подружжя, який є живим, у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільній власності.
Розглядаючи спори, пов'язані із спадкуванням частки майна, що у спільній сумісній власності, судам слід звертати увагу на те, що згідно із ст. 368 ЦК спільною власністю є не лише майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом, а й майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
У разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину спадкоємці учасника спільної сумісної власності мають право звернутися з позовом про визначення частки майна, належної померлому на праві спільної сумісної власності.
Зі змісту ст. 357 ЦК вбачається, що під терміном "визначення часток" законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру частки співвласника у спільному сумісному майні. Отже, резолютивну частину судового рішення в цій категорії справ має бути викладено наступним чином: "Визначити, що частка померлого (П.І.Б.) в праві спільної сумісної власності на квартиру (будинок, садибу) становила -1/2".
Визначення судами частки подружжя у праві спільної сумісної власності на нерухоме майно (квартиру) за померлими суперечить вимогам ст. 3 ЦПК, статей 27 - 31 ЦПК, оскільки судом вирішується питання про права осіб, які не є сторонами процесу та у зв'язку зі смертю не мають цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності.
При розгляді справ про спадкування питання про частку у спільній сумісній власності подружжя вирішується із врахуванням офіційного тлумачення ч. 1 ст. 61 СК, наданого у Рішенні Конституційного Суду України у справі № 17-рп/2012 від 19 вересня 2012 року.
Відповідно до ч. 5 ст. 147 ЦК частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи - учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства. Розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень ст. 148 ЦК.
Судам слід враховувати, що право розпорядження часткою у майні, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, встановлене ст. 67 СК та не передбачає такого виду розпорядження, як відмова від частки на користь інших осіб під час оформлення спадщини на іншу частку в спільному майні подружжя.
3.5. Спори про визнання права власності на земельну ділянку та права на земельну частку (пай) в порядку спадкування, зокрема у випадках, якщо відсутній отриманий спадкодавцем державний акт про право власності на земельну ділянку, зареєстрований належним чином, якщо спадкодавцем не був отриманий державний акт про право власності на земельну ділянку, або в державному акті є неточності, які підлягають виправленню, розглядаються судами з урахуванням вимог закону та роз'яснень, викладених в пунктах 10, 11 ППВСУ від 30 травня 2008 року № 7 про те, що відповідно до статті 1225 ЦК право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
Відповідно до ст. 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають із моменту державної реєстрації цих прав.
Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, а також право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується:
- цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною у порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою;
- свідоцтвом про право на спадщину (ч. 1 і ч. 2 ст. 126 ЗК).
Набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності:
- ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю, укладення спадкодавцем правочинів щодо набуття права власності на земельні ділянки;
- виготовлення технічної документації на земельні ділянки;
- визначення меж земельної ділянки в натурі;
- погодження із суміжними землевласниками та землекористувачами;
- одержання у встановленому порядку Державного акта на землю;
- реєстрація права власності на земельну ділянку.
Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до ст. 1216 ЦК не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія п. 1 розділу X "Перехідні положення" ЗК.
Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі ст. 125 ЗК, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім'я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.