Теми доповідей і рефератів. 1. Роль філософії в науковому пізнанні
1. Роль філософії в науковому пізнанні.
2. Єдність чуттєвого і раціонального в пізнанні.
3. Проблема істинного знання в філософії.
4. Історичні різновиди гносеології.
5. Вчення Ф. Бекона про ідоли (примари) розуму.
6. Теорія вроджених ідей Р. Декарта.
7. Концепція «чистої дошки» Дж. Локка.
8. Ідеалістичний сенсуалізм Дж. Берклі.
9. Концепції первинних і вторинних якостей Д. Г'юма та Дж. Локка.
10. Класична, некласична та постнекласична парадигми розвитку науки.
11. Проблема пізнаваності світу: скептицизм, релятивізм, догматизм, агностицизм.
12. Інтуїція як форма пізнання.
13. Езотеризм та позанаукові форми пізнання.
14. Коперніканський переворот І. Канта.
15. Теорія наукових революцій Т. Куна.
16. Методологічний анархізм П. Фейєрабенда.
17. Структура науково-дослідницької програми за І. Лакатосом.
18. Проблема істини в філософії.
19. Комп'ютерна революція та процеси інформатизації.
20. Свобода творчості – основа формування демократичних відносин у суспільстві.
21. Етика науковця.
22. Етика науковця та її роль у творенні ноосфери (за В. Вернадським).
23. Істина, правда, омана в пізнанні та практичному житті.
24. Напівправда: її природа та соціальні функції.
25. Теорії істини: кореспондентська, прагматистська, когерентна, марксистська, постмодерністська.
Орієнтовні відомості по темі
Гносеологія– це філософське вчення про сутність, межі, шляхи знання і пізнання. Знання– відображення людиною об'єктивної дійсності у формі фактів, уявлень, понять і законів. Пізнання– процес отримання знання, його постійне поглиблення, розширення, вдосконалення і відтворення. Пізнання носить суспільний характер і відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано – через матеріально-практичну діяльність. Але, на відміну від практики, яка є матеріальною діяльністю, пізнання – ідеальна форма освоєння світу. Суб’єктом пізнання виступає безпосередньо не сама свідомість, а суспільна людина, що нею наділена. Об’єктом пізнання виступає частина об’єктивної дійсності, що потрапила в коло практично-пізнавальної діяльності людини. Об’єктом пізнання може виступати й саме пізнання, мислення людини.
Гносеологічні проблеми були властиві філософії, починаючи від її зародження, проте пріоритетними вони стають у добу Нового часу. XVI ст. – століття відкриттів нових світів і нових ідей, які спричинили зародження науки. XVIІ ст. дало світу людей, які створили науку як дисциплінарне знання: Г. Галілей, Р. Декарт, Дж. Локк, Ґ. Ляйбніц, І. Ньютон тощо. Завдяки їхньому генію гносеологічні проблеми стали самостійною цариною дослідження. Однак в окрему ділянку філософії вони вирізнилися лише наприкінці XVIII ст., чому сприяла філософія І. Канта.
В гносеології розрізняють такі концепції: 1. Раціоналізм – гносеологічна концепція, яка проголошує розум основною формою і джерелом знань (Р. Декарт). 2. Емпіризм – гносеологічна позиція, згідно з якою перевага в науковому пізнанні надається чуттєвому досвіду (Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс). 3. Сенсуалізм – напрям в теорії пізнання, згідно з яким відчуття і сприйняття – основна форма достовірного пізнання (Дж. Берклі).
Залежно від того, яку позицію стосовно меж людського пізнання займав той чи інший мислитель, розрізняють:
1. Гносеологічний оптимізм – це віра у всесильність людського пізнання, визнання його необмежених можливостей.
2. Гносеологічний скептицизм – сумнів у можливості достовірного пізнання. Скептики вважали, що істинне знання принципово недосяжне.
3. Агностицизм– принципове заперечення можливості для людини мати достовірні знання.
Френсіс Бекон (1561-1626) проголосив принцип емпіризму й розробив індуктивний метод (що передбачає сходження у процесі міркування від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Пізнанню перешкоджають «ідоли» або «примари» розуму, які панують над людським духом, відводячи його вбік від справжнього пізнання речей. Чотири види ідолів: ідоли печери, ідоли театру, ідоли площі, ідоли роду. Ф.Бекон пропонує три можливі шляхи пізнання: шлях павука, шлях мурашки, шлях бджоли.
Істина – одна з центральних категорій гносеології. Істина – це правильне відображення пізнаючим суб’єктом об’єктивної дійсності, що підтверджене практикою. Основні характеристики істини: об’єктивність, абсолютність, відносність, конкретність, перевірка практикою. Кожна істина, оскільки досягається суб’єктом, суб’єктивна за формою і об’єктивна за своїм змістом. Об’єктивність істини полягає в тому, що її зміст не залежить від свідомості людини чи суспільства в цілому.
Абсолютна істина означає повне і вичерпне знання про щось. Таке знання може існувати лише в абстракції. В дійсності до абсолютних істин можна віднести достовірно встановлені факти, дати, події. Такі істини не несуть пізнавальної цінності, їх ще називають вічними істинами. Абсолютна істина складається з суми відносних істин. Відносна істина – правильне, але неповне, однобічне, неточне знання про ті чи ті явища та процеси дійсності. Вона вказує на обмеженість правильного знання про щось. Наприклад, паралелі не пересікаються (в системі відліку за Евклідом), вода кипить при 100 
С (на рівні моря) тощо. У кожній відносній істині є елемент абсолютної.
Епістемологія– ділянка філософії, що вивчає проблеми наукового пізнання та істинності наукового знання (зокрема, рівні та форми наукового пізнання, його можливості та межі, а також закономірності розвитку наукового знання).
Наука – сфера людської діяльності, спрямована на виробництво і теоретичну систематизацію об’єктивних знань про дійсність. Основа цієї діяльності: збір фактів, їх оновлення, систематизація, критичний аналіз та синтез нових знань чи узагальнень. Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
Емпіричне дослідження – це такий рівень наукового пізнання, зміст якого головним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії людини з об’єктивною дійсністю.Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступенем дослідження дійсності, де об’єкт постає з боку тих його зв’язків і відношень, які недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв’язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.
Форми наукового пізнання: факт (факти дійсності і факти науки), проблема, гіпотеза, доказ гіпотези, теорія.
Метод– шлях до чогось, спосіб діяльності суб’єкта в будь-якій її формі. Методи можна поділити за ступенем узагальнення на філософські, загальнонаукові й методи окремих наук. А також за сферою застосування – на теоретичні (формалізація, аксіоматичний метод, гіпотико-дедуктивний метод) та емпіричні (спостереження, експеримент, порівняння). Разом з тим існують методи, що притаманні людському пізнанню в цілому, на основі яких будується як наукове, так і повсякденне знання. Ці методи дістали назву загальнологічних і включають в себе три групи методів: 1) сходження від абстрактного до конкретного; історичний і логічний; системно-структурний; 2) моделювання, аналогія, порівняння, індукція, дедукція, аналіз, абстрагування; 3) опис, вимір, експеримент, спостереження.