Міжнародних науково-технічних відносин
Структура
Процес передачі технології тісно пов'язаний з теорією життєвого циклу технології, розроблену Д.Фордом і К.Райаном, які поділили життєвий цикл технології на 5 етапів:
дослідження і розробка: технологія не передається, так як існують лише оцінки потенційної цінності технології, а сфери її застосування та затрати на розробку не з'ясовані;
утилізація: з'являється новий товар, виробництво якого здійснюється лише в країні-розробнику. Володіння технологією є монопольним, конкуренція відсутня. Передача технології здійснюється у формі експорту товарів;
технологічне зростання: технологія починає передаватись до інших розвинутих країн, але вона ще не повністю освоєна. Оскільки на цьому етапі поступово збільшується обсяг передачі технології, актуальним стає питання про вартість переданої технології;
технологічна зрілість: виникає взаємний обмін технологічними новинками між розвинутими країнами, поступово нова технологія вдосконалюється і стандартизується, активно прово диться її передача в країни, що розвиваються.
технологічний занепад: інвестиції в технологічні розробки не здійснюються, передача технології обмежується країнами, що розвиваються.
Процес передачі технології складається з чотирьох етапів:
Визначення потреби. Цей етап включає вивчення економічної необхідності заміни існуючої технології, вимог ринкового попиту, факторів конкуренції, порівняння застосовуваної й потенційно залученої технології (з випуску продукції; з доступності
використання ресурсів (людських, кваліфікаційних, матеріальних, фінансових і т.п.), за доступністю супутніх технологій (як у країні, так і за кордоном)).
Оцінка технології. Цей етап пов'язаний з визначенням усіх існуючих або розроблюваних технологій, які можуть задовольнити потребу, а також включає оцінку доступності, придатності, продуктивності альтернативних технологій, можливість адаптації їх до умов країни.
3.Планування передачі технології. На цьому етапі проводиться фінансове, маркетингове ланування; планування трансферту - як фізичного ( у формі машин, обладнання), так і у формі передачі знань, науково-технічної документації; планування навчання і підготовки кадрів; планування матеріальних потоків.
4.3дійснення трансферту технології. На цьому етапі відбувається оцінка і вибір найбільш ефективного способу впровадження технології, визначення графіка введення, організація навчання персоналу, розробка систем контролю, управління, змісту та обслуговування технології, а також розвиток місцевих можливостей для вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки [1].
4. Стратегія науково-технічного співробітництва
У технологічній політиці багатьох МНК спостерігається дві протилежні тенденції. З одного боку, регіональна економічна інтеграція в поєднанні із зближенням стандартів і споживчих переваг створює умови в ряді галузей для ефективного стратегічного управління МНК на основі централізованого контролю і власних філій. З другого боку, існують численні приклади фірм і галузей, де стратегія співробітництва стає більш ефективною. Цьому сприяє економічний націоналізм, протекціонізм, відмінності місцевих культур і стандартів та інші фактори.
У зв'язку з цим можливі дві моделі МНК. Перша модель - це закрита адміністративна система, що переступає через національні кордони; друга розглядає МНК як учасника багатьох відкритих і мінливих коаліцій, кожна з яких має конкретні стратегічні завдання. Відповідно передача технологій може здійснюватись як у результаті разового придбання технології, що належить іншій фірмі, так і в межах науково-технічного співробітництва декількох фірм. Останнім часом стратегія співробітництва перетворюється на важливу складову корпоративної стратегії.
Міжнародне науково-технічне співробітництво - це форма відносин, яка передбачає взаємодію фірм двох або декількох країн при проведенні науково-технічної діяльності. Найперспектив-нішою формою організації міжнародного науково-технічного співробітництва сьогодні є створення стратегічних альянсів між фірмами різних країн для спільного вирішення науково-технічних проблем. У межах стратегічних альянсів забезпечується така взаємодія між фірмами:
спільне проведення НДПКР;
взаємний обмін науковими досягненнями;
взаємний обмін виробничим досвідом;
підготовка кваліфікованих кадрів.
Протягом останніх двох десятиліть різко посилилась тенденція до утворення стратегічних альянсів, особливо за рахунок об'єднання в альянси компаній в таких високотехнологічних галузях, як фармацевтика, телекомунікації, виробництво напівпровідників і т.ін.
Технологічну позицію фірми багато в чому визначає правильне рішення таких стратегічних завдань:
розміщення науково-дослідних підрозділів;
рішення про те, чи розробляти самим продукт (відповідно технологію), чи закуповувати;
- вибір майбутнього напряму дослідження;
- розміщення людських і фінансових ресурсів у різних країнах.
Глобалізація бізнесу, скорочення життєвого циклу продукту і в той же час збільшення тривалості його розробки, а також затрат на НДПКР змусили фірми дуже гнучко підходити до використання різних форм ствробітнищва в науково-технічній галузі. Ситуація іноді вимагає не лише торгувати, а й іти на спільні проекти з конкурентами на міжнародному ринку. Аналіз сучасних тенденцій такої практики свідчить, що поряд із вказаними мотивами все більшого значення набувають такі вигоди від співробітництва: використання потенціалу партнера для виходу на зарубіжні ринки, нарощення нефор-малізованого обсягу знань і навичок, оптимізація процесу виконання НДПКР за рахунок координації діяльності постачальників і споживачів і посилення ринкових позицій учасників.
Про частоту використання тих чи інших форм дає уявлення таблиця [3]:
Форма співпраці
Частка, %
Спільні підприємства
Спільні проекти розвитку
(договори про спільну діяльність)
Ліцензійні угоди
Змішані форми співробітництва
Взаємне надання ліцензій і договори про спільне
використання технологій
Спільна діяльність постачальників і споживачів
Контракти на проведення НДПКР
Інші
Спосіб фінансування міжнародних проектів визначається вибором методу бюджетування (складання фінансового плану) НДПКР. Фінансовий аспект особливо важливий, так як саме бюджет НДПКР є тим містком, який поєднує стратегічні цілі й процес оперативного управління проектом. Виділяють проектно-незалежний, проектно-залежний і комбінований способи складання бюджету.
Проектно-незалежний спосіб полягає у зведенні воєдино грошових потоків від всіх проектів для досягнення їх глобальної збалансованості. Метою введення цього методу є досягнення оптимального бюджету НДПКР. На практиці це означає збір заявок про потреби приватних національних НДПКР і узгодження їх бюджетів комісією, що складається з представників центрального апарату фірми та її національних підрозділів.
Проектно-залежний спосіб розробки фінансового плану НДПКР полягає у виділенні грошей під конкретно подані проекти. В разі ухвалення проекту у штаб-квартирі грошові кошти передаються в розпорядження підрозділів.
Найчастіше на практиці використовують поєднання обох способів бюджетування. Комбінований спосіб полягає у фінансуванні довгострокових стратегічних робіт міжнародного значення на основі проектно-незалежного способу, а підвищення активності та гнучкості національних підрозділів стимулюється наданням фінансових коштів під конкретні проекти.
5. Патентно
Зміст патентно-правових норм кожної окремо взятої країни визначається історичними, соціально-економічними особливостями розвитку, політичною структурою суспільства, національними традиціями. Разом з тим основи патентної системи були закладені першими патентними законами Великобританії, Франції і США, які відіграли визначальну роль у формуванні патентного законодавства різних країн світу, обумовивши появу трьох патентно-правових систем:
Англійська;
Французька;
Американська.
Особливо широко застосовували англійську і французьку правові системи, меншою мірою - американську, яка аж до середини XX століття розвивалась дещо відокремлено від інших правових систем і впливала лише на патентне право деяких країн латиноамериканського континенту.
У кінці XIX ст. з'явилась ще одна патентно-правова система -німецька. Перший патентний закон Німеччини, прийнятий у 1877 p., виявився віхою на шляху розвитку патентного права. Цей закон був розроблений із врахуванням досвіду і досягнень законодавства та практики інших країн. У зв'язку з цим німецьке патентне право послужило моделлю патентного права інших країн.
Сьогодні розрізняють чотири патентно-правові системи -англійську, французьку, американську і німецьку. Немає жодної країни світу, яка б не відчула на собі впливу хоча б однієї з цих систем.
Англійська патентно-правова система - крім Великобританії діє також в Австралії, Греції, Ізраїлі, Індії, Ірландії, Ісландії, Кенії, Кіпрі, Нігерії, Новій Зеландії, Пакистані, Шрі-Ланці та інших країнах, що знаходились раніше в політичній і економічній залежності від Великобританії.
Французька патентно-правова система - лягла в основу регулювання винахідницьких відносин в Бельгії, Алжирській Народній Демократичній республіці, Гвінеї, Люксембургу, Марокко, країнах Афро-Малагасійського Союзу та інших країнах. Суттєво вплинула на патентне право Бразилії, Колумбії, Італії, Чилі.
Американське право у сфері патентне-ліцензійних відносин, окрім США, діє в Канаді, Аргентині, Мексиці, Філіпінах і деяких інших країнах.
Німецька патентно-правова система широко застосовується в розвинутих країнах: Австрії, Нідерландах, Данії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії, Японії.
Країнам, що застосовують ту чи іншу патентну систему притаманні загальні основи принципів патентного права, а також подібність законодавства, яким керується суд при розгляді рішень у цій сфері.
Разом з тим, патентне право країни, що застосовує ту чи іншу систему, не є одноманітним; різниця полягає у специфіці історичного розвитку, суспільно-економічнихумов окремих країн. Вплив права країни, що очолює систему, на регулювання патентно-правових відносин тієї чи іншої держави не однаковий. Одні держави по суті перекопіювали тексти патентних законів, що лежать в основі системи, інші скопіювали лише основні принципи, доповнивши і змінивши їх відповідно до специфіки національної економіки. Патентне право деяких країн формувалось під дією деяких правових систем. Патентне право Італії, наприклад, розвивалось під дією патентної системи Німеччини і Франції; на патентне право Японії суттєво впливало патентне право Німеччини і США. Патентне право Канади має основні риси американської системи; визначену дію на нього мало також англійське право. Аналогічна ситуація склалась у патентному праві Бразилії, Перу і інших країн.
На країни Азіайського й Африканського континентів сильну дію продовжує мати англійське і французьке право. У більшості цих континентів все ще діють закони, прийняті в період колоніальної залежності, причому в багатьох із них патентно-ліцензійні відносини продовжують регулюватися безпосередньо англійським (Гана, Замбія, Кенія, Кіпр, Сомалі, Танзанія) або французьким (Малі, Гвінея) патентним законом. Разом з тим у деяких країнах (Індія, Лівія, Руанда, Бурунді, країни Афро-Малагасійського Союзу та ін.) були прийняті нові патентні відносини.
Назва правової системи мала вплив на формування патентного права Латиноамериканського континенту. Однак правові системи деяких латиноамериканських країн (Мексика, Аргентина, Бразилія, Перу, Колумбія) мають більш самостійний характер. Цьому сприяла, поряд з іншими, і та обставина, що латиноамериканські країни, як правило, знаходились під дією відразу декількох правових систем: американської у поєднанні з англійською, французької або німецької. В Бразилії, Колумбії, Перу, Мексиці були прийняті нові патентні закони, які в основному не відрізняються від патентного законодавства розвинутих країн [6].
Сприйнявши основні положення, патентне право країн, що розвиваються, разом з тим має свої специфічні риси, які визначаються характером Історичного розвитку й головне - станом їх економічної бази. Залежність економіки від промислово розвинутих країн, потреба в передовій іноземній технології вимушують країни, що розвиваються, закріпити у своєму законодавстві норми, які б стимулювали іноземні капіталовкладення, приплив нової техніки та технологій. Через це правове регулювання патентно-ліцензійних відносин значною мірою спрямоване на задоволення потреб іноземних монополій.
Вищевказаній меті служить, наприклад, інститут ввізного патенту, який діє в праві латиноамериканських країн і країн французької системи, і аналогічний йому інститут зареєстрованого патенту, що діє в країнах англійської системи.
У більшості країн Азії, Африки, у багатьох країнах Латинської Америки заявлені винаходи у патентних відомствах не перевіряються. Якщо заявка відповідає формальним потребам, по ній видається патент.
Це положення також служить інтересам монополій, оскільки дозволяє їм фактично безперешкодно і в найкоротші терміни одержати охорону винаходу. Обов'язок здійснення ввізних патентів, як правило, відсутній. У ряді країн, що розвиваються відсутні правила про обов'язкове здійснення патенту чи здійснення патенту ввозом запатентованих виробів. Таке положення явно не сприяє розвиткові національної промисловості, а дає іноземним патентодавцям широкі можливості для шкідливого використання патентної монополії.
Економічна відсталість країн, що розвиваються, відсутність технічних кадрів і вельми сприятливі обставини для одержання патентів іноземцями, призвели до того, що більшість патентів у цих країнах видається іноземним заявникам. Із загальної кількості 3,7 млн. патентів, що діють у всьому світі, лише 1 % був виданий громадянам країн, що розвиваються [7].
Країни, що розвиваються, поступово вживають заходи для звільнення свого патентного права від впливу правових систем промислове розвинених країн і здійснення самостійної патентної політики, спрямованої на захист національної промисловості. Так, закони, що були прийняті останніми роками у країнах, що розвиваються, обмежують права патентовласника, закріплюють за державою право використання запатентованих винаходів. Патентний закон Колумбії спростив ввізні патенти, встановив строгі санкції за перевищення прав патентовласника в галузі виключного права. Патентний закон Алжирської республіки хоч і передбачає видачу ввізних патентів, але обмежує її низкою умов (важливістю винаходу для розвитку національної економіки, розміром необхідних для реалізації капіталовкладень та ін.). Крім того, власнику забороняється ввозити з-за кордону запатентовані вироби, включається до зобов'язань використання винаходу в країні під загрозою анулювання патенту. Відповідно до нового патентного закону Нігерії держава має право вільного використання всіх винаходів. Вельми піирокі права держави в галузі використання запатентованих винаходів встановлені також в Індії, Пакистані, Іраку та деяких інших країнах.
Викладене вище підтверджує аналіз джерел патентного права. Під джерелами права розуміють специфічні форми: закони, тобто акти, що приймаються верховною державною владою, підзаконні акти, що видаються адміністративними органами для виконання і розвитку чинних законів. Велику роль, як джерело патентного права, відіграє судова практика, причому значення судової практики особливо велике у Великобританії, США, Канаді та країнах, що побудували своє право за англо-американським зразком. Роль додаткового джерела права відіграє правовий звичай. Надзичайно важливим джерелом патентного права є міжнародні угоди, що стосуються патентного права регулювання об'єктів промислової власності (винаходів, промислових зразків, товарних знаків тощо).
Значення міжнародних угод особливо зросло після другої світової війни, коли розвиток міжнародних відносин став набувати більш стабільного характеру.
міжнародних науково-технічних відносин
Міжнародні науково-технічні відносини – це відносини між суб’єктами світового господарства, пов’язані з розвитком і використанням світових досягнень науки та техніки.
Міжнародні науково-технічні відносини відображають зв’язки по:
· спільному проведенню науково-дослідних робіт;
· спільній розробці і використанню науково-технічних нормативів і стандартів;
· обміну результатами наукових робіт;
· проведенню спільних досліджень (НД, ДКР);
· впровадженню та використанню спільних науково-технічних програм.
В організаційно-виробничому аспекті міжнародні науково-технічні відносини можна класифікувати на:
· обмін загальною науково-технічною інформацією;
· укладання та реалізацію контрактних угод щодо проведення НД ДКР;
· здійснення міжнародних науково-технічних програм по спеціальних проблемах (біотехнологія, генна інженерія і т.д.);
· спеціалізація в галузі науково-технічних робіт;
· кооперування в галузі науково-технічних робіт (об’єднання зусиль партнерів з метою спеціального розв’язання науково-технічних задач);
· міжнародні науково-виробничі об’єднання.
Міжнародні науково-виробничі об’єднання можуть бути такі:
· міжнародні науково-дослідні організації;
· міжнародні науково-дослідні інститути (МАГАТЕ інститут ядерних досліджень в Дубліні);
· міжнародні науково-технічні лабораторії (лабораторія сильних полів у Варшаві);
· міжнародні науково-технічні центри (центр по електрозварюванню – інститут ім. Патона).
Міжнародне науково-технічне співробітництво (МНТС) – це форма МЕВ, яка являє собою систему економічних зв’язків у сфері перетину науки, техніки, виробництва, послугової діяльності та торгівлі і існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, які закріплені в міжнародних економічних договорах.
Структура МНТС:
· Створення координаційних міжнародних програм, спільних науково-технічних досліджень.
· Міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами, патентами, ліцензіями.
· Міжнародний інжиніринг.
· Співробітництво у підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів.
· Проведення міжнародних науково-технічних конференцій, симпозіумів.
· Створення та функціонування міжнародних науково-дослідних інститутів, організацій.
· Розробка науково-технічних прогнозів.
· Пріоритетні напрямки розвитку МНТС:
· Електронізація та автоматизація виробничих процесів.
· Надійне мирне використання атомної енергії.
· Розширення практичного використання біотехнології та генної інженерії(клонування).
· Космічні дослідження.