Наукові школи геополітики

Доля геополітики нагадує долю кібернетики й ге­нетики, що їх проголосили псевдонауками, які завдають людству лише шкоди. До останнього часу побутувала думка, що воєнні злочини Третього Рейху — експансія, війни, депортації — були теоретично обґрунтовані німецькими гео­політиками, зокрема Карлом Хаусхофером. Проте концеп­туальний аналіз його творів виявляє суттєву відмінність між геополітичними поглядами Хаусхофера і спрощеними ра­систськими пасажами націонал-соціалістів.

До речі, доля німецького професора та його сім'ї склала­ся трагічно. Хаусхофер був особисто знайомий з Гітлером. Після приходу нацистів до влади він створив і очолив Інсти­тут геополітики. Однак після втечі до Англії Рудольфа Гес-са, з яким Хаусхофер і його син підтримували дружні сто­сунки, вчений потрапив у неласку до нацистського керівництва. Сина Хаусхофера звинуватили у зв'язках з армій­ськими офіцерами, причетними до липневої змови 1944 p., і стратили, а його самого запроторили до концентраційного табору Дахау. Відразу після війни Хаусхофер був заарешто­ваний як «відомий нацист» в американській зоні окупації Німеччини. В написаній ним останній роботі «Апологія німецької геополітики» К. Хаусхофер заперечував «наци­стське» минуле своєї науки й намагався довести, що Гітлер перекручував геополітику. 10 березня 1946 р. Хаусхофер та його дружина покінчили з собою. Питання про ступінь при­четності геополітики до нацистських злочинів залишилося відкритим.

Геополітики як доктрини побоювалися ще й тому, що ця наука відверто розкривала засадничі механізми міжнародної політики, які лідери політичних режимів, як правило, праг­нуть приховати за гуманною риторикою або абстрактними ідеологічними схемами. У багатьох випадках геополітиків не визнавали як учених, але при цьому активно використову­вали їхні наукові розробки для вибудови міжнародної стра­тегії. Так, ідеї засновника геополітики, англійського вчено­го Хелфорда Джорджа Маккіндера не сприймалися в ака­демічних колах і водночас широко застосовувалися владни­ми структурами за його безпосередньої участі у формуванні зовнішньої політики Англії.

Нині геополітика на пострадянському просторі поступо­во здобуває офіційне визнання й відповідний статус науко­вої дисципліни, про що свідчить, зокрема, видання моно­графічних праць і підручників російських та українських дослідників, публікації в періодичних виданнях.

Останнім часом геополітична проблематика інтенсивно досліджується в Україні. Питання національної безпеки Ук­раїни, концепцію її стратегічного розвитку систематично аналізують науковці Національного інституту стратегічних досліджень, Національного інституту міжнародної безпеки. Науковий проект «Україна — держави Центральної та Східної Європи у новому геополітичному просторі: варіанти політичної модернізації» виконано в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Вийшла дру­ком монографія з цієї теми.

У Росії активно розробляють цю тематику такі відомі й впливові центри, як Російський інститут стратегічних досліджень, Інститут Європи, Інститут світової економіки та міжнародних відносин РАН, Інститут діаспори та інтеграції (Інститут країн СНД). Питання геополітики постійно пере­бувають у полі зору владних структур.

Першим, хто запровадив поняття «геополітика» (від грецьких geo — земля і politike — мистецтво управління дер­жавою), був шведський державознавець і географ Рудольф Челлен (1864—1922). Геополітику він розглядав як складову частину політології. За його визначенням, геополітика — «це наука про державу як географічний організм, утілений у просторі». Так само, як у марксизмі та лібералізмі гроші й виробничі відносини виступають провідними категоріями, що характеризують людське буття (хоча Карл Маркс дійшов висновку про невідворотність антикапіталістичної рево­люції, а Адам Сміт і його послідовники вважали капіталізм найдосконалішою моделлю суспільства), ці функції в геопо­літиці виконують географія та простір. У середині 70-х ро­ків XX ст. американський політолог К. Грей визначив гео­політику як науку про «взаємозв'язок між фізичним середо­вищем у тому вигляді, як воно сприймається, змінюється і використовується людьми, та світовою політикою».

Предметом геополітики з позицій політики (держави) є простір, а також глобальні політичні, економічні та інші процеси й механізми управління ними. Іншими словами, предметом геополітики є модель сучасного світу, яка пере­буває в динаміці, дії.

Геополітика як наука виникла на базі трьох наукових доктрин: цивілізаційної, військово-стратегічної та концепції географічного детермінізму.

Засновником цивілізаційного підходу до історичного процесу вважається російський учений — біолог, історик, соціолог, автор книги «Росія і Європа» М. Данилевський. На його думку, головними діючими суб'єктами на сцені театру історії є не держави чи окремі нації, а величезні куль­турно-релігійні спільноти, які пізніше отримали назву «циві­лізації». М. Данилевський перший серед російських дослід­ників сформулював тезу відчуженості Європи від Росії:

«Європа не визнає нас своїми. Європейці вбачають у Росії і слов'янах не тільки чуже, а й «вороже начало».

Наприкінці XIX — на початку XX ст. концепція М. Да-нилевського дістає розвиток у працях російського філософа К. Леонтьева, російського вченого-євразійця П. Савицько-го, німецького філософа О. Шопенгауера, англійського вче-ного-історика й соціолога А. Тойнбі. У своїй багатотомній праці «Осягнення історії» Тойнбі подав докладну класифі­кацію цивілізацій. У 1993 р. виходить друком книга про­фесора Гарвардського університету Семюеля Хантінгтона «Зіткнення цивілізацій». Автор стверджує: «Зіткнення циві­лізацій стане домінантним фактором світової політики. Лінії розламу між цивілізаціями — це і є лінії майбутніх кордонів».

Другим джерелом геополітики, як вважає більшість уче­них, були військово-стратегічні теорії. Визначними автора­ми цих теорій вважаються італієць Н. Макіавеллі (1469— 1527), німці К. фон Клаузевіц (1780-1831), X. І. Мольтке (1848—1916) та інші аналітики. Проте найсуттєвіший вплив на розробку й поглиблення цих теорій здійснив американсь­кий військово-морський теоретик, історик Альфред Мехен (1840—1914). У книгах «Вплив морської могутності на історію» (1890), «Проблема Азії та її вплив на міжнародну політику» (1900) викладено суть концепції: на території сві­тового простору стикаються інтереси «морської імперії», яка контролює океанські простори, й «сухопутної держави», яка спирається на континентальне ядро Євразії. Імперії важли­во завоювати прибережну територію, поставити під конт­роль берегові нації, для чого потрібно оточити супротивни­ка кільцем військово-морських баз.

Третім теоретичним джерелом геополітики є концепція географічного детермінізму. Ідеї про вплив географічного середовища (клімат, ґрунт, річки, моря) на історію й люди­ну знаходимо вже в античних авторів. Слідом за грецьким мислителем Полібієм французький учений Жан Боден (1530— 1596) стверджував, що характер народів залежить насамперед від кліматичних умов, місця їх розвитку. На Півночі живуть сильніші фізично й войовничіші люди. На Півдні —обдаро-ваніші. І далі: «... великі полководці приходять з Півночі, а мистецтво, філософія й математика народжуються на Півдні».

Прибічниками ідеї географічного детермінізму були фран­цузький просвітитель, філософ Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1785), англійський історик Генрі Бокль (1821 — 1862), німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер (1744—1803). Найглибше і найґрунтовніше ці чинники водночас з інши­ми дослідили німецький учений Фрідріх Ратцель і швед Ру­дольф Челлен.

Провідним законом геополітики є утвердження фунда­ментального дуалізму, віддзеркаленого в географічному уст­рої планети та в історичній типології цивілізацій. Цей ду­алізм виражається в протиставленні телурократії (сухопутної могутності) й таласократії (морської могутності). Вся історія людських суспільств розглядається як така, що складається із двох стихій — «сухопутної» та «водної».

Телурократія, сухопутна могутність, пов'язана з фіксо-ваністю простору та стійкістю його якісних орієнтацій і ха­рактеристик. На цивілізаційному рівні це втілюється в осілості населення, консерватизмі, суворих юридичних нор­мах, яким підкоряються великі об'єднання людей — роди, племена, нації, держави, імперії. Для сухопутних (особливо осілих) народів чужі індивідуалізм, дух підприємництва. їм властиві переважно колективізм та ієрархічність. А от тала-сократія, або морська могутність, є типом цивілізації, яка ґрунтується на протилежних засадах. Для неї характерні ди­намізм, рухливість, схильність до технічного розвитку, а пріоритетами є мореплавство, торгівля, дух індивідуального підприємництва. Індивідуалізм як найбільш експансивна ознака колективу стає найвищою цінністю, при цьому етичні та юридичні норми розмиваються, стають відносни­ми й нестійкими.

У стародавні часи зона телурократії однозначно ототож­нювалася з внутрішньоконтинентальними просторами Північно-Східної Євразії (у загальних рисах це територія ко­лишньої царської Росії). Таласократію дедалі впевненіше пов'язували з береговою зоною Євразійського материка. Ця геополітична картина співвідношення таласократії й телу­рократії остаточно формується в XIV—XIX століттях, у період становлення Англії як могутньої морської держави.

З огляду на все це, можна сформулювати другий закон геополітики: посилення чинника простору в історії людства.

Епоха Великих географічних відкриттів, яка розпочалася наприкінці XV ст., спричинила остаточне становлення тала­сократії як самостійного планетарного утворення, що відір­валося від Євразії та її берегів і повністю сконцентрувалося в англосаксонському світі (Англія, Америка та колонії). По­зиційна боротьба Англії з континентальними державами — Австро-Угорською імперією, Німеччиною і Росією — була геополітичним змістом протистояння XVIII—XIX і першої половини XX століть, а від середини XX ст. основною цита­деллю таласократії стали Сполучені Штати Америки. В хо­лодній війні 1946—1991 років одвічний геополітичний дуалізм досяг піку, при цьому таласократія ототожнювалася зі США, а телурократія — із СРСР.

Слід зауважити, що цим остаточно сформованим взір­цям геополітичного дуалізму на ідеологічному рівні відпові­дали дві теоретичні доктрини — ідеологія лібералізму (капіталізму) та ідеологія марксизму (соціалізму). Отже, еко­номічний редукціонізм звівся до протиставлення ідей А. Сміта і К. Маркса, а геополітичний — до поділу планети на зони: підконтрольні таласократії (США) і телурократії (СРСР).

Закони геополітики надзвичайно зручні для аналізу політичної історії, історії дипломатії та стратегічного плану­вання. Застосування геополітичних понять дає змогу зро­зуміти зміст повсякденних теле- або радіоновин щодо між­народних подій. За такого підходу «розширення НАТО на Схід» означає збільшення обсягу берегової зони на користь таласократії; «договір між Німеччиною і Францією щодо створення особливих суто європейських збройних сил» — крок до створення континентальної телурократичної кон­струкції. Інтеграція Росії з європейськими країнами, особ­ливо з Німеччиною — дія телурократичних сил; зближення Москви з Вашингтоном означає підпорядкування Росії таласократичній лінії.

Як і кожна наука, геополітика має свої категорії. Це — контроль над простором; баланс сил; політичний простір; інтерес держави, нації; механізм реалізації інтересів.

Геополітика, як і політологія, використовує три групи методів. Перша з них — це загальнонаукові методи: систем­ний, соціально-психологічний, порівняльний, історичний, функціональний, інституційний та ін. Друга — логічні мето­ди: аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання, теорія ігор. І третя — методи емпіричних досліджень: аналіз доку­ментів, опитування, безпосередні спостереження тощо.

Геополітика як наука віддзеркалює об'єктивні зв'язки й закономірності реального життя, що дає їй змогу виконува­ти відповідні функції: пізнавальну —- вивчення тенденцій гео-політичного розвитку країн і народів, зміну різноманітних явищ, процесів, подій; прогностичну — визначення віро­гідного прогнозу розвитку геополітичних сил, їхнього впли­ву на міжнародні відносини; управлінську — збір і аналіз емпіричної інформації, вироблення конкретних управлін­ських рішень і рекомендацій; ідеологічну — теоретичне осмислення геополітичної стратегії, яку здійснює та чи та держава, і переконання політичної еліти та своїх громадян у її дійовості й доцільності.

Отже, геополітика — це наука про великі простори, гло­бальні політичні, економічні та інші процеси й мистецтво управління ними. Геополітика — це світогляд влади, наука про владу і для влади, це підручник політичних еліт. Зреш­тою, геополітика — це наука, за допомогою якої владні структури визначають, що належить враховувати, приймаю­чи глобальні (доленосні для своїх народів) рішення, такі як укладення союзів, початок війн, здійснення реформ, струк­турної перебудови суспільства, запровадження масштабних економічних і політичних санкцій. Геополітика — це наука управління державою.

Звичайно, геополітичні конструкції не дають вичерпної відповіді на всі складні й різноманітні питання політичних і міжнародних подій, але можуть і мають використовуватись як виразні орієнтири.

Геополітика як наука змогла народитися на зламі XIX— XX століть, а не в X чи XVI ст., значною мірою тому, що наприкінці XIX ст. світ став «тісним», було нагромаджено потужний науковий потенціал, а сама геополітика як наука покликана часом.

Сучасна геополітика спирається на результати дослід­жень учених різноманітних наукових шкіл, які зазвичай реп­резентують великі за планетарним значенням держави.

Родоначальником геополітики цілком підставно вважа­ють німецького дослідника Фрідріха Ратцеля (1844—1904), хоча вчений не використовував цей термін у своїх працях. Світогляд і методологію Ф. Ратцеля становили ідеї еволю­ціонізму й дарвінізму, а також ідеї засновника соціології француза Огюста Конта про визнання впливу географічно­го середовища на розвиток народу, держави, ролі демо­графічних і космічних факторів у функціонуванні політич­них систем, житті етносів і держави. Його головна праця, яка вийшла друком у 1897 р., мала назву «Політична геог­рафія». Після смерті вченого вийшло її друге, значно допов­нене видання «Політична географія, або Географія держав, торгова та військова».

Основна ідея геополітичної доктрини Ф. Ратцеля — ставлення до держави як до «живого просторового, укоріне­ного в ґрунті організму». Ця об'єктивна даність має бути ос­мислена народом. Просторова експансія держави є природ­ний процес, характерний для розвитку живого організму. Великі країни у своєму розвитку виявляють тенденцію до максимальної географічної експансії, яка поступово вихо­дить на планетарний рівень. У цьому контексті Ратцель бачив Німеччину в майбутньому як могутню світову конти­нентальну державу, з розвиненими військово-морськими силами. У працях Ф. Ратцеля містяться практично всі про­відні тези, які стали підґрунтям геополітики.

Німецький дипломат, професор Мюнхенського універ­ситету Карл Хаусхофер створив свою теорію, розвинувши погляди Ф. Ратцеля. Планетарний дуалізм «морські сили» проти «континентальних сил» — був для нього тим ключем, який відкривав усі таємниці міжнародної політики. Хаус­хофер підтримував дружні стосунки з австрійським письмен­ником Стефаном Цвейгом, якого одним із перших ознайо­мив зі своєю доктриною «життєвого простору». Планетар­ний дуалізм ставив перед Німеччиною проблему геополітич­ної самоідентифікації. Майбутнє Великої Німеччини вбача­лося в геополітичному протистоянні Заходові й особливо — англосаксонському світові. У своїй доктрині К. Хаусхофер обґрунтував необхідність створення континентального блоку «Берлін—Москва—Токіо», розвиваючи тим самим ідеї «заліз­ного канцлера» Отто фон Бісмарка. Бісмарк, як відомо, обстоював російсько-німецький союз і попереджав Захід про небезпеку будь-яких дій (зокрема й військових) проти Росії. Хаусхофер цитував американця Гомера Лі: «Остання година англосаксонської політики проб'є тоді, коли німці, росіяни та японці об'єднаються». І хоча Хаусхофер виявляв політичний конформізм (підтримував створення осі Берлін— Рим—Токіо, а також вважав, що Німеччина повинна піти на союз з Англією і США проти СРСР), провідною в його кон­цепції була ідея «східної долі» Німеччини, яка грунтувалася на міцному й тривалому європейському союзі.

Рудольф Челлен (1864—1922) — швед за національністю, але германофіл за покликанням, вважав себе учнем Ф. Рат-целя. У своїй праці «Держава як форма життя», що побачи­ла світ 1916 р. (праця через рік була опублікована німецькою мовою в Німеччині й дістала визнання), розвинув гео-політичні принципи Ратцеля щодо історичної ситуації в сучасній йому Європі. Челлен поділяв погляди Ратцеля про те, що ґрунт, на якому розташована держава, є його інтег­ральною частиною, грунт і держава — єдине ціле. Розвива­ючи ідеї Ратцеля щодо біологічної сутності держави, шведський учений робить висновок про те, що призначен­ня, сутність будь-якого організму — «у боротьбі за існуван­ня», а держави як «найбільш імпозантні форми життя» також мають розвиватися за правилами «боротьби за існу­вання», насамперед боротьби за простір.

Рудольф Челлен доводить до логічного завершення тезу Ратцеля про «континентальну державу», взірцем якої для нього була Німеччина. Німеччина — простір, який володіє осьовим динамізмом, і вона покликана об'єднати навколо себе інші європейські держави. Інтереси Німеччини збіжні з інтересами розташованих поряд держав Європи, але проти­лежні інтересам Франції та Англії. Однією з причин протис­тавлення Німеччини стосовно Англії та Франції була кон­цепція Челлена про народи «юні», до яких він залічував росіян і німців, і «старі», якими вважалися французи та англійці. «Юні» німці, на його думку, повинні оволодіти се­редньоєвропейським простором і утворити континентальну державу планетарного рівня, потіснивши «старі» народи, інакше Німеччині не вижити у боротьбі з такими гео-політичними структурами, як Англія з колоніями та США.

Для цього народи, що живуть на території Центральної Європи, мають об'єднатися у якісно новий політико-еко-номічний простір, віссю якого будуть німці, адже геогра­фічне розташування Німеччини примушуватиме її захищати визначальні інтереси Європи. Таким чином, Челлен увійшов у науку й політику не тільки як автор терміна «геополітика», а й як розробник, деталізатор багатьох концепцій політики Третього рейху.

Засновником французької географічної школи вважаєть­ся Відаль де ла Блаш (1845—1918). Він створив концепцію, відповідно до якої політична історія має два аспекти — гео­графічний, власне навколишнє середовище, та історичний — сама людина, яка відіграє провідну роль в активізації про­стору. В цьому питанні дослідник не погоджувався з Ратце-лем, який, на його думку, абсолютизував роль просторового фактора. Людина є не тільки фрагмент декорації. Вона є також головний актор спектаклю. Учений виклав основи «посибілізму» — теорії вибору людиною можливостей при­роди, які б відповідали її способові життя: «Треба виходити з того, що країна — це сховище енергії, що споконвічно створена природою і дрімає, але її використання залежить від людини».

Основним політичним суперником Франції на той час була Німеччина — єдина могутня європейська держава, стиснена з усіх боків, геополітична експансія якої блокува­лася розвиненими європейськими державами. За цієї си­туації Відаль де ла Блаш геополітично орієнтував Францію на входження до складу загального фронту «морської сили».

Інтелектуальним родоначальником сучасного атлантизму вважається американський адмірал Альфред Мехен (1840— 1914). Свою доктрину «морської сили» А. Мехен виклав у багатьох працях, зокрема в головній із них «Вплив морської сили на історію», яка вийшла друком у 1890 p., витримала у США і Великій Британії 32 видання й перекладена майже всіма європейськими мовами. Поняття «морська могутність» ґрунтується на свободі морської торгівлі, а військово-морсь­кий флот є лише гарантом забезпечення цієї торгівлі. «Морська сила» є особливим типом цивілізації — найкра­щим і найефективнішим. Мехен вважав, що США мають «морську долю», яка на першому етапі полягає в стратегічній інтеграції всього Американського континенту, а згодом — у встановленні світового панування. Головну не­безпеку для «морської цивілізації» становлять континен­тальні держави Євразії, насамперед Росія і Китай, а потім Німеччина. Боротьба з континентальною масою Російської імперії визначалася для морської сили як довгострокове стратегічне завдання.

Можна стверджувати, що Мехен наприкінці XIX — на початку XX століть створив програму діяльності ідеологів і політиків таласократії, яку реалізовано в другій половині XX ст.: перемога в «холодній війні» з СРСР, зруйнування Радянського Союзу закріпили успіх стратегії «морської мо­гутності». Програму дій, розроблену Мехеном, американці виконали, США стали наприкінці другого тисячоліття най-могутнішою морською державою, а світ — монополярним.

Однією із яскравих фігур серед геополітиків є англій­ський учений і політик Хелфорд Дж. Маккіндер (1861 — 1947). Географ за освітою, Маккіндер здобув освіту в Окс­фордському університеті, викладав географію в ньому і в Економічній Школі в Лондоні, вів політичну діяльність, по­бував як дипломатичний посланник під час громадянської війни (1919—1920) в Росії. Йому належить найоригіналь-ніша й найреволюційніша думка щодо геополітичного влаш­тування світу. В 1904 р. у доповіді «Географічна вісь історії» X. Маккіндер стверджував, що з планетарної точки зору, на його думку, в центрі світу лежить Євразійський континент — «географічна вісь історії». Це геополітичне поняття тотожне поняттю «Росія», яка займає у цьому світі центральне стра­тегічне положення, що у Європі належить Німеччині. Вона може завдавати й отримувати удари з усіх напрямків, крім Півночі.

У 1942 р. X. Маккіндер вносить істотні корективи у свою модель світового ладу, враховує зміни геополітичної, зовнішньополітичної, військової розстановки сил (Радян­ський Союз воював у цей час разом зі США й Англією про­ти Німеччини). Проте майбутній глобальний конфлікт уяв­лявся англійському дослідникові як протиборство між цент­ральним материком, куди він зарахував Радянський Союз, і країнами «зовнішнього півмісяця», куди входили Західна Європа, Англія й Америка з країнами Карибського регіону.

Маккіндер закликає західні держави спільно обстоювати концепцію «атлантичної цивілізації», інтереси, цінності західного світу, протиставляючи їх інтересам, цінностям ко­мунізму. З огляду на це Маккіндер вважав, що головним завданням англосаксонської геополітики є недопущення утворення стратегічного континентального союзу навколо «географічної осі історії» (Росії). Для цього необхідно відір­вати максимальну кількість берегових просторів від євразій­ського блоку й поставити їх під вплив «острівної цивілі­зації». Очевидно, що саме X. Маккіндер заклав в англосак­сонську політику, яка стала через піввіку геополітикою США й Північноатлантичного союзу, засадничу тенденцію: будь-якими засобами перешкоджати утворенню євразій­ського блоку, формуванню стратегічного союзу Росії та Німеччини, його геополітичному зміцненню та експансії.

Американця голландського походження Ніколаса Спайк-мена (1893—1943) разом з адміралом Мехеном можна назва­ти «засновниками атлантизму» та «ідейними натхненниками НАТО». Н. Спайкмен стверджував, що географія є найфун-даментальнішим чинником у зовнішній політиці держав, то­му що цей чинник найпостійніший. Міністри приходять і йдуть, відходять навіть диктатури, а хребти гір залишаються непорушними. Геополітику він розглядав як найважливіший інструмент конкретної міжнародної політики, ефективної стратегії. Н. Спайкмен упроваджує надзвичайно важливе поняття «Серединного океану», маючи на увазі Атлантич­ний океан, обидва береги якого — американський і євро­пейський — є ареалом найбільш розвиненої в технологічно­му й економічному сенсі західної цивілізації. Нервовим центром і механізмом «атлантичного співтовариства» є США, їхні торговельний і військово-промисловий комплек­си. Якщо якась держава не має геополітичноі' могутності, то ця держава змушена вступити у більший стратегічний союз. Європа є розумовим додатком США, поступово має скоро­титися й політична суверенність європейських держав, а влада перейде до особливої інстанції, яка об'єднує представ­ників усіх «атлантичних» просторів і підкоряється пріорите­тові США.

Н. Спайкмен був прихильником застосування сили в міжнародних відносинах: «у світі міжнародної ієрархії зовнішня політика повинна мати за мету насамперед поліпшен­ня або принаймні збереження силової позиції держави. Си­ла зрештою здатна успішно вести війну». Н. Спайкмен гра­нично розвинув ідею «анаконди» — контролю й придушен­ня берегових територій афро-азійських, арабських країн, Індії, Китаю, що можна зробити, тільки спираючися на силу.

Отже, уже в 1942 р. Спайкмен передбачив важливіші політичні процеси та їх наслідки — створення Організації Північноатлантичного договору (НАТО), зменшення суве­ренітету європейських держав, планетарну гегемонію США.

Петро Миколайович Савицький (1895—1968) — перший (і один із небагатьох) російський автор, якого в широкому розумінні можна назвати геополітиком. За освітою еко­номіст, учень В. Вернадського і П. Струве. Провідна ідея П. Савицького полягає в тому, що Росія — це особливе цивілізаційне утворення, яке визначається через якість «се-рединності». Якщо «серединність» Німеччини обмежується європейським континентом, а сама Європа — це лише «західний мис» Євразії, то Росія займає центральну позицію в межах усього континенту. Росія — не частина Європи й не продовження Азії, вона — самостійний світ, самостійна й особлива духовно-історична геополітична реальність — Євразія. Вводячи у науковий обіг термін «Росія—Євразія», П. Савицький наголошував на континентальності Росії, її відмінності від океанічних цивілізацій. Геополітична докт­рина П. Савицького — пряма антитеза поглядам В. де ла Блаша, А. Мехена, X. Маккіндера, Н. Спайкмена та інших «таласократів».

Це підтверджується і євразійською концепцією культури. Найбільший гріх західної культури, яка претендує на «загальнолюдськість», євразійці вбачали у її прагненні нівелю­вати й усунути всі індивідуальні відмінності, ввести повсю­ди одноманітні форми побуту й суспільно-державного устрою, що ґрунтуються на ринковій економіці та лібераль­но-демократичних формах правління. Європеїзація для не-європейських народів згубна. Культура Росії — і не слов'ян­ська, й не європейська. Культура Росії, яка визначається формулою «ні Схід, ні Захід», а «Євразія», є щось третє, са­мостійне й особливе, що не має вираження ні в термінах Сходу, ні в термінах Заходу. Найвище духовне завдання Росії — збереження за будь-яку ціну своєї унікальності, об­стоювання самобутності перед викликом океанічної культу­ри Заходу й традиціями Сходу.

Форму організації світового господарства євразійці уяв­ляли як систему автаркічних, тобто господарсько само­стійних світів, пов'язаних із географічними особливостями їхнього місцерозвитку. П. Савицький констатував, що «євра­зійське місцерозвитку» привчає до загальної справи, внут­рішньої єдності народів, політичного об'єднання. Політична єдність Євразії виявляється не тільки в прагненні державно­го об'єднання, айв особливостях її політичного ладу, зу­мовлених географією. Для Євразії завжди було характерне поєднання етатизму, тобто примусових державних засад соціального життя, з надзвичайною національною і держав­ною терпимістю.

Політична влада у євразійських державах була автори­тарною. Сухопутна могутність континентальної Євразії мог­ла бути забезпечена не ліберально-демократичними форма­ми правління, характерними для торговельної економічної цивілізації Заходу, а авторитарною ідеократією, неліберальним правлінням, що втілювалося у таких формах, як само­державна монархія, національна диктатура, державність партійного типу.

Євразійці критикували традиційний погляд на історію Росії, за яким підґрунтя Російської держави було закладено в Київській Русі, а пізніша Російська держава була її про­довженням. Спільною між Київською Руссю і Росією є тіль­ки назва «Русь». Після монгольського завоювання Мос­ковське князівство було цілковито включене до політичної сфери Монгольської держави. У цьому контексті, стверджує П. Савицький, доречно говорити не про візантійську, а про монгольську спадщину: Росія — спадкоємиця «великих ханів», продовжувач справи Чингісхана й Тимура (Тамерла­на), об'єднувальниця Азії.

Процес російської історії євразійці визначають як про­цес створення Росії — Євразії, цілісного місцерозвитку, гео-політичний синтез Лісу і Степу. Водночас державність Росії переважала монгольську, оскільки спиралася на релігійно-побутові засади, взаємопроникнення віри та побутового життя. Ці засади російської державності було зруйновано в

епоху реформ Петра І. У цей період Росія зрадила своє гео-політичне покликання і спробувала стати великою євро­пейською державою, якою вона — засадничо потужна кон­тинентальна держава, «серединна земля» — не могла бути. Заради реалізації європейських проектів Росія вела самов­бивчі для неї війни на боці природних геополітичних супер­ників проти своїх геополітичних союзників.

Міжнародна політика, яку провадив Радянський Союз, у геополітичному сенсі багато в чому збігалася з концепціями П. Савицького, хоча вірогідних даних про прямий вплив євразійства на владні структури того часу немає. Проте аналіз радянської зовнішньої політики наводить на думку, що СРСР постійно дотримувався саме євразійського курсу, ніколи не заявляючи про це відкрито.

У Радянському Союзі власне термін «геополітика» сприймався негативно, хоча радянське керівництво після при­ходу до влади у жовтні 1917 р. почало відпрацьовувати нову геостратегію, орієнтири й характеристики якої зберігалися до початку перебудови. Стратегічний курс більшовиків на «світову революцію» у просторовому розумінні полягав у тому, щоб дестабілізувати становище на території капіталістичних держав. Збройні сили, які воювали проти радянської влади на території Росії, зазнали поразки, а держави Антанти та Німеч­чина опинилися в становищі країн, що обороняються.

Характерною особливістю радянської геополітики було незмінне прагнення створити «континентальний» блок із Німеччиною. Більшовики запропонували Німеччині укласти мир. Співробітництво між СРСР і Німеччиною, зокрема й військове, яке почалося в 1922 р. після підписання Рапаль-ського договору, тривало аж поки в 1933 р. до влади в Німеччині прийшли нацисти. У J939 р. напередодні Другої світової війни Гітлер був змушений урегулювати відносини з СРСР, а для цього прийняти умови Москви. Сталін домігся повернення більшості територій, що належали Росії до рево­люції. Було визначено «сфери» інтересів у Східній Європі.

Важливо наголосити, що за збереження орієнтирів ра­дянської геостратегії конкретний політичний курс був дос­татньо гнучкий і змінювався відповідно до ситуації.

Уже в 20-х роках XX ст. стало зрозуміло, що ідея світо­вої революції в недалекому майбутньому не може бути реалізована. Сталін оголошує про побудову соціалізму в «одній, окремо взятій країні», що полегшило розвиток зв'язків із зарубіжними державами. Під час Другої світової війни, й особливо наприкінці її, Радянський Союз керував­ся геостратегічними принципами, успішними для нього в недавньому минулому: прагнув розширити просторову сфе­ру свого впливу, зокрема за рахунок нових територій. Ство­рення по війні дружніх режимів у країнах Центральної та Східної Європи з об'єднанням їх згодом у рамках таких організацій, як Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), Варшавський Договір, поширення радянської сфери впливу до лінії, що розділяла Східну Німеччину й Західну, — все це мало зміцнити вплив СРСР у континентальній частині Європи.

У післявоєнний період зовнішньополітичний курс ґрун­тувався на геополітичних концепціях, які розроблялися в партійно-державному керівництві відповідними спеціаліста­ми. Зокрема, йдеться про стратегію СРСР у світовому океані, де дві наддержави активно змагалися у встановленні контролю над морськими просторами.

Втім, у минулому радянське керівництво далеко не завж­ди приймало рішення, погоджуючи їх із рекомендаціями вітчизняних фахівців. Прикладом може бути афганська кам­панія. До речі, така сама проблема постала у відносинах між геополітичною наукою і владними структурами в інших дер­жавах, у тих самих Сполучених Штатах Америки. Так, в'єт­намська війна — не найуспішніша сторінка в історії США. Більш ніж серйозні сумніви викликає необхідність втручан­ня НАТО у справи Боснії та Косова, війни Сполучених Штатів Америки у Перській затоці. А це вже — сучасність, що, як справедливо зазначають, «проростає в майбутнє».

У кінці 80-х — на початку 90-х років під впливом гео­політичних зрушень постають різноманітні концепції нової світобудови.