Сутність та виникнення геополітики
Спроби осмислення політичної організації географічного простору відомі з давніх часів (Геродот, Фукідід, Страбон, Полібій, Гіпократ, Аристотель). Мислителі Нового часу дають приклади більш грунтовного підходу до оцінки впливу географічних факторів на соціально-політичне життя народів (Ж.Боден, Ш-Л. Монтеск’є, І-Г Гердер, К. Ріттер, І. Кант, Г-В. Ф. Гегель, Г.-Т. Бокль, Е. Демолен, Б.М. Чічерін, С.М. Соловйов, В.О. Ключевський, П.М. Мілюков та ін.).
На рубежі XІX-XX ст. значного розвитку набуває геополітична свідомість і виникає геополітична наука, що була покликана забезпечити просторові потреби і вимоги держави, сприяти визначенню державної політики з урахуванням впливу на неї природного середовища. Класиками геополітичної науки є Ф. Ратцель, Р.Челлен, А. Мехен, Х. Маккіндер, Н. Спайкмен, П. Савицький, К. Хаускофер, К. Шмітт. Великими геополітиками-практиками середини ХХ ст. були Ф.Д. Рузвельт, У. Черчілль і Й.В. Сталін, з ім’ям яких пов’язано формування Ялтинської системи 1945-1991 рр., тобто післявоєнного устрою Європи та світу, який можна вважати вершиною класичної геополітики. В цілому геополітику можна розглядати як особливу інтелектуальну парадигму, яка охоплює певне відношення до світу та водночас певний вид діяльності, повязаний з політичним плануванням міжнародних відносин, зі специфічними зразками, проблемами і технікою їх вирішення.
Геополітична наука зазнала значного впливу з боку цивілізаційної теорії, що виникла у другій половині XІX ст. і представлена концепціями М. Я. Данілевського, Ж.-А. Гобіно, О. Шпенглера, А. Тойнбі, С. Хантінгтона тощо, та військово-стратегічної думки, визнаними теоретиками якої є Н. Макіавеллі, К. фон Клаузевіц, Х. фон Мольтке, А. Мехен.
Геополітична наука визначається американським геополітиком Коліном Греєм як “наука про взаємозв’язок між фізичним середовищем в тому вигляді, як воно сприймається, змінюється та використовується людьми, та світовою політикою”. “Енціклопедія Британніка” дає більш вузьке тлумачення геополітики як “аналізу географічного впливу на силові відносини у міжнародній політиці”. З точки зору основного принципу геополітики нью-йоркська “Міжнародна енціклопедія” визначає геополітичну науку як “дисципліну, що досліджує відносини між континентальними та морськими ареалами і політикою з метою проведення відповідної зовнішньої політики”.
В цілому геополітична наука - це міждисциплінарна галузь наукового знання на зтику філософії, політичної науки, теорії міжнародних відносин, яка досліджує просторову, географічну обумовленість політики. В той час як політична географія досліджує політичні аспекти географічних феноменів, геополітика досліджує географічні аспекти політичних феноменів.
Політична географія займається політичними дослідженнями з географічної точки зору, тобто вона розглядає державу і політику з точки зору впливу на неї географічного середовища. На відміну від неї, геополітична наука головну увагу спрямовує на розкриття та вивчення можливостей використання політикою факторів фізичного середовища і впливу на нього, тобто розглядає простір, фізичне середовище з точки зору інтересів держави і політики. Географія і простір мають в геополітичній науці ті ж функції, що й гроші та виробничі відносини у політичній економії.
Об’єктом геополітичної науки є світовий політичний простір, а предметом - міждержавні відносини у світовому політичному просторі. Геополітика, на відміну від політичної географії, завжди націлена на майбутнє. Вона має на меті наукове забезпечення зовнішньої та воєнної полєтики держави, і тим самим вона стає мистецтвом керівництва практичною політикою.
Сферою геополітичного знання є просторові потреби та інтереси держав, тоді як політичну географію цікавлять головним чином просторові умови буття держави і вона фактично обмежується реєструванням географічних фактів політичного буття. Тим не менше, претендуючи на статус прагматичної науки, геополітика дуже далеко відстоїть від чистого прагматизму чи позитивізму. Вона фактично одухотворяє не тільки континентальні та морські простори, які в ній здобувають імперативну активність, а й саму політику, яка з прозаїчного управління перетворюється на знаряддя планетарної боротьби, що визначає долю світової цивілізації.
Геополітична теорія виникла як мистецтво побудови світу і світової історії з географічних смислообразів, перейнятих відносинами кооперації, протиборства і гегемонії-підпорядкування і призначених орієнтувати (“кодувати”) народи і політиків. Безумовно правий був А. Грабовськи, який підкреслював, що світова політика без погляду на світ у його просторовій єдності є абсурдом.
Класик геополітичної теорії Хелфорд Джон Маккіндер заявив на початку ХХ сторіччя про закінчення великої історичної епохи - “епохи Колумба”, під час якої представники “внутрішнього півмісяця” відправляються на завоювання нових територій, не зустрічаючи серйозного опору в решті країн світу. Тепер же світ “закритий”, і ця закритість зв'язувалася не тільки з глобалізацією ринку і комунікаційним “ущільненням ойкумени”. У “постколумбовій епосі”, коли невідкритих земель більше не існує, увесь світ розділений між державами, а динамічні пульсації держав прирікають їх на зіткнення, утягуючи народи світу у всесвітню громадянську війну.
У 1904 році Маккіндер у знаменитій доповіді “Географічна вісь історії” попереджав: “Відтепер же, у післяколумбову епоху, нам доведеться мати справу з замкнутою політичною системою, і цілком можливо, що це буде система глобального масштабу. Усякий вибух суспільних сил, замість того, щоб розсіятися в навколишньому незвіданому просторі і хаосі варварства, відгукнеться голосною луною на протилежній стороні земної кулі, так що в підсумку руйнуванню піддадуться будь-як слабкі елементи в політичному й економічному організмі Землі. Існує велика різниця між улученням снаряда в яму і влученням його в закритий простір між твердими конструкціями великого будинку або ж судна”. В цих умовах геополітика стає найважливішим для виживання людства мистецтвом – мистецтвом правити.
Сутність геополітики як феномена, на думку К.В.Плешакова, головним чином пов’язана з ідеєю контролю над простором. Виступаючи на перших стадіях розвитку людства як достатньо примітивна ідея (боротьба за прямий контроль над прикордонними територіями), нині контроль над простором є надзвичайно діверсифікованим та у більшості випадків не може бути описаний у категоріях прямого військового або політичного контролю. Геополітика в зв’язку з цим визначається російським геополітиком не просто як об’єктивна залежність зовнішньої політики держави від її географічного місцеположення, а як об’єктивна залежність суб’єкта міжнародних відносин від сукупності матеріальних факторів, які дозволяють цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором.
Можна виділити три основних підходи до визначення характеру контролю над простором, які створюють відповідні напрямки у геополітичній теорії і практиці:
- теллурократичний підхід, у якому контроль над материковою частиною земної кулі є основним об’єктом дослідницького та політичного інтересу;
- талассократичний підхід, який підкреслює значення контролю над морями і океанами як необхідної передумови забезпечення національних інтересів;
- геоекономічний підхід, який пов’язаний з орієнтацією на контроль над сировинними ресурсами, фінансовими потоками та комунікаціями;
- ефірократичний підхід, який виходить з визнання аерокосмічного простору ключовим для національних інтересів держави.
В нових умовах сучасного світу значення геополітичних факторів суттєво змінилося, але не зменшилося. Ці зміни пов’язані з появою нових аспектів міжнародного життя, обумовлених процесами глобалізації, транснаціоналізації, зростання взаємозалежності, впливом екологічної ситуації, науково-технічної, в т.ч. інформаційно-телекомунікаційної революції тощо. Тому завдання сучасної геополітичної науки - дослідження передумов та результатів впливу нових міжнародних феноменів на міжнародну, в т.ч. світову політику.
За своїм задумом геополітика є екзістенціальною наукою, яка розглядає цілісність буття людських спільнот з точки зору їх основоположного сенсу та його втілення в характері простору і часу їх існування. Крім того, як відзначав А.Грабовські, сучасна геополітика є “методом історичного пізнання”, яке охоплює дослідження як “світу ідей, так і економіки; як простору, так і клімату і народу; як суспільного устрою, такі правової системи”. Відправною точкою наукового аналізу всіх цих явищ є простір.
Німецькі геополітики першої половини ХХ ст. сформулювали наступну програму геополітичної науки:
“1. Геополітика є вченням про залежність політичних подій від землі.
2. Вона спирається на широкий фундамент географії, в особливості політичної географії як вчення про політичні просторові організми та х структуру.
3. Сутність земних просторів, що постигається географією, дає геополітиці ті межі, всередині яких повинен здійснюватися хід політичних подій, для того, щоб їм було забезпечено тривалий успіх. Носії політичного життя будуть, зрозуміло, часом виходити за ці межі, однак рано чи пізно залежність від землі необмінно нагадає про себе.
4. В дусі такого розуміння геополітика прагне дати знаряддя для політичної дії та стати дороговказом політичного життя.
5. Тим самим геополітика стає нормативною наукою, здатною вести практичну політику до того пункту, де необхідно відірватися від твердого ґрунту. Тільки так може здійснитися стрибок від знання до вміння, а не від незнання; в останньому випадку він, безумовно, більше й небезпечніше.
6. Геополітика прагне і повинна стати географічною совістю держави”.
В структурі геополітичної науки можна виділити два рівня:
1) фундаментальна геополітика, яка вивчає загальні тенденції міжнародної політики та світового розвитку з точки зору політичного сенсу їх просторових аспектів;
2) прикладна геополітика, яка виробляє принципові рекомендації стосовно стратегічної поведінки держави у світовому просторі (геостратегії) у відповідності з її просторовими інтересами.
Понятійно-категоріальний апарат геополітичної науки складається з наступних груп понять:
а) загальнофілософські та загальнонаукові категорії (суперечність, протилежність, взаємодія, відносини, зв’язки, система, структура тощо)
б) первинно-геополітичні поняття (Номоси Суші та Моря, теллурократія та талассократія, хартленд, рімленд, дісконтинуальний пояс тощо)
в) вторинно-геополітичні поняття, запозичені з інших наук та перетворені у геополітичні поняття (геополітична революція, геополітична епоха, планетарний дуалізм, геоісторична фаза планетарного дуалізму, геополітична експансія тощо)
г) міждисциплінарні поняття, що використовуються у філософсько-геополітичному контексті (світова система, архітектоніка світу, цивілізація, Схід та Захід, Північ та Південь, кордон тощо)
Більшість з них мають неясний, нечіткий характер, приблизний, невизначений повністю зміст, що є перш за все результатом необмеженості самої дійсності, яка не може в наслідок цього бути точно відбита у поняттях. Приблизність зростає по мірі підвищення рівня абстракції. Тому розуміння сенсу та значення досліджуємих феноменів залежить від тієї теорії та парадигми, до якої вона належить, що їх дотримується дослідник.
Спільними положеннями переважної більшості геополітичних концепцій можна вважати наступні:
- теза про закономірний характер міжнародних відносин, який можна пізнати, незважаючи на багатоваріантність та багатофакторність їх історії;
- теза про залежність розвитку держав, народів та міжнародних відносин від впливу географічного середовища, насамперед природно-кліматичних та цивілізаційних факторів;
- теза про природний та постійний характер схильності держав як живих організмів до максимально можливого збільшення їх могутності, яка є важливим чинником світового розвитку;
- теза про суперечність між континентальними та морськими державами як стрижньову вісь світової історії;
- теза про системну суперечність між центром і периферією як неодмінну константу міжнародного життя;
- теза про залежність міжнародних відносин від ступені освоєння людиною простору, оволодіння нею речовинним світом;
- теза про контроль над простором як центральну ідею геополітики та про ускладнення його форм по мірі розвитку людства.
Ці ідеї утворюють ядро класичної геополітичної парадигми, без збереження якого в тому чи іншому вигляді не можна говорити про геополітичну науку як таку. Разом з тим із закінченням “холодної війни” у західному світі розгорнулася дискусія усередині геополітичної науки з питання про напрямки її подальшого розвитку. Джерела цієї дискусії зв'язані як з актуалізацією значення територіального імператива в глобальних процесах сучасності, так і з тими процесами, що К.С. Гаджієв назвав “глобалізацією геополітики”. Класичні форми геополітики протягом останніх десятиліть істотно трансформувалися, накладаючись на складні прояви кризи Модерну, продуктом заперечення якого власне і виступала класична геополітика Ратцеля - Маккіндера - Хаусхофера - Савицького.
Якісно модифікувалися самі геополітичні фактори світового розвитку, підірвавши традиційне розуміння національної безпеки і до деякої міри привівши до розмивання протиставлення континентальних і морських держав. З появою міжконтинентальних балістичних ракет піддалася перегляду теза про перевагу одних над іншими з погляду уразливості або захищеності. Пішла в минуле геополітична невразливість США, оточених колишніми природними ровами - Атлантичним і Тихим океанами. Те ж відноситься і до євразійського хартленду. Найважливіше значення з воєнно-стратегічної точки зору набули повітряний і космічний простори. З'явилися і швидко розвиваються принципово нові форми контролю над простором - геоекономічні, інформаційно-комунікаційні. “Лінія фронту в традиційному розумінні, - відзначає К.С. Гаджієв, - утратила свою значимість”. Події 11 вересня 2001 року стали наочним підтвердженням тому, відкривши еру глобального тероризму, що породжує не визнають ніякі границі “партизанські війни” нового типу.
Одночасно відбувається своєрідна “антропологізація” геополітики, на що звернув увагу ще А. Тойнбі: “У століття повітря місцезнаходження центра ваги людської діяльності може бути визначено не фізичною, а людською географією: не розташуванням океанів і морів, степів і пустель, рік і гірських хребтів, доріг і стежок, але розподілом чисельності людства, його енергії, здібностей, майстерності і вдач”. Особливо це обумовлено постекономічним поворотом у цивілізаційному розвитку, що знаменується заміною праці творчістю як ключовим фактором виробництва.
ХХ століття пов'язане і з “демографічним вибухом” у планетарному масштабі, а з ростом населення земля стає усе більш бажаною і коштовною, тому з кожним новим поколінням світова історія стає усе більш територіальною і геополітичною. Однак нові реалії виявляють і обмеженість теоретико-методологічних можливостей самої геополітичної науки в пізнанні “опростореного світу”.
Сьогодні відбувається трансформація геополітичної науки під впливом як об'єктивних процесів глобалізації, мондіалізації, НТР, екологічної кризи, антропологічного повороту в науці, так і суб'єктивної нездатності самої геополітичної науки стати “системним забезпеченням” зовнішньо- і внутрішньополітичних стратегій держав і світового співтовариства. Справа в тому, що геополітика склалася як інструмент наукового забезпечення вироблення і реалізації політики держав, та й сам термін “геополітика” був запропонований Р. Челленом для позначення галузі “загальної науки про державу”.
На сучасному етапі все більший вплив на розвиток геополітики здійснює геоекономічна наука, що формується в останні два десятиліття на стику геополітики й економічної науки, зазнаючи істотного впливу з боку соціальної філософії. Геоекономіку необхідно розглядати як багаторівневу систему економічних відносин у міжнародному просторі. Вона є вид економічної взаємодії, обумовлений територіальними інтересами економічних суб'єктів і націлений на використання умов, можливостей, ресурсів простору. У свою чергу, геоекономічна наука є галузь економічної науки, що вивчає процес і результат впливу економічних суб'єктів, національних і глобальної економік на міжнародний простір з метою його використання у своїх економічних інтересах. У нерозривному зв'язку з геополітикою, геоекологією і геокультурологією, геоекономіка формує нову систему геосоціальних наук. До цих галузей наукового знання можна також додати геоюриспруденцію, геодемографію і геометодологію.
Новий геоекономічний світоустрій змушує усе більш зважатися із собою при стратегічному аналізі і плануванні розвитку. В умовах бурхливої трансформації класичної економіки між собою інтенсивно конкурують різні геоекономічні концепти, як то неоліберальна метафізика, що розвиває ідеї “невидимої руки ринку”, стратегія “золотого мільярда”, програми структурної перебудови і фінансової стабілізації, концепції неопротекціонізму, сталого розвитку, форсованого сверхрозвитку, активного регулювання ринку, автаркії і мобілізаційних схем управління, нарешті, антисоціальна концептуалістика демодернізації.
На сучасному етапі світ являє собою геоекономічно неврівноважену систему, що характеризується спробами однієї з цивілізацій (Заходу) підірвати існуючу відносну геоекономічну рівновагу. При цьому континентальні цивілізації намагаються, проголосивши свої національні інтереси, намітити інтеграційні альянси, і тим самим не дозволити стерти собі геоекономічну “пам'ять”. Такі геоекономічні тенденції свідчать про те, що геоекономіка стала важливим “полем” цивілізаційного протистояння, що робить цивілізаційний вимір геоекономіки пріоритетним напрямком як з теоретичної, так і із сугубо прикладної точки зору.
Планета розділяється зараз на окремі геоекономічні зони, що виступають у ролі нових станів глобального універсуму. Розвиток масштабних технологій активного перерозподілу світового доходу на основі стягування геоекономічних “рентних платежів” відсунув й утруднив досягнення соціальної однорідності світу, закріплюючи нерівноважний стан світової економіки. Нерівноважна ситуація спостерігається у всій схемі світового поділу праці і перерозподілу світового доходу, що найбільш наочно виявляється у феномені “ножиців цін”, прямо підтверджуючи керований характер світової економіки як вміло организуемої системи.
Зазначені процеси впливають на розвиток геоекономічної науки, що, аналогічно геополітичній науці, виявляється обмеженою у своєму теоретико-методологічному арсеналі. Звертають на себе увагу цікаві і цінні висновки і рекомендації відомого російського теоретика геоекономіки Е.Г. Кочетова відносно сучасних тенденцій і стратегічних орієнтирів економічного розвитку, однак вони упираються в одну проблему: автор стверджує, що “геоекономіка вже давно відтіснила геополітику на другий план”. Тим часом ефективність геоекономічного аналізу і стратегії визначається в першу чергу їхньою орієнтацією на геополітичні процеси, що відбуваються, у які уплетені геоекономічні механізми як фактор геополітичної взаємодії. Нівелювання значення геополітики негативно позначається і на продуктивних можливостях геоекономічної науки і практики в контексті цивілізаційних процесів сучасності.
У рамках вивчення світового економічного простору окреме місце займає фінансовий простір і відносини, що виникають між політикою управління фінансовим простором і політикою, спрямованою на забезпечення саморушного розвитку країни-системи. Вивчення цих проблем утворює особливий напрямок геоекономіки - геофінанси. З розвитком мондіалізації держава-нація втрачає здатність ефективно здійснювати суверенітет над валютою і фінансами. У той же час політична, економічна і культурна безпека усе більш визначається явищами і процесами фінансового характеру. Глобалізація фінансового ринку зробила невизначеним установлення приналежності фінансових ресурсів, тому геофинансовий вибір націлений не тільки на посилення національних внутрішніх джерел фінансових ресурсів, але і на посилення здатності країни використовувати міжнародні фінансові ресурси, тобто метою стає одержання доступу до фінансових ресурсів.
Геофінанси вивчають питання про те, як країні розвити технології, що забезпечують найбільшу додану вартість до “фінансової сировини, що переробляється”, про вплив різних форм спекуляції на грошову стабільність і процентні ставки, про геоекономічну роль міжнародних капіталів, що входять і виходять із країни, про капіталовкладення за рубежем і їхню стратегічну значимість, а також проблеми відмивання “брудних грошей”. Геофінанси пропонують політику, що робить грошові і фінансові переміщення більш сумісними з загальними політичними цілями держави.
Геополітичний тип мислення та побудована на його основі картина світу, яка являє собою глобальний перегляд історії міжнародних відносин, формується в контексті матеріалістичного розуміння історії. Втім було б невірним слідом за О.С.Панаріним стверджувати, що “геополітичний “екзистенціалізм” наполягає на принциповій самотності держав та народів в усьому світі” та заперечувати його можливість створювати картину впорядкованого, структурованого світу. Навпаки, геополітична парадигма надзвичайно корисна для систематизованого аналізу політичної історії, міжнародних відносин, стратегічного планування зовнішньої та внутрішньої політики.
Розглядаючи геополітичне мислення у контексті однієї з парадигм матеріалістичного бачення історії, слід зазначити, що “матеріалістичне розуміння історії, -- на думку Ю. Б. Черняка, -- логічно не пов’язане з філософським матеріалізмом, вони були штучно поєднані у рамках марксистської теорії. Необхідність їх відокремлення обумовлена тим, що філософський матеріалістичний монізм не дано нам у досвіді, він є простою гіпотезою, перетвореною на аксіому.
Матеріалістичне розуміння суспільного розвитку є моністичним в сенсі визнання матеріального фактору першопричиною усіх інших явищ цього процесу, але його плюралістичний характер виступає у вигляді наявності різних парадигм, що висувають на роль першопричини різні матеріальні факти. Наприклад, концепція всесвітньо-історичного процесу І. М. Дьяконова, що виходить з тези, що вирішальним фактором зміни виробничих відносин є змінення військової техніки та технології, або соціал-дарвінізм, що висуває принципи природного відбору, боротьби за існування та виживання найбільш пристосованих у якості визначальних факторів суспільного розвитку, та багато інших, кожна з яких надає можливість виявити різні аспекти закономірного характеру функціонування та розвитку людського суспільства.
Серед них геополітична парадигма, побудована на тезі “географія як доля”, виглядає дуже привабливо для дослідження алгоритму глобальних процесів та архітектоніки світу, завдяки чому можна краще зрозуміти справжній сенс подій, що відбуваються у теперішньому часі, визначити адекватну стратегію поведінки та певною мірою свідомо творити власну долю.
Методологічною підвалиною геополітичної науки є аксіоматичний підхід, який є універсальним методом пізнання світу, що лежить в основі інших дослідницьких методів. Це шлях поширювального тлумачення узагальнених даних досвіду, який реалізується через перетворення неаксіоматичного констатування існування певних відносин у постулат про те, що такими ж мають бути відносини в усіх подібних випадках. “Трансформація неаксіом у не дані у досвіді аксіоми - магістральний шлях пізнання людиною зовнішнього світу. Розширювальне тлумачення емпіричних даних - неправомірний вихід за межі даної у досвіді реальності - виявляється єдино можливим засобом глибокого пізнання зовнішнього світу”, - доводить Ю.Б.Черняк.
Характерною рисою аксіоматизму є заперечення можливості створення всеохоплюючої, загальновизнаної теорії суспільного розвитку, що обумовлює прагнення впорядкувати на основі рівноправ’я відносини між його сумісними та несумісними інтерпретаціями. Тобто аксіоматизм передбачає можливість вивчення предметів, що розглядаються, з позицій різних метатеорій. Наприклад, сучасна світова система може бути об’єктом дослідження з позицій геоекономічної, культурологічної, геополітичної, історичної матеріалістичної та інших парадигм за допомогою інституціонального, структурно-функціонального, кібернетичного, біхевіорістського підходів тощо.
Методологічна зорієнтованість аксіоматизму дозволяє йому подолати редукціонізм моністичного підходу макротеорій до суспільного розвитку і тим самим створити умови для формування дійсно всеохоплюючої картини суспільного розвитку, дозволяючи водночас усвідомити, що фрагменти цієї картини утворюються завдяки розгляду об’єкту з різних кутів зору.
Аксіоми, що належать до сфери соціально-гуманітарних наук, не мають аподіктичної (неспростованої) достовірності, не є самоочевидними, можуть заперечуватись не тільки за теоретичними, а й за позанауковими мотивами. Вони торкаються інтересів тих чи інших соціальних спільнот та окремих індивідів, визнаються не усіма ними та мають тому конвенційний характер. Особливо це стосується геополітики, теоретичні положення та висновки якої завжди відрізняються неабиякою політичною заангажованістю.
З позицій аксіоматичного підходу багато геополітичних феноменів належать до типу явищ, що дефінітивно не називаються, коли неможливо довести істинність визначень, даних нам у досвіді відносин. Так, принципово неможливо перевірити визначення планетарного дуалізму як фіксуючого певні явища та процеси, тому воно є не веріфікуємим. Невиріфікованість означає неможливість шляхом конклюзивного аналізу визначити, чи є дана аксіома істинною або хибною.
Природно, що відносини між Сушею та Морем, Сходом та Заходом не усвідомлюються як єдино можливі у сфері міжнародного життя. Виділення планетарного дуалізму з “всесвіту міжнародних феноменів” фіксує не даний у досвіді вид зв’язків у ньому, який може визначитись і в інших версіях, які також не можуть бути піддані теоретичній або емпіричній перевірці, не підтверджені або не відкинуті досвідом. Таким чином, постулат планетарного дуалізму належить до несамоочевидних, альтернативних аксіом наукового пізнання.
Слід усвідомлювати, що сфера геополітики - це сфера приблизно достовірного знання, що включає як постулюєму, так і веріфікуєму зони. Приблизна достовірність полягає у різному ступені достовірності у різних випадках, в залежності від чого вона перетворюється у істинне знання. Геополітичні висновки логічно неминуче мають носити в своїй основі умовний характер, тобто такий, що належить до аксіоматики. Геополітична теорія не має шансів стати точною наукою в сенсі дослідження всього безмежного розмаїття геополітичних відносин та процесів і тим більше врахування значущості кожного з них у процесі розвитку.
Аксіоматичний підхід реалізується у межах геополітичної парадигми, яка має три виміри: дослідження соціально-політичних ситуацій з точки зору хорологічних умов їх розвитку, співставлення реальних даних з різними й часто протилежними уявленнями про одну й ту ж територію, а також прогнозування та рекомендації по проведенню політичної стратегії перетворення простору.
Вона взаємодіє зі світосистемною парадигмою, яка розробляється школою світосистемного аналізу. Основою її є розгляд світових регіонів або світу в цілому як систем взаємодії, що історично формуються та у яких окремі країни, суспільства і цивілізації виявляються тільки як результат поєднання тих чи інших системних факторів. В її рамках світосистеми розглядаються як мережі взаємодії між суспільствами (через торгівлю, війни, перехресні шлюби і т.д.), котрі є важливим фактором відтворення внутрішніх структур і суттєво впливають на зміни у локальних структурах.
Світосистемна парадигма відбиває глобалістичне бачення сучасного людства, розуміння його як взаємопов’язаної спільноти, що формується через взаємодію політичних і господарчих структур. Особлива увага приділяється виділенню структури, складу компонентів світової системи, способу організації та характеру зв’язків. У цій структурі можливо насамперед виділити просторові одиниці, серед яких базові структурні одиниці утворюються взаємозв’язком океанічних та континентальних одиниць.
На їх основі формуються макросоціальні утворення, кожне з яких має своє цивілізаційне ядро та периферію. Такими утвореннями виступають Євразія, Захід, Афразія (ісламський світ), конфуціансько-буддійський світ та ін., на основі яких можуть створюватися регіонально-інтеграційні об’єднання, вищою формою яких виступають імперії.
Однак претензія світосистемного аналізу на глобальне охоплення на основі виявлення великомасштабних принципів, які визначають характер світових процесів, супроводжується у працях представників цього напрямку недостатнім врахуванням культурно-цивілізаційних аспектів як первісного компоненту соціальних відносин, залишаючи за ними лише допоміжну роль. Взята окремо, світосистемна парадигма може розглядатися як повернення до фаустівського бачення світу як арени необмеженого впливу на глобальний простір і всю людську історію, виходячи з уявлення про вищість західної культури. Вона має характер однолінійного економічного детермінізму.
Цивілізації зводяться у її рамках до ролі ідейно-символічного атрибуту світових імперій або ж продукту опору нерівноправним світосистемним відносинам, в той час як їх слід розглядати як мережі відносин - культурних, політичних, господарчих, що формуються за умов наявності або усталеного вищого принципу, на який орієнтовано більшість компонентів даної цивілізації, або існування спадкоємності змін, що забезпечує усталеність символічних форм, притаманних цій цивілізації. Лише у цьому контексті цивілізація стає одним з ключових понять світосистемного аналізу. Поєднання ж світосистемної парадигми з геополітичною дозволить враховувати цивілізаційно-геополітичну специфіку окремих регіонів у рамках світової системи, співвіднести багатий фактичний матеріал геополітичних та цивілізаційних досліджень з новими й корисними концептуальними підходами світосистемників.
Синтез геополітичної та світосистемної парадигм конкретизується у певній комбінації філософських (діалектичний), спеціально-наукових (історико-системний, структурно-діахронний) та конкретно-проблемних (метод сценаріїв) методів наукового пізнання, що забезпечує сполучення соціально-філософського, філософсько-історичного та геополітичного аналізу. Жоден з методів не є універсальним і не в змозі забезпечити у результаті повне відбиття об’єктивної дійсності. Наближення до цього можливо на основі застосування комплексу методів у їх єдності та взаємозв’язку. Це надає дослідженню планетарного дуалізму комплексного характеру, що викликає нову організацію матеріалу, що досліджується, та обумовлює одержання нового знання. Комплексність передбачає цілісне бачення проблеми, що вимагає використання концептуальних знань, засобів та методів різних наук.
Застосування цих методів ґрунтується на принципі додатковості, який відбиває онтологічний “еклектизм”, тобто “еклектизм” об’єктивного світового процесу. Адекватне відображення наукою онтологічного “еклектизму” (який слід відрізняти від епістемологічного еклектизму, внаслідок якого виникає викривлене відображення дійсності) можна розглядати як синкретичний синтез.
Діалектичний метод ґрунтується на розумінні об’єкту дослідження як такого, що знаходиться у стані постійних закономірних змін, у стані розвитку, рушійною силою якого є суперечність. У контексті діалектичного методу геополітичні відносини та процеси, що пов’язані з проявами планетарного дуалізму, розуміються у логіці “питання - відповіді”, “виклику - відгуку”. Кожна геополітична дія є відповіддю на запитання, поставлене простором, вона набуває сенсу лише через це запитання, а сенс останнього залежить від конкретної ситуації, в якій його було поставлено. Діалектичний метод містить у своїй основі методологічні принципи об’єктивності, історизму та детермінізму, які визначають засоби пізнання сутності, загальних та особливих рис, етапів становлення та розвитку планетарного дуалізму.
Значення історико-системного та структурно-діахронного методів полягає насамперед у тому, що їх застосування дозволяє виявити системний характер геополітичних відносин, що в свою чергу знаходяться у системному процесі розвитку. Аналіз цього розвитку становить в цьому контексті аналіз геополітичних епох, трансформацій, закономірностей, тобто внутрішньої часової побудови процесу геополітичного розвитку, що дозволяє визначати його перспективи.
Ці методи доповнюються прогностичним методом сценаріїв, який фактично становить собою основний метод філософії історії. Реальний історичний процес завжди є багатоваріантним і альтернативним, у ньому закладені як ризики, так і можливості посильно впливати на спрямованість розвитку, підвищуючи шанси того з варіантів, який більш відповідає нашій людській гідності й нашим інтересам. Філософсько-історичним сценаріям належить значна роль у забезпеченні цих можливостей.