Bookdesigner@the-ebook.org 15 страница
Настуся
Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б швидше до отця Хоми та порадилися, от що!
Сотник
Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швидень- ко, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечеряю.
(Цілує її і йде).
Настуся
Добре, добре, не ждатиму.
Не ждатиму, не ждатиму, У свитину вдягатимусь. У намисто уберуся, Доганятиму Петруся.
Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося.
(Квітчається і співає).
«Ой піду я не берегом-лугом, Зустрінуся з несудженим другом. Здоров, здоров, несуджений друже! Любилися, та не побралися, Тілько жалю серцю набралися».
Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку.
(Виходить).
____________________
Іде додому уночі П'яненький сотник, а йдучи Собі, веселий, розмовляє: «Нехай і наших люде знають! Нехай і сивий, і горбатий, А ми!.. хе! хе! а ми жонаті! А ми!..» Насилу вліз у хату Та й ліг собі тихенько спати, Щоб Настю, бачте, не збудить Та сорома не наробить. Уже й Достойно оддзвонили, Уже додому люде йдуть,- Не йде Настусенька, не чуть. Насилу сотника збудили Та розказали: так і так! Перехрестився неборак, Коня найкращого сідлає І скаче в Київ. В Броварях Уже повінчана гуляє Його Настуся молода! Вернувся сотник мій додому, Три дні, три ночі не вставав, Нікому й слова не сказав І не пожалувавсь нікому… Турбується, заробляє, А того не знає, Що на старість одуріє І все занехаїть. Отак тепер і з сотником З дурним моїм сталось: Розігнав дітей по світу, А добро осталось, Немає з ким поділити. Довелось самому Розкидати, розточити, І добра нікому Не зробити ні на шеляг, І притчею стати Добрим людям, і охати У холодній хаті Під кожухом, і нікому Хату затопити І вимести… по смітнику Ходити, нудити, Поки пугач над стріхою В вікно не завиє, А наймичка холодного Трупу не накриє Кожушиною старою, А ключ од комори Із-за пояса украде…
Отаке-то горе Із сотником оце сталось. Не минуло году, Як Настусеньки не стало, А вже на городі Не осталося нічого, Свині та телята Уже бродять… А барвінок! Барвінок хрещатий! Притоптаний, коло тину Засихає, в'яне! А сам сотник у кожусі, Одутлий, поганий, Коло клуні походжає. І стоги не вкриті, І покої не мазані, І сволок не митий, І челяді нема дома, Й худоби немає, А наймичка задрипана, Та й та помикає Старим паном… Так і треба: Не розганяй діток, Сивий дурню! Недовго жив На свій заробіток П'яний сотник. Ще минуло Літо коло світа, А восени на улиці Сотника убито! А може, вмер неборака, Од шинкарки йдучи? Байдуже кому питати. Забрали й онучі Добрі люди, а самого Гарно поховали У леваді. І хрестика Над ним не вкопали. Аж жаль його: був багатий, І рідня, і діти Єсть у його, а нікому Хрест постановити. Умер сотник, і покої Згнили, повалялись, Все пропало, погинуло. Тілько і остались, Що тополі на вигоні - Стоять, мов дівчата Вийшли з Оглава ватагу З поля виглядати.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою, Мов мати дитину. Очам любо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З богом заговорить… А туман, неначе ворог, Закриває море І хмароньку рожевую, І тьму за собою Розстилає туман сивий, І тьмою німою Оповиє тобі душу, Й не знаєш, де дітись, І ждеш ного, того світу, Мов матері діти.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Як маю я журитися, Докучати людям, Піду собі світ за очі - Що буде, те й буде. Найду долю - одружуся, Не найду - втоплюся, Та не продамся нікому, В найми не наймуся. Пішов же я світ за очі, Доля заховалась; А воленьку люде добрі І не торговали, А без торгу закинули В далеку неволю… Щоб не росло таке зілля На нашому полю.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Нащо мені женитися? Нащо мені братись? Будуть з мене, молодого, Козаки сміятись. Оженився, вони скажуть, Голодний і голий, Занапастив, нерозумний, Молодую волю. Воно й правда. Що ж діяти? Навчіть мене, люде, Іти хіба до вас в найми? Чи до ладу буде? Ні, не буду чужі воли Пасти, заганяти; Не буду я в чужій хаті Тещу поважати. А буду я красоватись В голубім жупані На конику вороному Перед козаками. Найду собі чорнобривку В степу при долині - Високую могилоньку На тій Україні. На весілля товариство Вийде погуляти Та винесе самопали, Викотить гармату. Як понесуть товариша В новую світлицю, Загомонять самопали, Гукнуть гаківниці. Як положать отамана В новій хаті спати, Заголосить, як та мати, Голосна гармата. Гукатиме, кричатиме Не одну годину. І рознесе тую славу По всій Україні.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Ой крикнули сірії гуси В яру на ставу; Стала слава на все село Про тую вдову. Не так слава, не так слава, Як той поговір, Що заїздив козак з Січі До вдови на двір. «Вечеряли у світлиці, Мед-вино пили І в кімнаті на кроваті Спочити лягли». Не минула слава тая, Немарне пішла: Удовиця у М'ясниці Сина привела. Вигодувала малого, До школи дала. А із школи його взявши, Коня купила, А коня йому купивши, Сідельце сама Самим шовком вишивала, Златом окула, Одягла його в червоний В жупан дорогий, Посадила на коника… «Гляньте, вороги! Подивітесь!» Та й повела Коня вздовж села. Та й привела до обозу; В військо оддала… А сама на прощу в Київ, В черниці пішла.
[Перша полонина 1849, Косарал]
***
«Якби тобі довелося В нас попанувати, То знав би ти, пане-брате, Як їх називати, Отих твоїх безталанних Дівчаток накритих. А то верзе бісизна-що Та й думає: «Ми-то! Ми-то людям покажемо Оцих безталанних Та навчимо шануватись Паничів поганих!» Шкода й праці! Поки села, Поки пани в селах, Будуть собі тинятися Покритки веселі По шиночках з москалями, І не турбуйсь, брате». «Добре,- кажу.- А все-таки Невеличку нате, Оцю одну, останнюю. Слухайте ж, панята.
Дівчата на луці гребли, А парубки копиці клали, Та, знай, на сонце позирали, Та нісенітницю верзли. Звичайне, хлопці. А дівчата, Мов ті сороки, цокотали Та до криниці учащали У яр погуляти. Найкращая з всього села Давненько вже у яр пішла, Узявши глечик; та й немає, А лановий і не шукає, Мов і не бачить. Не новий Оцей лукавий лановий. Стара собака, та ще й бита. У балці стало щось кричать, Побігли хлопці рятовать. Аж там панич несамовитий, Недоліток, таке творить, Сердешну дівчину мордує. Сердешна дівчина кричить. Прибігли хлопці, не рятують - Бояться пана. А один, Щонаймолодший, озирнувшись, Та вилами пана І просадив, мов ту жабу. Застогнав поганець Та й опрігся. Порадились, Дали в город знати; Суд наїхав, подивились, Попились завзято Судовики. Закували Хлопця молодого Та в тюрму захвасували… Та й більше нічого.
На верствовім шляху в полі Корчма під вербою Стоїть собі в холодочку, А попід корчмою Сидять в путах арестанти. Трохи одпочити Позволено бідолагам Та води напитись. Сидять собі, розмовляють, А дехто й куняв. А з-за гори поїжджане На шлях виїжджають, Аж три тройки. І, звичайне, Коло корчми стали - Дати коням одпочити, Та й дружки пристали Співаючи. Отож стали, Молодая встала, Взяла кварту оковити Та й почастувала Сердешного невольника І його сторожу. Коли дивиться, погляне… Боже! милий боже! Меж невольниками в путах Той самий єдиний Її месник безталанний - Несе з України Аж у Сибір ланцюг-пута… А ти будеш тута У розкоші і не будеш Ні знати, ні чути Його плачу вседневного… Не почастувала Свого месника святого І не привітала, Тілько глянула на його… Та й більше нічого.
Попереду поїжджане Рушили в дорогу, А за ними й невольники Побрязкали путом Понад шляхом. І нікого Не видно, не чути Коло корчми, одна собі Поки що осталась З шинкаркою; кругом неї Димом розстилалась В полі курява. І смерклось. І вік не великий, Не тілько день. На хуторі Танці та музики - Аж до півночі. Придане Постіль пішли слати У комору, а молода Вийшла мовчки з хати, Та й пропала. Скрізь шукали, До світу шукали, Та не найшли. Де ж поділась? Де? Помандрувала За невольником убогим У Сибір… Та й годі.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Заросли шляхи тернами На тую країну, Мабуть, я її навіки, Навіки покинув. Мабуть, мені не вернутись Ніколи додому? Мабуть, мені доведеться Читати самому Оці думи? Боже милий! Тяжко мені жити! Маю серце широкеє - Ні з ким поділити! Не дав єси мені долі, Молодої долі! Не давав єси ніколи, Ніколи! ніколи! Не дав серця молодого З тим серцем дівочим Поєднати! Минулися Мої дні і ночі Без радості, молодії! Так собі минули На чужині. Не найшлося З ким серцем ділитись, А тепер не маю навіть З ким поговорити! Тяжко мені, боже милий, Носити самому Оці думи. І не ділить Ні з ким,- і нікому Не сказать святого слова, І душу убогу Не радовать, і не корить Чоловіка злого, І умерти!.. О господи! Дай мені хоч глянуть На народ отой убитий, На тую Украйну!
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І защебетала. Почула дівчина І в білій свитині З біленької хати Вийшла погуляти У гай на долину. І вийшов до неї З зеленого гаю Козак молоденький; Цілує, вітає, І йдуть по долині, І йдучи співають. Як діточок двоє, Під тую калину Прийшли, посідали І поцілувались. Якого ж ми раю У бога благаєм? Ран у серце лізе, А ми в церкву лізем, Заплющивши очі,- Такого не хочем. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Бувая, іноді дивлюся, Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї матері святої, Що в мир наш бога принесла…
Тепер їй любо, любо жити. Вона серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на його надивитись, Наговоритись. - Це моє! Моє! - І дивиться на його, І молиться за його богу, І йде на улицю гулять Гордіше самої цариці. Щоб людям, бачте, показать Своє добро. - А подивіться! Моє найкраще над всіми! - І ненароком інший гляне. Весела, рада, боже мій! Несе додому свого Йвана. І їй здається, все село Весь день дивилося на його, Що тілько й дива там було, А більше не було нічого. Щасливая!..
Літа минають.
Потроху діти виростають, І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі. І ти осталася, небого. І не осталося нікого З тобою дома. Наготи Старої нічим одягти І витопить зимою хату. А ти нездужаєш і встати, Щоб хоч огонь той розвести. В холодній молишся оселі За їх, за діточок.
А ти,
Великомученице! Села Минаєш, плачучи, вночі. І полем-степом ідучи, Свого ти сина закриваєш. Бо й пташка іноді пізнає І защебече: - Он байстря Несе покритка на базар.
Безталанная! Де ділась Краса твоя тая, Що всі люде дивувались? Пропала, немає! Все забрала дитиночка І вигнала з хати, І вийшла ти за царину, З хреста ніби знята. Старці тебе цураються, Мов тії прокази. А воно таке маленьке, Воно ще й не лазить. І коли-то воно буде Гратись і промовить Слово мамо. Великеє, Найкращеє слово! Ти зрадієш; і розкажеш Дитині правдиво Про панича лукавого, І будеш щаслива. Та не довго. Бо не дійде До зросту дитина, Піде собі сліпця водить, А тебе покине Калікою на розпутті, Щоб собак дражнила, Та ще й вилає. За те, бач, Що на світ родила. І за те ще, що так тяжко Дитину любила. І любитимеш, небого, Поки не загинеш Межи псами, на морозі Де-небудь під тином.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
На Великдень, на соломі Против сонця, діти Грались собі крашанками Та й стали хвалитись Обновами. Тому к святкам З лиштвою пошили Сорочечку. А тій стьожку, Тій стрічку купили. Кому шапочку смушеву, Чобітки шкапові, Кому свитку. Одна тілько Сидить без обнови Сиріточка, рученята Сховавши в рукава. - Мені мати куповала. - Мені батько справив. - А мені хрещена мати Лиштву вишивала. - А я в попа обідала,- Сирітка сказала.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Було, роблю що, чи гуляю, Чи богу молюся, Усе думаю про його І чогось боюся. Дурна була, молодая,- Я все виглядала, Чи не шле за рушниками… І не сподівалась, Що він мене, дурну, дурить. А серце боліло, Ніби знало, що так буде, Сказати не вміло. А якби було сказало, То я б не любила, Може, була б до криниці У гай не ходила, А то вранці і ввечері Ходила, гуляла… Доходилась - осталася, Навіки осталась Дівувати. Тяжко мені У матері в хаті Старітися. А своєї Вже хати не мати! А ще й досі, чи роблю що, Чи то так гуляю, Усе думаю про його, І сама не знаю, Чого думаю! Чого я У той гай ходила? І за що його так довго, Так тяжко любила!
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Буває, іноді старий Не знає сам, чого зрадіє, Неначе стане молодий, І заспіває… як уміє. І стане ясно перед ним Надія ангелом святим, І зоря, молодость його, Витає весело над ним. Що ж се зробилося з старим, Чого зрадів оце? Того, Що, бачите, старий подумав Добро якесь комусь зробить. А що ж, як зробить? Добре жить Тому, чия душа і дума Добро навчилася любить! Не раз такому любо стане, Не раз барвінком зацвіте. Отак, буває, в темну яму Святеє сонечко загляне, І в темній ямі, як на те, Зелена травка поросте.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Хіба самому написать Таки посланіє до себе Та все дочиста розказать, Усе, що треба, що й не треба. А то не діждешся його, Того писанія святого, Святої правди ні од кого, Та й ждать не маю од кого, Бо вже б, здавалося, пора: Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я «Кобзаря», А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. Не похвали собі, громадо! - Без неї, може, обійдусь,- А ради жду собі, поради! Та, мабуть, в яму перейду Із москалів, а не діждусь! Мені, було, аж серце мліло,- Мій боже милий! як хотілось, Щоб хто-небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю? Чи варт вона огня святого?.. Бо хоч зостаріюсь затого, А ще не знаю, що роблю. Пишу собі, щоб не міняти Часа святого так на так, Та іноді старий козак Верзеться грішному, усатий, З своєю волею мені На чорнім вороні-коні! А більш нічого я не знаю, Хоч я за це і пропадаю Тепер в далекій стороні. Чи доля так оце зробила? Чи мати богу не молилась, Як понесла мене? Що я - Неначе лютая змія Розтоптана в степу здихає, Захода сонця дожидає. Отак-то я тепер терплю Та смерть із степу виглядаю, А за що, єй-богу, не знаю! А все-таки її люблю, Мою Україну широку, Хоч я по їй і одинокий (Бо, бачте, пари не найшов) Аж до погибелі дійшов.
Нічого, друже, не журися! В дулевину себе закуй, Гарненько богу помолися, А на громаду хоч наплюй! Вона - капуста головата. А втім, як знаєш, пане-брате, Не дурень, сам собі міркуй.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Дурні та гордії ми люди На всіх шляхах, по всій усюді, А хвалимось, що ось-то ми І над землею, і водою І од палат та до тюрми Усе царі, а над собою Аж деспоти - такі царі, І на престолі і в неволі. І все то те по добрій волі, По волі розуму горить, Як той маяк у синім морі, Чи те… в житейськім. Само так У нас у костяній коморі Горить розумний той маяк, А ми оливи наливаєм Та байдуже собі співаєм - Чи то в годину, чи в напасть.
Орли, орли ви сизокрилі, Поки вам лихо не приснилось, Хоч невеличке, хоч на час! А там - під лавою в шиночку Сховаєтесь у холодочку. Огонь небесний той погас, І в тую костяну комору Полізли свині ізнадвору, Мов у калюжу, та й сопуть. І добре роблять, що кують На руки добрії кайдани Та чарки в руки не дають Або ножа, а то 6 зарані Гарненько з лиха б напились, А потім з жалю заридали Та батька, матір прокляли І тих, що до хреста держали. А потім ніж - і потекла Свиняча кров, як та смола, З печінок ваших поросячих. А потім…
[Перша половина 1849, Косарал]
***
І золотої й дорогої Мені, щоб знали ни, ве жаль Моєї долі молодої: А іноді така печаль Оступить душу, аж заплачу. А ще до того, як побачу Малого хлопчика в селі. Мов одірвалось од гіллі, Одно-однісіньке під тином Сидить собі в старій ряднині. Мені здається, що се я, Що це ж та молодість моя. Мені здається, що ніколи Воно не бачитиме волі, Святої воленьки. Що так Даремне, марне пролетять Його найкращії літа, Що він не знатиме, де дітись На сім широкім вольнім світі, І піде в найми, і колись, Щоб він не плакав, не журивсь, Щоб він де-небудь прихиливсь, То оддадуть у москалі.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились, А матері на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зарані повмирали, А ми малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи. Мене по волі і неволі Носило всюди. Принесло На старість ледве і додому. Веселеє колись село Чомусь тепер мені, старому, Здавалось темним і німим, Таким, як я тепер, старим. І бачиться, в селі убогім (Мені так бачиться) нічого Не виросло і не згнило, Таке собі, як і було. І яр, і поле, і тополі, І над криницею верба, Нагнулася, як та журба Далеко в самотній неволі. Ставок, гребелька, і вітряк З-за гаю крилами махає. І дуб зелений, мов козак Із гаю вийшов та й гуляє Попід горою; по горі Садочок темний, а в садочку Лежать собі у холодочку, Мов у раю, мої старі. Хрести дубові посхилялись, Слова дощем позамивались… І не дощем, і не слова Гладесенько Сатурн стирає… Нехай з святими спочивають Мої старі… «Чи жива Ота Оксаночка?» - питаю У брата тихо я. «Яка?» «Ота маленька, кучерява, Що з нами гралася колись. Чого ж ти, брате, зажуривсь?» «Я не журюсь. Помандрувала Ота Оксаночка в поход За москалями та й пропала. Вернулась, правда, через год, Та що з того. З байстрям вернулась. Острижена. Було, вночі Сидить під тином, мов зозуля, Та кукає; або кричить, Або тихесенько співає Та ніби коси розплітає. А потім знов кудись пішла, Ніхто не знає, де поділась, Занапастилась, одуріла. А що за дівчина була, Так так що краля! і не вбога, Та талану господь не дав…» А може, й дав, та хтось украв, І одурив святого бога.
[Перша половина 1849, Косарал]
***
Готово! Парус розпустили, Посунули по синій хвилі Помеж кугою в Сирдар'ю Байдару та баркас чималий. Прощай, убогий Косарале. Нудьгу заклятую мою Ти розважав-таки два літа. Спасибі, друже; похвались, Що люде і тебе знайшли І знали, що з тебе зробити. Прощай же, друже! Ні хвали, Ані ганьби я не сплітаю Твоїй пустині; в іншім краю, Не знаю, може, й нагадаю Нудьгу колишнюю колись!
[Друга половина 1849, Косарал]
***
Ми восени таки похожі Хоч капельку на образ божий, Звичайне, що не всі, а так, Хоч деякі. Крутий байрак, Неначе циган чорний, голий, В діброві вбитий або спить. А по долині, по роздоллі Із степу перекотиполе Рудим ягняточком біжить До річечки собі напитись. А річечка його взяла Та в Дніпр широкий понесла, А Дніпр у море, на край світа Билину море покотило Та й кинуло на чужині. І жаль тобі її стане, Малої билини. Підеш собі, зажурившись, Гаєм по долині; Гай шепоче, гнуться лози В яру при дорозі, Думи душу осідають, І капають сльози. І хочеться сповідатись, Серце розповити, І хочеться… Боже милий! Як хочеться жити, І любити твою правду, І весь світ обняти!
Благо тобі, друже-брате, Як є в тебе хата. Благо тобі, як у хаті Є з ким розмовляти. Хоч дитина немовляща, І воно вгадав Твої думи веселії… Сам бог розмовляє Непорочними устами.
А тобі, мій одинокий, Мій друже єдиний, Горе тобі на чужині Та на самотині. Хто з тобою заговорить, Привітає, гляне?.. Кругом тебе простяглася Трупом бездиханним Помарнілая пустиня, Кинутая богом.
[Друга половина 1849, Косарал]
***
Лічу в неволі дні і ночі, І лік забуваю. О господи, як то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть меж ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо! Забирають, не вертають Ніколи нічого! І не благай, бо пропаде Молитва за богом. І четвертий рік минає Тихенько, поволі, І четверту начинаю Книжечку в неволі Мережати,- змережаю Кров'ю та сльозами Моє горе на чужині, Бо горе словами Не розкажеться нікому Ніколи, ніколи, Нігде на світі! Нема слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого. Нема навіть кругом тебе Великого бога! Нема на що подивитись, З ким поговорити. Жить не хочеться на світі, А сам мусиш жити. Мушу, мушу, а для чого? Щоб не губить душу? Не варт вона того жалю… Ось для чого мушу Жить на світі, волочити В неволі кайдани! Може, ще я подивлюся На мою Украйну… Може, ще я поділюся Словами-сльозами З дібровами зеленими! З темними лугами! Бо немає в мене роду На всій Україні, Та все-таки не ті люде, Що на цій чужині! Гуляв би я понад Дніпром По веселих селах Та співав би свої думи, Тихі, невеселі. Дай дожити, подивитись, О боже мій милий! На лани тії зелені І тії могили! А не даси, то донеси На мою країну Мої сльози; бо я, боже! Я за неї гину! Може, мені на чужині Лежать легше буде, Як іноді в Україні Згадувати будуть! Донеси ж, мій боже милий! Або хоч надію Пошли в душу… бо нічого, Нічого не вдію Убогою головою, Бо серце холоне, Як подумаю, що, може, Мене похоронять На чужині,- і ці думи Зо мною сховають!.. І мене на Україні Ніхто не згадає!
А може, тихо за літами Мої мережані сльозами І долетять коли-небудь На Україну… і падуть, Неначе роси над землею, На щире серце молодеє Сльозами тихо упадуть! І покиває головою, І буде плакати зо мною, І, може, господи, мене В своїй молитві пом'яне!
Нехай як буде, так і буде. Чи то плисти, чи то брести, Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи.
[Перша половина 1850, Оренбург]
***
Лічу в неволі дні і ночі, І лік забуваю. О господи, як то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть за ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо. Забирають, не вертають Ніколи нічого, І не благай, бо пропаде Молитва за богом.
Каламутними болотами, Меж бур'янами, за годами Три года сумно протекли. Багато дечого взяли З моєї темної комори І в море нишком однесли. І нишком проковтнуло море Моє не злато-серебро, Мої літа, моє добро, Мою нудьгу, мої печалі, Тії незримії скрижалі, Незримим писані пером. Нехай гнилими болотами Течуть собі меж бур'янами Літа невольничі. А я! Такая заповідь моя! Посиджу трошки, погуляю, На степ, на море подивлюсь, Згадаю дещо, заспіваю Та й знов мережать заходжусь Дрібненько книжечку. Рушаю.
[Перша половина 1850, Оренбург 1858, Петербург]
***
Ми заспівали, розійшлись, Без сльоз і без розмови, Чи зійдемося ж знову? Чи заспіваємо коли? А може, й те… Та де? Якими? І заспіваємо яку? Не тут і, певне, не такими! І заспіваєм не таку! І тут невесело співали, Бо й тут невесело було, Та все-таки якось жилось, Принаймні вкупі сумували, Згадавши той веселий край, І Дніпр той дужий, крутогорий, І молодеє теє горе!.. І молодий той грішний рай!
[Перша половина 1850, Оренбург]
***
Не молилася за мене, Поклони не клала Моя мати; а так собі Мене повивала, Співаючи: «Нехай росте Та здорове буде!» І виріс я, хвалить бога, Та не виліз в люде. Лучче було б не родити Або утопити, Як мав би я у неволі Господа гнівити.
А я так мало, небагато Благав у бога. Тілько хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку? щоб з нею Удвох дивитися з гори На Дніпр широкий, на яри, Та на лани золотополі, Та на високії могили; Дивитись, думати, гадать: Коли-то їх понасипали? Кого там люде поховали? І вдвох тихенько заспівать Ту думу сумную, днедавну, Про лицаря того гетьмана, Що на огні ляхи спекли. А потім би з гори зійшли; Понад Дніпром у темнім гаї Гуляли б, поки не смеркає, Поки мир божий не засне, Поки з вечерньою зорьою Не зійде місяць над горою, Туман на лан не прожене. Ми б подивились, помолились І, розмовляючи, пішли б Вечеряти в свою хатину.
Даєш ти, господи єдиний, Сади панам в твоїм раю, Даєш високії палати. Пани ж неситії, пузаті На рай твій, господи, плюють І нам дивитись не дають З убогої малої хати.
Я тілько хаточку в тім раї Благав, і досі ще благаю, Щоб хоч умерти на Дніпрі, Хоч на малесенькій горі.
[Перша половина 1850, Оренбург]
Петрусь
Поема
Були на хуторі пани, І пан і пані небагаті. І дочечка у їх росла, Уже чимала піднялась;
І генерал її посватав, Бо страх хорошая була, А генерал був страх багатий, От і талан господь послав На вбогий хутір, ублагали Царя небесного! Взяли Її гарненько одягли Та у неділю й повінчали, І генеральшею назвали, І цугом в Київ повезли. Було на хуторі погане Мале байстря, свиней пасло, Петрусем звалось; на придане Воно за панною пішло У генеральськеє село Свиней же пасти, безталанне.
За балом бал у генерала, За генеральшею чимала Орда панів і паничів; І генеральша уночі Тихенько плакать собі стала. «Занапастила мене мати, Зов'яне марне у палатах Краса і молодість моя». «Ти, душко, плачеш?» - «Хто се, я? Ні, я не плачу…» - «Знаєш, Маню, У городі тепер армяни, Купи собі, мамуню, шаль». «Мені не треба тії шалі». «Не завдавай же серцю жалю! Купи, голубко! Не печаль Мого ти серця! А весною В Париж поїдемо з тобою Або поїдемо в село, Як схочеш, серце». Тихо, тихо Зима минала, кралось лихо Та в самім серці й уляглось У генеральші молодої. Поїхали в село весною, В селі банкети загули, А генеральша плаче, плаче, А генерал того не бачить, А всі вже бачили в селі.
З нудьги із двору погуляти Якось, задумавшись, пішла, Та аж за царину зайшла, Та й бачить, що пасе ягнята Мале хлоп'яточко в стерні. «О горе, горенько мені! Що я робитиму на світі? Се ти, Петрусю?» - «Авжеж, я». «Ходім до мене, будем жити, Як там на хуторі колись Жили, жили». Та й похилилась, Очей не зводячи, дивилась На Петруся. Одним одна І виростала, й дівувала, І за старого генерала Занапастили, продали! І вкупі гроші пропили… І тяжко, тяжко заридала. «Ходімо, серце, погулять! Ходім, Петрусю, в сад, в палати» «А хто ж тут буде доглядать, Хто попасе мої ягнята?» «Нехай хто хоче!» - Й повела Його в палати. А в палатах Причепурила, одягла, А потім в школу оддала. І любо їй. Нехай радів, Поки надія серце гріє, Поки росте з того зерна Або кукіль, або пшениця. Бо ми не знаєм, що твориться У його там. А він хоч зна, Та нам не скаже. Якби знала Матуся горенько твоє, Чи оддала б за генерала Дитя єдинеє своє? Не оддала б… А втім, не знаю… Бо всякі матері бувають.
Минають дні собі поволі, Петрусь до школи та із школи З книжками ходить та росте. Сама аж ніби молодіє, І генерал собі радіє, Що діло, бачите, святе Удвох-таки вони зробили.
Петра на волю одпустили, Зимою в Київ одвезли, І там у школу оддали, І там чимало поповчили. Вернувся з Києва Петрусь Уже Петром і паничем, І кучері аж по плече, І висипався чорний ус, І ще… Та се ще не втече, Розкажем іноді колись Про те, що снилося Петрові. А генеральші чорнобровій Що тепер снилося? то ми Оце й розкажемо.
Перед іконою пречистої Горить лампада уночі. Поклони тяжкії б'ючи, Ридала, билася… нечистую Огненную сльозу лила. Вона благала пресвятую, Щоб та її… щоб та спасла, Щоб одуріть їй не дала - Пренепорочная! І всує. Молитва їй не помогла: Вона, сердешна, одуріла, Вона, небога, полюбила Свого Петруся. Тяжко їй! Душі негрішній, молодій! Та що ж робить Не стало сили, Сердега разом одуріла. Та й як його одній святії Прожити літа молодії? Вони ж не вернуться! Як хоч, А лихо, кажуть, перескоч, А то задавить. Генеральша Не перескочила, бо їй Хотілось жити, молодій! Хотілося б… Густенька каша, Та каша, бачте, та не наша, А наш несолений куліш - Як знаєш, так його і їж.
«Петрусю! Друже мій єдиний! Моє ти серце! мій ти сину! Рятуй мене, рятуй! рятуй! О матер божая! розкуй Мою ти душу!» І ридала, І батька й матір проклинала, І все на світі. А Петрусь, Її єдиная дитина, Гуляв собі пренеповинний В саду та арію якусь Мугикав стиха. Більш нічого Петрусь не бачив. А небога Сама не знає, що робить? І що їй діяти з собою? Або сховатись під водою, Або принамені розбить О стіну голову… «Поїду в Київ, помолюся. Молитва, може, прожене Диявола… О! мій Петрусю! Молитва не спасе мене, Я у Дніпрові утоплюся!»
Моліте господа, дівчата, Моліте господа, щоб мати І вас отак не завдала За генерала, за палати І вас отак не продала. Любітесь, діточки, весною. На світі є кого любить І без користі. Молодою, Пренепорочною, святою В малій хатині буде жить Любов та чистая. І буде Святий покой ваш стерегти І в домовині. Що ж то буде З превосходительною? Що ти Тепер робитимеш з собою, З своєю божою красою? Хто стерегтиме твій покой, Украдений твоїм Петрусем? Хіба архістратиг? Та й той Не встереже тепер. Боюся, І вимовить боюсь тепер Твоє грядущеє…
У Київ їздила, молилась, Аж у Почаєві була. Чудовная не помогла, Не помогла святая сила. А ти аж плакала, молилась - Та й занехаяла. Везла Назад гадюку в серці люту Та трошки в пляшечці отрути. Не їла три дні й не пила, Вернувшись з прощі. І три ночі Не спала; впали карі очі, Засохли губи; і вночі Щось, ходя, шепче сміючись. Аж тиждень так собі нудила, А потім трути розвела І генерала напоїла Та й спать, упоравшись, лягла. «Тепер старого поховаю, А молодого привітаю Та й буду жить собі та жить, Петруся-серденько любить»,- Подумала чи то сказала. Хотіла спать, але не спала. І ждала світу, і дожить До світу божого боялась.