Освіта як об’єкт фінансування та її роль у забезпеченні (соціально-економічного розвитку держави) (роль освіти у соціальному розвитку держави (гуманітарний розвиток))

Розділ 1.

Теоретичні основи основи фінансування освіти.

1.1. Освіта як об’єкт фінансування та її роль у забезпеченні (соціально-економічного розвитку держави) (роль освіти у соціально-економічному розвитку держави (гуманітарний розвиток)).

1.2. Джерела фінансування освітніх закладів.

1.3. Організаційно-правові засади фінансування освіти.

Розділ 2.

Характеристика формування та використання коштів на освіту в Україні.

2.1. Становлення та розвиток системи фінансування освіти з часів незалежності України.

2.2. Оцінка ефективності використання фінансових ресурсів у закладах освіти. (або Аналіз структури та динаміки фінансування освітніх закладів України).

2.3. Проблема фінансового планування видатків на освіту .

Розділ 3.

Шляхи вдосконалення системи фінансування освіти (в умовах децентралізації)

3.1. Приорітетні напрямки фінансування вдосконалення фінансування освіти в Україні.

3.2. Напрямки підвищення ефективності використання бюджетних коштів на освіту

Висновки

Список використаних джерел

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. У глобалізованому світі освіта і наука стали визначальними чинниками людського розвитку, вони є безальтернативним засобом національного самоутвердження. Повноцінним учасником глобальної економіки може бути лише та країна, в якій інтелектуальні професії стали масовими, а інвестиції у розвиток людського потенціалу - вагомими і ефективними. Країни, які свого часу зробили ставку на науку і освіту, тепер стали світовими лідерами. Освіта є найважливішим конструктом цивілізації, визначаль­ним чинником соціально-економічного поступу суспільства. Кож­на країна відповідно до свого історичного розвитку, національ­них традицій, умов, перспектив формує свою систему освіти. Система освіти — це сукупність навчально-виховних і куль­турно-освітніх закладів, наукових, науково-методичних і мето­дичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти, які згідно з Конституцією та іншими законами України здійснюють освіту і виховання громадян. Функціонування сис­теми освіти забезпечується державою. У статті 53 Конституції України визначено: "Держава забезпечує доступність і безоплат­ність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-тех­нічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних за­кладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, поза­шкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам". Структура й доцільність створеної в державі системи освіти характеризують її ефективність і перспективність розвитку. На початку XXI ст. структура освіти в Україні така. 1. Дошкільна освіта. її здійснюють дошкільні навчальні за­клади: ясла, ясла-садки, дитячі садки, ясла-садки компенсуючого типу, будинки дитини, дитячі будинки інтернатного типу, ясла-садки сімейного типу, ясла-садки комбінованого типу, центри розвитку дитини, дитячі будинки сімейного типу. 2. Загальна середня освіта. Основним видом закладів, у яких здобувається загальна середня освіта, є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпе­чує початкову загальну освіту, другий — основна школа, що за­безпечує базову загальну середню освіту, третій — старша шко­ла, що забезпечує повну загальну середню освіту. Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об´єднань. Для здо­буття загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах. 3. Позашкільна освіта. До позашкільних закладів освіти на­лежать палаци, будинки, центри, станції дитячої та юнацької творчості, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані ми­стецькі заклади освіти, бібліотеки, дитячі театри, парки, оздо­ровчі центри та інші заклади. 4. Професійно-технічна освіта. Професійно-технічними за­кладами освіти є: професійно-технічне училище, професійно-ху­дожнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки і перепідготов­ки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничу професію. 5. Вища освіта. Вищими закладами освіти є: технікум (учи­лище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет. 6.Післядипломна освіта. До закладів післядипломної осві­ти належать: академії, інститути (центри) підвищення кваліфі­кації, перепідготовки, вдосконалення; навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти (філії, факультети, відділення та ін.); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

7. Аспірантура.

8. Докторантура.

9.Самоосвіта. Для самоосвіти громадян державними орга­нами, підприємствами, установами, організаціями, об´єднання­ми громадян, громадянами створюються відкриті та народні уні­верситети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіонавчальні програми тощо.

Виходячи зі структури освіти, в Україні встановлено відповід­ні освітні рівні:

  • початкова загальна освіта;
  • базова загальна середня освіта;
  • повна загальна середня освіта;
  • професійно-технічна освіта;
  • базова вища освіта;
  • повна вища освіта.

Законом України "Про освіту" встановлено також освітньо-кваліфікаційні рівні:

1) кваліфікований робітник;

2)молодший спеціаліст;

3)бакалавр;

4)спеціаліст, магістр. Освітні послуги, як суспільний товар мають свою споживчу вартість, яка може бути виражена якістю, глибиною та характером надаваних знань. Отже, освіта, як специфічна сфера діяльності, являє інтерес для економічного аналізу в двох аспектах. По-перше, суб’єкти освітньої діяльності функціонують на принципах покриття своїх видатків доходами, а необхідність розвитку та підвищення якості послуг зумовлює потребу в додаткових коштах, що не виключає отримання прибутку. Тому виникає необхідність в удосконаленні відповідного фінансового механізму. По-друге, значний інтерес становить економічний характер результатів освітньої діяльності. Витрати на освіту громадян мають продуктивну природу тому, що підвищення освітнього рівня населення позитивно впливає на зростання показників активної економічної діяльності країни на різних рівнях. Можна вважати, що видатки суспільства на освіту набувають значення інвестицій у людський капітал. Важливим кроком для вирішення даних проблем повинні стати дослідження з формування нової моделі фінансового механізму розвитку вищої освіти і науки в України та регулювання освітньої та наукової діяльності. Це зумовило вибір напряму та теми дослідження, та актуальність та теоретичну і практичну значущість. Серед вагомих досліджень зарубіжних вчених з питань теорії та практики фінансування освіти і науки можна назвати праці Г.Беккера, Ч.Бексона, М.Благуа, Ггегорі Дж.Брока, А.Вагнера, Дж.Вейзе, К.Ерроу, Дж.Кейнса, Т.Шульца,З. Басова, С.Белякова, В.Срошина, Е.Жильцова, Д.Чупрунова тощо. Питанням теорії та практики фінансового забезпечення освіти, науки та іальноі сфери приділяли увагу такі українські економісти як: В.Д. Базилевич, Д.Василик, Л.М.Демиденко, І.О.Лютий, Михайленко С.В., О.Д.Рожко,Ю Л.Субботович, В. М. Федосов, О.В.Чеберяко, С. I. Юрій та ін. Метою дослідження є розкриття пропозицій по формуванню фінансового механізму розвитку вищої освіти і науки в Україні для підвищення рівня освітніх і споживчих послуг, забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних спеціалістів східноєвропейсьмову ринку праці. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання:

- розкрити організаційну систему науки і освіти в Україні;

- визначити порядок планування і порядок фінансування видатків бюджету на

науку та освіту;

- обгрунтувати механізм ефективного фінансування науки та освіти з

бюджетів;

- проаналізувати сучасний стан закладів освіти і науки та їх фінансове

забезпечення;

- визначити особливості видатків місцевих бюджетів та механізм

фінансування закладів освіти і науки;

- запропонувати шляхи удосконалення фінансового забезпечення закладів

освіти та науки.

Об’єктом дослідження є процес становлення та розвитку фінансової забезпеченості навчальних закладів і наукових установ, їх взаємовідносин із споживачами освітніх послуг і наукової продукції.

Предметом дослідження є сукупність економічних відносин, системи економічних, організаційних та методичних засобів впливу на формування та шляхи зростання фінансових ресурсів навчальними закладами та науковими сізновами.

Методи дослідження. Методичною основою кваліфікаційної роботи є сукупність загальнонаукових і спеціальних методів дослідження, серед яких необхідно виділити такі:

методи аналізу та синтезу, індукції та дедукції, що було використано в процесі дослідження сутності формування і використання фінансових ресурсів закладів освіти як цілісної системи;

системний підхід - для визначення характерних рис системи фінансування закладів освіти;

метод системно-структурного аналізу - для дослідження особливостей фінансування освіти в Україні;

економіко-статистичні методи (табличний, графічний, групування, абсолютні і відносні величини, порівняння, рядів динаміки тощо) - для аналізу сучасної структури джерел формування та напрямів використання фінансових ресурсів у сфері освіти.

Інформаційну базу дослідження становлять законодавчі та нормативно- правові акти, що регулюють фінансові відносини у сфері освіти в Україні, звітні дані Міністерства фінансів України щодо стану забезпечення фінансовими ресурсами закладів освіти, Міністерства освіти і науки України, монографічні дослідження і публікації у періодичних виданнях вітчизняних і зарубіжних авторів щодо проблем формування і використання фінансових ресурсів закладів освіти, електронні ресурси. Освіта є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку кожного суспільства. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток іі талантів, розумових та фізичних здібностей, виховання моральності. Освіта покликана формувати громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачувати на цій основі творчий, інтелектуальний, культурний потенціал народу, забезпечувати народне господарство кваліфікованими фахівцями. Структура роботи. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів,

 

 

Освіта як об’єкт фінансування та її роль у забезпеченні (соціально-економічного розвитку держави) (роль освіти у соціальному розвитку держави (гуманітарний розвиток)).

Сучасна система освіти виконує спільне призначення – залучення людини до досягнень культури. Освіта – викладання учням(студентам) знань, освоєння ними системи наукових знань, причому системи, що створює відносно повну картину природи суспільства, мислення. Освіта завдяки системності, іншими словами, завдяки викладанню взаємоз'вязаних основ наук формує в учнів, студентів уміння підійти до аналізу речей і процесів з різних позицій, охопити речі і процеси з ряду боків. Система знань з тим або іншим успіхом, в залежності від ступеня науковості, закладає початки уміння оперувати нагромадженими знаннями, вирішити нові, нестандартні проблеми, завдання. Багатосторонній підхід до проблем освіти, виховання розвиває наукове мислення. Якість і надійність основ освіти залежить від рівня науковості системи освіти. Разом з тим освіта реалізує і інші різноманітні функції, служить універсальним засобом, механізмом вирішення багатьох життєвих проблем людини і суспільства. Та очевидно, освіта ще не визначає вирішення проблеми формування людської особи, і щоб сформувати особу людини, необхідна система виховання і освіти. Освіта – процес формування людини-особи – освіченої, з соціально-політичною свідомістю. Науковий зміст освіти і служить базою процесу формування людини-особи. Одного викладання учня, студентам комплексу знань науки за навчальними програмами ще не досить для формування повноцінної всебічно розвинутої людини-особи. Для формування всебічно розвинутої особи варто ще, насамперед, сформувати людські відносини. Якщо людина залишається стерильно-ідейною, якщо немає спільних поглядів на життя, не відчула сенсу життя, то така людина неминуче виявляється неповноцінною. Трагедія викладача-учителя, професора, простого менеджера, бізнесмена полягає в тому що покликаний за самим своїм положенням бути вчителем життя, наставником молоді, або ж жити серед людей, спілкуватись у світі бізнесу, виробництва та ін. не відчуває трагічної неясності у найголовнішому – спільному погляді на життя. І якщо ж кожне почуття, кожна думка живе в учителя особняком, то і в усіх роздумах, міркуваннях про науку, театр, літературу, учнях і студентах, в усіх міркуваннях про картинки, що їх малює уява учителя, навіть найдосконаліший аналітик не знайде того, що це трагедія. І передумова для індивідуальної і соціальної мобільності появляється у людині з залученням її до освіти і тими або іншими її формами, в формуванні спільного погляду на життя, навколишній світ. Основні умови реалізації функцій освіти. Існуюча система освіти, її різноманітні ланки являють собою надзвичайно суперечливу картину, в якій позитивні зрушення ще досить часто прикриваються негативними або невизначеними тенденціями. Як і раніше гостро стоїть питання про концепцію освіти, її подальше функціонування. Одним із її варіантів є так звана "базова школа”, де ставка робиться на зміст освіти, на активні способи введення дитини в світ як єдине ціле. Ось чому наріжним каменем є не окремі шкільні предмети, не кількість годин на ту чи іншу дисципліну і навіть не обсяг інформації, а пошук нових способів організації освіти, при яких би у свідомості дитини виробилось як можна більше прямих, особистісних зв'язків із світоглядом. Саме в цьому справжнє багатство, цілісність і єдність особистості, запорука її справжньої свободи. І навпаки, аби управляти людиною, маніпулювати нею, необхідно розчленувати цю єдність, розірвати її і протиставити особисте – суспільному, політичне – духовному, професійне – людському. Останнім часом громадськість спільно з працівниками освіти жваво обговорюють можливості і перспективи ринкових відносин, організацій шкільних кооперативів. І не стільки заради зміцнення матеріальної і фінансової бази, скільки задля швидкого входження дитини в реальне життя, в повсякденні турботи старшого покоління. Роль освіти в сучасному виробництві благ та послуг не зводиться просто до необхідності нагромадження професійних знань та навичок (хоча це дуже важливо) Практичний аспект освіти має величезне значення, але найважливішою є роль освіти у втіленні відповідальності людини перед суспільством. У сучасному світі зростає розуміння того, що моральні цінності як складові освіти мають найвище значення. Усвідомлюється, що негативний вплив на них ринкових відносин може мати дуже згубні наслідки для розвитку суспільства. Система освіти і виховання виступає основним інститутом соціалізації індивідів, включення їх в суспільне життя, а роль суспільства полягає у тому, щоб визначати відповідну структуру освітньої системи, тим самим впливаючи на процес їх соціалізації. Особливості організації освітньої системи та зміст отриманої освіти значною мірою визначають принципи менеджменту та практику сучасного бізнесу, властиві для даного суспільства. Так, наприклад, саме специфічним впливом національної системи виховання, освіти та професійної підготовки можна пояснити відмінності між західною, в основі якої лежить принцип індивідуалізму, та японською системою менеджменту, для якої властивим є розвиток командного духу. Цінність освіти для суспільства та його розвитку виявляється в найрізноманітніших формах, зумовлених складністю і багатомірністю функцій освіти в суспільстві. Цінність освіти в економічному сенсі являє собою певний позитивний ефект, що породжений освітою та професійною підготовкою громадян і який може бути виражений економічними показниками Однак, не всі результати освіти можуть бути виражені безпосередньо ними. Передача культурних цінностей, нагромадженого поколіннями досвіду, виховання національної свідомості громадян - усі ці та багато інших функцій зумовлюють цінність освіти для виживання та розвитку суспільства. Разом з тим слід відмітити, що освіта є необхідною, але не достатньою умовою для забезпечення економічного розвитку. Значні успіхи в залученні населення до освіти самі собою будуть недостатніми без задіяння широкого кола соціально-економічних факторів: державного регулювання, сприяння розвитку підприємництва та стимулювання виробництва, земельної реформи, сучасного менеджменту та ін. Для чого, щоб освіта стала реальним фактором економічного зростання необхідно не тільки підготувати кваліфіковані кадри дослідників інженерів, техніків, викладачів, лікарів тощо. Потрібно створити умови для ефективного використання їхньої праці. Зміни у світовій економіці, що продукують нові технології та виробничі процеси, зумовлюють і високу залежність подальшого розвитку кожної країни від її здатності здобувати, передавати і засвоювати знання для праці та щоденного життя. У сучасній парадигмі виробництва знанні стають центральним елементом, і саме тому освітні зміни можуть стати вирішальним фактором економічного розвитку. В умовах сучасної науково-технічної та інформаційної революції економічний розвиток держави ґрунтується не лише на матеріальних активах, а й на якості та кількості знань про процеси, які відбуваються у соціально-економічному середовищі, і це обумовлює зростання значення освіти як вагомого чинника соціально-економічного розвитку країни. Активізація ринкових відносин у суспільстві торкається всіх сторін життєдіяльності сфери освіти, вимагає нового осмислення проблем її розвитку, взаємозв’язку з економікою та шляхів піднесення ефективності. Глобальний інтенсивний технологічний розвиток визначає освіту як сферу, що не лише дозволяє оволодіти старими, вже накопиченими знаннями, але й сприяє отриманню нових знань у процесі праці, а також забезпечує умови для їх виробництва в майбутньому. З виведенням освіти на перше місце у значущості для соціального прогресу і розвитку сучасної цивілізації, досить актуальним стає визначення економічно розвиваючої функції освіти, тобто ефективності впливу освіти на економічне зростання країни. Аналізу різних аспектів економічного зростання та дослідженню його механізмів присвячено багато праць вітчизняних та зарубіжних вчених, а саме – А. Гальчинського, Е. Домара, Дж. Кейнса, В. Ланового, А. Маршалла, С. Мочерного, Р. Солоу, А. Філіпенка, Р. Харрода, В. Черняка, Й. Шумпетера та інших. Зокрема, розрахунки Е. Денісона свідчать не просто про вплив освіти на економічне зростання різних країн, а і про його позитивний характер. При визначенні освіти в економічному аспекті слід виокремити її суспільну форму – соціально-економічні відносини між людьми з приводу навчання, виховання та підготовки робочої сили відповідних кваліфікаційних рівнів для різних галузей у всіх сферах суспільного відтворення. Отже, у сфері виробництва – це тривалість учбового процесу, умови праці, тривалість робочого дня; у сфері обміну – плата за отримання освітніх послуг, заробітна плата вчителів, стипендії; у сфері розподілу – відносини власності між державою та освітніми закладами з приводу отримання бюджетних коштів, кредитів, розподілу фінансових ресурсів на забезпечення функціонування освіти; у сфері споживання – використання набутих знань у процесі виробництва. Особлива роль сфери освіти пояснюється: специфічним місцем в системі суспільного поділу праці – це єдина сфера, що задовольняє запити населення в освітніх послугах і спеціалізується на відтворенні головних виробничих сил суспільства; рівень освіти населення є однією з головних ознак добробуту народу, держави; ця сфера сама для себе готує професійних робітників – викладацькі кадри; праця в сфері освіти стала однією з наймасовіших видів людської діяльності. Економічне значення освіти зазвичай вбачають у її активному впливі на розвиток виробничих сил країни, на підвищення ефективності суспільної праці. Роль освіти як фактора економічного зростання полягає у збільшенні як індивідуальної, так і суспільної продуктивності праці, яка спричинена надбанням умінь та навичок і накопиченням знань. З’ясування впливу освіти на економічне зростання передбачає розмежування: освіти як окремого фактора виробництва, який взаємодіє з іншими факторами; освіти як передумови „виробничого навчання” або „навчання на власному досвіді”. При визначенні ефективності впливу освіти на економічне зростання доцільно розрізняти зовнішню і внутрішню ефективність сфери освіти. Внутрішня ефективність освіти полягає у ефективності діяльності системи освіти в цілому, і передбачає раціональне використання людських, матеріальних, фінансових та інформаційних ресурсів, які витрачаються на організацію діяльності освітніх установ і закладів. Зовнішня ефективність освіти проявляється у підвищенні рівня суспільної продуктивності праці, темпах приросту валового внутрішнього продукту, зменшенні безробіття, підвищенні рівня життя населення. Розглядаючи освіту як чинник суспільного розвитку, можна зробити висновок про значний вплив освіти на економічне зростання держави, оскільки економічне призначення освіти полягає в активному її впливі на розвиток виробництва основних засобів країни, на підвищення ефективності праці, а також на підготовку кадрів до професійної діяльності. Визначаючи в економічному аспекті свою суспільну форму, освіта як фактор економічного зростання відіграє значну роль у збільшенні як індивідуальної, так і суспільної продуктивності праці.

1.2. Джерела фінансування освітніх закладів.

 

Питання освіти, джерела її фінансування й результативність завжди перебували у полі уваги науковців. Ці питання у різний час вивчало чимало вітчизняних й зарубіжних учених: В.Марцинкевич, В.Щетинін, Т.Шульц, Г.Бекер, К.Суботіна. Шульц і Бекер розробили концепцію людського капіталу, за якою освіта — це інвестування в індивідів, що породжує віддачу, як і будь-яке інше капіталовкладення, тобто чим більше вкладається коштів у навчання, тим більше отримується доходів при влаштуванні на роботу. В економічній літературі поширена думка, що найвища віддача відбувається при вкладанні коштів на нижчих стадіях навчання: дошкільній, початковій, середній освіті. Нині модель фінансового забезпечення освіти складається з: коштів місцевого і державного бюджетів, передбачених нормативами фінансування загальної середньої освіти для забезпечення вивчення предметів в обсязі державних стандартів освіти; коштів, отриманих від надання зазначеним закладом додаткових освітніх послуг; прибутків від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, цехів і господарств, від здачі в оренду приміщень, споруд, устаткування; кредитів банківських установ; добровільних грошових внесків й пожертвувань підприємств, установ, організацій та окремих громадян, іноземних юридичних і фізичних осіб та інших джерел (рис.1.).

Рис. 1. Джерела формування і використання фінансових ресурсів, що спрямовуються на народну освіту   Якщо кошти державного бюджету, кошти від суб'єктів освітніх відносин, котрі отримують освіту на платній основі, надходять стабільно, то кошти міжнародних організацій, гранти, стипендії, разова фінансова допомога, кошти від здачі в оренду приміщень мають разовий характер. Така ситуація ускладнює можливість прогнозування надходження фінансових джерел узагалі. Співвідношення між бюджетним і не бюджетним фінансуванням змінюється залежно від численних факторів: темпів економічного розвитку, співвідношення між державним і недержавним секторами економіки, наявності бюджетних ресурсів за адекватної державної політики у сфері освіти, розвитку приватного сектору економіки, форми власності навчального закладу тощо. Традиційним джерелом фінансового забезпечення галузі освіти є фінансування з бюджету. Зокрема, в Бюджетному кодексі регламентується розмежування видатків на освіту між різними ланками бюджетної системи. Так, до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України на освіту належать видатки на: а) загальну середню освіту: спеціалізовані школи (у тому числі школи-інтернати) державної власності; загальноосвітні школи соціальної реабілітації; б) професійно-технічну освіту (на оплату послуг з підготовки кваліфікованих робітників на умовах державного замовлення у професійно-технічних навчальних закладах державної власності); в) вищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців, наукових та науково-педагогічних кадрів на умовах державного замовлення у вищих навчальних закладах державної власності); г) післядипломну освіту (на оплату послуг з підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів на умовах державного замовлення у навчальних закладах державної власності); ґ) позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми згідно з переліком, затвердженим КМУ; д) інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим КМУ; Видатки на освіту, що здійснюються з бюджетів сіл, їх об’єднань, селищ, міст районного значення і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів включають видатки на: а) дошкільну освіту; б) загальну середню освіту (навчально-виховні комплекси "дошкільний навчальний заклад - загальноосвітній навчальний заклад", "загальноосвітній навчальний заклад - дошкільний навчальний заклад" за умови, що загальноосвітній навчальний заклад - І ступеня); Видатки місцевих бюджетів на освіту, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів включають видатки на: а) позашкільну освіту; Обмеженість обсягів бюджетного фінансування зумовлює наявність платних послуг у фінансуванні закладів освіти. Платні послуги можуть надаватися різними закладами соціальної сфери, але найпоширеніші вони в галузях охорони здоров'я і освіти. Постановами Кабінету Міністрів України від 20.01.97 р. № 38 і від 17.09.96 р. № 1151 затверджені "Перелік платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами" і "Перелік платних послуг, які можуть надаватися державними закладами охорони здоров'я та вищими медичними закладами освіти". У системі освіти функціонують заклади та організації як на бюджетній основі, так і тільки на ринковій, комерційній. Переважно це приватні, безумовно, платні дитячі садки, вищі навчальні заклади, заклади підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, школи і курси бізнесу, менеджменту та бухгалтерського обліку. Значного поширення набули комерційні методи у діяльності окремих підрозділів, що функціонують на платних засадах у державних вищих навчальних закладах та інших закладах освіти. У них одним із джерел фінансування є надання послуг за плату, тобто поряд із групами студентів, які навчаються на бюджетній основі, виділяються платні групи. Доходи, одержані від надання платних послуг, спрямовуються насамперед на відшкодування витрат, пов'язаних із наданням цих послуг, сплату податків, обов'язкових згідно з чинним законодавством внесків, відрахувань, зборів, платежів. У першу чергу доходи від надання платних послуг мають спрямовуватися на покриття потреби в коштах на заробітну плату працівників і нарахування до неї, матеріальне забезпечення учнів і студентів із числа дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, виплату стипендії, харчування в порядку державного забезпечення відповідних визначених законом категорій учнів або студентів, оплату витрат, пов'язаних із господарським утриманням закладу, інші невідкладні витрати закладу в цілому. Прибуток, який залишається в закладах освіти після виплат вищезазначених сум, може спрямовуватися на придбання обладнання, капітальний ремонт приміщень, матеріальне заохочення працівників. При наданні платних послуг особливої актуальності набуває розроблення наукових підходів до встановлення вартості підготовки фахівців. На вартість навчання впливає матеріальна база навчального закладу, якісний рівень професорсько-викладацького складу, престижність спеціальності, місцезнаходження закладу. Поряд із державними навчальними закладами в Україні діють і недержавні (комерційні) заклади. Оскільки вони мають юридичну і господарську самостійність, одержують прибуток, то і складають весь пакет фінансової, бухгалтерської, статистичної звітності, аналогічний тому, який складають на підприємстві. Прибуток закладається у вартість навчання. Велику питому вагу в ній має насамперед заробітна плата, причому ставки її у комерційних закладах значно вищі, ніж у державних. Крім того, існують так звані індивідуальні ставки для окремих фахівців, їх розрахунок застосовується у зв'язку з конкуренцією навчальних закладів на ринку, наявністю викладачів із науковим ступенем у тому чи іншому регіоні, з тієї чи іншої спеціальності, престижністю того чи іншого навчального закладу. В Україні практикується така форма співіснування державних і комерційних закладів, як комерційні структури (філії) від державних. Вони діють самостійно, при цьому відраховують певний відсоток прибутку головному державному навчальному закладу. Зростання частки приватних джерел фінансування освіти, що є реальністю її сучасного розвитку в країнах світу, зумовлене різноманітними причинами. На користь залучення приватних ресурсів у освіту висуваються, як правило, такі аргументи: - необхідність забезпечення обсягів фінансування освіти, достатніх для потреб сучасного економічного і соціального розвитку суспільства; - необхідність трансформації системи освіти з метою поліпшення якості навчання за умов обмежених можливостей державного бюджету; - сучасна економічна ситуація дуже мінлива, і відповідно система освіти має бути гнучкішою, здатною пристосовуватися до нових умов і вимог ринку праці. Потреба зробити освітні заклади динамічнішими реалізується у наданні їм більшої автономії та можливостей отримувати додаткові доходи від своєї діяльності. Більша автономія освітніх закладів і впровадження логіки функціонування освітньої системи на основі дерегулювання надає більший простір для дії приватній діяльності; - розширення потреби в освіті за різними культурними й релігійними модулями. Певні групи населення спричиняють тиск на збереження та розвиток специфічних культурних модулів освіти; - зростання приватного інтересу всіх громадян до освіти в результаті підвищення значення знань як фактору економічного та соціального розвитку; - необхідність розширення приватних форм організації освіти зумовлена не тільки фінансовими потребами, вона також пов'язується і з кращими навчальними результатами, з підвищенням якості освіти. Між країнами світу існують значні відмінності у розподілі державних та приватних ресурсів освіти. Але переважною формою фінансування освіти залишаються державні ресурси. Причому це характерно не тільки для країн перехідного періоду, які відходять від системи гарантування державою безплатної освіти. Що стосується дошкільної освіти, то в багатьох країнах світу приватний сектор охоплює половину і більше всієї її чисельності. Дуже мало приватнихзакладів у країнах Південно-Східної Азії, та в останні роки спостерігається значне розширення їх чисельності в державному секторі у країнах Латинської Америки. Пов'язане це зі значним розширенням дошкільного навчання: Разом із поширенням дошкільної освіти на групи населення, які традиційно вилучалися з неї (діти з сімей із низькими доходами), різко зростає роль державного сектора. Протилежна тенденція спостерігається в постсоціалістичних країнах. Поряд зі скороченням чисельності дітей, що відвідують дошкільні заклади, зростає кількість приватних закладів при відповідному скороченні державного сектора. Держава традиційно виступає як найдинамічніший суб'єкт, що намагається задовольнити освітній попит населення, яке живе в умовах бідності. Пошук шляхів поліпшення стану фінансування освіти має здійснюватися разом із забезпеченням економного й ощадливого витрачання наявних бюджетних ресурсів. Видатки на фінансування освіти включають витрати на заходи щодо середньої освіти, виховання дітей і підлітків, підготовки кадрів у професійно-технічних училищах та вищих навчальних закладах. Основними оперативно-виробничими показниками для планування бюджетних видатків у закладах освіти є:
  • по школах - кількість класів і учнів;
  • по дитячих установах — число місць;
  • по школах-інтернатах - кількість груп і вихованців;
  • по професійно-технічних училищах і вищих навчальних закладах — кількість навчальних груп, учнів, студентів.
Основну частину видатків бюджету на освіту складає фінансування середніх загальноосвітніх шкіл.В основі визначення обсягів такого фінансування лежать два показники: * вихідний — кількість учнів; * похідний — кількість класів. Ці показники відображаються на дві дати - 1 січня і 1 вересня планового бюджетного року. Кількість учнів на 1 січня планового року приймається на рівні контингенту на 1 вересня поточного року. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначається з урахуванням повного переходу учнів з класу в клас. Наприклад, кількість учнів 2-х класів на 1 вересня дорівнює кількості учнів 1-х класів на 1 січня. Кількість учнів 1-х класів на 1 вересня поточного року встановлюється на основі перепису дітей у районі функціонування школи. Кількість учнів 10-х класів визначається з урахуванням вступу до ПТУ і коледжів випускників 9-х класів. Кількість класів визначається на кожну дату, виходячи з нормативів наповнюваності одного класу. Вони встановлені на такому рівні: * 1—9 класи — 30 учнів; 10—11 класи — 35 учнів. Оскільки бюджетний рік не збігається з навчальним, окрім показників на 1 січня і 1 вересня, розраховуються середньорічні показники кількості класів або учнів за такою формулою: = , де К01 – кількість учнів(класів) на 1 січня; К09 - кількість учнів(класів) на 1 вересня. Система зарплати вчителів складається з трьох складових: а) оплата навчальних годин: , де С — ставка зарплати вчителя. Встановлюється залежно від освіти (середня, середня спеціальна, неповна вища, вища) і кваліфікаційних категорій (вчитель, вчитель-методист, заслужений вчитель, народний вчитель); Кг — кількість годин педагогічного навантаження на тиждень; Нг — норма педагогічного навантаження вчителя на тиждень (1—4 класи — 20 годин, 5-—11 класи — 18 годин). б) доплата за перевірку зошитів встановлена для вчителів початкової школи та в старших класах з таких предметів: мова та література, математика, іноземна мова: , де Н3 — норматив оплати за перевірку зошитів з даного предмета. в) додаткові доплати. Розрахунок зарплати вчителів здійснюється у спеціальному документі — тарифікаційному списку,в рядках якого відображаються дані по кожному вчителю. Графи показують основні відомості і розрахунок зарплати:
  • освіта, номер диплома;
  • кваліфікаційна категорія;
  • предмет;
  • навчальне навантаження на тиждень у розрізі трьох груп класів (1—4, 5—9, 10—11);
  • сума оплати педагогічного навантаження і доплати за перевірку зошитів по кожній групі класів;
  • додаткові доплати (по кожному виду).
Підсумкова графа — загальна сума зарплати за місяць. У тарифікаційному списку підсумки підбиваються по рядках (зарплата кожного вчителя) і графах (обсяг педагогічного навантаження, зарплата, доплати і сумарна зарплата). Керівники шкіл отримують зарплату, що складається з двох частин, — ставка директора чи завуча та оплата педагогічної роботи. При цьому для них встановлені обмеження — максимальний обсяг їх педагогічного навантаження не повинен перевищувати 2/3 від нормативу (тобто 12 год.). Основним напрямом витрат по школі є фонд зарплати,який складається з трьох елементів: 1) педагогічного персоналу; 2)адміністративно-управлінськогоперсоналу; 3) обслуговуючого персоналу. Фонд зарплати вчителів планується у розрізі трьох вищезазначених складових системи зарплати. Планування фонду оплати педагогічного навантаженняздійснюється на основі двох показників: 1) кількості педагогічних ставок (Педагогічна ставка — це умовна розрахункова ставка, що відповідає нормативу педагогічного навантаження): а) на всі класи по групах (1-4, 5-11): б) на один клас в межах групи: , де – середньорічна кількість класів даної групи. Загальна кількість годин зафіксована у тарифікаційному списку і визначається, виходячи з кількості класів у кожній групі та обсягу годин за планом. Крім того, враховується ділення класів на групи з окремих предметів — праця, фізкультура, іноземна мова. 2) середньої ставки зарплати: . Фонд заробітної плати за перевірку зошитівпланується в розрізі груп класів і розраховується наступним чином: , де - середньорічна кількість класів даної групи; - середні витрати на перевірку зошитів на один клас: , де Оз – доплата за перевірку зошитів за тарифікаційним списком; К01 – кількість класів на перше січня. Додаткові доплатиплануються в розрізі кожного виду доплат шляхом множення відповідних показників на встановлений норматив доплати: - за класне керівництво - середньорічна кількість класів на норматив доплати; - за керівництво кабінетами — кількість кабінетів на норматив доплати; - за ведення позакласної фізкультурної роботи — залежно від чисельності класів у школі. Розрахунок річного фонду зарплати проводиться в розрізі двох періодів: за січень — серпень і вересень -- грудень. Це пов'язано з тим, що з початком кожного навчального року, як правило, змінюється кількість класів у кожній навчальній групі: ФЗП січень – серпень: ФЗП1=Ч01*С01*8, де Ч01 – кількість пед.ставок на 01.01. по даній групі класів (Ч01=Ч*К01), С – середня ставка зарплати на 01.01. ФЗП вересень – грудень: ФЗП2=Ч09*С01*4, де - Ч09 - кількість пед.ставок на 01.09. по даній групі класів (Ч09=Ч*К09). Фонд зарплати адміністративно-управлінського персоналу: * директор; *заступники; *організатори масової роботи: ФЗПауп= , де – Зі – кількість посад; Сі – ставка зарплати. Кількість посад заступників та організаторів залежить від кількості класів у школі, а ставка зарплати директора та його заступників — від кількості учнів у школі. Планування фонду заробітної плати визначається шляхом множення кількості посад на ставку зарплати. Фонд зарплати обслуговуючого персоналу планується шляхом множення кількості посад на ставку зарплати. Кількість посад визначається за встановленими нормативами, наприклад кількість прибиральниць встановлюється за нормативами площі на одну прибиральницю. Документ, що містить дані про кількість посад та ставку зарплати називається штатним розписом. Уфінансуванні дошкільних закладівіснують певні особливості. Планування фонду зарплати здійснюється за спрощеною методикою: кількість посад множиться на середню ставку зарплати. Кількість посад вихователів та їх помічників встановлюється за нормативом на одну групу. Норматив залежить від тривалості перебування дітей у закладі: найпоширеніше — 12-годинне перебування дітей, за якого норматив становить 2 вихователя + 2 помічника. Кількість посад іншого персоналу встановлюється за типовими штатними розписами, виходячи з чисельності дітей у даному закладі. Основною особливістю планування фонду зарплати є виділення коштів на заміщення працівників, які перебувають у відпустці. Сума цих витрат планується шляхом множення загальної кількості днів відпустки з даної посади на середньоденну зарплату. Загальною особливістю для шкіл-інтернатів та дитячих дошкільних закладів є встановлення часткового покриття витрат за рахунок батьківської плати. Ця плата зараховується не на рахунки даних закладів, а до бюджету. Вся сума витрат за кошторисом фінансується з бюджету. Система вищої освіти в Україні включає дві групи закладів:
  • І—ІІ рівнів акредитації — коледжі, технікуми (училища) та інші прирівнені до них навчальні заклади;
  • ІІІ—ІV рівнів акредитації — інститути, університети, академії.
Фінансування вищої освіти здійснюється за рахунок двох джерел: 1) бюджет; 2) платне навчання. Фонд заробітної плати вищих закладів освіти містить 5 елементів: 1) професорсько-викладацький склад; 2) адміністративно-управлінський персонал; 3) навчально-допоміжний персонал; 4) обслуговуючий персонал; 5) фонд погодинної оплати праці викладачів. Фонд зарплати професорсько-викладацького складувизначається шляхом множення кількості посад на середню ставку. Кількість посад встановлюється за нормативом кількості студентів на викладача, який диференційовано за формами навчання (очна, вечірня, заочна). Зарплата викладачів залежить від посади (асистент, старший викладач, доцент, професор), наукового ступеня (кандидат наук, доктор наук) і вченого звання (доцент, професор). Фонд погодинної оплати праці викладачіврозраховується за нормативом (1—2%) до фонду зарплати професорсько-викладацького складу і використовується для оплати праці залучених до викладання фахівців народного господарства і наукових закладів. Фонд зарплати адміністративного, навчально-допоміжного та обслуговуючого персоналувизначається на підставі штатного розпису вищого навчального закладу освіти, який затверджується ректором.
В Україні освіта фінансується урядом із загальних податкових надходжень, акумульованих за допомогою різних податків. Разом з тим, певний зв’язок між фондами системи освіти та конкретними податками простежується. Між бюджетами різних рівнів існує розподіл відповідальності за акумуляцію відповідних податків та їх використання. Основними джерелами фінансового забезпечення освіти є: кошти державного та місцевих бюджетів; кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій та фондів, у тому числі благодійні внески і пожертвування; кошти від надання навчальними закладами додаткових освітніх та інших послуг; гранти; кредити на розвиток навчальних закладів усіх рівнів та здобуття освіти; кошти від здійснення навчальними закладами економічної діяльності, регламентованої державою. Видатки на освіту складають саму велику частину місцевих бюджетів, хоча величина її може значною мірою варіювати залежно від таких факторів: кількості навчальних закладів, що відносяться до юрисдикції даного району; обсягу бюджету, який в свою чергу визначається рівнем розвитку виробничої сфери району, обсягом податкових надходжень та тою їх часткою, що залишається у власному розпорядженні району. [4; 112] В умовах фінансової скрути процес складання бюджету на освіту відбувається не стільки знизу (від навчальних закладів), скільки зверху – з обласного бюджету просто доводиться сума бюджету на райони. Бухгалтерії районних відділів освіти вже в межах цієї суми розподіляють видатки на школи, забезпечуючи в першу чергу обов’язкові витрати. Офіційно заклади освіти мають право отримувати додаткові, позабюджетні кошти за рахунок надання таких платних послуг: освітні послуги; оренда; транспортні послуги; продаж виробленої продукції; інші. Залучення додаткових ресурсів через надання платних послуг реально представлено лише у великих містах або в регіонах, де більш-менш розвинений виробничий сектор, в якому зайнята значна частина населення. [2; 165] Найбільш вагомим джерелом позабюджетних надходжень виступають додаткові освітні послуги. За рахунок коштів батьків та підприємств можуть вводитися навчальні курси понад обсяг, визначений державним стандартом для відповідного освітнього рівня. Так, в спеціалізованих школах, ліцеях і гімназіях, а також в звичайних загальноосвітніх школах утворюються проліцейні і ліцейні класи, в яких за рахунок коштів батьків збільшується кількість учбових годин по окремим предметам, або вводяться додаткові дисципліни. [1; 216] Додаткові освітні послуги часто стають формою легалізації платності навчання. В ліцеях, гімназіях (державних) офіційно вноситься плата не за навчання, а плата за додаткові освітні послуги. Не всі діти отримують ці додаткові послуги, але всі батьки платять, розуміючи це саме як плату за більш якісне навчання (менша наповнюваність класів, вищий рівень вимог до учнів, кращий рівень підготовки). Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» фінансування вищих навчальних закладів державної форми власності здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, фінансування вищих навчальних закладів, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та вищих навчальних закладів комунальної форми власності відбувається за рахунок коштів відповідних бюджетів, а фінансове забезпечення вищих навчальних закладів приватної форми власності здійснюється їх власником. Окрім того, для фінансування вищих навчальних закладів можуть залучатися додаткові джерела фінансування, не заборонені законодавством, зокрема: плата за надання освітніх послуг, надходження від науково-дослідної діяльності ВУЗу, орендна плата та інші. Отримані кошти спрямовуються на здійснення статутної діяльності вищого навчального закладу у порядку і на умовах, визначених законодавством та його статутом [8]. Виходячи з вищенаведеного, ми пропонуємо згрупувати фінансові ресурси закладів вищої освіти наступним чином (рис. 1). Таким чином, в сучасних умовах джерела фінансування навчання студентів вищих навчальних закладів характеризуються багатоканальністю. Система освіти має забезпечувати: · формування особистості, професіонала, який чітко орієнтується в сучасних реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлений до життя і праці у XXI столітті; · збереження і продовження культурно-історичної традиції своєї країни, виховання шанобливого ставлення до державних святинь, мови і культури, історії і культури народів, які проживають на території країни, формування культури міжетнічних відносин; · виховання людини, яка дотримується прав і свобод особистості, з повагою ставиться до традицій народів і культур світу, національного, релігійного, мовного вибору особистості, виховання культури миру і міжособистісних відносин; · формування у дітей і молоді цілісної наукової картини світу і сучасного світогляду, здібностей і навичок самостійного наукового пізнання; · розвиток у дітей і молоді творчих здібностей, підтримку обдарованих дітей і молоді, формування навичок самоосвіти і самореалізації особистості; · виховання здорового способу життя, розвиток дитячого і юнацького спорту; · формування трудової і моральної життєтворчої мотивації, активної громадянської та професійної позицій; навчання основним принципам побудови професійної кар'єри і навичкам поведінки у сім'ї, колективі й суспільстві, системі соціальних відносин і, особливо, на ринку праці; · підготовку людей високої освіченості й культури, кваліфікованих спеціалістів, здатних то творчої праці, професійного розвитку, мобільності в освоєнні та впровадженні новітніх наукомістких і інформаційних технологій; · екологічне, етичне та естетичне виховання й формування високої гуманістичної культури особистості, здатності протидіяти проявам бездуховності. · організацію навчально-виховного процесу з урахуванням сучасних досягнень науки, педагогічної теорії, соціальної практики, техніки і технології; наступність рівнів освіти і неперервність навчання; створення та впровадження інформаційних технологій навчання; · різноманітність типів і видів закладів освіти, варіативність навчальних програм, індивідуалізацію навчання й виховання; академічну мобільність вчителів і викладачів, учнів і студентів; · підтримку професійного зростання педагогічних та науково-педагогічних кадрів; Пріоритетами державної політики в розвитку освіти є: · особистісна орієнтація освіти; · створення однакових можливостей для дітей і молоді у здобутті якісної освіти; · удосконалення системи неперервної освіти та освіти впродовж життя; · забезпечення освітніх запитів національних меншин; · формування національних та загальнолюдських цінностей; · формування через освіту здорового способу життя; · забезпечення економічних і педагогічних умов для професійної самореалізації педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу; · впровадження інформаційних педагогічних технологій, розвиток бібліотечної справи, забезпечення доступності інформації, навчальної і довідкової літератури; · створення індустрії навчальних засобів; · створення ринку освітніх послуг; · гармонійне поєднання навчального процесу та наукової діяльності вищого навчального закладу; · використання наукових результатів як бази і змісту навчання. Фінансування системи освіти. Система фінансового забезпечення освіти має створити стабільні передумови для розвитку всіх напрямів галузі з метою формування високого освітнього рівня нації. Досягнення цієї мети передбачає реалізацію таких завдань: · формування багатоканальної системи фінансового забезпечення освіти; · визначення фінансування освіти як пріоритетного напряму державних видатків; · всебічне стимулювання інвестицій юридичних і фізичних осіб у розвиток освіти та оплати освітніх послуг; · створення сучасної системи оплати праці в освіті на основі визнання особливого статусу вчителя і викладача; · визначення пріоритетних напрямів фінансування освіти і концентрація в них фінансових ресурсів; · забезпечення ефективності використання коштів на функціонування й розвиток освіти. Обсяг фінансування освіти і науки має задовольняти потреби суспільства і особистості у якісній освіті. Ефективність використання фінансових ресурсів, спрямованих в освіту, забезпечується на основі встановлення та неухильного дотримання базових принципів її фінансування: · чітким розмежуванням використання бюджетного та позабюджетного фінансування діяльності закладів освіти; · встановленням державних нормативів видатків на особу, яка навчається, введенням прямої залежності між обсягами фінансування та рівнем освітніх послуг, що надаються конкретним закладом; · забезпеченням підзвітності та прозорості у використанні коштів на фінансування освіти; · виділенням бюджетних асигнувань на конкурсній основі для закладів освіти, заснованих на недержавній формі власності, виходячи з критеріїв якості освітніх послуг; · здійсненням економічної діяльності закладів освіти на засадах неприбутковості. Основними джерелами фінансового забезпечення освіти є: · кошти державного та місцевих бюджетів; · кошти юридичних та фізичних осіб, громадських організацій і фондів; · спонсорські і доброчинні внески та пожертвування; · кошти галузей народного господарства, плата за додаткові освітні послуги та інші послуги, що надаються закладами освіти тощо. Фінансування освіти за рахунок даних джерел може здійснюватися такими методами: · кошторисне фінансування закладів освіти; · бюджетне фінансування закладів освіти на основі показника вартості навчання одного учня (студента); · індивідуальна оплата навчання за рахунок власних доходів, грошових коштів юридичних осіб; · спеціальні кредити для здобуття освіти; · отримання спонсорських і доброчинних внесків та пожертвувань; · отримання додаткових доходів від різноманітних послуг не освітнього характеру. Важливим джерелом фінансового забезпечення галузі є організація економічної діяльності закладів освіти. У системі дошкільної освіти це здійснюється за рахунок платних послуг на основі неприбуткової діяльності дошкільних закладів. Бюджетні асигнування виділяються у вигляді цільових субсидій окремим сім'ям на оплату перебування їх дітей у дошкільних закладах. Загальну середню освіту фінансує держава і водночас використовуються всі можливості недержавного сектора. Плата з фізичних осіб може братися тільки за надання додаткових освітніх послуг (понад базовий навчальний план). Надходження додаткових коштів на обсяги бюджетного фінансування не впливає. Професійно-технічна освіта фінансується за рахунок коштів державного бюджету та коштів фізичних і юридичних осіб. Вища та післядипломна освіта фінансуються виходячи як із суспільних, так і з індивідуальних потреб. Суспільні потреби забезпечуються через державне замовлення з виділенням відповідних бюджетних асигнувань, які розподіляються на конкурсних засадах. В основі фінансування – суспільно-необхідні витрати на підготовку фахівця у формі національних нормативів, зокрема соціальної підтримки учнів і студентів (стипендії та інша допомога відповідно до розміру прожиткового мінімуму, пільги на транспорт, культурний розвиток та ін.). Особливі й індивідуальні потреби забезпечуються за рахунок платного навчання з використанням різноманітних джерел: · плата юридичних і фізичних осіб (із звільненням її від усіх видів оподаткування); · державні стипендії найбільш обдарованим і талановитим дітям, батьки яких не можуть оплатити навчання; · стипендії і гранти різноманітних громадських, у тому числі міжнародних фондів та організацій; · кредити комерційних банків та інших кредитних установ кредитоспроможним громадянам; · державні (муніципальні) безвідсоткові кредити на навчання; · оплата за рахунок різноманітних накопичувальних систем, у тому числі, на основі впровадження спеціальних видів особового страхування. Важливим додатковим джерелом фінансового забезпечення вищої освіти є ширше залучення на навчання іноземців. Для цього удосконалюють правову й нормативну базу, сприяють розвитку інфраструктуру, підвищенню якості дипломів   Розділ 2. Характеристика формування та використання коштів на освіту в Україні. Бюджетне фінансування освіти стає все більш вагомим, так як в суспільстві стає пріоритетним усвідомлення того, що освіта - це основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичноі, соціально-економічної, культурноі та науковоі життєдіяльності суспільства. Освіта відтворюе і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. Вона є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені. Пріорітетним завданням держави є забезпечення доступності здобуття якісноі освіти протягом життя для всіх громадян та подальше утвердження її національного характеру. Але поряд з цим критичним залишається стан фінансування освіти України. А так як освіта є одним із визначальних чинників соціальної стабільності в суспільстві, ознакою економічної та національної безпеки держави, визначальним чинником зростання матеріального виробництва, то її розвиток та вдосконалення є важливою передумовою подолання негативних кризових ситуації в економіці і суспільстві в цілому. Кризовий стан економіки, дефіцит державних ресурсів зумовив функціонування освіти в Україні за принципом обмеженості бюджетного фінансування. В результаті недоотримання фінансових ресурсів, що виділяються державою, застарілістю нормативно-правового забезпечення та механізмів залучення і використання позабюджетних коштів освітня галузь не отримує необхідного розвитку. Тому основним завданням держави в сучасних умовах має бути створення відповідного нормативного й регуляторного середовища, в якому бізнес, громадські організації, будуть зацікавлені у компетентних працівниках, а отже, активніше будуть залучатися до фінансування освіти. Виклад основного матеріалу. У статтях 43, 53, 54 Конституціі Украіни закріплюеться право громадян держави на освіту. Високий рівень освідченості населення сприяе ефективному соціально-економічному розвитку держави, а тому державна підтримка в даному аспекті мае бути значною. Для дослідження державної підтримки фінансування галузі освіти розглянемо такі категорії як “публічні видатки”, “державні видатки”, “бюджетні видатки” (табл. 1). Таблиця 1 Підходи до визначення категоії “видатки”
Категорія Автор Характеристика
    Публічні видатки   А.А. Нечай Пі Під категорією автор розуміє витрати публічних фондів грошових коштів, які виражають урегульовані правовими нормами соціально-економічні відносини публічного характеру, що складаються при розподілі (перерозподілі) та використанні публічних фондів коштів та забезпечують задоволення публічного інтересу, визнаного державою чи органами місцевого самоврядування.
  Р.В. Якубовський На думку автора це урегульовані нормами права суспільні відносини щодо здійснення державою, органами місцевого самоврядування, державними позабюджетними фондами та іншими організаційними утвореннями асигнувань з централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою реалізації публічних інтересів держави.
Державні видатки Ю.А. Ровінський Автор визначає категорію як строго регламентоване правовими нормами планомірне використання державою грошових засобів з метою виконання своіх задач і функцій.
О.А. Музика- Стефанчук Автор визначае категорію як вид фінансових відносин, пов’язаних із постійним цільовим використанням грошових коштів.
Бюджетні видатки Бюджетний кодекс Украіни Видатки бюджету - кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основноі суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум.

 

Відповідно розглянемо формулювання категорії “фінансування освіти”.

Таблиця 2

Підходи до визначення категорій “фінансування освіти”

Категорія Автор Характеристика
Фінансування освіти   В.М. Гаврилюк   Це капіталовкладення з боку держави в майбутне націі.
    О.М. Яцунь   Це не витрати, а вкладення.
    І.С. Крвченко Це процес спрямування фінансових ресурсів закладам, установам, організаціям і підприемствам системи освіти.
    Р.В. Якубовський Це система правовідносин, пов’язаних з розподілом, видачею та використанням бюджетних і позабюджетних коштів на переважно безвідплатній та беззворотній основі на освітні цілі (потреби).
  Авторське Це процес забезпечення фінансовими ресурсами установ, організацій та закладів освітньоі галузі, що спрямований на задоволення іх потреб та реалізацію державноі політики в галузі освіти.

 

Проведений аналіз свідчить про те, що немає єдиних підходів щодо визначення поняття фінансування освіти, що пов’язано зі зміною соціально-економічних умов життя в Україні.

Основними джерелами фінансового забезпечення галузі освіти є:

- кошти державного та місцевих бюджетів;

- кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій та фондів, у тому числі благодійні внески і пожертвування;

- кошти від надання навчальними закладами додаткових освітніх та інших послуг;

- гранти;

- кредити на розвиток навчальних закладів усіх рівнів та здобуття освіти;

- кошти від здійснення навчальними закладами економічної діяльності, регламентованої державою.

ВР Розвитку освіти має бути створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати, навчатися і навчати, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти.

Для досягнення цієі мети необхідно передбачати виконання таких завдань:

- визначення фінансування освіти як пріоритетного напряму видатків бюджетів усіх рівнів;

- формування багатоканальної системи фінансового забезпечення освіти;

- фінансування державою здобуття дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти в державних і комунальних навчальних закладах у обсязі, визначеному державними стандартами;

- стимулювання інвестицій юридичних і фізичних осіб у розвиток освіти;

- створення сучасної системи нормування та оплати праці у галузі освіти, яка б відповідала міжнародним стандартам;

- визначення пріоритетних напрямів фінансування освіти;

- забезпечення ефективного використання коштів на функціонування та розвиток освіти.

Обсяги фінансування освіти і науки мають задовольняти потреби особистості й суспільства в якісній освіті.

Ефективність використання фінансових ресурсів, спрямованих в освіту, здійснюватиметься на основі встановлення та неухильного дотримання таких базових принципів її фінансування:

- поступовий перехід до формування видатків державного та місцевих бюджетів на освіту на основі встановлених нормативів;

- чітке розмежування бюджетного та позабюджетного фінансування діяльності навчальних закладів;

- забезпечення підзвітності та прозорості використання коштів;

- забезпечення формування державного замовлення на підготовку фахівців у професійно технічних та вищих навчальних закладах різних форм власності на конкурсній основі з урахуванням якості освітніх послуг;

-здійснення економічноі діяльності навчальними закладами на засадах неприбутковості.

Основними заходами, спрямованими на удосконалення економічноі моделі освіти, мають стати:

- поліпшення технології формування видатків державного та місцевих бюджетів на освіту, удосконалення системи кількісних та якісних показників для нормування зазначених видатків;

- розроблення диференційованих стандартів інфраструктурного забезпечення навчальних закладів різних типів;

- розроблення та запровадження диференційованих нормативів витрат на здійснення діяльності навчальними закладами;

- запровадження змішаного фінансування інноваційних проектів у галузі освіти, зокрема розроблення та запровадження механізму пільгового оподаткування доходів фізичних осіб, які спрямовують власні кошти на оплату навчання;

- удосконалення правового підгрунтя для приватного фінансування діяльності навчальних закладів;

- проведення органами управління освітою (державними та місцевими) моніторингу інвестування навчальних закладів;

- запровадження спільного державного та громадського контролю за формуванням і виконанням бюджетів навчальних закладів;

- застосування енерго- і теплозберігаючих технологій, ощадливе використання та розподіл ресурсів, що спрямовуються на освіту;

- модернізація мережі навчальних закладів.

 

2.1. Становлення та розвиток системи фінансування освіти з часів незалежності України.