Українська література у міжвоєнний період
Після революції літературний процес відзначався особливим драматизмом і складністю в Україні, як і в усьому СРСР. З одного боку українська література у цей час переживала небачений розквіт. На багатій літературній палітрі співіснували різноманітні художні школи, стилі і напрями — від радикального пролеткультівства, теоретики якого пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури» (В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Хвильовий) до футуризму (М. Семенко) і навіть неокласицизму, представники якого орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (група неокласиків на чолі з М. Зеровим).
У 1925–1928 роках відбулась «літературна дискусія» — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій.
Однак більшість представників цієї хвилі українського відродження загинули в часи Громадянської війни, голодомору 1932-33 рр. та більшовицьких репресій 30-х років. У 1938–1954 рр. було репресовано близько 240 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Деякі з них були розстріляні, деякі так і померли в ув'язненні, доля деяких з них після арештів так і залишилася невідомою. Зазнавав арешту і визнаний радянською владою поет М.Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати багатьох товаришів. Опинився під забороною і експериментальний театр «Березіль», а його керівник — всесвітньо відомий режисер Лесь Курбас — був арештований і розстріляний. Це покоління письменників в історії української літератури отримали власну назву —Розстріляне відродження.
Незважаючи на жорсткі рамки панівного у радянську добу стилю соціалістичного реалізму, українським письменникам вдалося творити літературу, яка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Це, передусім, твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара та інших.
Шістдесятництво
У 1960-і роки завдяки хрущовській відлизі і певній лібералізації суспільно-політичного життя в Україні зародився потужний мистецьких рух, представники якого згодом отримали назву«шістдесятники». «Шістдесятники» шукали нових форм творчості, нового осмислення національного досвіду в рамках тоталітарної системи. До цього покоління належали Василь Стус,Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Дмитро Павличко, Іван Драч та інші. Активна громадянська позиція привела В. Стуса, як і багатьох інших його колег по перу в ряди«дисидентської» інтелігенції. У 1970 рр. прокотилася нова хвиля масових арештів української інтелігенції, багато провідних письменників були ув'язнені в сибірських таборах за «антирадянську агітацію». Деякі з них були реабілітовані посмертно на початку 90-х рр.
Для сучасної української літератури характерне зниження патріотичного та морального пафосу типового для соцреалізму. Якщо для класичної та радянської літератур були характерні політична заангажованість та визнання за літературою певної виховної суспільної ролі, то завдяки здобуттю Україною незалежності й зникненню цензури, необхідність у цих функціях суспільного опору значно впала. Література вступила в постколоніальну стадію саморефлексії, ставши тільки видом мистецтва[31][32]. Багато сучасних творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове та тематичне різноманіття. При цьому багато науковців констатують відсутність тяглості між поколіннями та різкий розрив з традицією сучасних авторів[33].
Стародавня література
Одним з перших літературних творів вважається шумерський Епос про Гільгамеша. Першим періодом появи в Європі художньої літератури як виду мистецтва вважається античність — середземноморська цивілізація I тисячоліття до н. е. Антична література — це література стародавніхгреків та римлян, що складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Історично грецька література передувала римській.
Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші культурні ареали, серед яких видатне місце займала стародавня Юдея. Антична та юдейська культура стали основою всієї західної цивілізації та мистецтва.
Паралельно з античною розвивалися інші стародавні культури й, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська,давньоєврейська. Давньоєгипетська література переживала на той момент період розквіту.
В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах та основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику та драму (Аристотель), ця класифікація зберігає своє базове значення до сьогоднішнього дня.
Середньовічна література[ред. • ред. код]
Зародження та розвиток літератури Середньовіччя (з IV — V і до XV століття) визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурним впливом античного світу та християнством.
Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло в XII — XIII століттях. Останнім часом середньовічну літературу прийнято розділяти на латинську літературу та літературу народними мовами (романськими та німецькими). Жанровий поділ латинської літератури хзагалом відтворює античну традицію. У середньовічній літературі Європи вперше з'явилася письмова проза.
Література епохи Відродження[ред. • ред. код]
Якщо середньовічна література була переважно християнською, то в епоху Відродження на тлі загального інтересу до античності відроджується також інтерес до античної літератури. Художня література дедалі більше орієнтується на світські сюжети, у творах письменників епохи Відродження яскраво проявляються гуманістичні тенденції. Початковим етапом літератури Відродження традиційно вважається творчість Данте. Його «Божественна комедія» поєднує в собі як елементи середньовічної літератури (форма — потойбічне бачення, алегоричний зміст), так і не властиві середньовічній літературі елементи містики, пантеїзму, образ простої дівчини Беатріче. В епоху Відродження розцвітає драматичне мистецтво (Шекспір, школа Лопе де Веги), з'являються гуманістичні утопії (Томас Мор, Томазо Кампанелла), а також гостра сатира, наприклад «Гаргантюа та Пантагрюель» Рабле. ВинахідГутенбергом книгодрукування 1455 року зробив художню літературу в цей період значно доступнішою.
Література епохи Просвітництва[ред. • ред. код]
Література епохи Просвітництва характеризується поворотом до раціоналізму. Для цього періоду характерна віра у прогрес та всемогутність людського розуму. «Подорожі Гуллівера»Джонатана Свіфта та «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо — яскраві приклади такої літератури. Під впливом ідей Просвітництва сформувалася насамперед література Класицизму, проте пізніше їй на зміну прийшов сентименталізм, що був спрямований на моральне виховання та приділяв велику увагу внутрішньому світові людини.
Література XIX століття[ред. • ред. код]
Література 19 століття розвивалася в двох основних напрямках, це література романтизму та література реалізму. Романтизм як літературний напрям розвинувся з сентименталізму та характеризується інтересом до містики (Майринк, М. Шеллі, Гофман), фольклору (брати Грімм), простої людини (Гюго), інших культур (Байрон, Ф. Купер). У рамках романтизму сформувалася фантастика, детектив, пригодницька література.
Реалізм добре охарактеризував Бальзак, який вважається класиком реалізму. Він говорив: «Я описую чоловіків, жінок та речі.»[12] Твори реалізму зазвичай не повчають, не ідеалізують, не дають моральних оцінок. Вони описують життя та дозволяють читачеві самому робити висновки. Важливим елементом реалізму є всебічний неупереджений опис внутрішнього світу героїв. Типовими письменниками реалізму є Бальзак, Діккенс, Толстой та інші.
Література модернізму[ред. • ред. код]
На початку 20 століття серйозні зміни в суспільстві заторкнули також мистецтво та літературу.
Хронологічно класичний модернізм вкладається в рамки першої половини двадцятого століття, він тематично пов'язаний з індустріалізацією, урбанізацією, жахами Першої Світової війни. Модерністи звертаються до опису тонкощів людської психіки (В. Вулф), теми сексуальності (Д. Г. Лоуренс), їх характеризує аполітичність та пацифізм (Е. Хемінгуей).
Класичним прикладом модерністської літератури вважається роман Дж. Джойса «Улісс», творчість Т. С. Еліота, М. Пруста.
Література постмодернізму[ред. • ред. код]
Постмодернізм поступово прийшов на зміну модернізму в середині 20 століття. Основними ознаками літератури постможернізму можна назвати гіпертекст, коли порядок прочитання не диктується автором, а вибирається читачем, інтертекстуальність, що характеризується алюзіями на інші твори, а іноді та свідомим запозиченням, відсутність розв'язки сюжету або наявність кількох альтернативних розв'язок, змішання стилів, іронія, гра і чорний гумор.
До постмодернізму можна також віднести магічний реалізм, жанр, що зародився в Південній Америці та характеризується включенням магічних елементів у реалістичне оповідання. Роман «Сто років самотності» Г. Г. Маркеса є яскравим прикладом магічного реалізму. В Україні, паралельно до латиноамериканського магічного реалізму, розвинувся напрямокхимерної прози (Євген Гуцало, Володимир Дрозд та ін.)