ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В ПЕРІОД ДЕРЖАВНО-МОНОПОЛІСТИЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ (ПЕРША ПОЛОВИНА ХХ СТ.). 3 страница

На середину 1920-х років не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва і в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості. Завдяки різноманітним заходам з відбудо­ви вугільної промисловості в Україні почав неухильно зростати видобуток вугілля: 5,5 млн т в 1921 р. до 19,6 млн т в 1925 - 1926 рр. (77,5% довоєнного рівня). В залізорудній промисловості респуб­ліки видобуток руди становив в 1925/26 р. 2403,4 тис. т, тобто тільки 38,5% рівня 1913 р. Довоєнних показників видобутку га­лузі досягли наприкінці 20-х років. Недостатніми темпами розви­валась металургійна промисловість, що, в свою чергу, затримало відновлення машинобудування. В цілому ж, незважаючи на за­значені недоліки, промисловий комплекс України завдяки захо­дам нової економічної політики протягом 1920-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції необхідної як для народного господарства, так і для населен­ня. Крім того, у певний спосіб була навіть вирішена проблема доведення виробленої продукції до споживачів.

У найперші роки свого існування ані трести, ані синдикати із завданням організації масштабного товарообороту (особливо в територіальному розрізі) не справлялись. Не було і комплексних державних органів, які займалися б на належному рівні дослід­женням ринку, що відроджувався, обліком попиту і пропозиції, дійовим регулюванням товаропотоків у межах міст, повітів, губерній (областей), республік.

У зв'язку з цим було відновлено такий елемент капіталістич­ної практики господарювання, як біржа. Будучи насамперед гро­мадським об'єднанням усіх торгуючих на оптовому ринку, біржі основним своїм завданням вважали організацію цього ринку.

Поступово біржам вдалося перетворитися у визнане державою представництво інтересів торгуючих і торгівлі в цілому. Всі оптові угоди, що здійснювалися державними, кооперативними, приватними і змішаними підприємствами й організаціями, проходили через товарні біржі. Обов'язковій реєстрації підлягали і позабіржові угоди. Поза неї залишалися в основному оборот між трестами і синдикатами, а також між приватними особами і внутрішньосистемний кооперативний оборот Трести й всі інші тор­гуючі організації проводили реалізацію своєї продукції на основі біржових (ринкових) цін.

Біржовий механізм в основному вирішив завдання створення організованого централізованого ринку. Основна частина оптово­го і оптово-роздрібного обороту СРСР (більше 90%) проходила через біржі. В 1926 - 1927 рр. обсяг біржової торгівлі Союзу РСР ста­новив 7173,1 млн крб., тобто збільшився в 2,4 раза порівняно з 1923 - 1924 рр. Значну частину загальносоюзного обороту біржової торгівлі давали товарні біржі України. В 1924 - 1925 рр. тут функціо­нувало вже 15 товарних бірж з загальним річним оборотом більш ніж в один мільярд карбованців. Домінуюче положення серед українських товарних бірж займали Харківська і Київська.

Водночас із біржовою торгівлею розвивалася і ярмаркова тор­гівля, де також переважали угоди оптового і дрібнооптового ха­рактеру. В Україні відновили свою діяльність численні центри ярмаркової торгівлі різного рівня, у тому числі такі найбільші ярмарки, як Харківська і Київська (колишня Контрактова). В 1924 р. оборот останньої досяг 43 млн крб.

Ярмарки і особливо товарні біржі набували у формуванні і розвитку загальносоюзного ринку товарів дедалі вагомішу роль.

Однак в міру поширення системи генеральних договорів і типо­вих угод, посилення централізованого планового розміщення то­варних ресурсів по торгових системах і районах країни, посилен­ня політики витискання всього, пов'язаного з приватним капіталом, товарні біржі і ярмарки в економічній системі країни наприкінці 1920-х років дедалі більше ставали інородним тілом. Поступово їх діяльність згорталася. І в кінцевому рахунку біржо­ва торгівля закінчилася її повною ліквідацією.

На момент переходу до непу сталих грошових знаків, повно­цінних засобів обігу, платежу і накопичення країна не мала. Ос­нову грошового обігу становили випущені Наркомфіном РРФСР паперові радянські грошові знаки, що дістали назву «радзнак». Ними користувалася й Україна після ліквідації її власної емісії в червні 1919 р. на основі відповідного договору з Російською фе­дерацією. Через те, що державні витрати в основному покривали­ся шляхом друкування радзнаків (не покритих товарною масою), паперовий карбованець усе більше знецінювався. За його допо­могою неможливо було нормалізувати роботу державних, коопе­ративних і приватних підприємств, організувати їх взаєморозрахунки та розрахунки з державою; проблематичним залишалося і виконання річного державного бюджету (в основному через час­ту невідповідність між відкритими кредитами і їх реальним за­безпеченням грошовими знаками). Заходи зі стабілізації існуючої грошової одиниці завершилися невдачею. Дві деномінації і шість різних державних позик знецінення радзнаків і зростання цін не припинили.

В основу розробленої спеціалістами-теоретиками і практика­ми радикальної грошової реформи було покладено ідею існуван­ня паралельних грошових систем — старої і нової, з наступним витисненням старої. Державний банк розпочав емісію нової ва­люти — банківських білетів (червінців) 27 листопада 1922 р. Між новою грошовою одиницею і старим казначейським грошовим знаком («радзнаком») розпочалося змагання, яке завершилося на користь червінця. На відміну від радзнаків банківські білети ста­новили собою реальні цінності, тому що не менше як на 25% за­безпечувалися дорогоцінними металами і стійкою іноземною ва­лютою, і не більш як на 75% — товарами, що легко реалізову­валися, короткостроковими векселями та іншими зобов'язання­ми; при цьому не менше 2/3 цієї частини повинні були складати товарні векселі. Якщо радзнаки випускалися для покриття бюд­жетного дефіциту, то червінці — для забезпечення потреб госпо­дарського обороту. Держбанк країни, який видавав госпорганам кредити в червінцях, курс яких фіксувався в золоті, вимагав від них погашення позики також в червінцях. Червінець широко за­стосовувався у валютних операціях, що проводили банки. Його курс регулярно публікувався в радянських грошових знаках, до­ларах, фунтах стерлінгів тощо. За червінці на вільному ринку продавали і купували за стабільним курсом золото та іноземну валюту Вільна конвертованість червінця забезпечила швидке зростання довіри до нього, його широке використання як усере­дині країни, так і за кордоном. Уже до літа 1923 р. в червінцях ста­ли сплачувати всі оптові угоди і виплачувати заробітну плату. На початок 1924р. вони перетворилися на основну валюту країни; радянські знаки, що ще залишалися в обігу, використовувалися в основному як розмінні гроші. Причому і з цією функцією вони не справлялися. В зв'язку з обвальним знеціненням радзнаків їх бракувало для обслуговування дрібного роздрібного обороту. Банківські ж білети в основному задовольняли грошовий голод у галузі великокупюрного обігу. Навіть найменша купюра банкнот (в один червінець) через свою високу вартість (10 крб. золотом) була неприйнятна як заміна радзнака для масового споживача. Проблему вирішили на основі випуску нових білетів державної скарбниці, що були зв'язані з червінцем і становили певну його частину. 5 лютого 1924 р. було видано декрет ЦВК і РНК СРСР про випуск білетів державної скарбниці вартістю в 1, 3 і 5 карбо­ванців золотом, а 22 лютого — декрет про карбування і випуск розмінної срібної і мідної монети.

На відміну від червінця, золотий вміст білета державної скарб­ниці вартістю в 1 карбованець не був визначений, а тому і твер­дого паритету між ними не могло бути. Білети державної скарб­ниці були прив'язані до червінця в адміністративно-відомчому порядку: вони були впроваджені в платіжно-розрахунковий обо­рот за паритетом — 1 червінець дорівнював 10 карбованцям. У підсумку було здійснено перехід до твердої радянської валюти, нормалізовано грошовий обіг у країні.

Однак як вільноконвертована валюта червінці протрималися не більше двох років. Курс червінця виявився нереальним через недостатню величину золотого запасу країни, малий обсяг радян­ського експорту, зниження світових цін на хліб та інші експортні товари, безпідставне розширення емісійного кредитування підпри­ємств державного сектора, відсутність можливості одержання ве­ликих іноземних кредитів тощо. Товарні й валютні інтервенції, за допомогою яких держава в 1925—1926 рр. намагалася врегулювати попит і пропозицію товарів та золота, для забезпечення стійкості купівельної сили червінців виявилися безрезультатними. Черві­нець перетворився в неконвертовану валюту. Вивезення і ввезен­ня червінців та їх обмін на іноземну валюту було заборонено.

Таким чином, незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, в 1920-ті роки на основі широкого викорис­тання товарно-грошових відносин була створена нова, принципо­во відмінна від «воєнного комунізму» непівська модель господа­рювання — змішана економіка, яка регулювалась державою. Пере­ведення державних і кооперативних підприємств на господарсь­кий розрахунок, допущення приватного капіталу, функціонуван­ня їх всіх на засадах конкуренції, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо — все це обумо­вило створення працездатних ринкових структур. Однак їх пере­творення в дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Го­ловною причиною цього стала повна відмова вищого партійно-державного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми «воєнного ко­мунізму» у вигляді адміністративно-розподільної системи.

Багато в чому демонтаж непу був обумовлений курсом кому­ністичної партії на соціалістичну індустріалізацію, основне за­вдання якої полягало в перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла їх. Офіційно цей курс був проголошений в грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б). В умовах майже повної відсутності власної сучасної машинобудівної бази модернізувати старі й оснастити нові фабрики і заводи можна бу­ло тільки за рахунок іноземної техніки та технології, а для цього потрібна була валюта. Із відомих історії способів накопичення коштів для індустріалізації (грабіж колоній, одержання контри­буцій, здача концесій, одержання іноземних позик) Радянському Союзу жоден не підходив. В умовах капіталістичного оточення проблему накопичення коштів можна було вирішити тільки за­вдяки мобілізації внутрішніх ресурсів, а саме: доходів від одержавлених промисловості, транспорту, торгівлі; податків, внутрі­шніх позик; доходів від експорту сільськогосподарської про­дукції; внутрішньопромислового перерозподілу коштів на ко­ристь галузей групи «А». Однак, прискіплива оцінка цих джерел фінансування індустріалізації показала, що при збереженні рів­новажного типу розвитку державного і приватного секторів, який усталився за роки непу, необхідні кошти держава не одержить. Приватнопідприємницький сектор не мав бажання задарма відда­вати кошти на індустріалізацію. Партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектора, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарські продукти), створен­ні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, «соціалістичного змагання».

Становлення системи планів, розробка й уточнення функції поточного і перспективного планування пройшли в 20-ті роки складний шлях. Організація Держплану (22 лютого 1921 р.) пе­редбачала розробку тільки поточних планів. Провідна роль перс­пективного планування була визначена в 1922 р. положенням про роботу Держплану СРСР. Спочатку період, котрий повинен був охоплювати перспективний план, не встановлювався. В різних відомствах і республіках, розробляючи перші перспективні пла­ни, установлювали семи-, п'яти-, трьох- і дворічні строки. Держплан Союзу РСР дотримувався п'ятирічних строків.

Перші народногосподарські плани, що охоплювали річний пе­ріод, одержали назву «контрольних цифр». Їх основна ідея поля­гала в тому, щоб об'єднати в єдиному плані господарське проек­тування окремих державних відомств і держбюджет, а також передбачати напрямки розвитку стихійних процесів господарсь­кого життя країни в умовах функціонування багатоукладної еко­номіки. Держплан розробив контрольні цифри на такі періоди:

1925 – 1926 рр.; 1926 – 1927 рр.; 1927 – 1928 рр.; 1928 – 1929 рр.; 1929 – 1930 рр. До роз­робки перших контрольних цифр розрізнені галузеві п'ятирічні плани не зв'язувались в єдиному народногосподарському плані. В ході складання контрольних цифр радянські планові органи фактично відмовились від індикативного планування на користь директивного. Так, якщо контрольні цифри на 1925 - 1926 рр. доводи­лися відомствам для орієнтування, то окремі розділи контроль­них цифр на 1927 - 1928 рр. були вже затверджені як обов'язкові для виконання. Перехід до п'ятирічного директивного планування обумовив створення нової організаційної структури, а саме — ієрархічної адміністративної системи управління, з жорстким рів­нем централізації. В ній була різко підвищена роль Держплану як головного економічного штабу. ВРНГ була замінена галузевими народними комісаріатами (наркоматами), кількість яких стала швидко збільшуватися, що в подальшому призвело до бюрократизації економіки.

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви по складанню першого п'ятирічного плану розвитку народного гос­подарства СРСР, розрахованого на 1928 – 1929 — 1932 - 1933 господарсь­кі роки. В них на збалансованій основі висувалися три завдання — прискорений розвиток промисловості (середньорічний темп при­росту обсягу продукції — 16%), розгортання часткової колекти­візації сільського господарства на добровільній основі (з охоп­ленням наприкінці п'ятирічки до 20% селянських домогосподарств) і піднесення рівня народного добробуту. На основі пар­тійних директив робітники Держплану на весну 1929 р. розроби­ли два варіанти плану — відправний і оптимальний. В квітні 1929 р. XVI конференція розглянула і схвалила оптимальний, на­пружений план. У травні 1929 р. V Всесоюзний з'їзд Рад оголо­сив його державним законом. За оптимальним варіантом серед­ньорічний темп зростання промислової продукції збільшувався порівняно з партійними директивами до 20—22%. З цього мо­менту почалися численні коригування показників плану в бік їх підвищення, часто-густо науково необгрунтованого. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві додаткових ресурсів. Державі вдалося профінансувати в основному форсований розвиток важкої промисловості. За чотири роки (1928 – 1929 —1932 рр.) вона одержала 16622 млн крб. (при власних коштах на 3371 млн крб.). Однак це не допомогло їй і тим більш усій промисловості виконати надмірно завищені пла­нові завдання, які нав'язали Й. В. Сталін і його прибічники. Се­редньорічний приріст обсягу промисловості країни в 1929 –1930 — 1932 рр. становив 15,7%, що менше приросту, наміченого директи­вами XV з'їзду ВКП(б). Політика форсування індустріалізації не виправдала себе і в Україні. Тут також не були виконані сталін­ські вказівки директивного характеру про різке збільшення видо­бутку вугілля, випуску чавуну, сталі, прокату тощо.

В цілому ж промисловість України зробила значний крок впе­ред (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей. кількісного і якісного зростання кадрового потенціалу і зростан­ня випуску продукції) як за першу п'ятирічку, гак і особливо за другу (1933—1937рр.) та третю п'ятирічку (1938—1942рр.). За роки довоєнних п'ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі засвоєння капітальних вкладень. У резуль­таті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів. У 1938 р. на території України діяло близько 11 тис. підприємств крупної промисловості, на яких було зайнято 1,6 млн робітників, і 115 тис. дрібних підприємств, де було зайнято 344 тис. робітни­ків. У 1940р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92% продукції крупної промисловості України, б тому числі: в чорній металургії— 99,4%, в хімічній промисловос­ті — 99,7%, в тракторній — 100%, турбінній — 100%, комбайно­будуванні — 100%, електростанцій — 100% тощо.

Разом із промисловістю певні здобутки у своєму розвитку в 20—30-ті роки мало і сільське господарство України. Однак вони були б ще вагомішими, якби аграрний сектор економіки не став донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього фактично за безцінь викачували хліб та сировину, шляхом орга­нізованого набору і принадами міського життя переміщали селян на новобудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, а часто і трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства, яка стала здійснюватися в Україні та інших республіках на основі рішень XV з'їзду ВКП(б), який відбувався в грудні 1927 р. На ньому йшла мова про розвиток усіх форм кооперування, про поступовий перехід до колективних форм обробітку землі на ос­нові нової техніки, а не навпаки. Рішеннями з'їзду не визначали­ся ні терміни, ні тим більше єдина форма чи спосіб кооперування селянських господарств. Однак у ході хлібних заготівель політи­ка всілякого розвитку кооперування в усіх його формах поступо­во деформувалася в політику підтримки виключно одного різно­виду кооперації — колективного господарства (колгоспу). Така зміна поглядів і позиції партгоспноменклатури — результат її не­вміння налагодити в умовах непу взаємно вигідну торгівлю на ринку зерна між державою і селянськими господарствами, а та­кож бажання взагалі позбутися своїх численних контрагентів шляхом їх об'єднання в одержавлені колгоспи або в комуни. Бу­дучи основним покупцем хліба (причому за відносно низькими заготівельними цінами), пролетарська держава виявилася не в змозі забезпечити селян промисловими товарами за такими ж відносно низькими цінами, протистояти приватним заготівельни­кам на вільному ринку. Виникли певні труднощі в хлібозаготів­лях, які були роздуті сталінським керівництвом до рівня хлібоза­готівельної кризи. Наслідком певного зниження обсягів держав­них закупівель було невиконання планів експорту зерна і, відпо­відно, недоодержання валюти для закупівель імпортного устат­кування на потреби індустріалізації. Обігравши всі ці обставини, Й. В. Сталін і його оточення перетворили суто економічну проб­лему в політичну і запропонували свій варіант її вирішення — позаекономічне, примусове вилучення зерна у селян. Для забез­печення заготівель знову були задіяні типові методи здійснення продовольчої розкладки (конфіскація хлібних «надлишків», забо­рона на базарну торгівлю тощо). Таким чином, в найкоротші строки державні заготівлі було перетворено з добровільних, регульованих економічними важелями (цінами, податками, пільга­ми) в обов'язково-примусові. Для підвищення результативності визиску вирішено було розверстати державні заготівлі не серед багатомільйонних селянських господарств, а серед контрольова­них державною колгоспів.

З весни 1928 р. партійно-державні органи приступили до фор­сування організації колгоспів. Улітку 1929р. було оголошено за­клик «суцільної колективізації» цілих округів. У жовтні 1929р. це завдання ставилося вже перед окремими областями. Територі­альна експансія колгоспного будівництва супроводжувалася ско­роченням строків його проведення. Опір селянських мас нав'я­заній зверху колективізації придушувався найжорстокішими за­ходами. Першими їх жертвами стали розкуркулювані заможні се­ляни. Перша хвиля розкуркулення прийшлася в Україні на другу половину січня—початок березня 1930 р. Вона охопила 2525 тис, селянських господарств із загальної кількості 5045 тис. госпо­дарств. Станом на 10 березня 1930 р. під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто 2,5% їх загальної кількості. Було експроприйовано 582 тис. га землі, 58,6 тис. голів робочої худоби. Кон­фісковане майно вартістю в 40,3 млн крб. передали до неподіль­них фондів колгоспів. Розкуркулених часто депортували за межі України. Тільки за період 1930—перша половина 1931 р. з країни було депортовано 95,8 тис. сімей. Загальна кількість експроприйованих селянських господарств становила близько 200 тисяч.

Новостворені колгоспи не справлялися з покладеними на них функціями, зокрема з виконанням хлібозаготівельних планів. Че­рез відсутність у колгоспників матеріальної зацікавленості у під­вищенні громадського виробництва колгоспів, низький рівень механізації і машинізації, отоварювання трудоднів за залишко­вим принципом тощо, сільськогосподарське виробництво почало швидко деградувати. З року в рік у першій п'ятирічці обсяг дер­жавних заготівель ставав усе меншим. З урожаю 1932 р., який зі­брали колгоспи і селяни-власники, пролетарська держава змогла «витиснути» 260,7 млн пудів (проти 400 млн пудів за січень—ли­стопад 1930 р.). «Витиснення» хліба з селянського сектора відбу­валося у найбрутальніший спосіб: «за куркульський саботаж» на продовольчі запаси колгоспів і селян-власників накладалися ве­личезні «натуральні штрафи»; масово застосовувалися подвірні обшуки з конфіскацією не тільки хліба, але й будь-якої їжі. На зламі 1932 р. і 1933 р. у сільській місцевості України практично не залишилося продовольчих, фуражних, насіннєвих запасів хлі­ба та інших продуктів. По всіх сільських районах, особливо з зерновою спеціалізацією, настав справжній голод. Втечі селян у міс­та з цих районів заважали військові частини. Отже, голод 1932— 1933 рр. партійна і державна номенклатура свідомо перетворила в голодомор для того, щоб селянин-колгоспник запрацював по-справжньому, незважаючи на невідповідне його трудовим зусил­лям відчуження вироблених ним продуктів на користь держави. Виробника було відчужено не тільки від результатів його праці, але й від найважливіших засобів виробництва — машинної тех­ніки. Машини та кваліфіковані кадри були зосереджені в системі державних машинно-тракторних станцій, які обробляли колгосп­ні поля за натуральну оплату, причому розмір її визначали згори. В країні поступово сформувалася система директивного плану­вання і командування колгоспами з боку обюрокраченого апарату.

Реальне відновлення продуктивних сил сільського господарс­тва України почалося в кінці другої п'ятирічки. В аграрному сек­торі почали збільшуватися урожаї, відновилося зростання пого­лів'я худоби, поліпшилась оплата праці колгоспників. Значно було підвищено також і рівень технічної озброєності села. В Україні протягом 1934—1937 рр. обсяг валової продукції колгос­пів збільшився в 2,8 раза, а товарної — в 3,4 раза. В результаті колективізації замість 5 млн дрібних селянських господарств ста­ли функціонувати тисячі колгоспів, машинно-тракторних станцій і сотні радгоспів. У 1940р. в Україні налічувалося вже 28 тис. колгоспів, майже 900 радгоспів, 1225 МТС. На полях республіки працювало 112,5 тис. тракторів, 33,2 тис. комбайнів, 54,9 тис. вантажних автомашин. Валовий збір зерна в Україні становив у 1940р. 26,4 млн т (проти 22,8 млн т у 1937р.). Організаційне зміцнення колгоспів і радгоспів, зростання матеріально-технічної бази викликали зростання результативності сільськогосподарсь­кого виробництва, що в свою чергу обумовило піднесення замож­ності й культури селян.

Отже, в 20—30-ті роки на більшій території України утверди­лася радянська форма державності й відповідний економічний лад. Будучи рівноправним засновником Радянського Союзу, Україна поступово, разом з іншими радянськими республіками, втрачала свою політичну й економічну самостійність. Їх людські, матеріальні й фінансові ресурси почали все більше використову­ватися не в інтересах широких верств українського народу, а для побудови утопічного суспільства, яку провадила партійно-дер­жавна і господарська номенклатура, не забуваючи при цьому про свої власні матеріальні інтереси. Однак в умовах повного пану­вання єдиної правлячої партії, адміністративно-репресивних методів управління тощо народне господарство в кінці 30-х років зробило значний поступ уперед, а населення підвищило свій жит­тєвий рівень. За цей період відбулися прогресивні зміни у струк­турі суспільства й в суспільному виробництві, культурі населен­ня. Однак український народ заплатив дуже дорогу ціну за свій соціально-економічний поступ. У результаті здійснення велико­масштабного експерименту з побудови соціалістичного суспільст­ва й економіки в Країні Рад тільки в одній Україні загинули мі­льйони людей. Аналіз даних демографічної статистики свідчить. що безпосередні втрати населення України від голоду 1932р. становили близько 150 тис. осіб, а від голодомору 1933 р. — від З до 3,5 млн осіб. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, досягли протягом 1932—1934 рр. 5 млн осіб.

Український народ потерпав як фізично, так і морально і від систематичних компаній політичних репресій, які набули масо­вого характеру наприкінці 20-х років. У період ЗО—40-х років вони стали невід'ємним атрибутом радянського способу життя, а також невичерпним джерелом дармової праці в табірному секторі соціалістичної економіки. Шлюз для масового залучення ув'язне­них до примусової праці у виправно-трудових таборах відкрила секретна постанова РИК СРСР «Про використання праці карно-ув'язнених» від 11 липня 1929р. Фактично ж під її дію підпали і в'язні, засуджені з політичних причин. Уже в 1935 р. в європей­ській частині СРСР та в неймовірно тяжких умовах крайньої Пів­ночі, Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії на численних промислових та сільськогосподарських підприємствах, і особливо на будовах, працювало 732 тис. ув'язнених. Зокрема на будів­ництві каналу Москва—Волга працювало 193 тис. осіб, будівни­цтві колій Забайкальської й Усурійської залізниць та Байкало-Амурської магістралі — 154 тис. осіб, у Сибірському таборі НКВД — 61 тис. осіб тощо. Значну частину контингенту виправно-трудових таборів, які були задіяні в примусовому порядку на великомасштабних будовах та промислових і сільськогосподар­ських об'єктах, становили в'язні, засуджені в Україні. Далеко не всі з них після відбуття строку повернулися живими і здоровим» на Батьківщину.

Разом з широким використанням примусової праці, партійно-державна номенклатура розробила і здійснила заходи, спрямовані на виконання показників п'ятирічних планів на основі підвищен­ня ефективності суспільного виробництва. Зокрема певну роль у підвищенні продуктивності праці зіграло здійснення програми з підготовки кваліфікованих кадрів та розгортання «соціалістично­го змагання». Останнє, при всіх своїх вадах, сприяло підвищенню трудової активності працюючих, особливо з появою у підпри­ємств та організацій певних можливостей для матеріального за­охочення переможців змагання.

В цілому ж новий суспільний лад не забезпечував вищу про­дуктивність праці порівняно з провідними капіталістичними країнами. Внаслідок заміни змішаної економіки командно-репре­сивною, форсування індустріалізації, здійснення суцільної колек­тивізації тощо конгломерату радянських республік удалося на­близитися до Заходу тільки за рівнем розвитку воєнно-промис­лового комплексу. Побудована в СРСР економіка за своєю суттю була мобілізаційною, для якої піднесення життєвого рівня народу було другорядним завданням. Проголошувані на партійних з'їздах гасла про підвищення добробуту населення в основному і залишилися пропагандистськими гаслами через гіпертрофований розвиток галузей групи «А» (виробництво засобів виробництва) за майже повного ігнорування інтересів розвитку галузей групи «Б» (виробництво предметів споживання). Обсяг вироблених остан­ньою товарів народного вжитку набагато відставав від потреб на­селення, які постійно зростали.

У 1920—1930-х роках XX ст населення західноукраїнських земель перебувало під ярмом ряду іноземних країн, які проводили щодо нього жорстку політику колонізації і асиміляції. В 1919—1920 рр. Східна Галичина, Західна Волинь, Північна Буковина і Закарпат­ська Україна, незважаючи на прагнення українського населення до національного самовизначення, до створення єдиної соборної України, були черговий раз у новій та новітній історії відокрем­лені від східноукраїнських земель і включені відповідно до скла­ду панської Польщі, боярської Румунії та буржуазної Чехословаччини. Правлячі кола цих країн-агресорів розглядали ці спо­конвічні українські землі як свої внутрішні колонії, свій аграрно-сировинний додаток. Вони штучно стримували їх промисловий розвиток. В результаті народне господарство Західної України розвивалося однобічно. В його структурі переважало сільське го­сподарство, яке давало дві третини загального обсягу валової продукції промисловості й сільського господарства. Саме сільсь­когосподарське виробництво велося на дуже низькому агротехніч­ному рівні. У 1939 р. тут одна сівалка припадала на 700 га посі­вів, один плуг — на 120 га землі, тракторів і комбайнів майже зовсім не було. Більше половини селянських господарств не мали коней. Надзвичайно низькою була врожайність сільськогоспо­дарських культур. Багато в чому це результат надмірної і неефективної концентрації землі в руках поміщицького класу, церкви та монастирів, а також колоністів (осадників) з представників па­нуючої нації. Так, половина всієї землі Західної України належа­ла польським поміщикам, в окремих воєводствах їх частка була ще вищою. Тільки 32,5% сільського населення мали земельні на­діли, до того ж переважно мізерні, а 25,6% були зовсім беззе­мельними. Господарства з наділами до 2 га не забезпечували на­віть прожитковий мінімум селянських сімей. Селяни змушені бу­ли йти цілими родинами в кабалу до поміщиків та частково до заможних селян.

Через малоземелля і безземелля, надмірні податки тощо в західноукраїнському селі з року в рік посилювався процес збі­днення і розорення селян. Залишившись без землі й не маючи змоги одержати роботу в промисловості та на транспорті (че­рез їх дуже слабкий розвиток та свою національну приналеж­ність), селяни змушені були емігрувати в інші країни Європи і за океан, причому в основному безповоротно. В 1927—1938 рр. із Західної України виїхали 332,3 тис. осіб: 25,4% усіх емігран­тів Польщі.