СКЛАД, ЗАСАДИ Й ЧИСЕЛЬНІСТЬ СЛАВНОГО ЗАПОРІЗЬКОГО НИЗОВОГО ТОВАРИСТВА
Запорізькі козаки, живучи в Січі без жінок і без нащадків і водночас щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного, хто приходив до них і брав на себе певні зобов'язання, необхідні для вступу в Січ. Люди, близькі до запорізьких козаків, у своїх спогадах одностайно свідчать, що в Січі можна було зустріти всілякі народності, вихідців чи не з цілого світу — українців, поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногорців, турків, татар, євреїв, калмиків, німців, французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно, Україна. «Усі вони, — розповідає очевидець XVII ст. Яків Собеський, — походять з Росії, хоча серед них є чимало знеславлених шляхтичів із Малої й Великої Польщі, також певна кількість німців, французів, італійців, іспанців, вигнаних за провини». «Запорізькі козаки, — зауважує академік XVIII ст. Йоганн Георгі, — були бездітними нащадками черкаських козаків, що оселилися на Дніпрі». Це підтверджує 1736 року й англієць Клавдіус Рондо. «В Запорогах живут их же братья козаки, переходя из городов для промыслов, а иные, которой пропьетца или проиграетца».
Мотиви, що змушували багатьох шукати собі притулку в дикому Запоріжжі, були різними: в Січ ішли люди «і з доброї волі і з неволі». Тут були ті, хто втікав від жінок, покидав батька й матір, «з-під пана втікали»; були тут і тяжко ображені, ті, хто не знайшов на батьківщині ніякої сатисфакції, хто не мав шматка насущного для прожиття; тут були всі, хто натерпівся від тяглових по винностей, усі ображені й принижені за свою віру й народність, усі, хто зазнав варварських катувань, жорстоких знущань за людські права, за своє існування; тут були й ті, хто чув у собі «волю вогненну, силу богатирську», хто носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю»; були тут і «самосбройцы польскіе», і «ускоки задунайські», й «западные люди, чуждые русским, маловедомые». Всі вони знаходили гостинну зустріч на Запоріжжі, вільний притулок знаходили тут і ті, кого приваблювала воля, здобич, молодецтво, слава. «Волю иміем за дражайшую вещь, потому что видим, рыбам, птицам, также и звірем, и всякому созданию есть оная мила». «Січ — мати, а Великий Луг батько, оттам треба й проживати, там же треба і вмирати». Окрім того приходили, звичайно, на Січ і різні злочинці, засуджені на страту, дезертири, всілякі пройдисвіти, але вони загалом не надавали поганого забарвлення запорізькому товариству й, за справедливим зауваженням В. П. Коховського, не могли негативно впливати на козаків внаслідок суворості запорізьких законів, котрі смертельно карали злочинців за провини в Січі. Польський уряд не раз висував вимоги до Коша, як це було, наприклад, після сейму 1590 р., не приймати в Запорізьке Військо засуджених до смерті. Самим полякам після сейму 1635 року заборонялося ходити з запорожцями в море і влаштовувати з ними морські походи. Та все було марним: багато підданих Речі Посполитої часто поповнювали собою Запорізьке Військо.
Яким чином складалося військо запорізьких низових козаків, про це ми маємо кілька достеменних свідчень. «Народився я в Литві, у воєводстві Новогородському, з дому шляхетського. Батько мій у молоді літа віддав мене в службу до полковника Галисевича, у котрого служив я цілий рік і відійшов як належало. А потім був на службі в його милості пана Сологуба протягом трьох тижнів, а тоді пристав до його милості пана Мокроновського, від якого, приїхавши до Києва, пішов. Коли ж по Києву тинявся, підмовили мене козаки січові, з котрими, сівши в дуба, поїхав до Січі, а приїхавши, пристав у курінь Канівський, де й назвали мене Іваном Ляхом». «Народився я на Україні, в самий день Івана Купала, котрого року не знаю; мій батько, Сидір Пересунько, виховував мене до 9 років, тобто вчив працювати та Богу молитися. Потім взяли мене в Січ, де я при панові кошовому був молодиком, а в 20 років мене взяли й записали у військо. У війську назвали мене Журбою, бо я все мовчки працював, а після того, як на чатах недогледів, як поляки нашу здобич відняли, назвали мене Іваном Присліпою». «Я народився у Нових Кодаках, куди зайшли мої предки з Гетьманщини. В Кодаках займалися хліборобством, скотарством, бджолярством і рибальством, а іноді й полюванням на звіра: в часи Запоріжжя скрізь над Дніпром були сильні й густі ліси, й різних диких звірів сила. Прожив я при батьках до 7 років, потім мене забрав для виховання на Січ хрещений батько, котрий був там старшиною, а зимівник свій зі скотарством мав на ріці Сухій Сурі, де я живу й зараз у хаті, яку мій хрещений батько збудував, і яка ще й досі є... Хрещений батько мій від молодості був нежонатим; у молоді літа, до одруження, я слухався мого хрещеного батька, як у Січі при курені, так і в зимівнику біля його господарства... Я був дуже прудким і проворним: одного разу по дорозі з Нових Кодаків у Січ ми виїхали на високу могилу й, поскакавши кілька хвилин, стали спускатися. Мої товариші пішли втоптаною стежкою, а я надумав іти просто, але курган був дуже крутим, а трава сухою, я послизнувся, впав і покотився униз стрімголов, як клубок або корж. «Коржем, коржем покотився!» закричали козаки, і з того дня всі мене звали Микитою, а на прізвисько Коржем. Мій хрещений батько, довідавшися про це, сказав мені: «нехай буде й Корж». «Родился он, козак Василий Перехрист, в польской области, губернии чигиринской, в местечке Чигирине, от евреина Айзика, и в 1748 году, будучи там по купечеству Войска Запорожского низового козаком куреня Пластунивскаго Яковом Каваленком его Перехриста оттоль с Чигирина, с добровольнаго его в Сечь запорожскую желания привезено, где в Сечи будучим в то время начальником Киево-Межигорскаго монастыря иеромонахом Пафнутием Ямпольским; при чем были восприемники Войска Запорожскаго низового товариство куреней Кущевскаго Лаврин Горб, Дядьковскаго Гаврило Шарый и Пластунивскаго Иван Макаров, в церкви сичевой Покрова пресвятой Богоматери окрещен, и выконавши в той церкви на верность ея императорскаго величества присягу, в Войску Запорожском в Кущовском курене служил».
Крім дорослих, які безперервно приходили в Січ, туди потрапляло немало й дітей чоловічої статі: одних приводили в Січ самі батьки, щоб навчити їх там військового мистецтва; інших козаки захоплювали на війні й потім усиновлювали в Січі; третіх, особливо круглих сиріт, вони брали замість дітей; четвертих, найчастіше небожів або синівців, тобто племінників, випрошували у батьків; п'ятих просто заманювали до себе гостинцями й ласкою, а потім таємно завозили в Січ.
Та кожному, ким би він не був, звідки й коли б не прийшов на Запоріжжя, доступ у Січ був вільним за таких п'яти умов: бути вільною й нежонатою людиною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві, сповідати православну віру й пройти певне навчання. Перша умова передбачала, щоб пришелець у Січ був дворянином, поповичем, козаком, татарином, турком, узагалі ким завгодно, лише не селянином, а крім того нежонатою людиною; зрештою, цю умову частенько оминали, оскільки кожен міг назватись і вільним, і нежонатим; але прийнятий у Січ козак повинен був жити винятково доброчесно і його карали смертною карою, якщо приводив у Січ жінку, навіть матір чи сестру. Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською; цю вимогу ніколи й ніхто не порушував. За третьою умовою прийнятий у Січ повинен був присягнути вірно, незрадливо й до кінця свого життя служити російському цареві, поклявшись у цьому в церкві перед престолом божим. За четвертою умовою він мусив неодмінно сповідати православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати символ віри й молитви; якщо він був католиком чи лютеранином, повинен був прийняти православ'я, якщо ж був іудеєм чи магометанином, повинен був урочисто охреститися у «греко-руську» віру. За п'ятою умовою той, хто вступав до Січі, повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми січового лицарства, а вже потім записуватися у число випробуваних товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років. Той, хто приймав усі п'ять умов, був вільним від будь-яких інших вимог: у нього не питали ні посвідки, ні квитка, ні поруки: «того ні батьки, ні вітці не знали, та й прадіди не чували». Зрештою, перекази й деякі історичні свідчення стверджують, що прийнятих буцімто піддавали якомусь особливому випробуванню, а саме випробовували міру їх спритності й сміливості. «Як зваблять, бувало,запорожці до себе в Січ якогось хлопця з Гетьманщини, то спершу випробовують, чи годиться він у запорожці. Накажуть йому, наприклад, варити кашу: «Дивись же, вари так, щоб не сира була й не перекипіла. А ми підемо косити. Коли зготуєш, то виходь на таку-то могилу та клич нас; ми почуємо та й прийдемо». Візьмуть коси та й підуть буцімто косити. А кий чорт хочеться їм косити! Залізуть в очерет і лежать. Ото хлопець зварить кашу, виходить на могилу і починає кликати. Вони чують, та не відгукуються. Кличе він їх, кличе, а тоді в сльози: «От занесла мене нечиста сила до цих запорожців! Лучче було б сидіти вдома при батькові, при матері! Ох, бідна моя голівонько! Кий біс заніс мене до цих запорожців!» А вони лежать у траві, вислухають усе це й кажуть: «Ні, це не наш!» Тоді повернуться в курінь, дадуть тому хлопцеві коня і грошей на дорогу й скажуть: «Іди собі до нечистого! Нам таких не треба!» А котрий хлопець вдасться спритний та кмітливий, той, вийшовши на могилу, крикне зо два рази: «Гей, панове молодці, ходіть кашу їсти!». А як не відгукнуться, то він: «Ну, то дідько з вами, як мовчите! Я й сам можу кашу їсти!» Та ще вдарить гопака на могилі: «Ой тут мені погуляти на роздоллі!» Й затягнувши на весь степ козацької пісні, йде до куреня та й ну молотити кашу. Тоді запорожці, лежачи в траві, кажуть: «Це наш!» І, прихопивши коси, йдуть собі до куреня. А він: «Де вас чорти носили, панове? Кликав я вас, кликав та й захрип, а тоді, щоб не вистигла каша, почав сам їсти». Перезирнуться між собою запорожці й скажуть йому: «Ну, чура, вставай! Годі тобі бути хлопцем: тепер ти рівний нам козак». І приймають його в товариство». З історичних свідків Боплан і Шевальє стверджують, нібито у козаків існував звичай приймати у своє коло лише того, хто пропливе всі пороги проти течії Дніпра. Але це свідчення здається малоймовірним з одного боку тому, що навряд чи запорожці, які завжди потребували нових людей для збільшення своїх сил, могли висувати їм подібні вимоги; з другого боку тому, що проплисти навіть на човні проти течії річки 65 верстов, у велику весняну воду, неможливо ні тепер, ні тим паче тоді; плисти ж порогами проти течії у малу воду, лавіруючи біля самих берегів, не треба особливого геройства, а лише кілька тижнів часу. Чи були випадки, щоб когось не прийняли в Січ, за браком точних даних стверджувати не можна. Деякі підстави для такого припущення дає лише одна з козацьких дум, які дійшли до нашого часу. В ній жінка, проклинаючи свого чоловіка, котрий пішов у Січ, каже:
«Ой щоб тебе покарали та три недолі:
Перша недоля — щоб під тобою добрий кінь пристав,
Друга недоля — щоб ти козаків не догнав,
Третя недоля — щоб тебе козаки не злюбили,
І в курінь не пустили».
Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, змінював своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорізький Кіш відповідав, що таких осіб у Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські власті. Змінивши ім'я і приписавшися до куреня, новачок приходив у той курінь, і курінний отаман у присутності козаків відводив йому місце завдовжки три аршини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще коротшу». Вступивши в Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й усьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу в Січ: хто вступив раніше, мав перевагу перед тим, хто вступив пізніше, тому останній називав першого «батьком», а перший останнього «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а «синові» 40 років. Так складалося військо запорізьких низових козаків. Узяте в цілому, воно ділилося на січових та зимівних козаків; перші, власне, й становили справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті або ті, у крайньому разі, хто порвав свої шлюбні пута; з них ті, хто відзначився на війні чи довго служив у війську, дуже сильні й добре збудовані люди, до того ж переважно вроджені українці, звалися лицарством чи товариством. Лише товариство мало право обирати з-посеред себе старшину, отримувати грошову й хлібну платню, брати участь у поділі здобичі, вершити всі справи війська; воно жило в Січі по куренях, поділялося на «старше й менше» товариство й складало військо чи лицарство у властивому розумінні.
Від цього лицарства чи товариства різко відрізнялися сімейні козаки, їх також допускали на Запоріжжя, але вони не сміли жити в Січі, а лише на відстані від неї, у запорізьких степах по слободах, зимівниках і бурдюгах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами; звалися вони не лицарями й товаришами, а підданими чи посполитими січових козаків, «зимівчаками», «сиднями» «гніздюками». Але взяті всі разом, січовики й зимівчаки становили одне військо, офіційно зване «славним низовим Запорізьким Військом і товариством» або ширше «Військо дніпрове, кошове, верхове, низове і все будучеє на полях, на луках, на галявинках і на всіх урочищах морських, дніпрових і польових».
Склавшись у ціле військо «самі по собі», запорізькі козаки так само «за своїми міркуваннями й завели в себе власні порядки». «Вони вважають, що ніякі державні установи їм не потрібні, а виконують щось лише тоді, коли їх заохочують до того ласкою, хоча б і високі чини», зрештою слід сказати, що вони ніколи «не забувають зважати й на обставини політичні й за ними себе вимірювати, коли їм сміливіше говорити про своє товариство й відстоювати його перед самодержавною владою і знають, коли їм щось розпочинати»; взагалі «рід їхній, зокрема керівники цієї секти (!), вельми хитрий, проникливий і обережний щодо своїх інтересів, пов'язаних з тією свободою, яка дозволяє їм не звітуватися ні перед ким; вони всіляко дбають, аби вона не підпала під закони їхньої вітчизни і не зашкодила їхній необмеженій владі». В основі запорізького світогляду лежала громада, мир, товариство. Це товариство було таким самим «народоправ'ям» на півдні Росії, але на вищому ступені розвитку, яким було «народоправство» у Пскові й Новгороді, на півночі Русі; що робив вічовий дзвін на півночі, те робили литаври на півдні: своїми звуками вони скликали люд, без різниці у званні й стані, на площу для вирішення найважливіших питань країни, схоже на те, як вирішують у наш час свої справи вільні громадяни швейцарських кантонів чи американських штатів. Зовнішнім виявом цієї громади була рада, військова рада, народне віче. На цій раді могли бути присутніми всі без винятку січові козаки, починаючи від січової старшини й кінчаючи простою «сіромою», або простолюдом, черню. Тут панувала цілковита рівність усіх членів громади: кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг заперечити пропозицію іншого, висунувши натомість свої плани й міркування, але що вже було ухвалене радою, було необхідним і обов'язковим для всіх. Запорізька громада доходила до повного ідеалу, невідомого ні в давні, ні в середні, ні в нові віки; принцип рівності панував тут у всьому: під час загальних зборів, при виборах військової старшини, січовому й паланковому управлінні, у всіх запорізьких школах, у спільній трапезі, при поділі майна й у приватному житті в куренях. Ні знатність роду, ні станове походження, ні перевага віку не мали в Січі жодного значення: лише особисті якості, тобто відвага, досвід, розум, кмітливість, бралися до уваги. Таким чином, у запорізькій громаді губилася будь-яка поодинока особистість, якою б талановитою й показною вона не була. Тут усі справи вирішували спільно: «У нас не едного пана кошового порада до листов бывает, леч всего Войска Запорожскаго единогласная: що кгды скажем в листу доложити, того а не пан кошовій, а не писарь без езволенія нашего переставити сами собой неповинни». Громадою, товариством вирішували питання миру й розмиру; товариство ділило за лясами усі землі, ліси, угіддя, усі рибні лови, всі соляні місця; товариство обирало й скидало всіх посадових осіб у Січі і в усьому Запоріжжі; товариство карало винних у злочинах і порушеннях; товариство писало всілякі відповіді на укази, грамоти, ордери, послання й листи, які приходили в Січ від різних державних осіб і володарів, що вступали у зносини із запорізькими козаками.
З огляду на цей громадський принцип найвища на Запоріжжі влада, влада кошового отамана, без усього товариства, всієї громади, не могла ні на що зважитися й нічого зробити. Так, коли 1757 року український гетьман граф Кирило Розумовський запитав кошового отамана Григорія Федоріва, чому той відпустив гайдамаків, які до нього приходили, кошовий письмово відповів, що «він, кошовий, гайдамаків забрати й відіслати сам по собі не міг, бо їх, гайдамаків, під присягою прийняли, за згодою всього товариства, а без спільної згоди за їхнім звичаєм він, кошовий, нічого чинити не може». Так само відповідав 1746 року кошовий отаман Василь Григорович Сич корсунському губернаторові в Польщі, котрий скаржився у Січ на злодіїв, які його пограбували: «Курінні отамани, з усіх куренів зібравшися, кошового не послухали й грабіжників не знайшли». Таку саму відповідь дав кошовий Петро Іванович Калнишевський одному російському офіцерові, який забажав числитися серед запорізьких товаришів: оскільки всього Запорізького Війська на той час не було в наявності, то сам кошовий, своєю волею, не міг виконати прохання офіцера. Значення громади, товариства у запорізьких козаків виявлялося навіть зовні: ордери, листи, респонси,1 які розсилали із Січі в різні місця, закінчувалися підписом: «Отаман кошовий Війська Запорізького з товариством». Так само починався кожен документ: «До нас дійшов лист», «Ми Військо», «За звичаєм нашим на спільній раді нашій всім уголос читали».
Запорізьку громаду, яка досягла свого найповнішого розвитку протягом XVI й XVII ст., з середини XVIII ст. поступово став обмежувати російський уряд, особливо у праві вибору запорізькими козаками військової старшини. З цього приводу було видано низку царських указів, за якими «запорожцы, не описався и не истребовав на то дозволения, запорожскую старшину от их чинов отставлять и других на их места определять собою самовольно отнюдь не дерзали, опасаясь высочайшаго его императорскаго величества гнева и тяжкаго истязания и наказания». Але запорізькі козаки не дуже слухали вимог російського уряду щодо цього й майже до самого кінця свого політичного життя самовільно обирали й самовільно скидали всю свою військову старшину. Тому весь великий запорізький край, перейшовши в середині XVII ст. під верховну владу Росії, насправді завжди керувався власним товариством, як уся Україна керувалася власним козацтвом, хоча й під верховною владою російського уряду.
Увесь склад Війська Запорізького низового поділявся на старшину в ї нижчих і вищих ступенях, юних молодиків, які лише готувалися стати справжніми козаками, січову масу, так звану «сіромашню, простолюд, чернь», і запорізьке поспільство, котре жило поза Січчю, у зимівниках. До складу війська не входили «наймити» або «аргати» (від гр. переробленого по-турецьки на «ергат»). Так звали поденників або робітників, які наймалися тимчасово до козаків на якусь роботу за певну платню. Крім справжніх козаків до складу «славного низового товариства» часом входили особи, які ні за званням, ні за суспільним становищем ніколи до нього не належали й лише номінально числилися серед запорожців. Це робилося частково з честолюбства називатися низовим лицарем, частково зі щирої любові до «славного» війська, частково ж задля того, щоб застрахуватися від грабунку запорожців чи заручитися їхнім послухом і вірністю, частково ж внаслідок пропозиції самих козаків, які приписували до себе вельможних осіб на знак особливої уваги до них, подібно до того, як багато західноєвропейських міст надавали права громадянства знатним мандрівникам.
Ці особи — вельможі, наділені великою владою, переважно російського, часом польського походження. Архівні січові документи зберегли для нас імена деяких із цих осіб: артилерії поручик Іван Глєбов, статський радник Петро Веселицький, український генеральний підкоморій і бунчуковий товариш Павло Кочубей, начальник астрономічної експедиції Христофор Ейлер, генерал-аншеф граф Петро Панін, генерал-аншеф Іван Глєбов, генерал-аншеф Петро Дев'єр, генерал-поручик граф Андрій Остерман, генерал-майор князь Олександр Прозоровський, польський коронний гетьман граф Ксаверій Браницький, генерал-майор князь Григорій Потьомкін. Останнього, кажуть, запорізькі козаки звали Грицьком Нечосою: він, за тодішньою модою, носив на голові велику перуку, напудрену й високо підбиту, з чого запорожці зробили висновок, що він ніколи не зачісується, тому й прозвали Нечосою.
Як вхід, так і вихід з Січі були вільними; певного терміну перебування у Січі прийнятому не визначали: кожен міг виходити з неї, коли завгодно й коли була потреба. Козак покидав Січ, коли в нього з'являлося бажання служити в якомусь з українських міст, коли надумав одружуватися й заводити власне господарство, покидав і тоді, коли йому просто набридало життя в Січі, або, як казали січовики, коли він «зажирів од козацького хліба». Зрештою, він знову міг повернутися, якщо виявляв своє бажання, коли вхопив де-небудь «шилом патоки» або «узнавши, почім ківш лиха».
Але незважаючи на таку свободу вступу в Січ і виходу з неї, порядок дій у ній ніколи не порушувався, і в цій цілковитій сваволі були всі підстави для широкої слави запорізької Січі, котра була лоном для всіх, хто волею чи неволею приходив у неї. При відході з Січі також не видавалися ніякі перепустки, за винятком двох випадків: по-перше, коли козаки бажали їхати в Польщу або в Україну «для торгових чи якихось інших потреб» — вони брали паспорти за підписом кошового отамана і з військовою печаткою для вільного проїзду чужими містами й селами; по-друге, коли точилися війни між Росією й народами, володіння яких межували з Запоріжжям, наприклад, турками, татарами, поляками. В цьому випадку, «з огляду на неабиякі закордонні обставини», щоб уникнути будь-якого шпигунства з боку ворогів і водночас «бути невідлучно у всілякій готовності», виїзд із Січі нежонатим козакам без письмового паспорта від військової канцелярії, а жонатим без паспортів від паланкових полковників суворо заборонявся. Часом тим, хто покидав Січ, давали атестати для вступу на службу в українські полки; зразки таких атестатів дійшли до нас у достатній кількості: у них вносилося ім'я, по батькові, прізвище й назва куреня певного козака, його служба в роз'їздах, загонах, відрядженнях, секретних розвідках, походах і битвах, відзначалися кмітливість, пильність до служби, чесне виконання покладених на нього доручень і готовність «не щадить своего живота». Наскільки великим був склад усього війська запорізьких низових козаків, з певністю сказати не можна, з одного боку тому, що запорожці дуже неохоче ділилися із сторонніми людьми даними про всілякі порядки в Січі, — усе їхнє життя для іноземців становило так звані «військові секрети»; з другого боку тому, що в самій Січі не було, чи, в усякому разі, самі запорожці казали, що не було ніяких журналів, ніяких списків, куди б вписували імена прийшлих у Січ новачків і старих козаків, які її покидали. Окрім того, визначити кількість усього Запорізького Війська важко ще й тому, що багато козаків-зимівчан взагалі не з'являлося у Січ по кілька років і взагалі не були знаними військовій старшині, а щодо окремих січових козаків, то й сама старшина перебувала в цілковитому невіданні й не могла сказати, живі вони на даний час чи безвісти пропали під час окремих походів на ворогів, які часто здійснювалися без відома Коша. Тому всі свідчення про чисельність Запорізького Війська, навіть протягом якогось одного століття, надто суперечливі. Самі запорожці, що й природно, часто перебільшували чисельність усього свого війська: «У нас, що лоза, то козак, а де байрак, то там по сто, по двісті козак». Українські літописці висловлювалися щодо цього так само: «Рече старійшій слово, и абіе сколько треба воинства, аки трава соберутся». Більш чи менш конкретні відомості про чисельність запорізьких козаків містять окремі джерела. 1534 року всіх запорізьких козаків налічувалося не більше 2000; 1535 року близько 3000; 1594 року іноземці налічували у них 3000, а вони самі казали про 6000 ; 1675 року кошовий отаман Іван Сірко, задумавши великий похід на Крим, зібрав 20 000 запорожців, «несчадно струснул» Крим з ними й щасливо повернувся у Січ. 1727 року Христофор Манштейн визначає усю чисельність Запорізького Війська від 12 000 до 15 000; 1732 року самі запорожці свідчили, що у них «добрих і озброєних воїнів» набереться до 10 000, а 1735 року повідомляли, що «про число всього війська точно ніяк посвідчити не можна, тому що воно щоденно прибуває і зменшується», але сподіваються зібрати 7000 добре озброєних козаків. 1755 року кошовий отаман Пилип Федорів у своєму рапорті заявляв, що в усьому «компуті»2 або складі, зі старими й жінками в зимівниках, Війська Запорізького набереться 27 000 чоловік.
1762 року з нагоди вступу на престол імператриці Катерини II на вірність їй присягало 20 281 чоловік запорізьких козаків. 1766 року секретар Василь Чернявський визначав кількість усіх запорожців, «кои по всей земле к Сечи принадлежащей живут и к отправлению воинской служби способны и надежны, выключая старых, дряхлых и малолетних», близко 10 000 чоловік. 1769 року в готовому до походу проти турків Війську Запорізькому козаків було 12 249, крім того, 2000 козаків залишалося в Січі й 3000 по паланках «у водній варті на човнах», а всього 17249 чоловік. Близько 1774 року запорожців «військових і піших» налічували 40 000, але в похід ішло 14 000 чоловік, інші ж залишалися біля майна та власних жител; а всіх разом налічувалося до 100 000 чоловік. 1775 року у відомості генерал-майора Петра Текелі всіх жителів запорізької землі, тобто козаків і посполитих, чоловіків і жінок показано 59 637; того ж року в маніфесті імператриці Катерини II3 стверджувалося, що до запорожців прийшло 50 000 нових родин і що після падіння Січі 6000 запорожців пішло за Дунай (з тих, що досі жили по віддалених зимівниках). Запорожець Микита Корж і колишній священик низових козаків Григорій Крем'янський4 визначають чисельність усього війська на час знищення Січі в 40 000 чоловік. У наш час старі діди, згадуючи про запорожців, кажуть: «його сила, того запорожця, була тяженна». Звичайно, якщо врахувати, що крім постійних мешканців у Січі й по паланках до запорожців на якийсь час приходили різні «свавільні» люди, особливо перед якоюсь операцією чи походом на ворогів, то його сила дійсно була «тяженна». Але у звичайний час сили цієї було не видно: прибулі в Запоріжжя козаки лише приписувалися у курені, але жило їх тут дуже мало — вони більше розходилися по зимівниках, плавнях, рибних заводах, звіриних ловах, а в самій Січі залишалися переважно старші й глибокі діди. Загалом, порівнюючи наведені цифрові дані, молена дійти такого висновку про чисельність Війська Запорізького низового: у час найбільшого розквіту самого лише стройового війська запорізьких козаків могло бути від 10 000 до 12 000, а разом із жителями зимівників і слобід до 100000 чоловік.
Порівнюючи окремі частини запорізьких вольностей, помічаємо, що найгустіше були заселені Самарська і Протовчанська паланки: у першій кількість зимівників, за уривчастими свідченнями XVIII ст., доходила до 1158, а в другій у той же час до 1100 зимівників. Далі йшли місця між правим берегом Дніпра й верхів'ями рік Інгульця, Інгулу, по течії двох Омельників, Домоткані й Мокрій Сурі. В Кодацькій паланці, наприклад, кількість зимівників 1755 року досягала 55, а 1760 року — до 841. Далі йшли місця у середній і нижній течії Інгульця, Інгулу й Бугу в Інгульській та Бугогардівській паланках: 1772 року по Інгулу засвідчено 17 зимівників, Інгульцю — 11, Громоклії — 11, Дніпру — 14, Бугу — 7, Мертвоводу — 4, Єланцю — 5, Сухому Єланцю — 1, Куцому Єланцю — 1, а всього 71 зимівник. Окрім того, по цих самих ріках і балках було 5 загород для рогатої худоби й овець та кілька рибних заводів, біля яких у зимовий час влаштовували землянки, а в літній — курені. Кількість цих землянок і куренів розподілялася так: у гирлах і біля лиману землянок 17, куренів 15, по Бугу землянок 11, куренів 39, по Інгулу землянок 2, куренів 4, по Інгульцю землянок 4, курінь 1, а разом землянок 34, куренів 59. Найменш заселеними були східні околиці Запоріжжя, Кальміуська та Прогноївська паланки.
Заселеність певної паланки пояснюється частково вигодами чи незручністю самих місць, частково більшою чи меншою близькістю до татарських кочовищ і відкритих кордонів: східна ркраїна запорізьких вольностей межувала з аулами ногайських татар і лише незначною мірою захищалася річкою Конкою, тому й заселена була менше, виправдовуючи приказку: «не став світлиці на границі»; північна й західна околиці були віддалені від татар величезним простором степів, а південна захищалася широким Бугом і пішою командою козаків. Наприклад, 1774 року на південному кордоні запорізьких вольностей стояло 700 козаків, крім того, у літній час тут перебувало на промислах 500 чоловік та в Олександрівському шанці 200 кіннотників. Північна частина запорізьких вольностей, багата лісами, зрошена двома добрими ріками, Оріллю й Самарою, і безліччю озер, яких лише по лівому березі Орелі налічувалося до 300, захищена плавнями й порогами Дніпра, віддалена на величезну відстань від татарських аулів, справедливо вважалася найбагатшою і найбезпечнішою околицею запорізьких вольностей і тому була заселена найбільше.
Кількість усіх поселень і зимівників у балках, байраках і ярах вольностей запорізьких козаків різні письменники й свідки визначали по-різному: в історії князя Митецького всіх зимівників налічується до 4000; у записках академіка Гюльденштедта лише на берегах Дніпра налічено 30 селищ; у відомості генерал майора Петра Текелі 1775 року — 45 сіл і 1601 зимівник; а в історії А. О. Скальковського, за документами січового архіву, йдеться про 64 селища й 3415 хат.
-------------------------------------------------------------------------
[1] Відповідь (лат.).
[2] Список козаків з відомостями про майнове становище, службу та ін. (з лат.).
[3] Йдеться про маніфест з приводу ліквідації Нової Січі.
[4] Попередньо автор звав його Кремлянським.