Quot;Кривава неділя" і наростання революційних настроїв 5 страница
У роки економічного піднесення посилилася монополізація промисловості. Для Росії початку XX ст. були характерні монополістичні об'єднання у формі синдикатів, учасники якого зберігали виробничу, але втрачали комерційну самостійність. Синдикат "Продамет" 1910 р. об'єднував 20% металургійних заводів країни, але вони виробляли 80% усієї продукції. У нафтовій промисловості товариства "Брати Нобель" і "Мазут" 1905 р. підписали між собою угоду, яка монополізувала 77% торгівлі нафтопродуктами. Синдикат "Продвугілля" об'єднав підприємства Донбасу, які видобували 75% вугілля району. Згодом він контролював вугільні об'єднання Уралу, Сибіру і Польщі. Транспортне машинобудування контролювали два синдикати - "Продвагон" та "Союз паровозобудівних заводів". У 1906-1908 ро-
Росія на початку XXст.
ках на всіх великих ріках Росії з'явилися об'єднання синдикатського типу, які монополізували пароплавні сполучення в басейні Волги, Дніпра і сибірських рік. Виникли також синдикати, які монополізували вантажопотоки на Каспійському й Чорному морях.
Поряд із синдикатами виникли монополії вищого типу - трести і концерни, до яких належали підприємства, що здійснювали всі стадії виробництва - від видобування сировини до організації збуту готової продукції. У Росії трести виникали або шляхом злиття окремих підприємств в одне, або на підставі спільного фінансування, при збереженні формальної самостійності підприємств, які входили до тресту. Трести насамперед охопили галузі важкої промисловості, де їх виникнення відбувалося за участі урядових органів. Напередодні війни в Росії було майже 200 монополістичних об'єднань різного виду, провідну роль серед них відігравали 30 великих монополій.
Великі природні багатства Росії і дешева робоча сила приваблювали в країну іноземний капітал. У таких галузях, як гірничовидобувна, металообробна, машинобудівна, іноземні капіталовкладення переважали російські. Великою була частка іноземних вкладів у комунальну сферу російських міст, будівництво і хімічну промисловість. У металургії й вугільній промисловості Півдня домінував франко-бельгійський капітал. Англійський капітал інвестували в нафтовидобування Бакинського району, у видобування мідних руд Уралу і Казахстану, у золотовидобувну промисловість Сибіру. Німецький капітал мав передові позиції у галузях важкої промисловості Польщі та Балтики, комунальному господарстві Петербурга і Москви.
Інвестовані в економіку Росії іноземні капітали реалізовували, зазвичай, не у вигляді діяльності філій закордонних монополій, а вкладали в чинні російські підприємства й об'єднання і, по суті, перетворювали на частину російського капіталу. Іноземний капітал надходив і у вигляді державних позик. До 1914 р. державний борг Росії сягнув 5,4 млрд руб.
Поряд із Державним банком Росії у фінансово-економічному розвиткові країни важливу роль відігравали акціонерні комерційні банки. Майже половину всіх ресурсів капіталу й активів російських акціонерних банків контролювала група петербурзьких банків (так звана "п'ятірка") - Російсь-ко-Азійський, Петербурзький міжнародний, Азовсько-Донський, Торгово-промисловий і Російський банк для зовнішньої торгівлі.
Виникали також об'єднані промислово-банківські монополії. У роки передвоєнного економічного піднесення під керівництвом Російсько-Азій-ського і Петербурзького міжнародного комерційних банків виникли два великих об'єднання: під контроль Російсько-Азійського банку ввійшли військово-промисловий концерн "Путіловський-Невський", нафтовий концерн у складі трестів А. Манташова, С. Ліанозова і товариства "Нафта", тютюновий, нитковий і жировий синдикати. Окрім того, у сфері впливу цього банку опинилася низка залізничних товариств, підприємства машинобудівної та гірничовидобувної промисловості. Фінансово-промислова група Петер-340
бурзького
промисловий
лаївський-
Аграрливо позначилося зерновий ри, Росія й ньою шості новив 24,2 США - 11
За Однак вире становило зв'язку із якщо Росія зернових
Селя майже 50е сільськогосподар із низькою родний при селяни змушен Помітно картоплі, ких успіхів ково в Закаї в Бессарабії
Бул коней, 32 За цими дукції тв Однак на ня м'яса і становила Франції молочних докувала, (94 кг) та США(1
Шл валося зб досягла
|
іликатського типу,
іти,Дніпра і сибір-
вантажопотоки на
ипу - трести і кон-I всі стадії вироб-готової продукції, дприємств в одне, формальної само-самперед охопили :я за участі урядо-полістичних об'єд-ликих монополій, іа приваблювали в обувна, металооб-кали російські. Ве-'• російських міст, "ільній промисло-г.тійський капітал добування мідних ь Сибіру. Німець-товості Польщі та і.
тізовували, зазви-тій, а вкладали в гворювали на час-іигляді державних 5.
омічному розвитий банки. Майже ціонерних банків гірка") - Російський, Торгово-про-
онополії. У роки і Російсько-Азій-іиникли два вели-ввійшли військо-говий концерн у гіафта", тютюно-пливу цього бан-машинобудівної )ва група Петер-
Міжреволюцією і Світовою війною (1907—1914)
бурзького міжнародного комерційного банку створила великий військово-промисловий концерн шляхом злиття двох трестів - будівельного "Мико-лаївський-Россуд" і транспортного машинобудування "Коломна-Сормово". Аграрний сектор.Промислове піднесення 1909-1913 років сприятливо позначилося на розвиткові сільського господарства, яке мало переважно зерновий характер. За посівними площами, відведеними під зернові культури, Росія й далі посідала перше місце у світі (86,4 млн га). Однак за середньою урожайністю зернових культур (8,7 ц з 1 га) вона поступалася більшості європейських країн і США (наприклад, для Бельгії цей показник становив 24,2 ц, для Великої Британії - 17,4 ц, для Німеччини - 20,7 ц, для
США-11,7 ц).
За обсягом виробництва зерна Росія теж посідала перше місце у світі. Однак виробництво зернових культур у розрахунку на душу населення 1913 р. становило 727 кг, тоді як, наприклад, у Канаді - 1834 кг, у США - 980 кг. У зв'язку із зростанням світових цін на зерно збільшувався його експорт: якщо Росія щорічно експортувала у 1880-ті роки в середньому 6,980 млн т зернових культур, то 1909-1913 роках - 10,192 млн т щорічно.
Селянське господарство продукувало 88% валового збору зернових і майже 50% товарного зерна. Воно ж забезпечувало основну частину й іншої сільськогосподарської продукції. Головним гальмом прогресу на селі, поряд із низькою агротехнікою, було малоземелля, яке загострювалося через природний приріст населення і дроблення селянських дворів. Через малоземелля селяни змушені були орендувати поміщицьку землю на кабальних умовах.
Помітно збільшилося виробництво технічних культур: зросли врожаї картоплі, збільшилася посівна площа під цукровим буряком, льоном. Великих успіхів було досягнуто у виробництві бавовни - в Середній Азії і частково в Закавказзі. Розширювалося виноградарство і садівництво на Кавказі, в Бессарабії і Середній Азії. У Західній Грузії розпочали вирощувати чай.
Були зрушення і в тваринництві. У Росії 1913 р. налічувалося 22,8 млн коней, 32 млн голів великої рогатої худоби, 13,5 млн свиней та 41,4 млн овець. За цими показниками Росія могла конкурувати лише із США. Експорт продукції тваринництва зріс за передвоєнне десятиліття приблизно в 2,5 раза. Однак на 1913 р. Росія поступалася розвиненим країнам за рівнем споживання м'яса і м'ясопродуктів у розрахунку на душу населення: в Росії ця цифра становила 24 кг, тоді як у Великій Британії - 61 кг, Німеччині - 47 кг (1907), Франції - 36 кг (1907), США - 72 кг. Водночас за споживанням молока і молочних продуктів у розрахунку на душу населення Росія (154 кг) випереджувала, наприклад, Німеччину (97 кг), картоплі (114 кг) - Велику Британію (94 кг) та США (96 кг), хлібопродуктів (262 кг) - Велику Британію (96 кг), США (116 кг), Францію (173 кг, 1907 р.).
Шляхи сполучення і торгівля.Економічне піднесення супроводжувалося збільшенням транспортної мережі. Довжина залізниць у Росії 1913 р. досягла 70,2 тис. км. (До порівняння: у США - 250 тис. км, у Німеччині -
Росія на початку XX ст.
63,4 тис. км.) Значну роль відігравав і річковий транспорт, який мав добру вітчизняну суднобудівну базу. Понад дві третини вантажів перевозили на парових суднах. Морський флот поповнився великими пароплавами і теплоходами далекого плавання.
У 1900-1913 роках внутрішній товарообіг Росії зріс на 64% і досягнув 18,5 млрд руб. Посилилася роль банківського капіталу в торгових операціях, збільшилася питома частка крамничної торгівлі, подальшого розвитку набули біржові торги. Однак поряд з новими формами торгівлі зберігалися й старі. На початку 1900-х років 87% товарообігу припадало на дрібні крамниці й торгівлю з рук. Недостатній розвиток транспортної мережі, товарних складів та елеваторів стримували розвиток нових форм торгівлі. Гальмувався розвиток внутрішньої торгівлі й низькою купівельною спроможністю більшості населення - селянства.
У 1900-1913 роках експорт російських товарів зріс на 212%. Головним експортним товаром були зерно, інші продукти сільського господарства й сировина. Питома частка промислових товарів у російському експорті не перевищувала 10%, причому більшу частину їх вивозили до Китаю та Ірану. Найбільшу частку російського імпорту становили промислове обладнання і сировина для текстильної промисловості. Головними зовнішньоторговельними партнерами Росії і надалі були Великобританія і Німеччина.
Населення і соціальна структура.Від 1897 до 1913 року населення Росії (без Фінляндії і Польщі) збільшилося на 33,4% - із 125,6 млн до 159,2 млн осіб. Переселенський рух не приніс особливих змін у структуру розміщення населення по країні. Основна його частина (до 80%) зосереджувалася в Європейській частині Росії (в середньому понад 24 особи на 1 кв. км). Оскільки скоротилась дитяча смертність, середня тривалість життя (порівняно з поре-форменою епохою) зросла від 27 до 33 років, а природний приріст населення - від 14 до 17 на тисячу мешканців. Однак епідемії і голод за низького рівня охорони здоров'я забирали мільйони людських життів, і смертність у Росії була вищою в 1,7 раза, ніж у Німеччині, та у 2 рази, ніж у Великобританії.
Міське населення від 1897 до 1913 р. збільшилося з 16,8 млн до 28,5 млн осіб, а питома частка його стосовно до всього населення - від 13,4 до 17,9%. Найвищі темпи зростання населення спостерігалися у великих містах: у Петербурзі - від 1,3 млн до 2,2 млн, у Москві - від 1,04 млн до 1,7 млн осіб. У містах з населенням понад 100 тис. мешканців проживало 9,3 млн осіб (33% міського населення).
Національний дохід Росії 1913 р. сягнув 10,4 млрд дол. (61 дол. на душу населення), тоді як у СІЛА - відповідно 31,2 млрд дол. (321 дол.), у Великій Британії - 11 млрд дол. (237 дол.), у Німеччині - 10,9 млрд дол. (163 дол.). Доходи бюджету 1913 р. перевищили витрати майже на 400 млн рублів. Найбільшими видатками російського бюджету були військові: вони поглинали 28% усіх надходжень до скарбниці.
мав добру
зили на па-
і тепло-
% і досяг-
торгових опе-
розвитку
' зберігалися й
ні крамниці
товарних скла-
вався роз-
більшос-
Головним господарства й експорті не пе-та Ірану, обладнання і зовнішньоторговель-
населення
159,2 млн
розміщення
в Євро-
Оскільки
з поре-
населення
>кого рівня
у Росії
итанії.
28,5 млн
до 17,9%.
у Петер-
б. У міс-
осіб (33%
дол. на ду-
, у Вели-
(163 дол.).
лів. Най-
поглинапи
___________ Між революцією і Світовою війною (1907-1914)_________
На початку XX ст. відбулися зміни в основних соціальних групах населення Росії. Однак дворяни надалі посідали панівне становище в усіх сферах державного управління, серед верхівки армії та флоту. Частка спадкових дворян у середовищі вищої бюрократії 1903 р. становила 86%. У руках помісного дворянства, попри скорочення поміщицького землеволодіння, перебував земельний фонд, вартість якого на 60% перевищувала загальну масу акціонерного капіталу в країні. Лави великих землевласників-поміщиків поповнили вихідці з інших станів. Ці нові поміщики ("чумазі лендлорди") становили третину латифундистів-підприємців.
Російська буржуазія економічно була найпотужнішою соціальною верствою Росії. На початку XX ст. посилився багатонаціональний характер російської буржуазії: до її складу входила буржуазія національних околиць, а також велика група підприємців-іноземців. Однак економічна вага буржуазії була неадекватною її політичному становищу, претензіям на керування державою.
Від 1897 до 1913 року кількість найманих працівників зросла в півтора раза і досягла 17,8 млн. Значно збільшилася питома вага робітників у найбільш технічно оснащених галузях промисловості - машинобудуванні, металургії, на залізничному транспорті. На цих підприємствах складалися кадри професійних робітників, які остаточно розірвали з селом. На 1913 р. їх частка становила майже половину всіх робітників. У великих містах, особливо в Петербурзі, на підприємствах з кількістю понад 1000 осіб працювало 60% промислових робітників. У деяких галузях промисловості жінки-ро-бітниці становили третину всіх працівників, а в текстильній - понад половину. Широко застосовували на заводах і фабриках дитячу працю.
Хоча під час революції 1905-1907 років робітники домоглися низки поступок від підприємців та уряду (легалізація профспілок, підвищення зарплати, скорочення тривалості робочого дня), однак умови їхньої праці й побуту були дуже важкими. Майже на всіх підприємствах не було охорони праці, високий травматизм і професійні хвороби були поширеним явищем. Низьким був і рівень медичного обслуговування. Мало змінилися житлові умови.
Після столипінської аграрної реформи значні зміни відбулися в російському селі. Йшло руйнування общини, і мільйони селян, продавши свої наділи заможнішим сусідам, поповнювали лави найманих робітників на фабриках і заводах. Частина селян переселилася до Сибіру. Підприємливіші селяни змогли розвивати свої хутірські господарства. Однак общину, попри її насильницький злам, не було зруйновано, вона і далі виявляла свою живучість і стійкість. Аграрно-селянське питання не було розв'язано.
Від кінця XIX ст. Росія поступово перетворювалася на аграрно-індустріальну країну, успішно розвивала промисловість, банківську справу, сільське господарство, транспорт, торгівлю. Питома частка Росії у світовому виробництві збільшувалася: від 4% на початку XX ст. і до 7% напередодні
Росія на початку XX ст.
Світової війни. Проте Росія відставала від розвинених країн світу і за загальним економічним рівнем, і за рівнем життя свого населення. За якісними показниками Росія в 4-6 разів відставала від США, Великобританії, Німеччини, Франції, у 2-3 рази поступалася показникам індустріально розвинених країн другого ешелону - Австро-Угорщині та Італії і (разом з Японією) входила до третьої групи держав з великими потенційними можливостями.
Зовнішня політика
Послаблення Росії у війні з Японією та потреба внутрішньої стабілізації обмежили можливості царизму у сфері зовнішньої політики, змусили російських дипломатів вести обережну політику в умовах загострення суперечностей між великими державами.
На Далекому Сході зберігалась напруженість у відносинах з Японією. На Балканах і Близькому Сході наростали суперечності між Росією і австро-німецьким блоком. Випробовувалися і російсько-французькі відносини: під час російсько-японської війни Франція зайняла нейтральну позицію. Англо-французька угода 1904 р., яка врегулювала взаємні інтереси в Західній Африці, Індокитаї, Єгипті й Марокко, означала серйозні зміни в системі міжнародних відносин. Однак об'єднати англо-французьке зближення з російсько-французьким союзом було складно через гостре суперництво між Росією та Британією в Азії.
Угоди 1907 р. з Великобританією та Японією.У квітні 1906 р. міністерство закордонних справ очолив Олександр Ізвольський. Кадровий дипломат, який мав підтримку при дворі, він бачив, що Росія немає можливостей для активної зовнішньої політики одночасно на кількох напрямах. Тому він наполягав на збереженні статусу-кво на Далекому Сході, у Середній і Центральній Азії заради зосередження всіх сил на захисті інтересів Росії в Європі, зокрема на Балканах.
Російсько-французький союз О. Ізвольський вважав досягненням російської дипломатії. Союзні зв'язки з Францією були важливими для збереження європейської рівноваги, для взаємодії у східному питанні, для розв'язання фінансових питань (у квітні 1906 р. французький банківський синдикат надав царському урядові величезну за мірками тодішнього фінансового ринку позику 2 млрд 225 млн франків (понад 843 млн руб.) на 50 років). Міністр усвідомлював, що зближення між Лондоном і Парижем потребувало доповнення російсько-французького партнерства російсько-британською угодою. Без такої угоди неможливо стабілізувати обстановку на азійських і далекосхідних кордонах Росії. Прагнучи до налагодження співпраці з Францією і Великобританією, О. Ізвольський водночас остерігався втягнення Росії у конфлікт з Німеччиною. Переговори російської дипломатії і з Парижем та Лондоном, і з Берліном та Віднем були характерною ознакою курсу нового міністра закордонних справ. Це дещо згладжувало різні підходи з приводу зовнішньополітичної орієнтації, які існували в панівних колах і громадській думці Росії.
Між революцією і Світовою війною (1907-1914)
Після свого призначення на посаду О. Ізвольський розпочав переговори про розмежування інтересів Росії з Японією на Далекому Сході та з Великобританією в Середній і Центральній Азії. 15 (28) липня 1907 р. між Росією і Японією були підписані торговий договір і риболовна конвенція, а за два дні - російсько-японська угода з політичних питань. Таємна частина угоди передбачала поділ Маньчжурії на російську (північну) та японську (південну) сфери впливів. До російської сфери впливу була віднесена також Зовнішня (Північна) Монголія, а до японської - Корея. У середині 1910 р. сторони підтвердили умови угоди 1907 р. про розмежування сфер впливу, а 1912 р. Росія і Японія домовилися продовжувати розмежування взаємних інтересів у китайських володіннях. До сфери російського впливу була віднесена західна частина Внутрішньої (Південної) Монголії, у східній частині визнавали переваги Японії.
18 (31) серпня 1907 р.О. Ізвольський і британський посол у Петербурзі А. Ніколсон підписали конвенції про поділ сфер впливу в Ірані, Афганістані та Тибеті. Згідно з першою конвенцією, Іран було поділено на три зони інтересів обох сторін: північну - сферу впливу Росії, південно-східну -сферу впливу Великої Британії і нейтральну, щодо якої визнавали рівні можливості сторін. Згідно з другою конвенцією, Афганістан визнали сферою впливу Лондона, але за умови, що Великобританія не анексує Афганістану. Росія мала підтримувати політичні відносини з Афганістаном тільки через посередництво британського уряду, який зі свого боку гарантував цілісність афганських володінь. Третя конвенція передбачала зобов'язання Великої Британії та Росії зберігати територіальну цілісність і внутрішнє управління Тибету.
Міжнародний зміст цього документа був значно ширший, ніж урегулювання територіальних суперечок у Центральній Азії. Між Росією, Францією і Великобританією склались відносини "Троїстоїзгоди" або Антанти (від французького епіепіе - згода, злагода), хоча у вигляді союзного договору вони не були оформлені.
Боснійська криза 1908-1909 р.На Балканах 1908 р. виникла чергова криза у зв'язку з революцією в Туреччині. Абсолютистський режим султана Абдули Хаміда було повалено, до влади прийшли військові, які належали до націоналістичної організації "Єдність і прогрес" (в Європі їх називали "молодотурками"). Австро-Угорщина вирішила скористатися подіями в Туреччині для остаточного приєднання населених сербами і хорватами Боснії та Герцеговини, які за рішенням Берлінського конгресу 1878 р. були окуповані на невизначений термін австро-угорськими військами, але їх вважали турецькими володіннями.
У зв'язку з цим міністр закордонних справ Росії О. Ізвольський вирішив домовитися з Віднем про компенсації для Росії взамін визнання нею анексії Боснії і Герцеговини. 2-3 (15-16) вересня 1908 р. в австрійському замку Бухлау О. Ізвольський зустрівся з австрійським міністром закордонних справ
Росія на початку XX ст.
графом А. Еренталем. (О. Ізвольський вів переговори з А. Еренталем без відома прем'єр-міністра П. Столипіна, який не схвалював угоди з Австро-Угорщиною.) Між міністрами було досягнуто усної домовленості: О. Ізвольський давав згоду на визнання Росією анексії Боснії і Герцеговини в обмін на обіцянку А. Еренталя підтримати вимогу Росії відкрити чорноморські протоки для проходу російських військових суден і надання територіальних компенсацій Сербії. Передбачався також вивід австрійських військ з іншої населеної сербами турецької провінції - Ново-Пазарського санджака - і відмова турецької сторони від претензій на нього. Час оголошення про анексію і про перегляд режиму проток на зустрічі встановлено не було. О. Ізвольський сподівався розв'язати ці питання на міжнародній конференції європейських держав, учасниць Берлінського конгресу 1878 р. Для готування цієї конференції та з'ясування позицій сторін О. Ізвольський їздив європейськими столицями.
Між тим віденський кабінет діяв швидко і рішуче. Щоб уникнути звинувачень в односторонньому порушенні статусу-кво на Балканах, А. Еренталь підштовхнув болгарського князя Фердинанда проголосити повну незалежність Болгарії, яка вважалася васалом Османської імперії. А за день, 24 вересня (7 жовтня) 1908 р., Відень офіційно оголосив про приєднання Боснії і Герцеговини. Причому А. Еренталь публічно заявив про одержану в Бухлау згоду російського міністра закордонних справ.
У цих умовах Росія вирішила утриматися від визнання анексії Боснії і Герцеговини та розпочати зближення з Туреччиною, Сербією, Чорногорією, які різко протестували проти дій Австро-Угорщини. Однак і на цьому шляху російська дипломатія успіху не досягла. Новий склад молодотурецького уряду вважав стратегічним союзником Османської імперії австро-німецький блок. Цей уряд припинив переговори з Росією, зате швидко досягнув угоди з Австро-Угорщиною про відмову Туреччини від прав на Боснію і Герцеговину в обмін на грошову компенсацію.
На боці Австро-Угорщини виступила Німеччина. У березні 1909 р. вона поставила перед Росією ультиматум - визнати анексію Боснії та Герцеговини, відмовитися від вимоги скликати міжнародну конференцію з боснійського питання і повпливати на Сербію пристати на умови Відня. Микола II змушений був прийняти німецький ультиматум. Анексію визнала й Сербія.
Після Боснійської кризи російський Генштаб переконався остаточно, що найімовірнішими противниками Росії у майбутній війні стануть Німеччина та Австро-Угорщина. У Росії розпочали підготовку програми з реорганізації армії і флоту, оснащення їх новими видами озброєнь.
Потсдамська угода 1911 р.Після Боснійської кризи відставка О. Із-вольського була передбачуваною. У вересні 1910 р. він залишив посаду міністра закордонних справ, його скерували послом до Парижа. За рекомендацією П. Столипіна міністром став кар'єрний дипломат Сергій Сазонов (вони
Між революцією і Світовою війною (1907-1914)
були одружені на сестрах), який перебував на цій посаді до 1916 р. С. Сазо-нов вважав "альфою і омегою" свого зовнішньополітичного курсу зміцнення відносин з Францією та Великобританією, але водночас виступав за поліпшення стосунків з Німеччиною, щоб виграти час для реорганізації російської армії і флоту.
У листопаді 1910 р. відбулася зустріч Миколи II з Вільгельмом II у Потсдамі щодо врегулювання назрілих проблем у двосторонніх відносинах, зокрема в Ірані. Німецький уряд домагався будівництва залізничної колії до Тегерана як гілки Багдадської дороги, яку споруджували німецькі кампанії у Туреччині. Під час революції в Ірані 1909 р. був скинутий шах Мохаммед Алі, якого підтримувала Росія. Російське керівництво побачило тут загрозу своїм економічним і політичним інтересам на Близькому Сході. Внаслідок тривалих переговорів дипломатів остаточний текст Потсдамського договору було підписано в Петербурзі 6 (19) серпня 1911 р. Він мав компромісний характер. Німеччина зобов'язувалася не домагатися концесій у Північному Ірані та в прикордонній з Росією турецькій території, а Росія - не перешкоджати будівництву лінії Багдадської залізниці від м. Ханекена до Тегерана. Ця угода дещо пом'якшила російсько-німецькі відносини.
Врегулювання спірних питань з Німеччиною допомогло царському урядові організувати інтервенцію для придушення іранської революції. Наприкінці 1911 р. російські війська захопили Північний Іран. Разом з англійськими інтервентами, які діяли на півдні країни, вони привели до влади слухняний для обох сторін уряд.
Балкани і протоки у зовнішній політиці Росії (1911-1914).Напад Італії на Туреччину 1911 р. став початком чергового загострення східного питання. Було вирішено використати воєнні невдачі Туреччини для нової спроби утвердити російський вплив на берегах Босфору. Посол у Константинополі М. Чариков передав турецькому урядові проект угоди, який передбачав відкриття чорноморських проток для російських військових кораблів в обмін на допомогу в захисті проток і надання Туреччині більшої свободи в будівництві залізниць у напрямку російського кордону на Кавказі. Однак великі держави, до яких звернулась Росія за санкцією, негативно поставились до російських пропозицій. С. Сазонов, який після хвороби повернувся до виконання обов'язків, у грудні 1911 р. наказав відкликати проект угоди з Туреччиною. Відповідальність за невдачу було покладено на М. Чарикова.
На початку 1912 р. за посередництва Росії склався Ватіканський союз Болгарії, Сербії, Чорногорії й Греції, оборонний проти Австро-Угорщини і наступальний проти Османської імперії. Росія прагнула використати цей блок і проти Німеччини та Австро-Угорщини, і проти Туреччини. Невдачі турецької армії у війні з Італією спричинили політичну кризу в країні. Молодотурецький уряд було повалено. Це призвело до низки виступів у національних регіонах імперії, особливо влітку 1912 р. в Албанії та Македонії. Турецька
Росія на початку XX ст.
влада відповідала різнею місцевого населення, в якій загинуло понад 50 тис. осіб. Різня спричинила протести в Болгарії, Сербії та Чорногорії. Спроби російської дипломатії зупинити війну на Балканах провалилися.
25 вересня (8 жовтня) 1912 р. почалися воєнні дії між Туреччиною і Чорногорією. За десять днів війну Туреччині оголосили Сербія, Болгарія і Греція. Союзні війська швидко розгромили турецьку армію. Сербські війська вийшли до Адріатики, а болгарські - до Чаталджинських висот за 45 км від Константинополя. 21 жовтня (3 листопада) 1912 р. Туреччина звернулася до великих держав з проханням про мирне посередництво. На короткий час воєнні дії було призупинено, але в січні 1913 р. до влади в Туреччині знову прийшли молодотурки. Вони відновили воєнні дії проти Балканського союзу, та й цього разу турецька армія зазнала невдач. Росія і Великобританія натиснули на союзників, змусивши їх розпочати мирні переговори з Туреччиною. У травні 1913 р. в Лондоні за посередництва великих держав було скликано мирну конференцію, і 17 (30) травня підписано договір, за яким Османська імперія втратила фактично всю європейську частину своєї території, зберігши лише вузьку смугу землі, що прилягала до столиці - Стамбула. Егейські острови та о. Крит теж передавали країнам-переможцям. Туреччина визнавала незалежність Албанії, проголошену 1912 р. внаслідок антитурецького повстання. Не було вирішено принципово важливого питання - про розподіл територій між переможцями. Після підписання миру з Туреччиною, коли зник спільний противник, суперечності між учасниками Балканського союзу перетворились на відкриту ворожнечу. Росія не змогла завадити війні між колишніми союзниками. 17 (30) червня 1913 р. Болгарія, за якою стояли Австро-Угорщина та Німеччина, розпочала штурм сербських та грецьких позицій. За десять днів проти болгар виступили Румунія й Туреччина. Болгарські війська зазнавали поразок. Болгарський цар Фердинанд звернувся до Росії за посередництвом. Російська дипломатія стала вимагати підписання перемир'я, а потім і миру. Мирна конференція в Бухаресті відбувалася не тільки за участі сторін, які воювали, але й великих європейських держав. С. Сазо-нов вважав, що потрібно підтримати Болгарію. Так він сподівався зберегти її у сфері впливу Росії і дещо послабити реваншистські настрої в болгарському уряді. Однак позиція інших великих держав змусила російську дипломатію відступити. 16 (29) вересня 1913 р. підписано мирний договір, за яким Болгарія поступалася і завойованими, і власними територіями: на користь Сербії та Греції - майже всією Македонією, Румунії - Південною Добру-джею, Греції - Салоніками, а Туреччині - Адріанопольською областю. Цей договір не тільки не усунув суперечностей між балканськими країнами, але й посилив їх. Особливо гострими вони були між Болгарією, яку підтримувала Німеччина, і Сербією, на боці якої стояла Росія.