Політика на Далекому Сході й у Тихому океані 7 страница
Деякі російські вчені й письменники зацікавилися багатством казахської народної творчості. О. Пушкін, наприклад, збираючи матеріали про
Національне питання та національні рухи
створено, від-лргизів Орен-Семипалатин-ііністративний Зир-Дар'ї та в кої губернії, а ковано 1868 р.
>авління казахам, залучивши юрянство. Збе-ин, і судочин-вано до право-діння казахів, і ли сотні тисяч зни відтіснили кі ще чисельно гніхпасовиськ ітку XX ст. за-тала небезпека питома частка [>рахказахське гас. осіб. шм і духовним іу серед пасту-кадідизм". Тоді через навчання і були орієнто-[й представник атії, був на офі-ґіською мовою.
[КІВ, ЯКІ ЗГОДОМ
твори. Заснов-5—1904), поезія ізахів. Народна о популярними оки XIX ст. не-екета, який бо-.'. М. Утемисов, теж прославив-
гатством казах-[ матеріали про
повстання Пугачова, в одному з казахських аулів записував народні пісні. Засланий у Казахстан український поет і художник Т. Шевченко теж цікавився побутом і фольклором місцевого населення.
Наприкінці XIX ст. в казахському національному русі з'явилися тенденції, спрямовані проти російської адміністрації і переселенського руху, і зроблено спробу виявити казахську ідентичність у взаємозв'язку ісламу і традицій кочівників. Однак це було властиво північній частині казахських степів, на півдні казахи перебували під духовним впливом ісламських центрів Середньої Азії.
Народи Середньої Азії.У ході завоювання Середньої Азії Бухарський емірат і Хіванське ханство, втративши великі території, потрапили під російський протекторат, тобто військово, політично та економічно перебували під контролем Росії. Територіально Бухара і Хіва входили до утвореного 1867 р. Туркестанського генерал-губернаторства, до якого після повстання 1875 р. приєднали й Кокандське ханство. Від 1897 р. до Туркестану віднесли й території, населені туркменами. Військове управління та присутність великої кількості військ гарантували лояльність нових підданих. У місцевому управлінні, правовій системі й земельній власності було фактично збережено статус-кво. Місцеву знать залучили до місцевого управління й суду, але ніколи не поставало питання про долучення її до російського дворянства. Центральна влада зберегла за ісламським духовенством його земельні володіння та вплив на
освіту й культуру.
Етноси Середньої Азії дослідники відносять до колонізованих народів, яких обмежили в правах, і верхівку яких не було соціально інтегровано. Звівши осілі етноси з давньою і розвиненою культурою до статусу "інородців", в основі якого лежав кочовий спосіб життя, російська влада проводила політику відмежування (сегрегації) не лише від кочових народів, але й від усіх азійських. Відповідно до цієї тенденції у Середній Азії майже не підтримувалися православне місіонерство й мовна русифікація. Присутність росіян обмежувалася невеликим прошарком урядовців, гарнізонами й новими кварталами в деяких великих містах, насамперед у Ташкенті. Переселенці з Європейської Росії з'явилися лише на родючих землях північної Киргизії.
Неросійське населення сприймало російське правління як правління "невірних", і тому раз у раз вибухали локальні заворушення. Лише зрідка, як в Андижанському повстанні 1898 р., бунти переростали у "священні війни", які очолювали братства, що сповідували суфізм.
Колоніальний характер російської влади в Середній Азії визначався не лише правовим статусом її населення. Від кінця XIX ст. Середня Азія перетворюється на регіон вирощування однієї культури, - бавовнику, такого потрібного російській текстильній промисловості. Вирощування бавовнику 1910 р. становило понад половину обсягів сільськогосподарської продукції Туркестану. Бавовник у Середній Азії лущили й пресували, тобто лише перший етап процесу перероблення відбувався на місці. Згодом бавовник транс-
Росія в другій половині XIX ст.
портували залізницею до центрів російської текстильної промисловості, через що в Середній Азії бавовнопереробна промисловість занепала цілком. Найважливішою для транспортування бавовнику стала залізнична колія Орен-бург-Ташкент, з побудовою якої 1906 р. було встановлено пряме сполучення з Росією.
За переписом 1897 р., у кордонах Російської імперії проживало 1,9 млн узбеків і сартів* (1,43% населення країни), 635 тис. киргизів (0,51%), 350 тис. таджиків (0,28%), 281,4 тис. туркменів (0,22%). Ступінь урбанізації осілих мусульман Середньої Азії був досить високий: у таджиків - 29,5%, сартів -21,06%, узбеків - 12,6%, тоді як у казахів - лише 1,17%. Мусульмани становили 85,8% мешканців Ташкенту.
Освіта та духовна культура Туркестану, Бухарського емірату та Хі-ванського ханства перебували під впливом ісламу. Основними видами шкіл для місцевого населення були школи вивчення Корану (мектеб) і середні та вищі школи (медресе). Викладання велося староузбецькою, арабською і персько-таджицькою мовами. Ідеї "джадідизму", які поширилися серед мусульманських етносів Росії, у Середній Азії не мали підтримки, як і спроби запровадити тут змішані російсько-туземні школи. Середній показник письменних серед етносів Середньої Азії 1897 р. становив 3,5% (серед чоловічого населення - 5,7%), зокрема в кочових казахів - 4,0%, туркменів - 2,1%, киргизів - 0,8%, в осілих мусульман Середньої Азії - від 2,1 до 4,8% (стосовно осілих мусульман відомості перепису, безперечно, занижені).
У Середній Азії переважали давні літературні мови - чагатай (староуз-бецька) і перська, якими творили філософи, письменники, творча спадщина яких стала надбанням всієї тюркомовної та іраномовної культури: мислитель і публіцист Ахмед Доніш (1827-1897), поети Закирджан Халмухамедов (Фур-кат, 1858-1909), Мухаммед Амінходжа (Мукимі, 1850-1903), поет-сатирик і публіцист Абдулла Саліхогли (Завкі, 1853-1921), поет і просвітник Аваз Отарогли (1884-1919).
Етноси Середньої Азії розвивали свою багату народну творчість, в якій відображалась історія, господарство, побут, звичаї, естетичні смаки, етичні норми, уявлення про людину та інші знання. Особливо популярною була епічна література, спільна для деяких народів: наприклад, узбеки, казахи, каракалпаки мають спільний епос "Алпамиш"; казахи, туркмени, узбеки, таджики - "Кер-Огли". А ось епос "Манас", в якому півмільиона віршованих рядків, побутує тільки в киргизів. Саме в народній творчості черпали свої образи, ідеї й мотиви перші національні поети і просвітники.
Отже, реформи Олександра II надали нового імпульсу модернізаційним процесам у Російській імперії. Водночас модернізація зумовила соціальну
та
ми
мовно вали
ного гівлі
тва,
Дів
кості
ше
ня з
ред '
ща,
* Сартів відносили до осілого населення, узбеками називали переважно кочове.
|
промисловості, че-іала цілком, колія Орен-сполучення
іало 1,9 млн У°), 350 тис. зації осілих %, сартів -ни стано-
мірату та Хі-видами шкіл середні та лою і перед мусуль-спроби за-
13НИК ПИСЬ-
чоловічого
- 2,1%, ,8% (сто-
(староуз-
спадщина
мислитель
ов (Фур-
-сатирик
тник Аваз
ь, в якій
, етичні
ою була
, казахи,
узбеки, та-
віршованих
черпали свої
модернізаційним соціальну
кочове.
Культура
та національну мобілізацію численних неросійських народів, які поступово перетворювалися на сучасні нації з їх новими елітами, зі своїми літературними мовами та високо розвиненими професійними культурами. Модернізація супроводжувалася форсованою інтеграцією, адміністративною уніфікацією та мовно-культурною русифікацією неросійських етносів. Ці тенденції посилювали політичне та соціальне напруження в країні, поляризували російський національний рух.
Розділ 6. Культура
Реформи 60-70-х років XIX ст. визначили напрями та зміст культурного життя Російської держави. Розвиток промисловості, транспорту і торгівлі потребував кадрових робітників, спеціалістів із середньою та вищою освітою. Духовні запити суспільства сприяли збільшенню книговидавництва, підвищували наклади газет і журналів, сприяли розвитку літератури, театру, художнього мистецтва. Водночас інтенсивно йшов процес демократизації культури. В літературі та мистецтві головною була тема "мужика", страдника, годувальника і захисника країни, носія національних традицій і моральних цінностей. Вагомий поступ у другій половині XIX ст. зробили національні культури неросійських народів, де тема народу також була провідною. На творчість російських письменників і діячів мистецтва помітно впливали європейські культурні течії та стилі, а досягнення культури народів Росії стають відомими в Європі.
Освіта
Реформи 60-х років XIX ст. в галузі освіти зумовили зростання кількості початкових шкіл - державних, підпорядкованих міністерству народної освіти, земських, які організовували земства, та церковно-приходських. Лише від 1864 до 1874 р. земства відкрили до 10 тис. шкіл. Земська трирічна школа, порівняно з іншими початковими школами, відзначалася кращим навчанням, вищим професійним рівнем учителів. Учень у земській школі, окрім читання, письма, арифметики і Закону Божого, здобував елементарні знання з природознавства, географії, історії. Фінансування народної школи серед інших витрат земства займало важливе місце, становлячи до 15% від усього їхнього бюджету. На свої кошти земства відкривали учительські семінарії, комплектували бібліотеки, утримували вчителів.
Основною формою середньої школи були гімназії - класичні і реальні (1872 р. замість реальних гімназій впроваджено шестирічні реальні училища, закінчення яких не дозволяло вступати до університету). Кількість гімназій постійно зростала: 1865 р. - 96, 1871 р. - 123, 1882 р. - 136.
Розвивалася вища освіта - насамперед університетська, 1865 р. було відкрито Новоросійський університет в Одесі, 1888 р. - Сибірський університет у Томську. Зростала й кількість студентів в університетах: 4125 осіб -1865 р., 8045 - 1880 р, 12 804 - 1885 р., 16 294 - 1899 р. Навчалися в уш-
Росія в другій половині XIX ст.
верситетах переважно діти дворян (1880 р. - 46,6%, 1895 р. - 45,5% від загальної кількості студентів). Вступали сюди й сини священиків, але оскільки вони числилися серед найрадикальніших активістів, 1879 р. уряд обмежив прийом семінаристів (1880 р. - 24,1%, 1895 р. - 5%). їхні місця посіли студенти з небагатих міських станів (12% - 1880 р., 33,2% - 1895 р.). Зросла і кількість студентів із селян (2,9% - 1880 р., 6,8% - 1895 р.).
У Москві, Петербурзі, деяких великих містах було відкрито нові політехнічні й технологічні інститути, однак вища технічна освіта розвивалася значно повільніше, ніж того вимагало життя пореформеної Росії. Наприкінці XIX ст. у вищих технічних закладах навчалося понад 7 тис. студентів.
Незважаючи на здобутки в розвитку освіти, порівняно з провідними країнами світу Росія відставала. У Росії 1890 р. налічувалося 2 510 тис. учнів початкових і середніх шкіл (21 учень на тисячу осіб населення), тоді як у Німеччині - 7 100 тис. (156 учнів на тисячу осіб, дані за 1881 р.), у Франції - 5 685 тис. (149 учнів на тисячу осіб), у США - 14 576 тис. (231 учень на тисячу осіб); кількість студентів університетів у Росії становила 12,5 тис, тоді як у Німеччині - 28,4 тис, Франції - 19,6 тис, США - 60,1 тис.
Всеросійський перепис населення 1897 р. вперше виявив загальну картину письменних у країні (сюди було віднесено осіб, які вміють читати російською або якоюсь іншою мовою). Загалом письменними були 27,7% населення країни, серед чоловіків - 38,6%, серед жінок - 17%. У Великій Британії 1889 р. вміли читати і писати 91% чоловіків і 89% жінок у віці понад 20 років, у Німеччині - відповідно 97 і 95%, у Франції - 85 і 89%, у США - 88 і 85%. Середню і вищу освіту в Росії мали 1,5% населення. До початку XX ст. тільки дворянство і духовенство (2% всього населення Росії) досягло майже повної грамотності; інші прошарки населення за ступенем грамотності перебували на рівні західноєвропейських країн XVII ст.
Преса і книговидання
У другій половині XIX ст. бурхливо розвивалися книговидавнича справа і періодична преса. Якщо в середині 50-х років XIX ст. в Росії було 96 друкарень і щорічно виходило майже 2 тис назв видань, то наприкінці XIX ст. кількість друкарень зросла до 1 300, а видань - до 10 700. Деякі видавці прагнули надати своїй діяльності просвітницького напряму. Ф. Павленков видавав суспільно-політичну, наукову, художню, дитячу літературу. Особливо популярною була його серія "Жизнь замечательних людей", у якій вийшло 130 томів. І. Ситін починав з видання лубочних картинок, сонників, а згодом видавав букварі, календарі, художню і науково-популярну літературу -за дешевими цінами в розрахунку на масовий попит. Наприкінці XIX ст. дві видавничі фірми - Ф. Брокгауза (Лейпциг) та І. Єфрона (Петербург) - задумали здійснити в Росії видання німецької енциклопедії в перекладі російською мовою з вкрапленням місцевого матеріалу. А справа дійшла до створення самостійної російської енциклопедії: "Енциклопедичний словник" Брокгауза і Єфрона у 82 томах побачив світ у 1890-1907 роках і став найкращою російською енциклопедією.
Культура
від за-
оскільки
обмежив
юіли сту-
Зросла і
юві полі-
розвивалася
. Напри-
студентів.
провідними
тис. уч-
тоді як
Фран-
учень на
тис, то-
гьну кар-ггати ро-о насе-итанії 20 ро--88 і XX ст. майже ' пе-
спра-96 дру-XIX ст. праг-вида-бливо вийшло а зго-туру-ст. дві задума-російською створення кгауза ро-
Збільшувалася кількість періодичних видань, однак, якщо 1890 р. у Росії видавали 667 найменувань газет і журналів, то у Великій Британії - 1 840, Франції - 4 100, Німеччині - 5 500, США - 15 392.
Основним видом періодичних видань були "товсті" журнали. В період підготовки і проведення реформ найпопулярнішим із них був "Современ-ник", наклад якого перевищував 7 тис. примірників. Після закриття "Совре-менника" (1866) естафету популярності перейняли "Отечественньїе записки", де публікували не тільки художні твори, а й гострі статті на суспільно-політичні теми. До початку 60-х років найвідомішим журналом ліберального напряму був "Русский вестник", який виходив у Москві за редакцією М. Кат-кова. Від 1862 р. журнал став одним з ідейних рупорів правого крила суспільної думки Росії. У Петербурзі 1866 р., після тривалої перерви, відновили видання "Вестника Европьі", редактором якого понад сорок років був історик М. Стасюлевич. Журнал став трибуною для публіцистів, письменників, професорів-науковців, тут тривали глибокі інтелектуальні дискусії з багатьох актуальних питань. А 1876 р. було засновано журнал "Русское богатство", який з 1879 р. набув народницького напряму. Ідейним керівником журналу став М. Михайловський.
Офіційним видавцем однієї з найдавніших російських газет "Санкт-Петербургских ведомостей" була Академія наук, яка здавала її в оренду приватним особам. Від 1863 і до 1875 р., коли орендарем газети був Є. Корш, вона набула ліберальної спрямованості. "Московские ведомости", після того, як їх 1862 р. очолив М. Катков, стали авангардом консервативних сил. На противагу "Московским ведомостям" від 1863 р. в Москві виходили "Русские ведомости", які проповідували конституційні ідеї. Навколо газети групувалися земські діячі та ліберальна професура.
Першою масовою російською газетою стала "Новое время", коли її 1875 р. очолив О. Суворін. Суворін не пробував робити політики, як Катков, а діяв як комерсант. "Новое время" не публікувало довгих трактатів і критичних статей, але відзначалося оперативністю. На зламі ХІХ-ХХ ст. наклад "Нового времени" досягав 50-60 тис. примірників. У середині 90-х років із ста щоденних газет до 30 виходили в Москві та Петербурзі, інші - у провінційних містах.
Наприкінці 1850-х років відновилася діяльність багатьох публічних бібліотек, закритих у попередні десятиліття, виникли безплатні народні біб-ліотеки-читальні, книжкові склади, земські бібліотеки. Від 1862 р. існує Публічна бібліотека в Москві (нині Російська державна бібліотека). Основу її фондів склало зібрання книг, рукописів, творів мистецтва Миколи Румянце-ва. У 1880 р. по всій Росії (без Польщі та Фінляндії) налічувалося 145 масових бібліотек з 1 млн книжок - по 0,01 книжки на особу, тоді як у США книжок у масових бібліотеках на особу було в 5 разів більше, ніж у Росії, у Німеччині -у 9 разів, у Великобританії - у 10 разів, у Франції - у 20 разів.
Росія в другій половині XIX ст.
3. Наука
Російські вчені та винахідники другої половини XIX ст. зробили вагомий внесок у світовий науково-технічний прогрес. Наука зосереджувалася в університетах. Тут виникли наукові школи, праці деяких професорів отримали світове визнання. При університетах існували наукові товариства: Російське математичне товариство, Російське фізико-хімічне товариство, Російське технічне товариство, Російське історичне товариство. Всеросійські з'їзди вчених-природ о дослідників, лікарів, археологів, правників стали новою формою наукового життя, сприяли обмінові досвідом, популяризації науки.
Особливо помітним був прогрес у природничих науках - математиці, фізиці, хімії, біології. У математиці стала відомою петербурзька школа на чолі з професором Пафнутієм Чебишевим (1821-1894), яка досліджувала проблеми теорії чисел і теорії ймовірностей. Праці Чебишева започаткували розвиток багатьох розділів математики й одержали широке визнання не тільки в Росії, а й за кордоном. З його школи вийшло багато талановитих математиків, серед них Олександр Ляпунов (1857-1918), Софія Ковалевська (1850— 1891), яка здобула освіту в Німеччині і стала першою жінкою членом-корес-пондентом Петербурзької Академії наук.
Засновником нового напряму у фізиці - теорії магнетизму і фотоелектричних явищ - став професор Московського університету Олександр Сто-лєтов (1839-1896). З розвитком фізичної науки була тісно пов'язана низка технічних відкриттів. Павло Яблочков (1847-1894) винайшов дугову лампу ("свічка Яблочкова") і трансформатор, які мали велике значення для створення першої системи електричного освітлення. Олександр Лодигін (1847-1923) винайшов електричну лампочку нажарювання. На засіданні Російського фі-зико-хімічного товариства 1895 р. Олександр Попов (1859-1905) виступив з доповіддю про використання електромагнітних хвиль при передачі сигналів. Громовідвід, який він продемонстрував, був, по суті, першою у світі приймальною радіостанцією. Наступними роками він створив досконаліші апарати, але його спроби налагодити радіозв'язок на військово-морському флоті наштовхнулися на скептицизм командування.
"Золотим віком" російської хімії називають 60-70-ті роки XIX ст. Олександр Бутлеров (1828-1886), професор Казанського і Петербурзького університетів, створив теорію хімічної будови, згідно з якою властивості речовин визначає порядок зв'язків атомів у молекулах та їх взаємний вплив, синтезував низку органічних сполук, підготував велику групу хіміків - так звану бутлеровську школу. Засновником російської школи фізичної хімії став Микола Бекетов (1827-1911), який відкрив новий спосіб відновлення металів з їх окисів, заклав основи алюмінотерапії, організував першу в Росії термохімічну лабораторію.
Професор і ректор Петербурзького університету Дмитро Менделєєв (1834-1907) відкрив 1869 р. закон, за яким хімічні та фізичні властивості елементів залежні від їх атомної ваги. Ще за життя вченого його головну
|
ваго-
валася в
отрима-
Росій-
Росій-
5'їзди
фор-
іатиці,
начо-
проб-
роз-
тільки
матема-
850-
-корес-
отоелек-
Сто-
низка
лампу
створен-
1923)
фі-
иступив з
сигналів.
прий-
апа-
фло-
Олек-універ-речовин синте-звану став мета-Росії тер-
Менделєєв властивості головну
Культура
працю "Основи хімії" було перевидано 8 разів і перекладено основними європейськими мовами. Менделєєв написав понад 500 наукових праць з різних напрямів науки - хімії, фізики, гідродинаміки, метрології, економіки, народної освіти. Його обрали своїм почесним членом майже всі великі наукові установи Європи та Америки.
Засновником російської фізіологічної школи був Іван Сєченов (1829-1905). Закінчивши медичний факультет Московського університету, він удосконалювався у знаменитого німецького вченого Г. Гельмгольца. Повернувшись до Росії, Сєченов очолив кафедру фізіології в петербурзькій Медико-хірургічній академії й організував фізіологічну лабораторію - одну з перших у країні. В його основній праці "Рефлекси головного мозку" (1866) викладено рефлекторну природу свідомої і підсвідомої діяльності, доведено, що в основі психічних явищ лежать фізіологічні процеси.
Одним із засновників порівняльної патології, еволюційної ембріології та імунології був професор Одеського університету Ілля Мечников (1845— 1916). Він організував першу в Росії бактеріологічну станцію, від 1888 р. працював у Пастеровському інституті в Парижі, де створив свою наукову школу. За дослідження проблем імунології та інфекційних захворювань 1908 р. І. Мечников отримав Нобелівську премію.
Професор Медико-хірургічної академії Сергій Боткін (1832-1889) написав численні праці з клініки та патогенезу захворювань серцево-судинної системи, інфекційних хвороб, анемії. Він заснував клініко-експериментальні лабораторії, де вперше в Росії було проведено дослідження з фармакології та експериментальної терапії. Багато років він очолював Товариство російських лікарів, був членом 43 російських та закордонних установ, засновником низки спеціальних медичних видань.
Петро Семенов-Тян-Шанський (1827-1914) здійснив чимало мандрівок у гори Середньої Азії, на Тянь-Шань. Він очолив Російське географічне товариство, став одним з організаторів й активних учасників проведення першого Всеросійського перепису 1897 р. Під його керівництвом виходили багатотомні статистичні та географічні видання про Росію: "Географічно-статистичний словник Російської імперії" (1863-1885, в 5-ти томах); "Росія. Повний географічний опис нашої вітчизни" (1899-1914, в 30-ти томах).
Географ і мандрівник Микола Пржевальський (1839-1888) першу свою експедицію здійснив в Уссурійський край, потім його шлях проліг через важко доступні райони Центральної Азії. Під час чотирьох експедицій він уперше описав природу багатьох районів Монголії, Джунгарії, Тибету, відкрив багато хребтів і озер, зібрав цінні колекції рослин і тварин.
Українець з походження, етнограф Микола Миклухо-Маклай (1846-1888) перші свої мандрівки здійснив на Канарські острови і до Північної Африки. На початку 70-х років він відвідав кілька островів Тихого океану, вивчав побут місцевих народів, зокрема 16 місяців прожив серед папуасів на північно-східному березі Нової Гвінеї. Учений завоював довіру і любов місцевих
Росія в другій половині XIX ст.
жителів. Потім він мандрував Філіппінами, Індонезією, знову повертався до Нової Гвінеї. Дослідник зібрав багатий антропологічний та етнографічний матеріал, значну частину якого опублікували після його смерті.
У другій половині XIX ст. в Росії активно розвивалися історія, філософія, філологія, правознавство, статистичні та економічні дослідження. Істориків давно вже не влаштовувала багатотомна праця М. Карамзіна "Історія держави Російської". Було виявлено багато нових джерел, ускладнилися уявлення про історичний процес. Професор Московського університету Сергій Соловйов (1820-1879) бачив історичний прогрес у поступовому переході від родового ладу до державного. Відводячи державі вирішальну роль в історії, свій дослідницький інтерес Соловйов зосереджував на виникненні та еволюції політичних і юридичних структур. Порівнюючи історичний розвиток Росії та інших країн Європи, Соловйов знаходив багато спільного в їхніх долях. Відзначав він і особливості історичного шляху Росії, які, на його думку, полягали в її географічному розташуванні між Європою та Азією, у вимушеній багатовіковій боротьбі зі степовими кочівниками. Від 1851 р. історик щорічно публікував томи "Історії Росії з найдавніших часів". У рік смерті вченого вийшов 29-й том "Історії", події в якому доведено до 1775 р.
Василь Ключевський (1841-1911) замінив свого вчителя, С. Соловйова, на кафедрі російської історії Московського університету. Він написав п'ятитомну працю "Курс російської історії", низку досліджень з історії станів у Росії, з історіографії та джерелознавства. Згідно з духом часу, Ключевський виявив великий інтерес до соціально-економічних питань. На відміну від представників "державної школи", Ключевський прагнув представити російську історію як процес розвитку станів, відносини і роль яких змінювалися залежно від економічного й політичного розвитку країни. "У житті вченого і письменника, - говорив він, - головні біографічні факти - книжки, найважливіші події - думки".
Микола Костомаров (1817-1885), активний діяч українського національного руху, представляє народницький напрям в історіографії. Концептуальною основою історичного світогляду М. Костомарова було уявлення про багатовікову боротьбу на Русі двох першопочатків - демократичного, федеративно-вічевого та монархічного, заснованого на централізації і єдиновладді. Наукова спадщина М. Костомарова величезна. Він - автор фундаментальних праць з історії України та Росії, зокрема монографій "Богдан Хмельницький", "Руїна", "Мазепа" та інших, низки публіцистичних та етнографічних праць.
Вагомим внеском у розвиток російської філології стало видання чотиритомного "Тлумачного словника" російської мови Володимира Даля (1801-1872), над яким він працював близько сорока років. Яків Грот (1812-1893) заклав норми російського правопису, які діяли до його реформи 1918 р. Олексій Шахматов (1864-1920) започаткував історичне вивчення російського мови, редагував багатотомний "Словник російської мови".
сприяли
(1853-1
став
з історії
ником
ця як
учений
існування
інтересів
мого
галузі
ідейними
дицію
до синтезу
типів ф
го життя
його '
сягненнями
віку".
відобр
ціальної
тості,
уміння __
обставинах
генєв
1910).
були
ник
зламі
писки
образи
виявилися
Його
Зрілості
хологічних
додні
(1871)
роїв
ДЛЯ 5
Культура
). знову повертався до «їй та етнографічний о смерті.
іівалися історія, філо-чні дослідження. Істо-VI. Карамзіна "Історія ел, ускладнилися уяв-о університету Сергій гуповому переході від шальну роль в історії, іа виникненні та ево-! історичний розвиток ато спільного в їхніх 'осії, які, на його дум-юпою та Азією, у ви-ами. Від 1851 р. істо-их часів". У рік смерті ієно до 1775 р. чителя, С. Соловйова, ету. Він написав п'я-джень з історії станів ухом часу, Ключевсь-питань. На відміну від гув представити росій-зль яких змінювалися ш. "У житті вченого і ти - книжки, найваж-
ч українського націо-сторіографії. Концеп-іарова було уявлення - демократичного, фе-централізації і єдино-Зін - автор фундамен-монографій "Богдан бліцистичних та етно-
ії стало видання чоти-юдимира Даля (1801-ІківГрот (1812-1893) зеформи 1918 р. Олек-чення російського мо-
Розвиткові російської філософської думки другої половини XIX ст. сприяли праці Памфіла Юркевича (1826-1874) та Володимира Соловйова (1853-1900). Випускник Київської духовної академії, П. Юркевич 1861 р. став завідувачем кафедри філософії Московського університету, читав лекції з історії філософії, логіки, психології і педагогіки. П. Юркевич був прихильником цілісного розуміння людського духу, відзначаючи особливу роль серця як живого зосередження душі. Поряд з логічним розумом великої ваги учений надавав інтуїтивно-містичним компонентам пізнання і людського існування. Саме П. Юркевич мав особливий вплив на формування наукових інтересів випускника Московського університету В. Соловйова, сина відомого історика С. Соловйова. Поряд з інтенсивною науковою діяльністю в галузі філософії, В. Соловйов виступав і як публіцист у полеміці з різними ідейними напрямами тодішньої російської думки. В. Соловйов заклав традицію російської метафізики всеєдності, передбачав і реалізовував тенденцію до синтезу філософської і богословської думки, раціонального і містичного типів філософування, західної і східної культурної традиції. Сенс людського життя В. Соловйов бачив у здійсненні людиною, суспільством з різними його інститутами, людством загалом ідеї Добра.