РУСЬ-УКРАЇНА В ПЕРІОД РОЗДРОБЛЕНОСТІ
І МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЇ НАВАЛИ”
Мета:З’ясувати чому Русь перейшла від моно- до поліцентризму і які наслідки були цього процесу. Переконатись, що феодальне дріблення було природним наслідком розвитку феодального ладу. Вияснити, які князівства першими відокремились і яку роль у цей період відіграв Київ. Проаналізувати вплив монголо-татарської навали на розвиток Галицько-Волинської Русі.
План
1. Причини феодальної роздробленості Русі.
2. Основні тенденції історичного розвитку Русі:
§ Київ і Київська земля;
§ Чернігівське і Новгород-Сіверське князівство;
§ Переяславське князівство;
§ Володимиро-Суздальське князівство і утвердження окремої державності і етнічного центру.
3. Експансія монголо-татар на давньоруські землі. Русь під владою Золотої Орди.
ІНДЗ
1. Скласти хронологічну таблицю історії Давньоруської держави.
2. Скласти таблицю персоналій «Хто є хто в Київській Русі?»
| № п/п | Прізвище, ім’я | Роки народження і смерті чи князювання | Найважливіші діяння |
Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:
Перше питання доцільно розпочати з огляду історичного процесу після смерті Ярослава Мудрого, так як саме тоді намітилась зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія еволюціонізувала у монархію федеративну. Охарактеризувати спроби Ярославичів стабілізувати ситуацію і забезпечити єдність держави. Володимир Мономах і Мстислав Володимирович тимчасово уповільнили відцентрові тенденції, але утримати єдність руських земель не вдалося їх наступниками. Серед низки чинників, котрі зумовили феодальну роздрібленість, виділити і охарактеризувати такі: 1) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; 2) зростання великого феодального землеволодіння з натуральним господарством в його основі; 3) відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; 4) зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі; 5) посилення експансії степових кочівників. Підкреслити позитивні і негативні фактори політичної роздрібненості Русі.
Відповідь на друге питання передбачає огляд процесу відокремлення і осібного розвитку окремих регіонів Давньоруської держави. Необхідно охарактеризувати також зміну статусу Києва і піднесення нових політичних та культурних центрів.
Готуючись до третього питання варто пам’ятати, що питання про роль монголо-татарського нашестя є складним і дискусійним. Одні з учасників дискусії (Л. Гумільов, Б. Васильєв) важають, що іга фактично не було, а був союз Русі з Ордою, а інші (Б. Рибаков, П. Толочко, М. Котляр) вказують на руйнівні наслідки золотоординського іга. Охарактеризувати терміни «монголо-татарське нашестя» – «монгольське нашестя». Розповісти про битву на р. Калці 1223 року, про облогу і падіння Києва в 1240 році і про утворення Золотої Орди. Оцінювати наслідки монгольської експансії на слов’янські землі доцільно за такими напрямами: 1) руйнація та падіння ролі міст; 2) занепад ремесла і торгівлі; 3) демографічні втрати; 4) знищення значної частини феодальної еліти. Залежність від Золотої Орди показати у трьох площинах: економічній, політичній, військовій.
Основна хронологія:
1097 р. – заснування Новгород-Сіверського князівства;
1050-ті рр. – виникнення Переяславського князівства;
1206 р.– монгольську державу очолив хан Чингісхан;
1223 р. – битва на р. Калка, що призвела до тяжкої поразки руських дружин;
1237-1238 рр. – похід орд хана Батия на північні князівства: Рязанське, Володимиро-Суздальське, Смоленське;
1239-1240 рр. – війська хана Батия захопили Переяслав і Чернігів;
1240 р. – оточено і взято Київ;
1241 р. – захоплено Галичину і Волинь. Втрачено всі три столиці – Київ, Галич, Володимир-Волинський;
1242 р. – створено державу – Золота Орда. Столиця – Сарай-Бату;
1259-1261 рр. – орди хана Бурундая вирушили на Галичину і Волинь. Зруйновано основні фортифікаційні укріплення руських князівств.
Опорні поняття та терміни:
ЗОЛОТА ОРДА – середньовічна імперія під владою монголо-татарських ханів. Заснована Батиєм в 40-х роках ХІІІ ст. В часи свого розквіту охоплювала Східний Сибір від р. Обі, більшу частину Середньої Азії та величезні території Східної Європи до р. Дністра.
КОЛЕКТИВНИЙ СЮЗЕРЕНІТЕТ – спільне управління Давньоруською державою найбільш сильними і авторитетними князями з сімейства Рюриковичів за доби удільної роздробленості.
КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ – адміністративно-територіальна область Давньоруської держави. В період фодальної роздробленості її територія охоплювала землі, що простягалися на Правобережжі від басейну р. Рось на півдні (за винятком області тюркомовних чорних клобуків) до правого берега р. Прип’ять на півночі, де межувала з Чернігівським і Турівським князівствами. Далі кордони вздовж Прип’яті йшли на захід до нижньої і середньої течії р. Горинь, межиріччя р. Случ та верхів’їв Південного Бугу. На сході вони охоплювали частину Лівобережжя. Київ контролював також гирло Дніпра, де розміщувався важливий торговельний порт Олешшя.
КНЯЗІВСТВО – державне утворення або територія на чолі з князем.
КНЯЗЬ – 1) у східних слов’я вождь, воєначальник племені (союзу племен), який обирався з числа родоплемінної знаті; 2) в перід раннього феодалізму – глава держави або окремого політичного об’єднання. У Київській Русі склалася така ієрархія титулу «князь»: «великий князь», який очолював значне державне об’єднання на Русі та «удільний князь», котрий мав власне володіння (уділ), що входило до складу великого князівства.
ЧЕРНІГІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО – у вузькому розумінні – власне чернігівська князівська волость; у широкому – вся Чернігово-Сіверська земля, до складу якої входили значні території давніх племінних об’єднань – полян, сіверян, в’ятичів, радимичів, кривичів.
Література:
1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 45-61.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст. – К., 1996. – С. 70-79.
3. Готун І., Моця О. З життя киян часів Батия // КС. – 1993. - № 5. – С. 77-80.
4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 59-84.
5. Історія України. Курс лекцій / кер. авт. кол. Л.Г. Мельник. – К., 1991. – С. 53-69.
6. Історія України. Нове бачення / О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, м.Ф. Котляр. –К., 1995. – Т. 1. – С. 68-81.
7. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – С. 71-85.
8. Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. Історія України. – К., 1998. – С. 48-55.
9. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 1. – С. 144-192.
10. Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретація // УІЖ. – 2001. – № 2. – С. 23-34.
11. Слабошпицький М. З голосу нашої Кліо. – К., 1993. – С. 51-68.
12. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення старокиївської держави до XVI ст. – К., 1996.
13. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 201-305.
СЕМІНАР № 7
„КУЛЬТУРА ТА ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ”
Мета: Ознайомитись з яскравим і багатогранним явищем – культурою Київської Русі, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації. Узагальнити отримані знання, визначити історичне значення Київської Русі. Виокремити уроки історії Київської держави.
План
1. Етнічні процеси. Завершення формування українського етносу.
2. Поширення топоніму. „Русь” на всі регіони Київської Русі. Поширення топоніму „Україна”.
3. Освіта, література, наукові знання, архітектура, живопис в Київській Русі.
4. Історичне значення Київської Русі.
ІНДЗ
1. Скласти план усної розповіді про історичне значення Київської Русі.
2. Реферування статті: Блажчук С. Підготовка та видання „Руської Правди” ВУАН в 20-30-х рр. // Український історичний збірник. – К., 2004. – Вип. 7. – С. 434-447.
3. Скласти конспект статті Є. Острося «Звідки пішла назва «Україна» // КС. – 2006. - № 1. – С. 56-64.
Реферати:
Культура Київської Русі.
Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:
Готуючи перше питання, найперше потрібно звернути увагу на те, що проблема етнічного розвитку Київської Русі постійно привертала увагу дослідників і що саме вона найбільше деформувалася впливом політичної кон’юктури. Найтривалішою є дискусія про давньоруську народність. У цій частині відповіді найкраще допоможе розібратися стаття Л. Залізняка «Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність? («Пам’ять століть». – 1996. – № 2. – С. 2-15). Невід’ємним компонентом відповіді має бути матеріал про те, що Київська Русь була багатоетнічним організмом. Поруч зі слов’янами на території Київської Русі проживали понад 20 народів: на півдні – печеніги, половці, берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва і ятвяги; на півночі і північному сході – чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, готів, варягів. Праці сучасних істориків, етнографів і лінгвістів доводять, що Київська Русь була давньоукраїнською державою. Український етнос формувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель. За цими землями закріпилась назва «Україна».
У відповіді на друге питання найдоцільнішим є використання статті В.М. Рички «Про еволюцію назви «Русь» в етнополітичній історії України», котра рекомендована у списку літератури. Пояснюючи термін «Україна», необхідно підкреслити географічний і державницький аспекти. Опрацювати статтю Едуарда Острося про походження назви «Україна», котра рекомендована до заняття.
Третє питання це розповідь про феномен давньоруської культури, котра сформувалася на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури. Варто підкреслити характерні риси та особливості давньоруської культури, а саме: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища, котре послужило підгрунтям для створення місцевої самобутньої культури; форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ.
Даючи відповідь на четверте питання, варто зробити стислий огляд державно- політичної історії Київської Русі, нагадати хронологію основних подій і пікреслити, що Давньоруська держава залишила блискучу спадщину на терені Східної Європи. ЇЇ величезна політична і культурно-духовна традиція визначила на багато століть напрямок історичного розвитку кількох держав східноєвропейських народів.
В часи існування Київська Русь витворила могутню силу, яка тримала в єдності східнослов’янський світ і в часи дроблення його на князівства-держави, і в часи найбільших лихоліть: це духовна культура. Передовий для того часу соціально-економічний і політичний лад, вдала зовнішня політика, плідне використання надбань світової цивілізації,духовне і культурне відродження, пов’язане із запровадженням християнства, сприяли утвердженню Київської Русі як однієї з провідних країни світу.
Основна хронологія:
1012-1037 рр. – будівництво Софіївського собору в Києві;
1037 р. – Ярослав Муддрий заснував при Софіївському соборі першу бібліотеку на Русі;
1051 р. – заснування Києво-Печерської лаври;
1037-1039 рр. – Митрополит Іларіон написав і проголосив «Слово про Закон і Благодать»;
1113 р. – укладання літописцем Нестором «Повісті врем’яних літ»;
1187 р. – вперше в літописі згадується назва «Україна».
Опорні поняття та терміни:
ВЕСНЯНКИ – хорові пісні, присвячені приходу весни, з іграми й танцями, в яких органічно поєднанні слово, рух і мелодія. У давніх слов’ян рік починався весною (березневе літочислення).
КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ – перша церковна структура в Русі-Україні після запровадження християнства. З часу свого існування (між 995 і 997 рр.) мала відносну самостійність, хоча й перебувала під юрисдикцією константинопольського патріарха. Внаслідок політичного та економічного занепаду Києва припинила свою діяльність. Відновлена в 1620 р.
МАСЛЯНА – давньослов’янське свято проводів зими, пристосоване християнською церквою до тижня перед Великим постом.
ОРАНТА – давньохристиянська Богоматір, заступниця людей, покровителька бідних; образ молитви. Зображалася з піднятими вгору руками – жест адорації (молитви).
ФЕНОМЕН – виняткове, незвичайне, рідкісне явище.
Література:
1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 65-75.
2. Денисенко В. Освіта і шкільництво у давній Русі-України // Пам’ять століть. – 2005. - № 2. – С. 15-25.
3. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 73-84.
4. Дубиняк Р., Цибаняк П. Грошова система в Україні за княжих часів // КС. – 1992. - № 4. – С. 52-56.
5. Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам’ять століть. – 1996. - № 2. – С. 2-15.
6. Історія України. Нове бачення / О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр. – К., 1995. – Т.1. – С. 73-95.
7. Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. Історія України. – К., 1998. – С. 64-70.
8. Новакович Руслан. Медики князівської Русі // КС. – 1994. - № 4. – С.112-114.
9. Острась Едуард. Звідки пішла назва «Україна» // КС. – 2006. - № 1. – С. 56-64.
10. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т.1. – С. 214-270.
11. Пуцько В.Г. Про заснування Десятинної церкви у Києві // УІЖ. – 1990. - № 9. – С. 93-98.
12. Ричка В.М. Про еволюцію назви „Русь” в етнополітичній історії України //УІЖ. – 1991. - № 2. – С. 86-89.
13. Ричка В.М. Шлюб і подружнє життя у київській Русі // УІЖ. – 1992. – № 1. – С. 131-142.
14. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення старокиївської держави до кінця XVI ст. – К., 1996. – С. 200-250.
15. Толочко О. Коли перестала існувати „Київська Русь”? // КС. – 1992. – № 6. – С. 7-19.
16. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 229-344.
17. Юсова Н.М. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці // УІЖ. – 2001. – № 6. – С. 65-86.
18. Юсова Н.М. Ідейна й термінологічна генеалогія поняття «давньоруська народність» // УІЖ. – 2006. – № 4. – С. 101-130.
СЕМІНАР № 8
„ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА – СПАДКОЄМИЦЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ”
Мета:Висвітлити процес появи нового державного об’єднання – Галицько-Волинського князівства, яке вродовж майже півтора століття після занепаду Києва було центром політичного та економічного життя східного слов’янства і представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені. З’ясувати етапи державного розвитку та причини занепаду Галицько-Волинської держави.
План
1. Становлення Галицько-Волинської держави.
2. Діяльність Данила Галицького.
3. Галицько-Волинська держава за спадкоємців Галицького (1264-1325 рр.).
4. Боротьба за „галицьку спадщину” Литви, Польщі та Угорщини (1325-1350 рр.).
ІНДЗ
Скласти хронологічну таблицю основних подій столітнього періоду Галицько-Волинської держави.
Реферати:
Князь Данило Галицький.
Галицько-Волинська держава: сторінки історії.
Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:
Відповідаючи на перше питання, варто підкреслити, що наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське через нескінченні князівські уособиці, зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочовників тощо занепадають і втрачають своє значення. Державотворчі процеси тут пригальмовуються, а натомість Південно-Західна Русь стає новим консолідуючим центром і осердям нового державного утворення – Галицько-Волинської держави. Її виникненню та піднесенню сприяла низка чинників, серед яких: вдале географічне положення, необхідність об’єднання зусиль для спільної боротьби проти агресії з боку Польщі та Угорщини, енергійна об’єднавча політика Романа Мстиславовича і Данила Романовича, а також спільні економічні та торговельні інтереси головним чином в результаті розробки багатих покладів солі. Як етапи становлення Галицько-Волинської держави доцільно виділити: 1) утворення та становлення (1199-1205 рр.); 2) тимчасовий розпад єдиної держави (1205-1238 рр.); 3) об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом (1238-1264 рр.); 4) стабільність та піднесення (1264-1323 рр.); 5) поступовий занепад (1323-1340 рр.).
Друге питання – це розповідь про Данила Романовича Галицького – князя волинського і галицького, старшого сина Романа Мстиславовича та його дружини Анни. Вона може бути побудована за таким планом: вокняження на Волині, відновлення Галицько-Волинського князівства, коронування Данила Галицького, боротьба із золотоординцями. Як підсумок, має бути аргументований висновок про те, що роки князювання Данила Галицького – це період найбільшого внутрішнього зміцнення і централізації Галицько-Волинської держави.
У третьому питанні необхідно охарактеризувати діяльність нащадків Данила Галицького – Лева, Мстислава і Шварно. Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264-1301 рр.), котрий приєднав Закарпаття і Люблінську землю, завдяки чому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. На початку ХІV ст. від неї відходять окремі землі: турово-пінська, ятв’язька. В цей час правив син Лева Даниловича, король Юрій І, головним здобутком якого було утворення у 1303 р. окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія І Галицько-Волинська держава перейшла до його синів Андрія та Лева Юрійовичів, які проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар. Останнім галицько-волинським князем був Юрій ІІ Болеслав, син дочки Юрія І Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 роках. Період правління Юрія ІІ став поступовим занепадом Галицько-Волинської держави: посилився ординський вплив, бузуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення поверталось до католицизму.
Розкриваючи четверте питання, необхідно підкреслити, що відразу після смерті Юрія ІІ у внутрішні справи Галицько-Волинської держави втрутились іноземці. Польський король Казимир ІІІ Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися в Галичині. Лише після кількох років правління боярської олігархії на чолі з Д. Дедьком (1340-1349) Галицько-Волинська держава перестала існувати, і у 1349 р. Казимир ІІІ захоплює Галичину, а згодом ще й Холмщину та Белзьку землю. Волинь, де правив князь Любарт Гедимінович, відійшла до Литовської держави.
Впродовж ХІІ ст. відбувалося поступове та неухильне проникнення угорських колоністів до Закарпаття. Наприкінці ХІV ст. угорський король передав місто Мукачеве з округою своєму родичеві литовському князеві Федору Коріатовичу, який привіз з Поділля, де княжив раніше, військову дружину й двір, що складалися включно з українців. Але по смерті цього князя його закарпатські володіння перейшли до угорського королівства.
Насамкінець необхідно підкреслити, що Галицько-Волинська держава, як спадкоємиця Київської Русі, зберегла і модернізувала давньоруську організацію, зберегла від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, продовжила військові та дипломатичні традиції Київської Русі тощо.
Основна хронологія:
1199 р. – волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьку і Волинську землі; утверення Галицько-Волинського князівства;
1202 р. – Роман Мстиславович оволодів Києвом, об’єднавши всю Південно-Західну Русь;
1205 р. – Роман Мстиславович загинув біля польського міста Завихвоста під час походу на малопольського князя Лєшка Білого;
1219-1228 рр. – князювання в Галичині новгородського князя Мстислава Удатного;
1201-1264 рр. – життя Данила Романовича Галицького;
1215 р. – Данило і Василько Романовичі вокняжились на Волині;
1225 р. – перша спроба захопити галицькі землі (невдала);
1238 р. – Данило Романович вокняжився в Галичині; розгромив хрестоносців під Дорогочином;
1245 р. – добився права на князювання в Галичині та Волині, здобув у Золотій Орді «ярлик»;
1253 р. – Данила Галицького короновано папою римським Іннокентієм ІV;
1256 р. – засновано м. Львів;
1323 р. – Литва захопила Берестейську та Дорогочинську землі;
1323-1340 рр. – князювання Юрія ІІ (Болеслава Тройденовича – останнього Галицько-Волинського князя);
1302-1203 рр. – заснування Галицької митрополії Православної Церкви.
Опорні поняття та терміни:
ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО – політично-територіальне утворення на західних землях Південної Русі, що склалося в другій половині ХІ ст. навколо м. Володимира Волинського. Започатковане старшим сином Ярослава Мудрого Ізяславом по смерті батька. В 1154 році розділилось на Володимиро-Волинське і Луцьке. Далі історія Волинського князівства зосереджується у Володимиро-Волинському князівстві, на чолі якого став Мстислав Ізяславович. Наприкінці 1160-х років воно було поділене між його синами. У Володимирі до кінця ХІІ ст. правив Роман Мстиславович, котрий об’єднав Волинське князівство з Галицьким.
ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО – територіально-політичне утворення на заході Південної Русі з центром у м. Галичі. Сформоване на початку 1140-х років звенигородським князем Володимирком Володаревичем, який приєднав до своїх володінь Перемиське й Теребовлянське князівство та м. Галич. Син Володимира Ярослав і онук Володимир княжили у Галичі до кінця ХІІ ст. Зі смертю Володимира Ярославича (1199 р.) династія Ярославичів згасла.
ГАЛИЦЬКА МИТРОПОЛІЯ – церковна провінція, що була утворена на землях Галицько-Волинської держави старанням князів Лева Даниловича та Юрія І у 1302-1303 роках. Грамоту на піднесення галицького єпископства до рангу митрополії та вилучення його з-під юрисдикції київського митрополита підписали Константинопольський патріарх Атаназій та візантійський імператор Андроник. До її складу входило шість єпархій: Галицька, Володимирська, Перемишльська, Холмська, Луцька та Турівська. Вперше скасовано Галицьку митрополію за наполяганням Москви у 1347 році. У 1347 р. царгородський патріарх Філотей відновив її, і митрополитом став галицький єпископ Антоній. У 1401 році була підпорядкована Київській митрополії, а київський митрополит став іменуватися «Київським, Галицьким і всея Русі». Резиденція київського митрополита знаходилась у Москві. Вдруге відновлена у 1807 році.
ОПОЗИЦІЯ – протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії, організація, партія, група, особа, які виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому.
Література:
1. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 69-90.
2. Баран В.Д. Княжий Галич в історії України (до 880-річчя Данила Галицького) // УІЖ. – 2001. - № 4. – С. 57-75.
3. Бойко О.Д. Історія України. К., 1999. – С. 75-81.
4. Вілкун Т. Літописні „бояри” і „чернь” на вічі (ХІІ-ХІІІ ст.) // КС. – 2001. – № 3. – С. 40-55.
5. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 84-101.
6. Історія України. Курс лекцій / гол. авт. кол. Л. Мельник. – К., 1991. – Т. 1. – С. 69-86.
7. Історія України. Нове бачення. – К., 1995. – Т. 1. – С. 95-113.
8. Костомаров М.І. Князь Данило Романович Галицький // Наука і суспільство. – 1989. – № 9.
9. Котляр М. Галицько-Волинська Русь у ХІІІ ст. // КС. – 1999. – С. 3-15.
10. Котляр М. Галицько-Волинський ізвод у колі давньоруських літописів // КС. – 1999. - № 1. – С. 13-21.
11. Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство // УІЖ. – 2000. - № 1. – С. 21-32.
12. Котляр М.Ф. Роман і Романовичі в історії України (до 880-річчя Данила Галицького) // УІЖ. – 2001. - № 4. – С. 57-75.
13. Котляр Микола. Бойові та похідні порядки галицького і волинського війська в ХІІ – ХІІІ ст. // КС. – 2004. - № 4.
14. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 85-98.
15. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 1. – С. 192-214.
16. Толочко О.П. Конституційний проект Романа Мстиславовича 1203 р.: спроба джерелознавчого дослідження // УІЖ. – 1995. - № 4. – С. 22-37.
17. Толочко П. Русь-Мала Русь – руський народ у другій половині ХІІІ – XVIІ ст. // КС. – 1993. - № 3. – С. 3-15.
18. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 60-77.
СЕМІНАРИ № 9-10