ЗАПОРОЗЬКА СІЧ, КРИМСЬКЕ ХАНСТВО І ТУРЕЧЧИНА
У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIІ СТ.»
Мета:З’ясувати, що саме в першій чверті ХVІІ ст. військова активність козацтва була найбільшою. Воно відігравало визначну роль в загальноєвропейській боротьбі з турецькою агресією і захищало Україну від татарських нападів. Переконатися, що існування Запорозької Січі надавало українському козацтву відпорності й перетворювало його на головного захисника українського народу.
План
1. Походи запорожців проти Кримського ханства і Туреччини у 1600-1619 рр.
2. Поразка польських військ під Цецорою в 1620 р. та підготовка Туреччини і Польщі до широкомасштабної війни.
3. Бої під Хотином у 1621 р. Результати війни.
4. Міждержавне зближення Запорозької Січі з Кримським ханством у 20-30-х роках.
ІНДЗ
Скласти план усної розповіді «Козаки у Хотинській війні».
Підготувати письмове оповідання про Хотинську фортецю.
Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:
Перше питанняпередбачає детальну розповідь про військове мистецтво та морські походи козацтва. Необхідно підкреслити, що формування українського козацтва і становлення його війського мистецтва відбувалося за умов постійної боротьби з грабіжницькими нападами татар. Тому одним із важливих чинників протистояння агресії була прикордонна служба. На початку ХVІІ ст. степове прикордоння було вкрите мережею спостережних пунктів, з яких козацькі дозорці спостерігали за появою татарських загонів і при їх виявленні оповіщали населення. Та більш ефективним заслоном агресії були упереджуючі походи козацтва проти кримського ханства і Туреччини. Під час цих походів звільнялися невільники, знищувались військові сили та підривалась економічна могутність противника.
З метою стримування агресії Туреччини і Кримського ханства та перенесення боротьби на їхню територію козаки успішно здійснювали морські походи на прибережні міста цих держав. В ході морських експедицій відпрацьовувалась тактика бою, в основі якої лежало максимально можливе використання козаками маневру, швидкості і несподіваності удару. У цій частині розповіді доцільною буде характеристика турецького та козацького флоту (особливості весельно-вітрильних суден, їх оснащеність, швидкість і т. д.). Перша чверть ХVІІ ст. відзначалася найбільшою активністю козаків на морі. За дослідженнями В.І. Сергійчука, упродовж 1600-1620 рр. козаки здійснили такі походи: 1602 – переможний бій з турецькою екскадрою біля Кілії, 1603 р. – біля Ізмаїла, у 1606 р. – Кілії, Білгорода, Варни, Кафи, у 1607 р. – біля Очакова. У 1608 р. – морський похід на Перекоп, у 1609 р. – на Кілію, Їзмаїл, Білгород, у 1612 р. – на Газлев, Бабадаг, Варну, Месембрій, у 1613 р. – «два походи на чорноморські міста Криму», у 1614 – взяття Трапезунда і Синопа. У 1615 р. були спалені околиці Стамбула, у 1616 р. – переможний бій з турецькою екскадрою в гирлі Дніпра і взяття Кафи, Трапезунда, Синопа. У 1617 р. знову спалені околиці Стамбула. У 1619 р. – похід на Тягиню, а в 1620 р. – на Варну.
В ході комбінованих атак із суші і моря козаки захоплювали турецькі прибережні фортеці. Флотилії козацких чайок неодноразово громили флот, спустошували узбережжя Туреччини і таким чином на деякий час убезпечували українські землі від чужинських наскоків. Ця військова діяльність козацтва підносили його міжнародний авторитет як сили, яку не спроможна здолати могутня тоді Османська імперія.
Ведучи мову про боротьбу козацва з турецько-татарською агресією, необхідно підкреслити, що в ній уславився гетьман П. Сагайдачний. У 1618 р. він з усім Військом Запорозьким вступив до «Ліги християнської міліції» – міжнародна союзу європейських країн для боротьби з турецькою агресією. Прославив себе П. Сагайдачний і як керманич героїчних морських походів, особливо 1606, 1613-1616 та 1620 років.
Готуючи відповідь на друге питання, необхідно відмітити, що козацтво було впливовою силою у польсько-турецьких відносинах. Одним із плацдармів протистояння Османської імперії та Речі Посполитої була територія Молдовського князівства. Влітку 1620 р. турецько-татарські війська зійшлися з польською армією поблизу Ясс. І межі Валахії і Молдови вторглося 80-тис. військо під командуванням Іскандера-паші. У польській армії під командуванням коронного гетьмана С. Жолкевського був невеликий козацький загін (у складі нього були чигиринський сотник М. Хмельницький з сином Б. Хмельницьким). На допомогу полякам підійшов молдавський господар Граціон. Десятого вересня 1620 р. противники зійшлися поблизу с. Цецори. Польське військо зазнало поразки. У битві загинули С. Жолкевський і М. Хмельницький, а Б. Хмельницький, польний гетьман Конєцпольський та ін. польські воєнначальники потрапили у полон. Скориставшись перемогою, турки і татари спустошили Поділля і Галичину.
Після Цецорської битви Річ Посполита і Османська імперія розгорнули широкомаштабну підготовку до збройного вирішення суперечностей у Північно-Західному Причорномор’ї та Молдові.
Третє питання – розповідь про бої під Хотином. Наприкінці серпня 1621 р. турецько-татарська армія у складі 200 тис. чол. вирушила під стіни Хотинської фортеці, щоб оволодівши нею, рушити на Кам’янець-Подільський, Львів. Цей задум передбачав оволодіння Поділлям і Галичиною аби покінчити з польським впливом у Молдові. Турецьку армію очолив сам султан Осман ІІ. Річпосполитською армією командував польний гетьман литовський Карл Ходкевич. У її складі були не лише польські, а й білоруські, німецькі, угорські частини. На козацькій раді 15-17 червня 1621 р. у Сухій Діброві на Черкащині, запорожці ухвалили рішення теж виступити проти турків. Козаки змістили з гетьманства Якова Бородавку і Петра Сагайдачного, котрий тільки повернувся з посольства до Варшави і був прихильником Речі Посполитої у цій війні. 24 серпня 1621 р. козацьке військо з’єдналося з польською армією. Після кількаденних боїв козаки перейшли у контрнаступ і, увірвавшись до табору ворога, знищили майже всі гармати. Втративши близько 80 тис. чол. і не досягнувши успіху, турецьке командування розпочало мирні переговори. Хотинська битва тривала до 23 вересня і завершилася перемогою об’єднаної українсько-польської армії. Внесок Війська Запорозького у перемогу над Османською імперією під Хотином був вирішальним.
9 жовтня 1621 р. – укладено Хотинський мирний договір, за яким припинялася польсько-турецька війна і між Османською імперією та Річчю Посполитою відновлювався довоєнний кордон. Кримське ханство і Туреччина зобов’язувались не нападати на українські та польські землі.
Хотинська війна мала велике міжнародне значення. Завдяки своїм героїчним діям козаки здобули загальне визнання у Європі як хоробрі і мужні воїни.
Готуючи відповідь на четверте питання, найдоцільніше використати статтю В. Борисенка «Міждержавне зближення Запорозької Січі з Кримським ханством у 20-30-х роках ХVІІ ст.», котра рекомендується у списку літератури до семінару.
Основна хронологія:
1570 (1577 чи 1578) – 1622 рр. – життя та діяльність гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного;
? – 1621 р. – Нерода Яків – Яків Бородавка, котрий був гетьманом запорозького козацтва у 1620-1621 роках;
10 вересня 1620 р. – битва під Цецорою;
23 серпня – 23 вересня 1621 р. – бої під Хотином;
9 жовтня 1621 р. – Хотинський мирний договір.
Опорні поняття та терміни:
АККЕРМАН (тепер м. Білгород-Дністровський Одеської обл.) – у ХV-ХVІІ ст. турецька фортеця на правому березі Дністровського лиману. Стратегічно важливий пункт турецького панування в Північному Причорномор’ї. Із середини ХVІ ст. місто стало центром Буджацької орди.
КАФА – міське поселення на місці сучасної Феодосії. З 1475 р. – адміністративний центр турецьких володінь у Криму. Головний невільничий ринок Причорномор’я. Однаразово продавалося до 30 тис. людського товару, що приганявся кримськими татарами з українських земель.
КІЛІЯ – місто за 40 км. від Чорного моря. У 1484 р. місто захопили турки. Упродовж ХVІ- ХVІІ ст., як і Аккерман та Ізмаїл, місто було важливим турецьким стратегічним пунктом у Подунав’ї, що призводило до численних нападів козаків на нього.
ПРИКОРДОННА СЛУЖБА – система заходів щодо спостереження, оповіщення і охорони кордону.
ЧАЙКА – бойове вітрильно-гребне судно запорозьких козаків, пристосоване для морських походів. Чайку несли 12-15 пар весел, а на чотириметровій зйомній щоглі використовувалось прямокутне вітрило для попутного вітру. Козацькі чайки були міцними, маневровими і швидкісними суднами.
ЯСИР (з турецької – бранець) – невільники, яких захоплювали татари і турки під час розбійницьких набігів на українські землі з 1482 до 1760 р.
Література:
1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.
2. Боплан Г. Опис України. – К., 1990.
3. Борисенко В. Міждержавне зближення Запорозької Січі з Кримським ханством у 20-30-х роках XVIІ ст. // Історія України. – 1998. - № 1.
4. Борисенко В. Роль українських козаків у Хотинській війні 1620-1621 рр. // Історія України. – 1998. - № 9.
5. Брехуненко В. Московська держава і козацько-татарський військовий союз 1624-1629 рр. // Україна та Росія: проблеми політичних соціокультурних відносин. – К., 2003. – С. 66-84.
6. Величко С. Літопис. – К., 1991. – Т. 1.
7. Володарі гетьманської булави. – К., 1994.
8. Голобуцький В.О. Запорожская Сечь // Вопросы истории. – 1970. – № 12; 1971. - № 1.
9. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К., 1994.
10. Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1995. – Т. 7, 8.
11. Дашкевич Я. Козацтво на великому кордоні // УІЖ. – 1990. – № 12.
12. Історична дисертація про козаків. Автор Йоган Йоахім Мюллер // КС. – 1997. – № 4-5.
13. Комарницький С. Хотинська епопея: З історії Хотинської війни 1621 р. – Чернівці, 2000.
14. Панашенко В. Запорозька Січ і Кримське ханство у 20-х – 30-х рр. XVIІ ст. // Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку. – К., 1993.
15. Полководці Війська Запорозького. – К., 1998.
16. Станіславський В. Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством // УІЖ. – 1995. - № 6.
17. Хотинська війна 1621. – К., 1991.
18. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993.
СЕМІНАР № 18
«КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ РУХИ В 20-30-Х РОКАХ XVIІ ст.»
Мета:З’ясувати причини та особливості козацьких рухів першої половини ХVІІ ст., які стали наслідком загострення стосунків козацтва з польськими властями. Ознайомитись з основними положеннями Куруківської угоди та Ординації Війська Запорозького, які упокорювали козацтво і не дозволяли перетворитися йому із впливової військової сили у воєнно-політичний чинник суспільного життя.
План
1. Відміна баніції козацтва і повернення йому деяких прав і привілеїв на початку XVIІ ст. Самійло Кішка.
2. Селянсько-козацьке повстання 1625 р. під проводом Марка Жмайла. Куруківська угода.
3. Козацько-селянське повстання 1630-1631 рр. під проводом Тараса Федоровича (Трясила).
4. Козацьке повстання 1635 р. під проводом Івана Сулими.
5. Козацько-селянське повстання під проводом Павла Бута, Якова Острянина і Карпа Скидана.
6. «Ординація Війська Запорозького» 1638 р.
ІНДЗ
1. Скласти хроніку бойових дій повстань.
2. Виписати пункти «Ординації Війська Запорозького», що обмежували самоврядування реєстровців і права козацтва.
Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:
У відповіді на перше питання необхідно підкреслити, що після поразки повстань кінця ХVІ ст., які закінчилися баніцією козацтва, Річ Посполита з початку ХVІІ ст. вступила у період активної зовнішньополітичної діяльності і стала відчувати потребу у військовій силі козаків. Тому вона від репресій перейшла до привілегій, чим прихилила на свій бік легітимне козацтво. В першій чверті ХVІІ ст. у козацькому середовищі верховодила поміркована течія, найяскравішими представниками якої були гетьмани Самійло Кішка (1600-1602 рр.) та Петро Канашевич-Сагайдачний (1616-1622 рр.). Їм вдалося досягти успіхів у легітимізації козацтва, а саме: підняти його престиж, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; збільшити чисельність козацького війська до 40 тис.; трансформувати козацтво з чисто воєнного у активний воєнно-політичний чинник суспільного життя; шляхом вступу Війська Запорозького до Київського братства створити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.
В липні 1600 р. на заклик великого коронного гетьмана Яна Замойського С. Кішка із запорозькими козаками виступив у похід на Молдову, де польське військо вело бої з військами господаря Михая Хороброго. В цей же час С. Кішка послав до короля Сигізмунда ІІІ свою депутацію, яка мала добиватися повернення старих прав і вольностей, а також платні реєстровому козацтву, зняття баніції з учасників повстання під проводом С. Наливайка. У цьому молдовському поході С. Кішку запідозрили у симпатіях до господаря М. Хороброго і скинули з гетьманства. Та у 1601 р. він знову був гетьманом і повів козаків на боротьбу з шведськими військами у Лівонію. Звідти С. Кішка вислав нове посольство до польського короля, яке наполягало на задоволенні вимог щодо «прав і вольностей» козацтву.
Послідовнішим у виборюванні поступок українському козацтву був П. Канашевич-Сагайдачний, котрий виражав погляди тієї чпстини козацтва, що тяжіла до союзу з Річчю Посполитою як союзниці по антиосманському фронту. Окрім переговорів з польським королем про повернення «прав і вольностей» козацтву, він забезпечив висвячення у 1620 р. православного митрополита і єпископів. Висвячення митрополитом І. Борецького відбувалось під охороною козаків у Богоявленській церкві братського монастиря, збудованої Сагайдачним для Київської братської школи. Перед загрозою нової турецької навали польський король змушений був з цим погодитися і особисто звернутись до козаків про допомогу.
Готуючи відповідь на друге питання, необхідно пам’ятатти, що в 20-х роках ХVІІ ст. Річ Посполита вела безперервні війни, залучаючи у союзники козацтво. В результаті цього на Східній Україні фактично встановилося козацьке панування. Аби відновити польсько-шляхетський режим туди було відправлене коронне військо під командуванням С. Конєцпольського. Це підсилило козацьке незадоволення, яке виникло з приводу невиплати польським урядом зароблених в військових виправах грошей. Склалася виразна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальним становищем.
У вересні 1625 р. коронне військо рушило з Поділля на Поросся. На початку жовтня воно підійшло під Канів. Козацька залога звідти відступила до Маслового Ставу, де стояли головні сили козацтва. З наближенням польського війська, козацькі загони відступили під Крилів, куди вів запорожців Марко Жмайло. У козацькому таборі під Криловом зібралося 20-30 тис. чол., а польське військо разом з прислугою нараховувало 30-тис. чол. 19 жовтня 1625 р. С. Конєцпольський розпочав наступ на козацький табір. Після перших військових дій, М. Жмайло вирішив відійти з табором в урочище Ведмежі Лози над Куруковим озером. Військові дії затягувались. В козацькому таборі посилились суперечності між поміркованими і непримиренними. М. Жмайла усунули від керівництва і гетьманом обрали М. Дорошенка. Жодна із сторін не отримала перемоги. Була укладена компромісна Куруківська угода.
27 жовтня 1625 р. – Куруківська угода, за якою: польський уряд гарантував амністію усім учасникам повстання; реєстр збільшувався до 6 тис.; новий реєстр мав складатися упродовж 3-х місяців під наглядом польських комісарів; упродовж 12 тижнів нереєстрові козаки мали виселитися зі шляхетських маєтків; щорічна платня реєстровцям – 60 тис. злотих; реєстровці обирали старшого, якого мав затверджувати король; тисячна залога реєстровців вводилась на Запорожжя, щоб не допускати туди втікачів з «волості». За угодою козаки мали припинити будь-які зносини з іншими державами, припинити походи з власної волі, свій флот спалити, не втручатись у справи місцевої адмістрації і виявляти послух урядам.
Куруківська угода не задовольняла більшості повстанців, які мали повертатись у кріпацтво. Вона пришвидшила розмежування козацтва на заможне реєстрове пропольської орієнтації і нереєстрове, котре мало радикальну позицію.
Третє питання – розповідь про козацько-селянське повстання під проводом Тараса Федоровича, основними причинами якого були посилення кріпосницького гніту та загострення релігійного питання. Напруження між польською владою і козацтвом підсилювалось тим, що у 1629 р. із шведсько-польської війни в Україну повернулися черговий раз обмануті козаки і жовніри, котрі ставши на постій, грабували місцевий люд. Ревізія реєстру старшим Г. Чорним і виключення з нього 300 осіб послужила поштовхом до повстання.
У березні 1630 р. козаки обрали гетьманом Тараса Федоровича (Трясила), який був прихильником рішучих дій. Запорожці стратили Г. Чорного, а близько 3 тис. реєстровців втекли під охорону коронного війська в Корсунь. Запорожці вимагали видати реєстрову старшину і вивести жовнірів за межі Подніпров’я. Отримавши відмову, вони виступили із Запорожжя на Корсунь. Т. Федорович закликав до загального повстання. Військо зростало, повстанці зайняли Корсунь, в районі Стайок-Трипілля воно перейшло на Лівобережжя. Повстанський табір (бл. 30 тис. чол.) розташувався під Переяславом, куди в перші дні травня підійшли каральні війська під командуванням Конєцпольського. Упродовж трьох тижнів точилися важкі бої. У ніч проти 20 травня козацькі відчайдухи проникли в польський табір і знищили «Золоту роту», яка складалася із 150 шляхтичів із знатних родин (охороняли штаб Конєцпольського). Перемога схилялася на бік повстанців, але вони не змогли її закріпити і стали шукати шляхів до примирення.
У четвертому питанні потрібно відзначити, що у 1635 р. на правому березі Дніпра біля першого порогу (Кодацького) розпочалося будівництво фортеці. (Назва «Кодак» – з тюркської – поселення, пагорб чи посилення на горі). Це будівництво було реалізацією двох планів: 1) посилення захисту від ординських нападів; 2) прагнення взяти під контроль Запорозьку Січ. Фортеця розташувалась на стратегічно важливому місці і мала перешкоджати зв’язку Запорожжя з «волостю». Це останнє найбільше непокоїло козаків.
У фортеці розташувалась залога з 200 найманців-драгунів. Начальник фортеці полковник Ж. Маріон чинив козакам усяки прикрості (забороняв рибалити і полювати). Скориставшись тим, що польська влада була зайнята пруською воєнною кампанією, реєстрові козаки з Іваном Сулимою вчинили напад на фортецю. В ніч проти 12 серпня 1635 р. козаки оволоділи Кодацькою форьецею і частково зрунували її.
Річ Посполита якраз уклала перемир’я зі Швецією і коронний гетьман С. Конєцпольський повернувся з військом на Україну. З метою уникнення розправи, козацька старшина відкупилася видачею Івана Сулими і активних учасників повстання. Їх відправили до Варшави і стратили.
Відповідь на п’яте питання являє собою розповідь про козацькі рухи 1637-1638 років. На початковому етапі цього народного руху лідером був гетьман нереєстрового козацтва Павло Бут (Павлюк). Під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, розправи із зрадниками – старшинами-реєстровцями зібралося майже 10 тис. повстанців. Наприкінці липня 1637 р. П. Бут виступив на «волость», виславши поперед себе до Переяслава 3 тисячний козацький загін під командуванням Карпа Скидана і Семена Биховця. На початку листопада 6 тисячне польське військо наближалося до Білої Церкви, де до нього приєднувались магнатські загони. Польний гетьман М. Потоцький зайняв майже все Правобережжя.
6 грудня 1637 р. між повстанцями і польським військом відбулася жорстока битва під Кумейками (село між Россю і Мошнами). Козацьке військо зазнало поразки і відступило до Боровиці. П. Павлюка козаки видали полякам і він з чотирма соратниками був страчений у Варшаві. 14 грудня під Боровицею була скликана козацька рада і комісія на чолі з А. Кисилем і С. Потоцьким (братом польного гетьмана М. Потоцького) відібрала козацькі клейноди, призначила нових полковників, а козацьким старшим призначила Ілляша Караїмовича. М. Потоцький з польським військом пройшовся каральним походом Лівобережжям до Ніжина, а потім відбув на Поділля. У Східній Україні на постій стали жовніри, що викликало ще більшу ненависть місцевого люду і спричиняло до нового піднесення повстанського руху.
У березні 1638 р. після чергової ревізії реєстру польський сейм прийняв «Ординацію Війська Запорозького», чим реалізувалась мета упокорення реєстрового козацтва. Гетьман запорожців Яків Острянин 10 березня видав універсал, закликаючи до боротьби за визволення від «тиранії ляховськоії». У другій половині березня із Запоржжя лівим берегом Дніпра виступили головні козацькі сили з Я. Острянином. До Чигирина Правобережжям рухалися загони К. Скидана, а кілька сотень повстанців під керівництвом Д. Гуні піднімались вгору човними до Дніпра.
26 квітня 1638 р. під Говтвою повстанці завдали поразки польському війську, яке відступило до Лубен. Не чекаючи поповнення із Запорожжя, Я. Острянин повів повстанське військо слідом за польським військом.
3 червня 1638 р. у битві під с. Жовнином зав’язалася жорстока битва і польська кіннота розірвала козацький табір. Я. Острянин з кінним законом залишив табір, а гетьманом був обраний Д. Гуня. Майже два місяці в урочищі Старець тривали кровопролитні бої. Зневірившись у можливості перемоги повстанці 28 липня 1638 р. капітулювали. Д. Гуня з частиною повстанців відступив на Запорожжя.
Обидві сторони домовись, що повстанці і реєстровці проведуть спільну раду у Корсуні, на якій складуть петицію до короля, а поки-що будуть під владою Потоцького. Почала діяти «Ординація Війська Запорозького».
У шостому питанні потрібно розкрити основні положення «Ординації Війська Запорозького Реєстрового», що являла собою постанову польського сейму, прийняту після придушення виступу козаків під проводом П. Бута. Вона була складена на підставі записки коронного гетьмана С. Конєцпольського і ухвалена в січні 1638 р.
За цією постановою козацький реєстр зменшувався до 6 тисяч і до нього мали можливість потрапити лише ті козаки, котрі не брали участі у повстанні. Всі випищики мали повертатись до своїх шляхтичів. В річищі упокорення козацтва були положення про ліквідацію виборності козацької старшини і скасування козацького судочинства. Замість старшого реєстру король призначав комісара із шляхтичів, який брав під свою юрисдикцію суд над козаками. Із шляхтичів призначалися полковники і осавули. Тільки сотники і отамани могли обиратися з козаків. Реєстрові полки мали по черзі вартувати кордон між «волостю» і Запорожжям. Без паспорта комісара на Запоржжя нікого не пропускали. Міщанам заборонялось вступати до козацтва. Для проживання козакам виділялись міста Чигирин, Черкаси, Корсунь і відповідно їх староста.
У присутності коронного гетьмана М. Потоцького і комісара у козацьких справах Станіслава Потоцького на військовій раді під Масловим Ставом козаки прийняли «Ординацію...»,їм були повернені клейноди і все військо склало присягу на вірність королю.
Основна хронологія:
27 жовтня 1625 р. – укладена Кукуківська угода;
15 травня 1630р. – Переяславська битва;
29 травня 1630 р. – укладена Переяславська угода;
12 серпня 1635 р. – козаки захопили фортецю Кодак;
6 грудня 1637 р. – битва під Кумейками;
січень 1638 р. – ухвалена «Ординація Війська Запорозького Реєстрового»;
25-26 квітня 1638 р. – битва під Говтвою;
6 травня 1638 р. – Жовнинська битва;
16 червня – 29 липня 1638 – битва на Старці.
Опорні поняття та терміни:
АРМАТА, АРТИЛЕРІЯ – рід військ, вид вогнепальної зброї.
БАНІЦІЯ – покарання, що полягає в оголошенні людини (чи людей) поза законом, засудженні на вигнання.
«ВОЛОСТЬ» – антитеза запорозького Низу, густонаселена територія Середнього Подніпров’я, Правобережжя і Лівобережжя з містами і селами, урядовою адміністрацією. «Вийти на волость» для козаків означало покинути Запорожжя і втупити в межі територій, на яких знаходились королівщини (державні маєтності і панські маєтки).
КВАРЦЯНЕ ВІЙСЬКО – наймане військо у Польщі ХVІ – ХVІІ ст. Створене у 1562 р. Утримувалось за рахунок четвертої частини (кварти) доходів від королівських маєтків. Частина війська (406 тис. чол.) була розташована у містах і селах України.
МАСЛІВ СТАВ – урочище і село понад р. Россавою. Був одним із традиційних місць проведення козацьких рад.
СТАРШИЙ (СТАРШИЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО) – офіційна назва козацьких гетьманів польськими урядовцями, які не хотіли використовувати гетьманський титул для назви ватажків козацтва.
Література:
1. Борисенко В.Й., Заремба С.З. Україна козацька. – К., 1993.
2. Володарі гетьманської булави. – К., 1994.
3. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К., 1994. – С. 317-349; 270-216.
4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 200-216.
5. Історія України. Курс лекцій. – Т. 1. – К., 1991. – С. 191-210.
6. Полководці Війська Запорозького. – К., 1998.
7. Щербак В.О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648-1654 рр. – К., 1989.
СЕМІНАР № 19
„УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ХVІІ СТ.”
Мета:Розглянути соціально-економічну ситуацію, що склалася на українських землях, котрі входили до складу Речі Посполитої в першій половині ХVІІ ст. Це сприятиме визначенню спонукальних чинників до розгортання національної революції ХVІІ століття. З’ясувати стан української культури першої половини ХVІІ ст.
План
1. Посилення польсько-шляхетської влади в Україні у першій половині ХVІІ ст. (Адміністративний устрій, судова система, шляхетське всевладдя).
2. Хижацьке використання природних багатств України магнатами і шляхтою. Посилення експлуатації селян, міщан і козаків.
3. Загострення релігійних протиріч (Відновлення православної ієрархії 1620 р., „Статті для заспокоєння руського народу”, митрополит Петро Могила).
4. Культура України першої половини ХVІІ ст.
Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:
У відповіді на перше питання необхідно акцентувати увагу на тому, що у середині ХVІІ ст. ситуація на українських землях ускладнювалась відсутністю власної держави, перерваною державотворчою традицією, масовим ополяченням української еліти тощо. Вищі верстви українського суспільства приєднувалися до польського панства і польської культури. Устрій, суспільні відносини, приватне життя – все підлягало глибокому спольщенню. Шляхом скуповування та захоплення, землеволодіння середньої шляхти розростались до величезних латифундій. Показовим є приклад формування землеволодіння Вишневецьких, котрі в середині ХVІ ст. були старостами Київськими. В першій половині ХVІІ ст. сформувалася «єдина своїми розмірами не тільки в Україні і в Польщі, а мабуть у цілій Європі лубенська маєтність Вишневецьких – «Вишневеччина» (М. Грушевський). В першій половині ХVІІ ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комлекс величезних латифундій, яких не знала ні Польща, ні Західна Європа (Н. Полонська-Василенко). В них безконтрольно панували дідичі-магнати або «державці»-старости, які часто теж ставали дідичами. Це були «королев’ята», «віце-королі», справжні правителі України, проти яких ні король, ні сейм не мали авторитету і влади. На цих безкраїх просторах не було представників влади: на все Подніпров’я єдиним офіційним представником влади був воєвода київський, який здебільшого не жив у Києві, а його функції виконували різні службовці.
Дрібна українська шляхта політичної ролі не відігравала і відступала перед заможнішими поляками.
Українське міщанство теж переживало важкі часи: на Правобережжі німецькі колоністи витісняли його з міст на околиці і займали привійоване становище.Фіскальна політика державної влади і магнатів щодо міст, регламентація цехами промислової і торговельної діяльності, виконування містами численних повинностей прирікали міське населення на зубожіння. Перешкодою для розвитку торговельно-промислової діяльності міського населення була монополія шляхти на найбільш вигідні галузі промисловості: млинарську, горілчану, пивоварну тощо.
Польсько-шляхетська політика колоніально-національного гноблення лишала політичних прав усі прошарки українського суспільства, вела до масового обезземелення селянства і його закріпачення, загострювала соціальні суперечності між українським селянством і польськими землевласниками. Вона зачіпала корінні економічні і політичні інтереси дрібної української шляхти, козацтва, міщан, духовенства. Політика насильства і грабежу, жорстокої експлуатації і розорення, ополячення і окатоличення на кінець першої половини ХVІІ ст. перетворила Україну у вузол складних економічних, політичних і суспільних протиріч.
Готуючи друге питання, необхідно підібрати фактичний матеріал про пограбування польською владою природних багатств українських земель. Захопивши населені і залюднивши раніше не заселені українські землі, польські землевласники почали невиправдано експлуатувати земельні угіддя. Спонукальним чинником до цього слугувала загальноєвропейська потреба у сільськогосподарській продукції, яка виникла по закінченню 30-літньої війни в Європі і розоренню тих сільськогосподарських регіонів, що постачали збіжжя. Тому Польща, котра не брала участі у війні, стала основним експортером хліба на європейський ринок. Вона втягнула Правобережну Україну у світову торгівлю збіжжям, з якої в першій половині ХVІІ ст. воно експортувалось через Гданськ, Люблін, Краків. Поряд із хлібним експортом величезного значення набував екпорт худоби, в основному волів. А намагання власників маєтків збільшити їх прибутковість вело до посилення експлуатації землі та збільшення податків для селянства.
Поряд з інтенсифікацією сільського господарства розвиваються допоміжні промисли, особливо лісовий. Деревний матеріал скуповувася для столярних робіт, для виробництва дьогтю, смоли тощо. Вирубування деревини відбувалося у катастрофічно великих розмірах. У ХVІІ ст. рубали ліси подільські, побузькі, київські, задніпрянські. У 1634 р. на першому місці стояв «уманський поташ», у 1637 р. продавали поташ Вишневецькі з Полтавщини, Конєцпольський – з Гадячого (за М. Грушевським). Товарами лісового господарства, що експортувались у великій кількості були мед та віск.
З Галицького підгір’я експортували сіль. Цей промисел, за словами М. Грушевського, на ті часи був поставлений широко і був єдиний на всю Україну.
З початку ХVІІ ст. розвинулось видобування селітри (так зв. «бурти» або майдани).
Широко розвинутим було млинарство. Часто млини перетворювались на великі підприємства: їх водяні двигуни використовувалися, окрім мелення збіжжя, для пилення дерева, валяння вовни і т. д.
Розгортається залізнорудна промисловість. За М. Грушевським, в кінці ХVІ ст. на Правобережжі було не більше як 10 рудень, а на передодні Хмельниччини нараховано їх уже до сотні.
Поширюється горілчаний промисел, медо- та пивоваріння, що приносило державі значні прибутки.
Загальний висновок про стан промислового виробництва в першій половині ХVІІ ст. М.С. Грушевський сформулювати так, що вся промисловість була зв’язана із шляхетським господарством, міщанство було відсунуне від промислів, і велася так, що величезні капітали, одержувані за експорт сировинних продуктів, витрачалися на закордонні вироби розкоші, вино, цукор, шовкові матерії.Виручені мільйони не вкладалися в господарство країни, не поліпшували побуту мас, а лише сприяли блискові, виставності життя шляхти. Прагнення шляхти до їх збільшення вело до розширення обсягів виробництва та видобування, а останнє, в свою чергу,часто означало хижацьке руйнування природних багатств України.
У третьому питанні потрібно висвітлити становище Православної Церкви в Україні першої половини ХVІІ ст. Доцільно розпочати з того, що після укладення Берестейської унії Православна Церква опинилась у катастрофічно кризовій ситуацій. Один за одним на українських землях з’являлися костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів. Прогресуючим був процес передачі, захоплення або руйнування православних культових споруд, утисків православних за їхню віру тощо.
Не вистачало православних єпископів (1607 р. – помер Гедеон Балабан, в 1610 р. – Михаїл Копистенський). Потужним був наступ єзуїтів.
На допомогу Православній Церкві приходить козацтво. В 1615 р. під опікою козацтва в Києві засноване Богоявленське братство, до якого вписався П. Канашевич-Сагайдачний «з усім Військом Запорозьким». За домовленістю з козаками, по дорозі до Москви, на Україну повернув патріарх єрусалимський Феофан.
Влітку 1620 р. в Києві під захистом козацтва на Митрополита Київського і Галицького був висявячений Іов Борецький, на єпископа Полоцького, Вітебського і Мстиславського – Мелентій Смотрицький, на єпископа Перемишльського і Самбірського – Ісая Копинський, на єпископа Володимирського та Берестейського – Й. Курцевич, на єпископа Луцького та Острозького – І. Борискевич, на єпископа Холмського і Белзького – І. Іполитович. Таким чином була була відновлена православна ієрархія, що зміцнювало становище Православної Церкви і підносило авторитет козацтва. За легалізацію польською владою нововисвяченої православної ієрархії П. Сагайдачний і єпископ Й. Курцевич, що прибули на засідання польського сейму в листопаді 1620 р., обіцяли підтримку козаків у боротьбі з турками.
Після перемоги під Хотином (1621 р.) і смерті П. Сагайдачного (1622 р.) польський уряд став зволікати із легалізацією Православної Церкви. Поновилась припинена в 1610 р. полеміка між православними і уніатами. Послідовним захисником православної віри був Мелентій Смотрицький. Його опонентом був уніат В. Рутський.
З часу поновлення (1620 р.) православної ієрархії у Києві боротьба за легалізацію Православної Церкви в Україні тривала ще 12 років.
На конвокаційному сеймі у Варшаві 22 червня 1632 року архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила при підтримці литовського гетьмана Христофора Радзивілла подав вимоги православних про повернення прав Православній Церкві. Спеціальна комісія під головуванням короля Владислава ІV виробила «Пункти спокоєння» (9 пунктів). Підписані королем, вони були внесені до книг гродських Варшавських 1 листопада 1632 року.
«Статті для заспокоєння руського народу» являли собою державно-політичний акт, що узаконював існування Православної Церкви в Україні. Вона офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4-ма єпископами (львівським, луцьким, перемишльським та мстиславським), вільно відправляти богослужіння, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Їй поверталися Київські храми (окрім Видубецького монастиря). Київським митрополитом став П. Могила.
Готуючи четверте питання про культуру України першої половини ХVІІ ст., варто звернути увагу на розчленування українських земель між Річчю Посполитою, Угорщиною (Закарпатські землі) та Туреччиною (північна Буковина), що гальмувало культурний поступ. Ще одним гальмівним чинником були спустошливі татарські набіги на Придніпров’я, Брацлавщину та Поділля.
Фактичний матеріал доцільно скомпонувати за такими напрямами:
· розвиток шкільної справи (грецькі школи, латинські школи, Лаврська школа (1631 р.), Києво-Могилянська колегія, братські школи);
· друкарство (поява нових друкарень на поч. ХVІІ ст., Києво-Печерська друкарня, Лаврська друкарня);
· розвиток наукових знань (богословська наука, діяльність Єлисея Плетенецького, Захарія Копистенського, складання граматик і словників);
· література (поширення української літературної мови, захоплення віршами, панегіриками, драматичні вистави та ін., ляльковий театр, вертеп, проповіді);
· архітектура (занепад мистецтва ренесансу та зародок блискучого бароккового стилю, реставрація Софії Київської та інших церковних будівель);
· малярство (у церковних розписах – прагнення до реалізму, портретний живопис);
· граверство (Києво-Львівська граверська школа);
· геральдика та сфрагістика (обрамлення гербів шляхти, виговлення печаток шляхти, духовенства, міст тощо).
Основна хронологія:
1595-1647 рр. – життя та діяльність Петра Могили;
1615 р. – Київське (Богоявленське) Братство;
1620 р. – відновлення православної церковної ієрархії в Києві;
1632 р. – об’єднання школи Київського братства з Лаврською школою і утворення Києво-Могилянського колегіуму (1694 і 1701 рр. царськими указами визнано його статус як академії);
1632 р. – прийнятті «Статті для заспокоєння руського народу»
ПАНЕГІРИК – похвальний відзив про щось чи про когось, похвала; літературний твір, що містить такий відзив.
ПОТАШНА БУДА – підприємство з переробки деревини на поташ. Щоб максимально наблизити це виробництво до сировини, в лісах будували печі для випарювання поташу. Деревину спалювали, попіл заливали водою і отриманий розчин лугу випарювали в металевих котлах. Потім поташ обпалювали в печах і з нього випарювалися залишки вологи і вигоряли органічні домішки. Отриманий продукт використовувався при виробництві мила, скла, фарб, для обробки шкір та сукна.
Література:
1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 100-115.
2. Батюк В.С. Українська державність напередодні та в роки визвольної війни 1648-1654 рр. у працях дослідників із західної діаспори // УІЖ. – 1993. – № 1. – С. 50-56.
3. Велика історія України (від найдавніших часів). У 2-х т. – К., 1993. – Т. 1. – С. 37-57.
4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 234-256.
5. Запорожці (до історії козацької культури). – К., 1993. – 395 с.
6. Історія України. Курс лекцій. Т. 1. – К., 1991. – С. 130-155; 167-191.
7. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.
8. Мицик Ю.А. Два публіцистичні трактати про причини національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. // УІЖ. – 1999. - № 6. – С. 122-125.
9. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 1. – К., 1992. – С. 455-518.
10. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993.
СЕМІНАРИ № 20-21