Культурницький етап національного відроження: література, театр, живопис
Література. У XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке розпочалося у другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизму українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному грунті, вона мала тісні зв'язки з іншими слов'янськими літературами.
Найважливіше значення у формуванні нової української літератури на початку XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства: сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей.
Письменники змальовували образи несправедливих панів-кріпосників, їх аморальність, духовну спустошеність, показували хабарництво, підступність, зловживання службовим положенням царських чиновників тощо. У зв'язку з переходом до зображення реального життя й внутрішнього світу героїв в українську літературу вводяться нові художні жанри – повість, оповідання, нарис, байка, балада, опера-драма, водевіль, ода, лірична пісня, ліроепічна романтична поема тощо.
Важливим чинником національно-культурного відродження стала творчість українських письменників і поетів-романтиків: Є.П. Гребінки, Л.І. Боровиковського, М.І. Костомарова, А.Л. Метлинського та ін. Вони висунули на перший план духовне життя людини, наповнили літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.
Основоположником нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Маючи великий хист до віршування, І. Котляревський на сюжетній основі «Енеїди» Вергілія створив бурлескно-травестійну поему, яка була вперше видана в трьох частинах
у 1798 р. в Петербурзі на кошти конотопського поміщика Максима Парпури (без відома автора) під назвою «Енеида, на малороссийский язык перелицованная І. Котляревским». Повний текст поеми вийшов у 1842 р.
в друкарні Харківського університету.
Написана яскравою народною мовою, «Енеїда» містить гумористично-сатиричне, але в цілому правдиве, реалістичне зображення життя й побуту України другої половини ХVIII ст. Автор малює образи простих людей, їх доброту, розум, спритність, порядність, завзяття, мужність, патріотизм, засуджує користолюбність, жадібність, тупість, жорстокість панів і чиновників.
У 1817 – 1818 рр. І. Котляревський написав п'єси «Наталка Полтавка» (музика М. Лисенко) і «Москаль-чарівник», які вперше були поставлені на сцені Полтавського театру в 1819 р. У головних ролях виступав видатний актор М. Щепкін. П'єси І. Котляревського поклали початок новій українській драматургії.
П.П. Гулак-Артемовський
Одним з видатних поетів першої половини XIX ст. в Україні був Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865). Він увійшов у нову українську літературу як автор насамперед байок(«Справжня добрість», «Пан та Собака», «Солопій та Хівря» тощо), байок-приказок, віршів побутового характеру, віршованих і прозових послань. Критикою кріпосницьких порядків і висловленням співчуття до гнобленого поміщиками селянства найбільш яскраво відзначається байка «Пан та Собака» (1818), що стала найвідомішим твором автора.
Г.Ф. Квітка-Основ’яненко
У розвитку прози в новій українській літературі визначне місце належить Григорію Федоровичу Квітці-Основ'яненку (1778 – 1843). Серед його творів найбільш відомі п'єси українською та російською мовами – «Дворянские виборы», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» тощо, повісті й оповідання – «Маруся», «Сердешна Оксана», «Салдацький патрет», «Конотопська відьма» та інші, романи й повісті російською мовою – «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова», «Пан Халявский» тощо.
У творах відображалася панорама життя України і, насамперед, простих людей. Селян і селянок автор показував розумними, щирими, чесними, чуйними, моральними. У його творчості сильними були елементи сентименталізму та ідеалізації селянського життя.
Є.П. Гребінка
Письменником широкого діапазону – поетом, прозаїком, видавцем був Євген Павлович Гребінка (1812 – 1848). У 1834 р. в Петербурзі вийшов збірник «Малороссийские приказки», де було опубліковано 25 його байок українською мовою. Використавши тематику й сюжети байок Крилова, Є. Гребінка створив оригінальні твори, сповнені українського національного колориту, настроїв і дум українських селян. В алегоричній формі він зображував працьовитість, мудрість, кмітливість, порядність і доброту простих людей, викривав та висміював дику сваволю поміщиків, бюрократизм чиновників і, зокрема, суддів (байки «Ведмежий суд», «Рибалка», «Вовк і Огонь», «Зозуля та Снігир», «Школяр Денис», «Віл» тощо).
Є. Гребінка писав українською та російською мовами ліричні поезії. Деякі з них – «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить!»), романс «Черные очи» («Очи черные, очи страстные...»), вірші-пісні «Молода еще девица я была», «Казак на чужбине» – стали популярними народними піснями.
У романтичній поезії російською мовою «Богдан», у прозових творах російською мовою – романі «Чайковський», повісті «Ніжинський полковник Золотаренко» та деяких інших Є. Гребінка з любов’ю, в дусі народних дум і пісень оспівав героїчне минуле України, боротьбу українського народу проти іноземних загарбників-турків, кримських татар, польських шляхтичів, високо оцінив Богдана Хмельницького. У деяких творах, зокрема повістях «Кулик» і «Пригоди синьої асигнації», Є. Гребінка критично зображував життя кріпосної Росії, подавав цілу низку типових образів, які нагадували героїв гоголівських «Мертвих душ».
У 1841 р. Гребінка видав альманах «Ластівка», в якому публікував твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли та ін.
Т.Г. Шевченко
Повне завершення становлення нової української літератури, остаточне літературне оформлення української національної мови завершилося у творчості великого національного поета, письменника, художника Тараса Григоровича Шевченка. Він народився 25 лютого (9 березня) 1814 р. у селі Моринці (Черкаська обл.). Рано залишився сиротою, з 14 років був козачком у свого пана П.В. Енгельгарда, який звернув увагу на талант хлопця і віддав його навчатися «різних художніх справ» до цехового майстра Ширяєва. Навесні 1838 р. Шевченка викупили з кріпацтва. У 1840 р. вийшла його перша збірка віршів і поем «Кобзар». Найвідоміші поетичні твори поета: «Заповіт», «Думи мої, думи мої», поеми «Причинна», «Катерина», «Гайдамаки», «Єретик», «Сон», «Кавказ» та інші.
З появою глибоко народних за змістом і високохудожніх за формою творів Шевченка українська література посіла чільне місце серед інших слов'янських літератур і вийшла на світову арену.
Для розвитку літератури велике значення мало друкарство. Проте
в Україні на початку XIX ст. було лише 20 погано обладнаних і устаткованих друкарень. Серед них видавничу діяльність демонстрували друкарні Харківського (з 1805 р.) та Київського (з 1835 р.) університетів.
На початку XIX ст. в Україні розвивається журналістика. З'явилися газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став Харків, де в університеті та навколо нього зосереджувалася значна кількість учених, письменників, інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета «Харьковский еженедельник» (виходила до липня 1812 р.).
У 1817 р. розпочалося видання щотижневої літературної газети «Харьковские известия», заснованої журналістом А. Вербицьким (видавалася до 1824 р.).
У губернських містах України, як і всієї Росії, стали виходити офіційні газети «Губернские ведомости». У 1816 р. у Харкові виходив перший в Україні сатирично-гумористичний журнал «Харьковский демократ». У 1816 – 1819 рр. у Харкові видавався журнал «Украинский вестник», а в 1824 – 1825 рр. – «Украинский журнал».
Протягом 30-40-х років побачили світ також декілька альманахів і збірників: «Украинский альманах» (Харків, 1831 р.), дві книги альманаху «Утренняя звезда» (Харків, 1833 р.), альманах «Ластівка» Є. Гребінки (Петербург, 1841 р.), альманах «Сніп» О. Корсуна (Харків, 1841 р.), чотири випуски альманаху «Молодик» І. Бецького (Харків, Петербург), «Южный русский сборних» А. Метлинського (Харків, 1848 р.), три випуски літературно-історичного збірника «Киевлянин» М. Максимовича (Київ, 1850 р.).
В західноукраїнських землях був виданий альманах «Вінок русинам на обжинки» (Львів, 1846-1847 рр.). У 1848 р. у Львові почала виходити українська газета «Зоря Галицька» як орган Головної руської ради (до 1851 р.).
Театральне мистецтво. Із початку XIX ст. діяли домашні аматорські театри в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д. Трощинського в с. Кибинцях на Полтавщині, Г. Тарновського в с. Качапівці на Чернігівщині тощо), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин.
У великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано
в 1806 р. в Києві, потім – у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі.
Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі – російськими й польськими, а в Галичині – німецькими та польськими. Ставили вони різні п'єси – водевілі, оперети, драми, трагедії – російських та іноземних авторів – Гоголя («Ревізор», «Одруження»), Фонвізіна («Недоросток»), Шекспіра («Отелло», «Гамлет»), Шіллера («Розбійники») тощо.
У 1819 р. на сцені полтавського театру за участі М. Щепкіна були поставлені п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Це стало початком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську діяльність в Україні у трупі І. Штейна, визначним артистом був К. Соленик (1811-1851). Для розвитку реалістичного театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів (трагіка П. Мочалова, коміка А. Мартинова та ін.).
Музичне мистецтво. Під безпосереднім впливом народних мелодій і народної творчості взагалі розвивалося в Україні музичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій були складені на початку XIX ст. перші симфонічні твори («Українська симфонія» й Симфонія соль-мінор (з «Козачком») невідомих авторів) і пісні-романси, які набули великої популярності («Віють вітри», «Сонце низенько» тощо).
Великий російський композитор М. Глинка, коли жив у маєтку Г. Тарновського в с. Качанівці на Чернігівщині на основі народних мелодій та на слова поета В. Забіли написав пісні «Гуде вітер вельми в полі» і «Не щебечи, соловейку». Він також почав писати симфонію «Тарас Бульба». Багато записали текстів, обробили й опублікували мелодій українських народних пісень композитори О. Аляб'єв і М. Маркевич.
Видатним оперним співаком і композитором був Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873), походженням з містечка Городищі (нині місто Черкаської області). Коли Гулак-Атемовський навчався в Київській духовній семінарії, його спів почув М. Глинка і забрав до Петербурга (1838 р.). Після продовження навчання в Італії і блискучого дебюту в Флорентійському оперному театрі Гулак-Артемовський багато років був солістом оперних театрів Петербурга (1842 – 1864) і Москви (1864 – 1865). Як композитор, Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля» (1851), музику до водевіля «Ніч напередодні Іванового дня» (1852), пісні «Стоїть явір над водою» (з присвятою Т. Шевченкові), «Спать мені не хочеться» (1853). В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу«Запорожець за Дунаєм».
Образотворче мистецтво. Образотворче мистецтво в Україні розвивалося в тісній взаємодії та взаємозв'язках з передовими взірцями російського мистецтва. Багато російських художників працювали в Україні або у своїй творчості широко використовували українську тематику. Водночас чимало вихідців з України (художники-живописці Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Мокрицький, І. Сошенко, скульптор І. Мартос та ін.) працювали в Росії. Багато українських живописців, графіків, скульпторів, архітекторів навчалися й діставали мистецьку освіту в Петербурзькій Академії мистецтв та інших російських художніх навчальних закладах.
В образотворчому мистецтві художники відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності – життя поміщицьких маєтків, села, міста, створення образів поміщиків, селян, чиновників, купців, офіцерів тощо. Все демократичнішими і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живопис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя.
Велике значення для розвитку українського реалістичного живопису, зокрема портретного, мала творчість Василя Андрійовича Тропініна
(1776 – 1857). Будучи кріпаком графа І. Маркова, він був вивезений паном у маєток – село Кукавку на Поділлі, де протягом майже двадцяти років був дворовим художником, маляром, кухарем, а то й панським лакеєм. У вільний від прислужування панові час Тропінін займався малюванням. Він створив реалістичні портрети подільських селян-кріпаків – «Дівчина з Поділля», портрет селянина-кріпака з Поділля, портрет Устима Кармалюка, портрети «Українець», «Хлопчик з сопілкою» тощо. Крім того, Тропінін написав ескіз картини «Весілля в Кукавці», композиції побутових сцен з життя подільських селян, а також пейзажі Кукавки та інших подільських сіл.
Цікаві живописні твори, в яких любовно змальовувалася природа України, залишив художник, ініціатор визволення Шевченка і його друг Іван Максимович Сошенко (1807 – 1876). Це – картини «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на березі Дніпра», «Пейзаж» або «Біля річки».
Значний слід у розвитку українського образотворчого мистецтва залишила творчість відомого живописця й графіка Василя Івановича Штернберга
(1818-1845), що був одним з найближчих друзів Т. Шевченка. У багатьох творах Штернберга реалістично зображені українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: «Водяний млин на Україні», «Качанівка», «Вітряки в степу», «Ярмарок в Ічні», «Переправа через Дніпро під Києвом» тощо.
Велике місце в українському живописі й графіці займає Т. Шевченко.
У своїх картинах і гравюрах різних жанрів – портретному, побутовому, історичному, пейзажному – Шевченко реалістично змалював панораму тодішньої дійсності – тяжке життя покріпаченого селянства, солдатів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, «блудних синів», бідних казахських дітей-байгушів. Він створив серію майстерно написаних портретів, відобразив чудову природу України, високохудожньо відтворив сторінки з історичного минулого України. Не можна перелічити всього, створеного Шевченком, як художником. Це і автопортрети, і портрети М. Щепкіна, К. Брюллова, Ф. Толстого та інші,
і «Катерина», і серія офортів «Живописна Україна», до якої увійшли шість офортів: «У Києві», «Видубицький монастир у Києві», «Судня рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині 1649 року». Це також малюнки, зроблені Шевченком за завданням Київської комісії для розгляду давніх актів із пам'яток старовини: сепії «Кам'яні хрести в Суботові», «Чигиринський дівочий монастир», акварелі «Мотрин монастир», «Богданові руїни в Суботові», «Чигирин з Суботівського шляху» тощо. Перебуваючи в заслані, Шевченко зробив замальовки тамошніх місць («Форт Кара-Бутак», «Укріплення Іргиз-Кала», «Укріплення Кос-Арал взимку», «Місячна ніч на Кос-Аралі» тощо)
і відобразив тяжке життя казахського народу («Т. Шевченко і казахський хлопчик, що бавиться з кішкою», «Байгуші» тощо). У серії малюнків «Притча про блудного сина» («Програвся в карти», «У шинку», «У хліві», «На кладовищі», «Серед розбійників», «Кара колодкою», «Кара шпіцрутенами», «У в'язниці») Шевченко гнівно викриває всю жорстокість самодержавно-кріпосницького режиму, його бездушність, жахливість становища солдатів-рекрутів. Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному мистецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри.